Срс № 5 Національні та етнічні процеси в сучасному світі.

Націона́льність — національна ідентичність, належність особи до певної нації (або іншої етнічної групи (спільності)), яка визначається як відмінними особливостями етнічної групи (мова, звичаї і традиції, культура, фізіологічні риси (належність до певного типу) тощо), яких дотримується особа, так і особистим почуттям належності до етнічної спільності — почуттям національної ідентичності. У деяких країнах (державах тощо) національність фіксується у документах, що посвідчують особу і найчастіше національність новонародженої дитини визначається національністю батьків.

Етнос (грец. ἔθνος — народ) — група людей, об'єднаних спільними ознаками: об'єктивними або суб'єктивними. Різні напрямки в етнології включають в ці ознаки походження, мову, культуру, територію проживання, самосвідомість і інш.

Через численні об'єктивні причини, серед яких визначальними є нерівномірний соціально-економічний розвиток, посилення соціальної диференціації суспільств, держав, інтенсивність міграційних процесів тощо, у світі нині фактично немає етнічно гомогенних (етнічно однорідних) суспільств. Тому етнонаціональна сфера будь-якого суспільства була і є унікальною, неповторною і досліджувати її в науковому плані варто саме з урахуванням багатьох компонентів, і насамперед у тісному поєднанні реального історичного досвіду та сучасних об'єктивних умов функціонування етносів. Тут побіжно треба зробити ремарку щодо завжди наявних в суспільстві політичних спекуляцій навколо етнічних, етнополітичних проблем. Нині в Україні такі спекуляції мають особливий характер. Як зазначає відомий український етнополітолог О. В. Антонюк, «осмислення взаємодії етнічного, національного та політичного, а також взаємовідносин між етносами, націями, етнонаціональними меншинами, місця і ролі у цих процесах держави є важливою прерогативою вчених-суспільствознавців» . Проте найперше слово тут за етнополітологією, завдання якої максимально точно означити сутнісні характеристики проблеми та прогноз її розвитку і практичного розв'язання.

Акцентуємо увагу на тому, що етнонаціональні процеси, рухи, явища, які вони детермінують і з ними тісно пов'язані — визначальний фактор розвитку сучасної цивілізації. Спробуємо зробити політико-прогностичний аналіз розвитку етнологічних проблем в сучасній Україні.

Сучасні українські і зарубіжні політологи, етнологи, філософи, досліджуючи нинішні етнічні проблеми в Україні, акцентують увагу на двох суперечливих тенденціях, притаманних цивілізації: перша, пов'язана з глобалізацією, що найбільше, на наше переконання, уніфікує людство, інтернаціоналізує його; друга — з культурно-духовною диференціацією, регі-оналізацією, етнічною самоідентифікацією . Перший процес у його соціально-політичному дискурсі пов'язаний зі спробами США, Російської Федерації, а до них також приєднуються Китай, майбутня об'єднана Європа, в перспективі Індія, утворити однополюсний світ. У результаті під сумнів ставиться розвиток передусім — невеликих та неповторних за своїми витоками, характером, духовним світом етносів. Звідки, закономірно, потужні відцентрові, регіональні процеси, максимальна самоідентифікація невеликих етносів, що втрачають етнічну неповторність і унікальність. Саме в таких процесах постійно виникають різноманітні політичні спекуляції.

З-поміж багатьох складних етнічних проблем, центральною є проблема державно-правових форм об'єднання етносів . Незаперечно, що, «усі народи, — як проголошує Ст. 1. Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, — мають право на самовизначення», включаючи, додамо, і основне, найважливіше — утворення власної національної держави, або ж відповідне виокремлення в межах складного державного утворення. Але в реаліях суспільного буття, за наявності багатьох суб'єктів етнополітичних відносин, відсутності в окремих етносів власної території для створення держави, проблеми невеликих етносів об'єктивно вирішуватимуться виключно в суспільних відносинах з іншими, насамперед — з титульними етносами. Звідси постала і залишається актуальною відома проблема (і для сучасної України також), модель якої держави обиратимуть для співжиття всі етноси: унітарну державу, федерацію чи конфедерацію. Є багато прикладів, коли в поліетнічних суспільствах кожну таку модель вважали «вигідною» для найменшого етносу. Однак така ситуація видається можливою за двох вирішальних обставин:

а)  чіткого політико-правового визначення статусу і прав титульної (державотворчої) нації, всіх інших національних меншин;

б)  максимальної виваженості загальнодержавної політики в галузі міжнаціональних, міжетнічних відносин. І перше, і друге — тісно взаємопов'язані.

Щоб максимально пом'якшити міжнаціональні відносини в країнах поліетнічних, як свідчать історичний досвід і суспільна практика сьогодення, необхідно йти зовсім не шляхом максимального розширення умов для всебічного функціонування усіх національних меншин однаковою мірою, — слід зміцнювати економічну, політичну, духовну та інші дієздатності найперше титульних, державотворчих націй, тих націй, які дають назву державі. Яскравим прикладом тут є практика утворення таких національних держав (унітарних, федеративних і т. ін.), як Німеччина, Англія, Іспанія та ін. Тобто більшість міжетнічних проблем у сучасній Україні існують не лише тому, що вони є залишком колишньої бездержавності, імперської політики «поділяй і владарюй», біди такої політики загальновідомі, — а й тому, що в Україні є лише частково вирішеним питання статусу безпосередньо титульної, української нації. Все просто: будуть сповна реалізовані права титульної нації, великий соціальний, політичний комфорт матимуть усі інші нації, національні меншини.

Тепер дещо детальніше про стан і перспективи наукового розгляду та практичного розв'язання етнологічних проблем у сучасній Україні.

Визнаємо найперше те, що численні спроби під час роботи різних конференцій, «круглих столів», зібрань іншого характеру розробити і запровадити щось на кшталт «Концепції державної етнополітики України» до сьогодні не були достатньо результативними, що означає велику складність цієї проблеми і її практичного розв'язання. Тут треба значно більше політичної волі та бажання політиків, державних діячів загальнонаціонального рівня.

Друге. Серйозні міжетнічні проблеми в поліетнічних державах може спричиняти принципове розходження етнічних кордонів життя етносів з їх географічними кордонами, визначеними і встановленими. Це питання особливо активно постає під час обговорення проблеми «корінних народів», «титульних націй». Так, у спробах розв'язання питань статусу корінних народів, неодмінно загострюються їх претензії на природоресурсний потенціал країни, зокрема на землю, матеріальні споруди тощо. Тобто йдеться про гостроту етнополітичних інтересів окремих етносів, які задовольнити у всій повноті поліетнічним, унітарним державам надто важко, найперше через соціально-економічні обставини .

У контексті вищевикладеного може і повинна розв'язуватися етнополітична проблема у сучасній Україні. Тобто, закономірно, що державна етнологічна політика має враховувати і поліетнічний склад населення України, і надмірне зросійщення південних і східних регіонів, і нерівномірність економічного розвитку тощо. У такій ситуації принципового характеру набувають проблеми мови, культури, приро-довідповідного функціонування як окремих регіонів (територій), так і збереження єдності унітарної держави України. Щоб зберегти міжетнічний спокій, слід урешті визначити законодавчо, що таке «корінні народи», «титульна нація», що ми маємо вкладати і розуміти під терміном «український народ», що таке «політична нація», прикладом якої деякі вчені називають націю США. «Класичним прикладом “політичної нації”, — пишуть зокрема автори колективної праці “Українська політична нація”, — є США, тому що кожен етнос не може тут “нав'язати” всім іншим свій спосіб буття, адже тут немає титульного етносу з усіма наведеними ознаками (не беручи до уваги індіанців, які перетворені на екзотичну прикрасу цієї країни). Всі інші нації є “етнічні” в умовному значенні цього слова» . Погодитися з такими визначеннями аж ніяк не можна, бо титульний етнос був у США елементарно винищений та витіснений за роки штучного утворення держави, що отримала назву США, та й інші нації вважати етнічними лише умовно є більш ніж зневажливо. Те ж саме можна сказати про наукову позицію С Хантінгтона, а він, як відомо, запропонував визначення американської спільноти не на засадах культурності, духовності, а як політичну спільноту.

Нагадаємо і про те, що в визначенні багатьох учених терміна «політична нація» домінують насамперед три наукові підходи, або концепції: територіальна, етнічна, етнотериторіальна. Саме третя, на наш погляд, є найбільш слушною, об'єктивною, коли йдеться про формування української нації за територіально-громадянським і етнічним принципами одночасно. Суть етнічного принципу у цій концепції полягає найперше в тому, що український народ має сам здійснювати своє політичне самовизначення. Наголосимо: це право найповніше виражено в тому, що національна держава отримує назву від українського етносу. Отже, і його мова, і його традиційна національна символіка отримують і мають національно-державний статус. Іншими словами, національна ідентифікація відбувається не інакше, як на засадах, етнокультурних ідеях і цінностях саме українського народу.

Поява у науковому обігу таких чітко не означених і багато в чому штучних понять як «політична нація», відмова від визнання ролі і значення «корінних народів» та «титульних націй» у процесах творення національних держав, зокрема на пострадянському просторі, не є випадковим соціальним, суспільно-політичним явищем. «Останні події, — пишуть, зокрема, автори збірника “Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі?”, — наочно показали, що відсутність привабливого українського проекту майбутнього, розмитість національного ідеалу, помножені на несправджені соціальні очікування, здатні підживлювати ностальгічні настрої, «зрадницькі устремління», а то й відверто реставраційні прагнення . Щодо останнього, то особливо в період Помаранчевої революції, та й надалі, в українському політикумі відцентрові, федералістські настрої не лише пропагували і пропагують, — існують навіть практичні спроби їх зреалізувати. Відтак постає питання не лише щодо політичної культури, свідомості деяких політиків, особистостей (кушнарьових, колесникових, грачових і ін.), а й безпринципності українського судочинства, оскільки в такому випадку має місце порушення конституційних норм. З одного боку, маємо непрозорість, недалекоглядність державної політики в частині по-літико-правового визначення етнічної, національно зорієнтованої політики, а з іншого — брак політичної сили, яка дбає про недопущення будь-яких федера-лістичних дій. На підтвердження сказаного, нагадаємо, що від проголошення незалежності України навіть із вуст бездіяльного президента Л. Кучми лунало про «неспрацювання національної ідеї». У Конституції України закріплено політичне багатоманіття як ідеологічна засада державного будівництва. Тобто будуємо безідеологічну державу, чого в природі просто не існує. Врешті, залякування громадян «українським націоналізмом», спекуляції на мовній проблемі, засилля чужинської культури — все це додається до тих механізмів порушення, корозії української національної духовності, що викристалізовувалася і складалася тисячоліттями боротьби українства за незалежність, за власну державність.

Принципового характеру нині набуває проблема демократизації українського суспільства, суспільних відносин загалом. Ідеться не лише про ситуацію в Україні, а й її існування в контексті світових проблем, численних інтеграційних процесів. Щодо України безпосередньо, то очевидним є завдання, з одного боку, забезпечити її унітарний статус, а з другого — максимально розвинути місцеве самоврядування, зміцнити громадянське суспільство як таке в цілому. Проблема не тільки у дотриманні вимог і положень Міжнародної хартії про місцеве самоврядування, а й у відродженні, збереженні соціального досвіду самоврядування, притаманного Україні історично, генетично, етнонаціонально. Відтак, розгляд окремих територій України як самоврядних одиниць не може бути штучним процесом, без урахування історичного, соціально-економічного і духовного контекстів. Тобто державний устрій України не може і не повинен стояти над етнонаціональним контекстом. Тільки за таких умов можлива відсутність будь-яких етнічних неузгоджень, а понад усе — міжетнічних конфліктів. Це до того, що й нині пропагують різні варіанти адміністративних реформ, далекі від реальних потреб функціонування української держави.

Загальний короткий висновок щодо порушеної проблеми такий. За всієї складності, часто протиріччя, синтезу національних і загальнолюдських інтересів в Україні, етнополітичні проблеми все ж слід вирішувати з урахуванням того, що:

а)  найдавнішим і найбільшим корінним етносом були і є українці;

б) життя всіх етносів в Україні потрібно будувати в умовах демократичних, толерантних відносин між усіма етносами;

в)  основним завданням громадян України всіх на ціональностей, спільно з титульним етносом, є тво рення і зміцнення єдиної, суверенної української держави.