Розділ іі Роль г.Ф. Квітки-Основ’яненка в розвитку української літератури

Серед українських прозаїків першої половини 19 ст., у творчості яких активно утверджувався сентименталізм найпримітнішою постаттю є Г. Квітка-Основ’яненко.

До сентиментально-реалістичних творів Г. Квітки-Основ'яненка належать сім повістей: „Маруся” (1834), „Добре роби, добре й буде” (1837), „Козир-дівка” (1838), „Щира любов” (1839), „Божі діти” (1840), „Сердешна Оксана” (1841) і „Перекотиполе” (1843).

Зображуючи селянських дівчат, письменник, як на найбільш типові їх риси, вказує на скромність, ніжність, простоту, працьовитість тощо. На противагу дворян­ським дівчатам, які мріють про багатого жениха, почуття героїнь Квітчаних оповідань і пові­стей відзначаються щирістю, глибиною і поетичністю. Маруся лишаєть­ся вірною своїм почуттям до самої смерті. Галочка, героїня повісті „Щира любов”, помирає без Семена Івановича, якого вона покохала від усього серця, назавжди (пе­рша редакція). Ївга, з повісті „Козир-дівка”, покохала приймита свого батька, і коли з ним трапилося нещастя, вона не лише не відмовилася від нього, а й виявила виключну енергію, сміливість, рішучість: вона пішла в губернське місто виручати свого наре­ченого з біди. Перед нами сильний, рішучий характер...

Так, по-новому для того часу в українській літературі зображує Квітка-Основ'яненко представників народу. Перед нами люди з здоровим розумом, з по­чуттям власної гідності, чесні...

У творах українською мовою Квітка виступив як новатор. В листі до Плетньова від 15 березня 1839 р. він писав про свої художні наміри, якими він керувався в перших своїх українських повістях: „По случаю был у меня спор с писателем на малороссийском наречии. Я его просил написать что-нибудь трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен й вовсе неспособен. Знав его удобства, я написал „Ма­русю” й доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться”.(1;117)

У „Супліці до пана іздателя”, що з’явилася як передмова-пояснення до його першого друкованого твору українською мовою „Салдатський патрет”, Квітка ви­ступив, з одного боку, проти тих, хто заперечував можливість розвитку української мови, з другого - проти бурлескного епігонства. „Є такі люди на світі, що з нас кеп­кують і говорять та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було, як вони ка­жуть, і звичайне і ніжненьке, і розумне, і полезне, і що, стало бить, по-нашому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна й написати”.(13;112)

Квітка вважав, що письменник повинен писати не про вигаданих героїв, а про людей, що його оточують: „Пиши о людях, видимых тобою, а не вымышляй характеров небывалых, неестественных, странных, диких, ужасных”. Тому оповідання майстерно побудовані у формі живої оповіді простолюдина Грицька Основ’яненка. В них життя народу зображується значною мірою з позиції інтересів селянства: яскраві картини сільскої дійсності, позитивні персонажі – трудящі люди гіркої, драматичної, а то й трагічної долі – базуються на життєвих спостереженнях та вивчені фольклору.

Прозові твори Квітки-Основ’яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і сентаментально-реалістична повість. До першої групи зокрема належать гумористичні оповідання: „Салдацький патрет”, „Мертвецький великдень”, „От тобі і скарб”, „Пархімове снідання”, „Підбрехач”, а також гумористично-сатирична повість „Конотопська відьма”.

Такі твори Квітки-Основ'яненка, як „Маруся”, „Щира любов”, „Козир-дівка”, „Перекотиполе”, „Божі діти” і ряд повістей, написаних російською мовою („Панна Сотникова” та ін.), мають сентиментально-реалістичний характер.

У прозових творах письменник зображує українські народні звичаї, обряди, повір'я, родинно-побутові стосунки селян. Як прихильник поєднання реалістичного зображення дійсності з сентименталізмом, Квітка-Основ'яненко у своїх сентимента­льно-реалістичних повістях прагне не тільки показати побут села, а й розчулити чи­тача благородними рисами героїв, їх великодушними вчинками, стражданнями, не­сподіваною загибеллю деяких з них.

Кращі реалістично-сентиментальні повісті Квітки-Основ'яненка, в яких прав­диво зображені картини тогочасної дійсності, відіграли позитивну роль у розвитку літератури. Те, що письменник в умовах кріпосництва, коли основна маса селян пе­ребувала під тяжким соціальним гнітом, коли панівні кола суспільства – кріпосники - не вважали їх за людей, змалював селян чесними, розумними, здатними до гли­бокого, щирого почуття і протиставляючи егоїстичним, свавільним, розбещеним по­міщикам та чиновникам, мало прогресивне значення.

Мова творів Квітки-Основ'яненка колоритна, образна, багата на народні приказки і прислів'я. Українська проза як самостійний жанр не існувала до того - йому довело­ся йти тут непроторованими дорогами. Слідом за Котляревським він звернувся до народної творчості, до народної розмовної мови, черпаючи з них яскраві вирази і звороти. В основі мови творів Квітки-Основ'яненка лежать говори Слобідської України, дуже близькі лексикою і синтаксичною будовою до київсько-полтавського діалекту.

Повісті Квітки-Основ'яненка були дальшим кроком після творів Котляревсь­кого в розвитку української літературної мови.

Знання життя, захоплююча манера розповіді, гумористичне зображення - все це робило прозові твори Квітки-Основ'яненка, особливо його повісті, дуже популя­рними. Недаром Бєлінський у рецензії на „Молодик” у 1834 р. зазначав, що Квітка-Основ'яненко „має незвичайний талант розповідати різні старовинні перекази мовою легкою і зрозумілою простолюдинові”.(1;56)

Повісті, написані українською мовою, зробили ім'я письменника широко ві­домим. У повістях, романах, нарисах, написаних російською мовою, Квітка розширює свої тематичні горизонти, описує життя провінційного панства, чиновництва, історію краю та інше.

Своєю творчістю Квітка-Основ'яненко відіграв значну роль у розвитку украї­нської літератури, у збагаченні літературної мови. Всупереч реакційним поглядам деяких літераторів, що заперечували творчі можливості української мови, Квітка твердо вірив у її велике майбутнє. Виступаючи проти тих, хто говорив, нібито укра­їнська література не має читачів, Квітка-Основ'яненко в листі до Раєвського у 1841 р. писав: „Трудно уверить десятки миллионов людей, на своем языке говорящих, пишущих, читающих с наслаждением, трудно людям, не знающим того языка, уверить их же, что они не имеют его. Зачем же издаются их книги. Требуют второго, третьего издания. Все, могущее писать, старается (разумеется из наших) писать по-нашему”.(10;68)

Твердячи, що українська література „движется и будет жить”, Квітка-Основ'яненко вбачав запоруку її подальшого розвитку в зростанні інтересу до неї ши­рокого кола читачів. „Повести, - писав він тому ж Раєвському, - требуют нескольких изданий; театральные пьесы доставляют содержателям провинциальных театров большую поддержку во всякое время. Как же все это живет?.. Читают многие, читают не от нечего делать...”.(10;70)

З точки зору критика Д.В. Чалого, одним з головних персонажів творчості Кві­тки українською мовою і є образ селянської жінки. За виключенням деяких повістей образ сільської дівчини або жінки стоїть на першому плані. Маруся, Галочка, Окса­на, Ївга та інші - тому красномовне свідчення.

Значення Квітки-Основ’яненка визначається тим, що увів в українську літературу жанри повісті, оповідання, комедії, розробив і утвердив в українській художній прозі естетичні принципи просвітительского реалізму, поглибив його соціальні основи та псіхологічну аналітичність. Вивів героїв, життєвою концепцією яких є боротьба за суспільну справедливість, утвердження загальногумоністичних принципів.

Прагнучи створити українською мовою „і звичайне, і ніжненьке, і розумне”, щоб навіть розчулити читача, Г. Квітка повинен був шукати відповідні теми, образи і мовностилістичні засоби.

Теми, а часто й прототипи образів він брав із навколишнього життя: „Пишу, що зустрічається мені, ... в простому класі людей ... якщо помічу щось, пишу; от і виходять мої Марусі, Оксани, Науми, Мирони, Сотниківни...”.(18;312)

Потрібні художні засоби Г. Квітка частково знаходив у фольклорі, зокрема пісенному, багатому на змалювання почуттів, особливо щирих і ніжних дівочих та материнських, а дещо взяв із сентиментальної літератури кінця XVIII - початку XIX ст., на якій виховувались його естетичні смаки й літературні уподобання, а також смаки дружини Ганни Григорівни, яка мала значний вплив на його творчість.

Одне з дискусійних питань навколо повістей Г. Квітки-Основ'яненка - питання про їх сентименталізм. Сам Г. Квітка заперечував наявність ознак сентименталізму в його творах. Він завжди підкреслював, що писав "з натури", „по-своєму”, нікого не наслідував, що мав перед очима прототипів, що життя давало йому вдосталь матеріалу.

Однак риси сентименталізму в творчості Г. Квітки-Основ'яненка безумовно є. Треба лише з'ясувати питання про характер його сентименталізму, бо саме в цьому причина розходжень між дослідниками його творчості.

Перші критики повістей Квітки не вважали їх сентиментальними, хоча й відзначали, що твори ці „сповнені почуття”, що вони іноді „видобувають щирі сльози” і т.п. М. Костомаров, навіть, категорично твердив, що повістям властиві "моралістична мета, багатство почуття, без сентиментальності”. Не визнавали сентименталізму в творчості Квітки й такі відомі історики літератури, як М. Шашкевич, пізніше М. Плевако. А І. Франко, навпаки, називав Квітку повістярем „у сентиментальнім і сатиричнім тоні”.(30;118)

Були різні погляди на це питання і в радянському літературознавстві, особливо довоєнного періоду. Для його наукового розв'язання слід насамперед уточнити, що ж таке сентименталізм, яке наше ставлення до нього. Сентименталізм - явище багатогранне, має позитивні й негативні риси, які по-різному виявились на різних його етапах.

Утвердившись в літературі як заперечення класицизму з його орієнтацією на аристократичні верстви суспільства, посилює увагу до життя простих людей, насамперед селян, протиставляє їх представникам із середовища панівних класів, співчутливо ставиться до страждань гноблених.

Однак сентименталізмові властиві й негативні риси: надмірна чутливість, ін­дивідуалізм, ідеалізація патріархальщини, релігійне моралізаторство, пасивність щодо питань суспільного життя, які переважали в останній період його існування. Тому в романтиків, а згодом і в реалістів, було негативне ставлення до сентименталі­зму.

Г. Квітка-Основ'яненко, звичайно, був добре обізнаний із зарубіжною і росій­ською сентиментальною літературою, зазнав певного її впливу, але як талановитий письменник не пішов шляхом прямого наслідування, а взяв з неї лише те, що відпо­відало його просвітительським поглядам на життя й побут народу, на стосунки між народом і панами, а також намірові написати українською мовою звичайне і ніжне, та­ке, що могло б розчулити читача.

Хоч через обмеженість і суперечливість свого світогляду Г. Квітка-Основ'яненко взяв разом з корисним дещо й застаріле, все ж переважило перше - не манірне, а щире співчуття до простих людей, усвідомлення їх морально-етичної і розумової переваги над панами.

Не став типовим сентименталістом Г. Квітка-Основ'яненко, який водночас з чутливими сентиментально-реалістичними творами писав також бурлескні, гумористично-сатиричні.

У 30-х роках, коли Г. Квітка-Основ'яненко виступив із своїми повістями, в українській літературі було два напрями - реалізм, якому поклав початок І. Котля­ревський, і романтизм. Обидва вони прагнули до народності і національної самобу­тності, активно користуючись скарбами фольклору відповідно до етичних поглядів і творчих принципів їх представників.

Романтизм був захопленням молоді, а Г. Квітка майже ровесник І. Котляревського, належав до реалістичного напряму, прокладеного Котляревським. І це не дивно, бо основи його світогляду закладались у 18 ст., літературні смаки виховувались на тодішній російській сатиричній і сентиментальній літературі та українсько­му бурлеску. Тому в комедіях і написаних російською мовою романах він продов­жував традиції сатиричної літератури 18 ст., а в українських і деяких російських повістях звернувся до традиційних засобів сентиментальної прози, якими користувались і деякі російські прозаїки 20-30-х років.

Оскільки Квітка користувався засобами сентименталізму з великим запізнен­ням, коли основним прагненням літератури вже були реалізм і народність, то він і кращі здобутки сентименталізму використав для досягнення народності і реалізму.

Так, якщо західноєвропейські сентименталісти і М. Карамзін прагнули довести, що селяни також почувати вміють, то Квітка довів, що вони здатні почувати глибше за панів і демонструють не просто зворушливість і впадання в сльози, а й підкреслюють цим особливе ставлення до світу; якщо в сентименталістів інтерес до побутових обставин і деталей відсутній, то в Квітки він посідає першорядне місце, тому головний герой його повістей – „Малоросія з її поетичною природою, з її поетичним життям простого народу, з її поетичними звичаями”.(11;82)

У створенні чутливих натур і зворушливих картин Квітка використав не тіль­ки прийоми і засоби сентименталістів, а й українські фольклорні, зокрема мовні за­соби з виразними національними рисами, наявними в пісенному фольклорі, - нахил до ніжності та пестливі форми (ненько, серденько). Його чутливість щира, природ­на, без манірності й фальші, її джерела не стільки у сентиментальній прозі кінця 18 ст., скільки в українському фольклорі і мові.