2.5. Інші повісті г.Ф. Квітки-Основ’яненка, що належать до сентиментально - реалістичних Повість “Добре роби, добре й буде”

Герой повісті Тихон Брус - мужик „з сідою бородою та превеликонною лиси­ною”, „Був собі куріпко заможненький”, жив і робив усе так як велить „закон хрис­тиянський” і „цар пре милосердний”.

У неврожайний рік Тихон врятував односельчан від голоду. Він начебто „рі­шився і грошей, і скотини, і усієї худоби ... сам звівся нінащо, і усе затим, щоб пропитати людей, не те вже що бідних, не імущих, та таки і усіх, бо голод усім рівний був. А що найпуще, що він дуже мудро зробив, роздавши людям зерна на сійбу”. Інші багачі навпаки, хотіли нажитись на голоді, спекулюючи хлібом. Звістка про мудрий і безкорисливий вчинок Тихона дійшла до високого начальства, губернатор доручив йому розпоряджатися грішми, пожалуваними царем на голодуючих, а багачі були присоромлені.

Згодом „до самісінького царя дійшла чутка, що у сей голодний год Тихон ро­бив ... так за усе цар прислав йому медалю срібну, велику, а на ній саме таки настояще царське лице і повелівав тую медалю надіти на Тихона на ленті широкій та чер­воній...” А вручав ту „медалю” особисто сам губернатор і закликав Тихона й одно­сельчан його молитися за царя.

У відповідь на подяки врятованих від голоду односельчанам Тихон сказав: „Нізащо мені дякувати. Господь нас усіх по милосердію своєму не оставив і послав нам такого милосердного царя, що й міри нема. Без його любові, клопіт і старання об нас... пропали б ми усі”. Чи милосердного?

Людей „розпинали за подушне” і „крові не ріки – море розлилось”, - саме таким, за словами Шевченка, було правління Миколи І. Реально? Ні. Вигадано. Для чого? Звичайна мораль, без якої не уявляє твору Квітка, а з ним і сентименталісти

Повість”Божі діти”

Суперечливою і непослідовною є також повість „Божі діти” (1840), в який пе­реплітаються дві ідейно-художні тенденції, - суворий реалізм із сентиментальною ідилічністю, правда життя з вигадками автора.

Починається повість трагічною картиною епідемії якоїсь хвороби на селі. Ліка­рів немає, люди гинуть, знахарі своїми діями тільки призводять до ще більшої смер­тності. Лише одне бездітне подружжя - Захарій і Василька Скиби, ризикуючи жит­тям, допомагає хворим, а потім забирають на виховання двох осиротілих дітей - дворі­чну Меласю і чотирирічного Костя.

Хоч Скиби були „не з заможних”, але трудились і заробляли на життя, а зго­дом і трохи грошей зібрали, купили корову, потім коняку, і жили вже, "як люди", навіть Костя віддали в науку до дяка, а Меласю привчали до жіночої домашньої ро­боти. Скиби любили дітей як рідних, все робили, щоб вони були щасливими.

Так пройшло десять років, померла Васька, і діти вдруге залишились сирота­ми, Захарій один перебивався з ними.

Досі розповідь була реалістичною, хоч і пройнята релігійно-моралізаторськими настановами. А далі пішла ідилія: добрі пани з сусіднього села забирають на виховання Меласю, як рідні ставляться до Костя та Захарія, діти на диво всім виростають гарні, роботящі, розумні, чесні.

Правда, ця ідилія переривається на деякий час драматичною картиною набору рекрутів. Сільське начальство й багатії замість своїх синів хочуть віддати в рекрути Скибиного племінника Терешка - єдиного годувальника сім'ї, не допомогли ні про­хання й сльози батька, ні голосіння дружини та дітей.

„А старшина що? Нічогісінько. Сидять собі понадувавшись, та землю палич­ками копирсають. І не зчувствуються. Бо як Терешка ослобонити, так треба з них кого з сім'ї рекрута назначати. Що їм за діло? Хоч усю сім'ю чужу позбивати, аби б своїх позащищати. Далі голова не стерпів: мабуть, печінки під серце підступили, і куріпко хотілося йому обідати, от і гукнув: „Та годі ж, годі! Усього не переслухаємо і до вечора. Десяцькі! А беріть Терешка!”.(18;190)

„...Та що ж! І Терешка, не яке свято твій Терешко! - так сказала рижа борода, що висіла в кінці голомозої голови; та як був він із самих багатих, так за ним усі і підтягнули”, - так малює і сам же коментує цю сцену Г. Квітка-Основ'яненко.

На стерпівши такого глуму з сім'ї, Кость заявив, що він піде в солдати замість Терешка. Ні сльози батька, ні вмовляння Меласі не зупинили його. Обурений не­справедливістю громади до Терешка, а також мріючи здійснити якийсь патріотич­ний подвиг, Кость іде в солдати.

Отже, Г. Квітка-Основ'яненко об'єктивно малює трагедію трудящого села - темрява, відсутність лікарів, безсердечність начальства, цілковита влада багатіїв, та­ких як „голомоза голова з рижою бородою”. На такому тлі дуже неймовірною вида­ється ідилія, яку малює Г. Квітка далі: все складається щасливо для всіх персонажів повісті - Кость потрапляє на службу до майора, закоханого в дочку Меласених па­нів, і стає писарем при ньому. Згодом у боротьбі з посольськими повстанцями він врятовує життя майорові, хоч сам при цьому втрачає руку. Йому дають звання офі­цера й пенсію. Вийшовши у відставку, Кость одружується з дворовою дівчиною Меласених панів, які збудували йому дім. Мелася виходить заміж за сина багатого купця в місто, вони забирають, до себе і старого Захарія, якого приписують до куп­ців. Закінчується повість весіллям Костя. Переважає в повісті реалізм, але ідилічні сцени своєю неправдоподібністю значно знижують її художній рівень, яка за майстерністю створення образів могла бути чи не найкращою.(11;48)