2. Мотиви поетичної творчості Максима Рильського.
За своє життя у неймовірно тяжких обставинах Рильський зумів зробити дуже багато. Він видав 35 книг. 31 збірку лірики, 4 книги ліро-епічних поем, десятки етнографічних досліджень, чимало наукових літературознавчих та критичних праць. Був Рильський одним з найкращих українських перекладачів. Саме йому належать перекладені нашою мовою "Євгеній Онєгін" О Пушкіна, "Пан Тадеуш" А.Міцкевича, "Орлеанська діва" Вольтера. Науковці підрахували, що з тринадцяти мов світу Рильський переклав чверть мільйона віршованих рядків. У той же час він ніколи не цурався фізичної праці: садив дерева, квіти, вирощував виноград.
Поетичну лірику з її різноманітними жанрами й формами можна вважати головною цариною творчості М.Рильського. Правда, серед доробку поета є багато артистично виконаних поем, але і в них домінуюча роль належить саме ліричному, розмовно-сповідному елементу.
Рильському було 15 років, коли у 1910 році вийшла друком його перша поетична збірка «На білих островах», що була позначена впливом символізмую. Це була збірка початківця, який, однак, уже вправно володів і віршем, і словом. Композиційно збірка складається з восьми розділів. Легко виявити тут наслідування громадянських мотивів народницької поезії, сповнені щирого неспокою роздуми про власне майбутнє, яке автору уявлялося драматичною дорогою ідеалу («Шлях»). Але було тут і чимало нафантазованого, підліткового мінору («Годі! Скінчилася пісня моя...»), всілякої меланхолії. Рильський у переважній більшості віршів першої збірки створює образ ліричного героя з світом уявлень і переживань, - ним володіють розпука, сумні настрої, він живе в світі міражних «білих островів».
Тодішнім його світовідчуттям були також: весняні фіалки, що проростають з-під жовтого й багряного торішнього листя, напружене життя птиці, риби, звіра, таємниче занурювання в воду рибальського білого поплавця, посвист качиних крил, мрії про власну рушницю, пісні над вечірньою рікою, оповідання старих про химерну давнину, розкішні муки дитячої любові, дружба та її ревнощі, книги .
Поезії збірки «Пісня», «Дівчині», «День осінній», «Гей, ударимо в струни браття… », «Скільки тут, на землі..», «Блакитне озеро», «Після бурі», «Очі», «Сільський сонет», «До квіток» та інші і відбивають вище означені настрої молодого поета.
Головне, чого він навчився за ці перші півтора десятка років життя, - любити: любити природу, людей, красу, мистецтво, легенди і дійсність. Шістнадцятирічним юнаком він пише:
Люби природу не як символ душі своєї,
Люби природу не для себе, Люби для неї.
Вона - це мати. Будь же сином, А не естетом,
І станеш ти не папіряним - Живим поетом!
Задушевність, теплий ліризм, життєлюбство властиві віршам «Як ти, весела...», «Ще не всі проспівав я пісні», «Дівчина». Поет виразно відтворює картину дощу, зелень лісу, вкриту дощовими краплинами, бачить, як барвисте розквітає земля. Він радісно вітає прихід весни, створює свіжий алегоричний образ літа.
На художніх засобах цих творів позначився вплив народно-поетичної творчості. Автор, наприклад, не вдається до вишуканих рим. Вони в нього прості і звичайні, - і це теж сприяє створенню ясного, поетичного малюнку. Саме народній пісні завдячує поет тим умінням, з яким вдалося йому створити у вірші «Дівчина» апофеоз «золотого сяєва» природи.
Проте не все так мажорно у житті простих людей. Поет тепло і ніжно, з дитячою простосердечністю пише про квіти і тут же зазначає: бідні люди зривають їх для того, щоб продати і заробити якусь копійчину на прожиток:
Вас рвуть ті нещасні, що хліба не мають,
Що волі на мент лиш єдиний бажають.
(«До квіток»)
Він так і увійшов він у світ ліричної творчості життєлюбом, закоханим у всі прояви життя, з його головними скарбами любові, краси і волі. Із своєї щасливої незахмареної юності Рильський виніс найбільший життєвий скарб - це почуття волі як найвищого скарбу людини. Волі, що органічно поєднується у нього із творчістю. В одному сонеті він пише, що всю славу, і багатства, і книги, і навіть кохання ніжну кормигу - все він віддав з низьким поклоном Долі:
За день один в широкім чистім полі
Я взяв собі у неї замість них
Веселий сміх, безмежне щастя волі
І ріг - мисливський переливний ріг.
Досить цікавою є «Пісня», присвячена композитору М. В. Лисенку.
Книжку загалом добре зустріли в тогочасній пресі, правда, разом з напутніми порадами, зокрема, в рецензії Л. М. Старицької-Черняхівської є порада: «не спочивати довго на хмарах, замерзне і душа, і талан поета», адже тепло в природі тримається біля землі, «тому й горнеться все до неї...».
За твердженням академіка Олександра Білецького, та збірка складалася з віршів, у яких молодий поет наслідує чи то Брюсова, чи то Аннєнського, чи то Блока, а у творах про природу - Фета. Однак це наслідування, на думку критика, було поверховим, бо в кожному вірші відчувався і неабиякий талант того, хто наслідував відомих російських модерністів. «Іскру Божу» помітила в поета-початківця і Леся Українка, пророкуючи йому «роль свого поетичного спадкоємця».
Наступна збірка поета «Під осінніми зорями» (1918) за основними мотивами й колізіями легко суголосна іншим його творам, - опублікованим майже одночасно поемам «Царівна», «На узліссі», драматичному малюнку «Бенкет»,- і разом з ними становить ліричну сповідь молодої душі.
За сім років, що минули від «Білих островів», М. Рильський творчо зростав, мужнів його талант, вагомішало слово. Опора на П. Куліша й М. Старицького, помітна в першій книжці, була доповнена засвоєнням художнього досвіду О. Олеся, М. Вороного, поетів-молодомузівців, але не тільки їхнього — він зумів грунтовно простудіювати російську й західноєвропейську поезію, доробок представників символізму та акмеїзму, утримавшись при цьому від «прилучення» себе до будь-якого з новітніх літературних напрямів. Сформульованого «неокласицизму» тут ще не помітно, але була впевнена орієнтація на інтимно-довірливий і разом з тим «прозорий» психологічний ліризм класиків, а частково й сучасників - від М. Лєрмонтова, Т. Шевченка, А. Фета до О. Блока, І. Анненського, А. Кримського та М. Філянського.
У другій книжці лірики М. Рильський виступає вже сформованим поетом, майстром дещо імпресіоністичного й водночас лаконічно-мальовничого вірша з трепетним психологічним підтекстом. Провідним тут виступають щира людяність, закоханість у «світове життя», надія на добро і щастя - всупереч усім внутрішнім кризам:
Глибшає далеч. Річка синіє.
Річка синіє, зітхає, сміється...
Де вас подіти, зелені надії?
Вас так багато — серце порветься!
У збірці «Під осінніми зорями» було віршів, які стали шедеврами української пейзажної і психологічної (точніше було б сказати — пейзажно-психологічної) лірики. Барвами весни, теплим променем літнього сонця, пахощами осені, коли дозрівають яблуневі сади сповнені поезії «На білу гречку впали роси...», «Снилось літо на порозі…», «Весною ми їздили в поле...», «Поле чорніє», «Молюсь і вірю...», «Мені снилось...», «Цвітуть бузки, садок біліє», «Зелені тіні...», «Вже червоніють помідори...» та ін.
Скільки тут розкішних фарб! Ось «біла гречка», що в ній одгули «веселі бджоли»; замовкло «поле стоголосе» в обіймах «золотої мли» («На білу гречку впали роси...»); Поета вабить краса літа, майстерно втілена в образі чарівної дівчини («Спинилось літо на порозі...»). Вірш відзначається оригінальними й сміливими епітетами (гордий грім), метафорами (умиється літо), порівняннями (засміється літо, як дитя). А загалом — це світла картина природи, ствердження віри у здійснення «весняних мрій» героя.
Органічне злиття людини і землі, на якій працює хлібороб, задушевно і тепло передано у вірші «Весною ми їздили в поле...». Поет створює колоритну картину праці. Його ліричний герой відчуває насолоду труда, він щасливий, хоч минулий день був для нього важкий: у полі кипіла робота. Герой повертається додому веселий, його стомлена після трудового дня душа зливається з душею землі.
Вірш «Цвітуть бузки, садок біліє...» з його вітром кучерявим, теплою блакиттю, хвилястими співами журавлів, як і вірші «На порозі гість веселий...» та «Яблука доспіли...» з їх персоніфікованим дощем — блакитним, весняним, милими краплинами, синім небом і гілкою золотою,— все це барви рідної природи, яку поет любить усім серцем.
«Яблуку доспіли» — романс, в якому коротко розказано про зустріч закоханих, про їх любов і розлуку. Зустріч, гарячі й ніжні почуття подані тут в епічному плані. Довкола — поля, небо синє. Це пора, коли на землі все достигає, зріє. І автор порівнює чисте кохання з дозрілими плодами. Любов у поета асоціюється з теплим промінням, радісними устами, сонцем, золотою гілкою:
Вже й любов доспіла під промінням теплим,
І її зірвали радісні уста,—
А тепер у серці щось тремтить і грає,
Як тремтить на сонці гілка золота '.
Разом з тим тут звучать мотиви гіркого невдоволення поета самим собою, болісного шукання цінностей та ідеалів («О моя тривого невгасима!..», «Содому» (цикл «Беатріче і гетера») «Самотнє серце сльози ллє...», «Рондо», «Розвіявся зелений дим з беріз...», «Холодний вітер», «Чорні троянди», «Червоне вино», «Галасують найняті музики...», усвідомлення відсутності ширших життєвих зв'язків,- усього, що досить типове для молодих інтелігентних «блукальців» у кризові історичні періоди:
Хіба я не крапля мала,
що світ необмежний одбила,—
лиш грунту свого не знайшла,
лиш крила родимі згубила!» («Плюскочуться білі качки...»).
І як філософська реакція на все це, як спроби рятівного виходу з душевних смут, що так переконливо нагадує про марноту самотності («Згадай, безумче! Світ не тільки ти...»).
Той же неспокій і напруга духовних пошуків переймають тогочасні поеми. М. Рильського - щиросповідальну, романтично-тужливу «Царівну»; класичними октавами писану ідилію «На узліссі», що розповідає про одне з моральних вирішень поета, оплавлене епіграфом із Вольтера - «Треба плекати наш сад»; гостропроблемний «Бенкет» - із явно критичним щодо «чистого мистецтва» розв'язанням питання про місце поета в часи повстань і громадянських змагань.
Наступний період у творчості М. Рильського, що охоплює кінець 10-х і всі 20-ті роки, за усталеною історико-літературною традицією можна назвати «неокласичним». Протягом наступних чотирьох років Максим Рильський готує нову збірку лірики, яка й виходить у 1922 році під назвою «Синя далечінь». Збірка найбільше позначена впливом неокласицизму
Поезії, що ввійшли до збірки створювалися переважно в роки соціальних, воєнних хуртовин, смертельних загроз і нестатків (згодом поет оповість про них в алегоричному вірші «Буря»). Відгомін цих жорстоких часів вчуваємо в стриманих згадках поета про «довгі муки безсердечних літ», про людей, що «іменем любові любов убили»; окремими мотивами ці згадки увійдуть і до творів наступних часів.
Певного стійкого настрою в ліричній мозаїці книжки, зрозуміло, немає - навпаки, її характеризує суперечливість, боріння світлих і темних барв. Світлих - тому, що сонцелюбний талант поета нерідко свідомо спрямовував його психіку на подолання і своєрідну «сублімацію» болючих відчуттів, як це бачимо, наприклад, у відомому вірші «Солодкий світ». Так чи інакше, а в «Синій далечіні» знаходимо цілий разок просто-таки античних за світовідчуттям віршів на теми радості й повноти буття, вирваних в неласкавої дійсності («Грім одгримів...», «Нашу шлюбну постелю...», «Несіть богам дари...», «На вулицях вода синіє...», «Я знов на драбинчастім возі...»). Але є тут і другий емоційний полюс, де знаходять вияв (хай притамований словесне) тривожні настрої, викликані великим історичним поворотом («Ми одпливали в каламутну даль... Ми одпливали. Скільки нас було...»), почуття самотності й моральної розгубленості («Поете! Живемо в пустині серед каміння та людей...», «П. Савченкові»), тужливі передчуття («Як тепла свічка, вечір догора... Так мало жить до ночі нам... так мало», «І знов дорога й бризки з-під коліс...»).
Культура, мистецтво, краса, мрія, наснаженість поетичної уяви — чи не найголовніші цінності в світоглядному кредо молодого М. Рильського. Різні грані цієї проблема-ки відбилися, зокрема, в тонко вигранених сонетах про митців і мислителів — «Ніцше», «Гейне», «Шекспір», «Бодлер». Навряд чи треба заперечувати присмак самоцінного естетизму, присутній у наскрізній темі тогочасного світопочуття поета — темі «синьої далечіні», яскраво декларованій в однойменному диптиху, що відкриває книжку. Але ще важливіше бачити, що цей «естетизм» включає високі етичні критерії, згідно з якими служіння Музі є для поета не менш як душевним подвижництвом і навіть більше — актом морального самоочищення від «гріхів» щоденних («Прийшла, прийшла таки, нарешті!»).
У поемі «Чумаки», датованій 1923 р., ведеться пристрасна полеміка про культурну спадщину та її місце в новому світі ведеться вже з просвітницьких і будівничих позицій. ». Ранньої осені 1923 р поет зазначав: «В останні часи в моїй ліриці відносно мотивів іде еволюція, і що вона дасть, побачить читач. У кожному разі сучасність заговорила».
З'ява поетичних збірок 1925—1929 рр.— «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929) - знаменувала своєрідний вищий ступінь розквіту духовних і творчих сил
У панорамі мотивів та образів тогочасної ліричної поезії М. Рильського виразно окреслюється постать її «внутрішнього», головного героя. Це - гуманний і освічений інтелігент із совісної «просвітительської» формації. Це особистість з інтенсивним внутрішнім життям, ясний і доброзичливий характер, прикметною рисою якого є прагнення до гармонії — між особистістю й навколишнім світом, чуттями й розумом, людиною й природою. (Класицизм як художня школа тому й виявився таким близьким поетові,, що естетично він заснований на цьому прагненні.) І справді, поет естетично найбільш чутливий до моментів особливої ясності, повноти, людяної «оптимальності» і власного,, внутрішнього і зовнішнього, навколишнього життя,- хоч, разом з тим, аж ніяк не схильний замовчувати дисонанси реальної дійсності, зокрема й власні душевні негаразди («Умерли всі — а за одним найтяжче...», «Ти зацілована, запльована...», «Як тінь, як пес, холодна самота...», «Принц Данський» та ін.). Неокласицизм М. Рильського не означав затикання вух на «негармонійні» голоси його бурхливої доби.
Творчість М. Рильського у 30-ті позначена суперечностями, характерними й для багатьох інших талановитих письменників. Ці суперечності проймали, як відомо, все життя країни: з одного боку - духовний заряд революції 1917 р., а з другого - гніт антинародної командно-бюрократичної системи, кривавий режим тоталітаризму. Правда про життя, відкрито висловлена в літературі в умовах тяжкої творчої несвободи, стала неможливою, й письменники в багатьох випадках повинні були працювати в лещатах «дозволеного», в умовах напівправди, що зводилася здебільшого до зображення і оспівування «світліших» сторін дійсності. Втім, у певні «позитиви» цієї дійсності вони здебільшого вірили або намагалися вірити.
Різке зниження художнього рівня цілком очевидне, наприклад, у «перебудовній» книзі «Знак терезів» (1932), створеній за часів колективізації, й особливо - в «Україні» (1938); разом з тим певні ознаки поетичного відродження помітні в збірках «Літо» (1936) та «Збір винограду» (1940). Надалі ця прикмета простежуватиметься не так виразно — аж до славного «третього цвітіння», яким поет відреагував на кінець сталінщини.
У часи «сталінських п'ятирічок» з їхньою насильною колективізацією, страшним голодомором 1932—1933 років та форсованою за рахунок надлюдського «ентузіазму» індустріалізацією поезія М. Рильського тематично «перебудовується», але при цьому відчутно (а в деяких випадках і фатально) падає якісний художній рівень. Скоряючись вимогам офіційної критики (а також прямому грубому державному тискові, одним із виявів якого був шестимісячний арешт поета органами ДПУ в 1931 р.), М. Рильський надає відтепер першорядного значення «громадським», соціально-політичним мотивам своєї творчості, але саме в них здебільшого й виявляється неорганічність, вимушеність, а нерідко й «самонав'язаність» внутрішньої позиції. З особливою наочністю це продемонструвала книга «Знак терезів» (1932), яку відкривала відома «Декларація обов'язків поета і громадянина» з її напівзмушеним, але й напівщирим зобов'язанням перед самим собою: «Мусиш ти знати, з ким виступаєш у лаві, мусиш віддати їм образи й тони яскраві».
Притиск автора На слові «мусиш» тут не випадковий - як поет політичний і громадянський він у ці роки (а почасти й пізніше) не стільки творив, скільки служив, звично змушуючи себе писати різні оди, величання й заклики на теми, продиктовані офіційною політикою та ідеологією. Хоча були мотиви, ідеї, істини, щодо яких М. Рильському не треба було силувати себе й фальшивити — коли він, скажімо, утверджував своїм віршем дружбу народів і зв'язки їхніх культур чи вітав чесну народну працю або таврував фашистських підпалювачів війни.
Прислуговуючи, в дусі тогочасної естетики, швидкоминучим потребам дня (аж до крайньої «ділової» вимоги, ним же і сформульованої 1932 р.: «...Боротьба за цукровий буряк варта більш, як борня з вітряками!» — «На порозі»), поет у своїх «громадянських» темах нерідко опускався до скороспілих відгуків і святкових здравниць (...«Хай здійснює найкращі сни радянський депутат!» — «Радянський депутат») або легкодумних політичних тостів («Підношу з повним кухлем... за тих людей, що окрилили... кого взиватимуть віки ясним ім'ям: більшовики»— «Золоті ворота». 3. «Я і Київ»). Отже, опускався до того «одержавленого» ремісництва, яке прикро знижувало творчий авторитет поета, хоча багатьом було зрозуміло, що таким чином він мусив «заробляти» собі право на поезію справжнього творчого самовияву. Був М. Рильський і автором «Пісні про Сталіна» («Із-за гір та з-за високих»...), що співалася передусім завдяки вдалій, з національно-фольклорним забарвленням, музиці Л. Ревуцького.
Помітно звузивши сферу своєї поетичної духовності - з її тематичного поля випало майже все інтимно-особистісне, переважно в його непростих, драматичних аспектах - М. Рильський тим часом зумів визначити в 30-х роках як основну тему своєї поезії - тему патріотизму («Моя Батьківщина»), дружби й приязні між націями («Народам радянської землі»), уславлення всього істинно людського («Народам світу») та інші.
Але справжньою творчою відрадою тоді для М. Рильського була лірика звичайного, щоденного життя, в простих, знайомих явищах якого перед оком митця раптом розкривався глибоко людяний, естетично значущий зміст. Тяжіння поета до такої «демократичної» конкретики помітно посилювалось — чи не через своєрідну самокомпенсацію — поряд із зростанням кількості писаних ним декларативних політичних відгуків.
Такого щиро довірливого М. Рильського бачимо в кращих ліричних партіях «Октав» («Що ж, признаюсь: люблю я здавна Київ...») і у вірші «На березі» (збірка «Київ», 1935), в інтимізуючій ремарці — «Я стою, я стис рушницю, дожидаю перельоту», яка, по суті, перетворює цикл «Чотири вірші», задуманий як широкоосяжна «уславлювальна» панорама, на кілька барвистих пейзажних і жанрових малюнків. З часом подібні сюжетні новели й нариси, переважно з близьким до алегоричності другим планом, стануть продуктивним жанровим різновидом у поезії М. Рильського (вірші «Видіння», «Голосіївський ліс», «Мости», «Вуж» та ін.).
Своє право на поезію звичайних, не обов'язково «соціальних», шматочків життя, як і особистих, інтимних переживань поет принципово утверджував і відстоював, зокрема у збірці 1940 року «Збір винограду». Тут бачимо «розкіш» мальовничих і визивних за темою «Рибальських сонетів», принадних у своїй безпосередності віршованих щоденникових нотаток (цикл «Море і солов'ї»), інтимної лірики циклу «Весняна книжка» і навіть зовсім «побутової» поеми «Любов» - про кохання, родину, випадковий жіночий гріх і розумне «покаяння». А завершувалась книжка одним із архітворів любовної лірики поета - віршем «Лист до загубленої адресатки». Цією збіркою, в якій знайшли своє місце й патетика послання «Народам світу», й ліричний гумор «Рибальських сонетів», М. Рильський стверджував право автора на свої теми, на виявлення неокраяної повноти людських почуттів.
Роки Великої Вітчизняної війни стали часом духовного злету для поета. Послабшав тиранічний гніт тоталітарних ідеологічних канонів, внутрішньо вільнішою стала творча думка, а головне - на перше місце в свідомості митця вийшла пекуча тривога за долю Вітчизни і народу. Все це вдихнуло в поезію М. Рильського справжню пристрасть і біль.
Написані в роки війни політичні вірші — його натхненна «патріотика» і заклики до єднання народів проти фашизму — залишаться взірцем високої громадянської гідності українського поетичного слова в критичну добу історії.
М. Рильський одним із перших у тогочасній українській літературі відчув потребу національного самоутвердження - гордого й величного, всупереч усім загрозам часу,- і створив «Слово про рідну матір», вперше проголошене по радіо 26 листопада 1941 р. Це була новітня ода, в якій стверджувалась ідея безсмертя народу, нездоланності його духу:
Хто золоту порве струну,
Коли у гуслях — дух Боянів,
Хто димний запах полину
Роздавить мороком туманів,
Хто чорну витеше труну
На красний Київ наш і Канів?
У цей період виходять поетичні збірки «За рідну землю» (1941), «Слово про рідну матір», «Світла зброя» (1942), «Велика година» (1943), збірка публіцистичних статей «Народ безсмертен» (1942) та інші. У них звучить віра в перемогу нашого народу.
У повоєнні десятиліття життя поета було досить складним. Безжальна критика, відкрите політичне гоніння – все це сповна випаде на долю М.Рильського. Творче відродження, «третє цвітіння» (на жаль останнє) поета припадає на період так званої Хрущовської «Відлиги». Поетичні збірки цього періоду - "Троянди й виноград" (1957), "Далекі небосхили" (1959), "Голосіївська осінь" (1959), «В затінкужайворонка» (1961) – були поезіями, що відгукнулися на нові явища суспільної свідомості. Тут, як і раніше, звучать ідеї гуманізації, людськості, душевної теплоти в людині і суспільстві після страшних років репресій. М.Рильський пише сонети про Сікстинську Мадонну та Афродіту Мілоську, ніби повертаючись до часів «неокласики».
Своєрідним його заповітом нащадкам став вірш «Рідна мова», виголошений на ІУ з'їзді письменників України (1959 р.). Тут звучить пристрасний заклик любити, берегти, утверджувати в своїх правах українську мову. Ці слова є актуальними і сьогодні:
Як гул століть, як шум віків,
Як бурі подих – рідна мова,
Вишневих ніжних пелюстків,
Сурма походу світанкова.
Неволі стогін, волі спів
Життя духовного основа.