Криворізький медичний коледж

ГЕЛЬМІНТОЗИ

(посібник для студентів спеціальності «Медико-профілактична справа»)

М. Кривий Ріг

2011р

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

Посібник включає гельмінтози, передбачені програмою дисципліни «Епідеміологія з медичною паразитологією» для студентів спеціальності «Медико-профілактична справа». По кожній інвазії наводяться дані щодо актуальності, етіології, імунітету, особливостей епідемічного процесу, лабораторної діагностики, специфічної терапії, протиепідемічних заходів та переліковані основні напрямки епідеміологічного нагляду.

Посібник підготовлено викладачем вищої категорії Крутіковою Т.В.

Посібник розглянутий та схвалений на засіданні циклової комісії спеціальних дисциплін відділення «Лабораторна діагностика», протокол № від

ЗМІСТ

1. Загальна характеристика гельмінтозів

2. Трематодози:

• Опісторхоз

• Фасциольоз

• Дикроцеліоз

• Шистосомози

3. Цестодози:

• Теніаринхоз

• Теніоз

• Ехінококоз

• Дифілоботріоз

• Гіменолепідоз

4. Нематодози:

• Ентеробіоз

• Аскаридоз

• Трихоцефальоз

• Стронгілоїдоз

• Трихінельоз

Загальна характеристика гельмінтозів.

Актуальність. Гельмінтози посідають значне місце в структурі захворювань населення. Для людини патогенними є численні види гельмінтів. Їх нараховують більш 250 видів, з яких біля 100 видів зареєстровані на території колишнього Радянського Союзу і до 20 видів виявляють в Україні. Гельмінтози наносять шкоду здоров’ю населення та призводять до значних економічних збитків.

Біолого-екологічні особливості гельмінтів. Медична гельмінтологія є одним з розділів медичної паразитології. Вона вивчає паразитів людини, які належать до типів плоских і круглих червів і викликають гельмінтози, розробляє методи діагностики та лікування, засобів їх профілактики.

Для більшості гельмінтів характерними є складні цикли розвитку, пов’язані зі зміною хазяїна. Залежно від своєї ролі в життєвому циклі паразита хазяїн буває:

• Проміжним, де відбувається розвиток личинок.

• Додатковим (якщо проміжних більше, ніж один. Тоді другий з них називають додатковим).

• Остаточним, чи дефінітивним, де паразит досягає статевої зрілості і розмножується статевим шляхом.

• Резервуарним, що не є обов’язковим, але може накопичувати личинки паразита в інвазійному стані й сприяти передаванню до остаточного хазяїна. Так, хижі риби можуть накопичувати в собі личинки стьожка широкого – плероцеркоїдів, поїдаючи іншу, заражену ними рибу, яка є проміжним хазяїном цього гельмінта. Від хижих риб може заражатися остаточний хазяїн, включаючи людину. У резервуарному хазяїні ніякого розвитку паразита не відбувається.

Зміна хазяїна сприяє розмноженню, розселенню і поширенню паразитів.

Гельмінти мають тришаровість у розвитку, видовжену форму, шкірно-м’язовий мішок із гладеньких чи по смугових м’язів і покривних тканин, білатеральну симетрію тіла.

Тривалість гельмінтозу часто залежить від тривалості життя паразита і становить декілька тижнів (при ентеробіозі) чи навіть декілька десятків років (при шистосомозах). Важкість захворювання визначається кількістю паразитів, індивідуальною чутливістю.

Механізми передачі гельмінтозів:

• Фекально-оральний, який реалізується харчовим чи водним шляхами.

• Трансмісивний через кровосисних комах (філяріози комарами, мошками, сліпнями).

• Контактним (ентеробіоз).

• Перкутантним - активне занурення крізь зовнішні покриви тіла (шистосомоз).

Впродовж еволюції гельмінти набули пристосувань до паразитичного способу життя (дуже розвинена статева система, особливі покриви, іноді ознаки загальної дегенерації, тобто спрощення будови), а також до існування в певних органах хазяїна. Гельмінти паразитують у всіх органах людини. Для того. Щоб до них дійти, гельмінти здійснюють міграцію по кровоносних судинах чи через тканини і можуть потрапити до інших органів. У такому разі говорять про атипову, або ектопічну, або спотворену локалізацію.

Можливе повторне зараження чи багаторазове одним і тим же видом паразита. Це називається суперінвазією. Деякими гельмінтами можливе повторне самозараження (гострик, карликовий ціп’як) – аутоінвазія. Якщо захворювання не залишає напруженого імунітету, людина може заразитися вже після одужання – реінвазія.

Географічне поширення гельмінтозів залежить від природних і соціальних чинників. Природні умови включають клімат, характер ґрунту, наявність необхідних хазяїв чи переносників. Соціальні умови – це спосіб життя, звичаї, тип помешкань, вид праці, ступінь контактів людей, рівень санітарного благоустрою та санітарної культури.

Епідеміологічна класифікація гельмінтозів. У 1937 р. К.І. Скрябін і Р.С. Шульц поділили всі гельмінти на 2 групи за характером їх життєвого циклу на гео- та біогельмінти й відповідно виділили дві епідеміологічні групи гельмінтозів (геогельмінтози, біогельмінтози):

• До геогельмінтів належать види (значна частина нематодозів), що розвиваються без участі проміжного хазяїна. Їхні яйця або личинки досягають інвазійної стадії у зовнішньому середовищі й потрапляють до організму остаточного хазяїна переважно через рот (з овочами, ягодами, брудними руками). Личинки деяких видів (анкілостомідів, стронгілоїдів) активно проникають через шкірні покриви при контакті з грунтом.

• До біогельмінтів належать види (сисуни, стьожкові, частина власне круглих червів), життєві цикли яких обов’язково пов’язані зі зміною хазяїна – проміжного й остаточного.

У 1952р. Є.С. Шульман запропонував крім біо- та геогельмінтозів, виділити групу контактних гельмінтозів, до якої включив ентеробіоз та гіменолепідоз.

Таким чином, залежно від механізму передачі гельмінтози поділяють на 3 групи:

• Геогельмінтози – інвазії, збудники яких розвиваються прямим шляхом (без участі проміжного хазяїна) і передаються людині через чинники довкілля (грунт, овочі, ягоди), забруднені інвазійними яйцями або личинками.

• Біогельмінтози – інвазії, збудники яких розвиваються за участю проміжних хазяїнів і передаються людині через тканини їх тіла.

• Контактні гельмінтози – інвазії, збудники яких розвиваються у безпосередній близькості до людини й передаються через руки хворого або через предмети, що її оточують.

Організатором найбільшої у світі школи гельмінтологів був російський вчений К.І. Скрябін (1878-1972). Він заснував перший у світі Інститут гельмінтології, якому ще за життя вченого було присуджено його ім’я, перші кафедри паразитології, Лабораторію гельмінтології Академії наук СРСР.

К.І. Скрябін відкрив і описав більш ніж 200 нових видів гельмінтів, розробив заходи боротьби з гельмінтозами, методи їх діагностики, терапії і профілактики. Опублікував понад 700 наукових праць. Широко відомі його праці «Трематоди тварин і людини», «Основи нематодології», «Основи цестодології» та ін.

К.І. Скрябіним сформульовані принципи боротьби з гельмінтозами.

Принцип дегельмінтизації (1925р) – комплекс заходів, спрямований на лікування того чи іншого гельмінтозу, а також очищення довкілля від інвазійного матеріалу (яєць, личинок). Дегельмінтизацію можна застосовувати щодо людини, домашніх тварин, води, ґрунту, овочів, фруктів, приміщень, предметів побуту тощо.

Принцип девастації (1944р) – заключний етап боротьби з гельмінтозами тварин і людини, метою якого є знищення гельмінтів як зоологічних видів.

Методи лабораторної діагностики гельмінтозів. Для виявлення гельмінтів, їх фрагментів, личинок, яєць досліджують кал, сечу, харкотиння, пері анальний слиз, дуоденальне вмістиме, кров тощо.

Матеріал збирають у чисто вимитий посуд, закривають кришкою чи пробкою, упаковують у бікс чи дерев’яний ящик і транспортують до лабораторії. Складають направлення.

Кал збирають з 4-5-ти різних місць у скляний, пластмасовий посуд чи у парафіновані стаканчики не менше 50г, бо при високій температурі повітря він швидко підсихає, при тривалому зберіганні яйця деформуються, що утруднює дослідження. Кал слід відправляти до лабораторії протягом доби після дефекації, а саме дослідження проводять у день його доставки. Для виявлення яєць карликового ціп’яка та личинок стронгілоїда досліджують свіже виділені фекалії.

У лабораторії повинні виконуватися правила:

• Кал, який доставили до лабораторії (незалежно від мети дослідження), повинен бути досліджений також і на наявність яєць гельмінтів.

• Якщо в препараті калу виявлено яйця якого-небудь гельмінта, то перегляд не припиняють, оскільки у пацієнта може бути множинна (комбінована) інвазія.

• Перегляд препаратів починають при малому збільшенні (окуляром 7 або 10), потім збільшують зображення.

• Після проведення досліджень посуд дезінфікують кип’ятінням або витримують у 5% розчині фенолу чи лізолу впродовж 5 год.

• При реєстрації результатів дослідження назву гельмінтів вказують латинською мовою, відповідно до сучасної номенклатури гельмінтів.

У випадках тривалого зберігання застосовують метод консервації: 1% розчин синтетичного миючого засобу типу «Лотос» та 1,5% розчин типу «Екстра». Фекалії змішують з консервантом у співвідношенні 1:5. Протягом 6 міс такий матеріал можна дослідити методом Фюллеборна та 1-го місяця для виявлення личинок стронгілоїда, анкілостоми.

При необхідності дослідити паразитів чи фрагментів їх обережно відмивають від фекалій, а потім консервують трематоди і цестод у розчині формаліну або 70% спирті.

Для збереження нематод крім детергентів використовують рідину Барбагало (суміш 97 мл фізіологічного розчину та 3 мл формаліну) у кількості рівної матеріалу чи у подвійному співвідношенні.

Препарат, який приготовлений на предметному скельці в 50% розчині гліцерину, зберігають у закритій чашці Петрі. При підсиханні препарату додають 1-2 краплі гліцерину.