Висновки

Г. Квітка-Основ'яненко в усіх своїх оповіданнях і повістях користується пере­важно двома художніми прийомами характеристики персонажів: описовим, який по­чинається з портрета персонажу, і закінчується внутрішньою психологічною харак­теристикою (так створені не тільки позитивні образи - Маруся, Галочка, Оксана, Ївга, а також негативні - Забрьоха, Ничипір, Хома, Масляк та інші); самохарактерис­тикою персонажів за допомогою монологів, в яких вони розкривають свої характе­ри, думки, психологію, душевні настрої і наміри. Іноді герої виголошують ті ж мо­ральні сентенції, які висловив автор у вступі.

Г. Квітка-Основ'яненко бере теми з життя селян чи людей з приміських око­лиць Харкова, будує сюжети здебільшого за традиційною любовною інтригою, тема кохання завжди тлумачиться в сентиментально-ліричному плані. Тому герої, особ­ливо дівчата, надзвичайно чутливі, ліричні, вразливі, релігійно настроєні, перебува­ють у стані екстазу (наприклад, Маруся, Галочка), часом незначні переживання мо­жуть бути для них катастрофічними (Василь, Галочка). Вони дуже слабкі в боротьбі з несприятливими обставинами, гинуть від любовних невдач і надмірних почуттів, щоправда, є серед них і витривалі (Ївга, Оксана).

Для підкреслення і поглиблення сентиментально-ліричної тональності повіс­тей Г. Квітки-Основ'яненко вибирає особливі теми, ситуації, пейзажі, особливих пе­рсонажів, щоб викликати у читача переживання й сльози. Наприклад, Маруся вмирає перед самим весіллям. Вмираючи при повній свідомості, герої виголошують монологи (Маруся, особливо Трохим з „Перекотиполе”).Він вводить у повість ліричні відступи, використовує пестливі слова.

Центральне місце в сентиментальних творах Г. Квітки-Основ’яненка займає кохання – найкращий дарунок природи. Тому художній конфлікт його повістей типовий для літератури сентименталізму: він є своєрідним варіантом колізії між чутливими, глибокоемоційними героями та обставинами, що постають на шляху до їхнього щастя. Згідно з традиціями західноєвропейських сентименталістів письменник закінчує повісті „Маруся” і „Щира любов” трагічним фіналом.

Фон у повістях Г. Квітки завжди побутово-етнографічний, особливо докладно описані народні обряди - сватання, весілля, церковні відправи, похорон.

Манера розповіді нагадує казку з усіма її вступами, відступами, повторами, імітацією інтонацій. Оповідач дуже добре обізнаний з тим, про що розповідає. Він сам дає характеристику персонажів, виявляє знання фактів, дає оцінку подій тощо. Його очима й розумом усе сприймається, оцінюється, визначається. Така форма опо­віді надовго увійшла в українську прозу, особливо у прозу Марка Вовчка, Юрія Федьковича, А. Тесленка.

Так само як проза є показником рівня розвитку всієї літератури, мова худож­ньої прози є показником рівня літературної мови. Наслідуючи досвід І. Котляревсь­кого щодо використання народної мови, як і народної творчості, Квітка-Основ'яненко, зрозуміло, створив свій мовний стиль, який відповідав потребам і ви­могам його творчості. Якщо бурлескний мовний стиль "Енеїди" ще міг задовольни­ти потреби Квітки при написанні гумористичних творів, то для написання серйозних творів Квітка створює власний сентиментально-реалістичний мовний стиль, використавши для цього зразки російської сентиментальної прози, живу українську мову та фольклор. Тому мова гумористично-сатиричних творів Г. Квітки, в основному, розмовно-народна (говори Слобідської України), густо пересипана бурлескними ви­разами як засобом створення комічного, а мова сентиментально-реалістичних творів ближча до народнопісенної з ніжними, пестливими формами слів і зворотами. Отже, двом ідейно-художнім напрямам прози відповідали два мовних стилі – бурлескно-реалістичний і сентиментально-реалістичний.

Завдання курсової роботи виконано: було розглянуто сентиментально-реалістичну прозу Г. Квітки-Основ'яненка та просліджено поступовий розвиток таких літературних напрямів як сентименталізм та реалізм в творчості Г. Квітки-Основ'яненка.

Українська літературна мова у творчості Г. Квітки-Основ'яненка зробила да­льший крок у своєму розвитку після І. Котляревського, проте і його мова не була нормалізована. У ній ще сильні діалектні риси, чимало незрозумілих слів, не звичайних конструкцій.

Процес становлення літературної мови тривав і після Г. Квітки-Основ'яненка, зокрема в творчості письменників - романтиків, і досяг зрілості аж у творчості Т. Ше­вченка .