1) Козаки виборні і їх підпомічники, 2) козачі підсусідки, 3) козача старшина, 4) поспільство або піддані, 5) цехові люди або ремісники, 6)духовенство, 7) великороси та іноземці.

В одних поселеннях козаки жили разом з поспільством, у інших-окремо. На початку XVІІІ ст. починається роздача царським урядом багатих земельних угідь Слобожанщини російським офіцерам і поміщикам. Одним із перших одержав велику ділянку землі по р.Білій (пр. р.Айдару) князь Б.І. Куракін. На його землях згодом виникло село Білокуракіне. В середині XVІІІ ст., коли загроза татарських нападів значно зменшилася, царський уряд починає масово роздавати землі Слобожанщини російським дворянам і офіцерам, які активно заселяли їх кріпосними з центральних губерній Росії. І тому поряд з козацькими слободами на Слобожанщині виникло багато панських сіл і хуторів. У цей час Слобідська Україна стає наполовину-козацькою, а наполовину поспільською. В послідуючі роки йде процес різкого збільшення панських поселень. У ті часи з козацької старшини, духовенства, деяких козаків та російських поміщиків склався той соціальний стан, з якого виникло потім слобідсько-українське дворянство (шляхта).

У 1714 р. для дітей козацької старшини встановили новий чин «підпрапорний» і тим самим започаткували появу шляхетного стану. Переходити з одного стану у другий спочатку переселення було можливо. І кожен підпомічник, посполитий чи міщанин міг вільно перейти в козаки, але економічно не кожен мав спромогу відбувати козацькі одбутки.

8. Козацька автономія. Козацькі вільготи.

Використовуючи українських переселенців для охорони південних кордонів держави від грабіжницьких нападів кримських та ногайських татар, царський уряд не тільки активно заохочував до переселення в Слобідську Україну українських козаків і селян, а й надавав їм різноманітні вільготи і привілеї: постачав їм зброю і порох, продовольство, платив платню, зберігав за поселенцями їх козацьку автономію і той устрій, який вони перенесли сюди з Гетьманщини, який у московських грамотах і актах прозивався «Старочеркасской обычностью», котрий був устроєм стародавнього українського національного й соціального життя, якого домагався і яким хотів жити український народ усюди, куди тільки не заносила його лиха доля і зла година. Всі ці привілеї і вільготи давалися московськими царями окремим Слобідським полкам у вигляді вільготних жалованних грамот. У цих грамотах українським переселенцям надавалося право вільної займанщини незаселених земель, право будувати міста, слободи, селитися там, орати землю і володіти всякими угіддями. В новозаселених місцях дозволялося безмитно держати шинки, торгувати всякими товарами. Служилим козакам замість щорічної грошової платні надавалося право вільного викурювання та продажу горілки й пива. Всі ці вільготи у всіх відбутках надавались окремим групам населення в залежності від їх заможності і місця розташування царським урядом на термін від 10 до 15 років. Наприклад, жителям Харківського і Охтирського полку вільготи були надані на 10-11 років, Сумського і Острозького полків-на 13, а Ізюмського, який був розташований найдалі в Дикому полі, вільготи надані на 15 років.

У пізніших грамотах -1684, 1686, 1688, 1695 рр. - надається окремим територіям право вільної торгівлі, підтверджується право навіки без чиншу (грошового податку) володіти землями, млинами, лавками, шинками, кузнями, риболовлею і всякими промислами. У 1700 р. усім 5 Слобідським полкам Петро І ствердив право без чиншу мати усякі промисли, володіти землями і всякими угіддями, млинами, риболовлею; вільно курити горілку і шинкарювати нею, не платити ніяких податків і мита, але тільки вести боротьбу з татарами.

З усіх вільгот найголовнішою було право слобожан вільної займанщини земель, бо на ньому ґрунтувалося все право земельної власності на Слобожанщині так зване «Старозаїмочне землеволодіння».

Всі ці привілеї були зібрані докупи тільки у грамоті цариці Єлизавети, а до того вони були розкидані по окремих грамотах різних полків. Всі ці жаловані грамоти мали великий вплив на успіх заселення Слобідської України, бо в значній мірі матеріально забезпечували переселенців, давали їм можливість зміцнити своє господарство, утримували їх на місцях першої осідлості.

Незважаючи на великі привілеї і вільготи, Слобідська Україна все ж таки мала значно меншу автономію, ніж Гетьманщина. До того ж Слобожанщина не відразу здобула автономію як Гетьманщина, яка по Переяславській угоді водночас прилучилася до Московської держави на вільних умовах і повністю зберегла свою широку автономію.

Щоб заселити і захистити південні рубежі своєї країни, Московські царі змушені були визнати за Слобідською Україною її козацьку автономію, але вони намагалися всіляко обмежити цю автономію і поставити її в залежність від свого центрального уряду (Приказів) і від регіонального урядника-Бєлгородського воєводи та місцевих воєвод, які були призначені майже в усіх містах Слобожанщини. Офіційно місцеві воєводи призначалися для управління російським населенням, яке проживало на Слобожанщині, але насправді місцеві воєводи повинні були наглядати за органами місцевого самоврядування. Бєлгородський воєвода був найстарший серед навколишніх воєвод і тому всі Слобідські полки спочатку були приписані до Бєлгородського полку і у військових справах були підпорядковані Бєлгородському воєводі.

Ті чи інші привілеї у козаків часто забирали, і їм в весь час доводилося вести боротьбу за їх відновлення. І царський уряд, і Бєлгородський та місцеві воєводи ніяк не хотіли і не могли погодитися на ці неприємні для них привілеї, яких не мали російські піддані. При цариці Анні Слобідська Україна водночас втратила майже всі свої привілеї, але Єлизавета повернула їх назад однією жалованою грамотою усім Слобідським полкам.