1.2. Морфологія м'яких тканин обличчя

У психологічних експериментах встановлено, що саме на обличчя людини ми звертаємо особливу увагу під час ідентифікації, спілкування або запам'ятовування. При пізнанні та спілкуванні наш погляд зосереджується, перш за все, на певній частині обличчя - свого роду перевернутому трикутнику, основою якого є лінія між зовнішніми кутами очей, а вершина припадає приблизно на середину рота.

У процесі такого своєрідного «сканування», ми, по суті, описуємо безліч дрібних індивідуальних ознак будови м'яких тканин обличчя нашого співрозмовника - тобто морфологію цих тканин.

До такої міри подробиці в антропології справа доходить нечасто. Мабуть, винятком є роботи в галузі антропологічної пластичної реконструкції. Це надзвичайно цікавий напрямок створено видатним вітчизняним антропологом М.М. Герасимовим. Зараз він активно розробляється учнями його школи і послідовниками в багатьох країнах світу. В чому полягає його суть?

У популяційних дослідженнях сучасного населення встановлено цілком певний набір ознак м'яких тканин обличчя. Частина з них підлягає вимірюванню, інші - описуються візуально, за стандартною системою бальних оцінок.

• У будові м'яких тканин очноямкової області найчастіше описуються (рис. 2.10):

o ширина очної щілини (ширина очей) - тобто відстань між верхньою та нижньою повіками при спрямованому вперед погляді. Ознака порядкова, вона описується за категоріями «вузька», «середня» і «широка»;

o нахил очної щілини (нахил очей) - оцінюється відносне положення внутрішнього і зовнішнього «кутів» очей;

o розвиток складки верхньої повіки - ступінь її вираженості та протяжності;

o нарешті, ступінь вираженості епікантуса - особливої складки у внутрішнього кута ока, що більшою чи меншою мірою прикриває слізний горбик.

На відміну від більшості інших ознак, щодо епікантуса зроблено припущення про характер спадкування - за його розвиток, мабуть, відповідають два локусу хромосом з внутрілокусним кодомінуванням. Цю ознаку іноді цілком справедливо називають «монгольської складкою», тому що вона є одною з ключових у визначенні т.зв. великої монголоїдної раси.

• При описі області рота фіксується (рис. 2.11):

o висота верхньої губи - прийнято як вимірювання (від т.зв. подносовой точки до верхнього краю слизової верхньої губи), так і опис за трьохбальною системою;

o «товщина губ» - точніше, висота слизової частини при закритому роті - вимірюється ковзаючим циркулем або описується по 3 балам. Окремо описується товщина верхньої та нижньої губи (нижня - зазвичай трохи товщі);

o ширина рота - вимірюється відстань між точками в кутах рота;

o профіль верхньої губи (при погляді збоку) - ознака також, як і всі попередні, часто використовується в расоведеніі і етнічній антропології.

Виділяють три варіанти будови: прохейлію (виступання губи вперед), ортохейлію (вертикальний контур губи) і опістохейлію (отступаніе нижньої частини губи). Зрозуміло, що у всіх випадках вираз обличчя досліджуваного повиннен бути спокійним і «безпристрасним» - емоції тут недоречні. Звичайно, на обличчі існує чимало інших ознак (наприклад, пропорції носа, положення і форма носових отворів, особливості будови вушної раковини і т.п.). Але для знайомства з цим «сімейством»вистачає і зазначених рис.