3.3. Диспропорційність як основна загроза регіонального розвитку

Важливою проблемою розвитку регіонів залишається існування диспропорцій економічного та соціального розвитку (за обсягами виробництва валового регіонального продукту на одну особу – майже 3 рази, інвестицій в основний капітал – 4 рази, середньомісячної заробітної плати – 1,5 разу, рівня безробіття – понад 5 разів тощо). Половина загального обсягу будівництва у країні виконується підприємствами 4 регіонів країни (Донецької, Харківської, Дніпропетровської областей та м. Києва); майже чверть обсягу будівництва припадає на столицю. На Донецьку, Дніпропетровські області та м. Київ припадає понад 50 % обсягу зовнішньоекономічної діяльності країни, причому ці пропорції залишається незмінними майже десятиліття.

Суперечливі тенденції розвитку регіонів під впливом кризових явищ у 2009 р. дещо зменшили міжрегіональну асиметрію розвитку за більшістю показників: за обсягами ВДВ на одну особу асиметрія становила 2,6 разу (замість 2,7 разу у 2008 р.), прямих іноземних інвестицій на одну особу – 13,4 (замість 14,7), середньомісячної заробітної плати – 1,5 (не змінилась), рівня безробіття – 4,9 (замість 5,7). Проте слід відзначити, що зменшення асиметрії відбулося за рахунок наближення регіонів-лідерів до відсталих регіонів, а не навпаки, тобто, криза більшою мірою вплинула на регіони із найвищими показниками розвитку.

Внаслідок дії низки об’єктивних (світова фінансова криза, зміна зовнішньої кон’юнктури на національну експортну продукцію та ін.) та суб’єктивних чинників (традиційна практика домінування „ручного” управління економікою, політична нестабільність тощо), соціально‑економічна диференціація розвитку регіонів в Україні невпинно посилюється. Це спричинює виникнення не тільки „точок зростання”, але й „точок депресії”. Ситуація, що формується в Україні, не лише містить загрози для стабільного розвитку окремих територій (старопромислових регіонів, віддалених від обласних центрів периферійних територій, гірських районів тощо), але й погіршує загальну макроекономічну ситуацію. Для забезпечення добробуту населення та підтримки соціальних стандартів життя економічно‑проблемних (депресивних територій) держава традиційно виділяла цільові бюджетні ресурси, надавала таким територіям гарантовану бюджетно‑фінансову підтримку. Водночас в умовах кризи та хронічного дефіциту державного бюджету впровадження такої практики стає проблематичним та не дає очікуваних позитивних результатів.

Офіційне визначення „депресивні території” представлено у Законі України „Про стимулювання розвитку регіонів” (від 8 вересня 2005 р.). Закон нормативно визначає механізми державної регіональної політики щодо мінімізації диспропорцій соціально-економічного розвитку територій держави, вводить поняття „депресивна територія” (Стаття 6), встановлює процедуру її визначення (Статті 9, 10), порядок застосування механізмів державного впливу на подолання депресивності; передбачає запровадження договірних засад у відносинах між центральними та місцевими органами влади на основі угод щодо регіонального розвитку.

Закон України „Про стимулювання розвитку регіонів” запроваджує новий механізм підтримки депресивних територій. Визначені правові, економічні та організаційні засади реалізації державної регіональної політики щодо стимулювання розвитку регіонів та подолання депресивності територій. Відповідно до створеної законодавчої бази механізм надання державної підтримки проблемним територіям передбачає виділення бюджетних коштів на реалізацію програм подолання депресивності територій, що визнані такими, а також залучення міжнародної технічної допомоги та інших джерел фінансування у відповідності із законодавством України.

Законом визначено, що депресивна територія − це регіон чи його частина (район, місто обласного (республіканського) значення або кілька районів, міст обласного (республіканського) значення, рівень розвитку якого (якої) за показниками, визначеними статтею 9 Закону України „Про стимулювання розвитку регіонів” є найнижчим серед територій відповідного типу. Депресивними визнаються:

• регіони, у яких протягом останніх п’яти років було зафіксовано найнижчі середні показники валового регіонального продукту (до 2004 р. − валова додана вартість) у розрахунку на одну особу наявного населення у фактичних цінах;

• промислові райони, у яких протягом останніх трьох років є найвищими середні показники рівня безробіття, зайнятості у промисловості, найнижчий обсяг реалізованої промислової продукції (робіт, послуг) (до 2004 р. − обсяг промислового виробництва) на одну особу наявного населення та найнижчий рівень середньомісячної заробітної плати;

• сільські райони, у яких протягом останніх трьох років є найнижчими щільність сільського населення, природний приріст населення, найвищою − частка зайнятих у сільському господарстві, найнижчий обсяг реалізованої сільськогосподарської продукції (робіт, послуг) (до 2004 р. − обсяг виробленої сільськогосподарської продукції) на одну особу наявного населення та найнижчий рівень середньомісячної заробітної плати;

• міста обласного (республіканського) значення, у яких протягом останніх трьох років є найвищими середні показники рівня безробіття, зокрема довготривалого безробіття, та найнижчим рівень середньомісячної заробітної плати).

Урядом передбачено „…здійснення державної підтримки заходів з подолання депресивності окремих територій та сприяння їх розвитку – проведення моніторингу показників розвитку відповідних територій для визначення їх депресивними та підготовку програм подолання депресивності окремих територій” (п. 4.5 „Регіональна політика” Програми діяльності Кабінету Міністрів України „Подолання впливу світової фінансово‑економічної кризи та поступальний розвиток” (затверджено постановою Верховної Ради України 23.12.2008 № 1360).

Водночас в Україні немає єдиної, розробленої та прийнятої методики проведення моніторингу соціально-економічного розвитку територій, що є необхідною умовою, складовою організаційно‑інституційного забезпечення регіонального розвитку. Здійснення моніторингу потребує комплексного підходу. Постанова Кабінету Міністрів України „Про моніторинг соціально-економічного розвитку малих міст і селищ” (від 2 квітня 2009 р., № 288) за умов виконання сприятиме виявленню негативних тенденцій розвитку цих територій, але не створює передумов для формування комплексного бачення проблем депресивного стану регіону, області тощо. З урахуванням вкрай мінливої ситуації щодо ринкової кон’юнктури та зміни, відповідно до її коливань, соціально‑економічних показників регіонального розвитку, для отримання статусу „депресивних” (та гарантованої після цього цільової державної допомоги), між регіонами може розпочатись конкуренція не за кращі, а за стабільно гірші показники розвитку.

Соціально-економічний вимір чинників і критеріїв депресивності вимагає комплексного системного підходу з урахуванням світового досвіду та сучасних наукових розробок. Перелік чинників і критеріїв депресивності регіону наведено у Таблиці 3.2.

Наявність помітного розриву у показниках соціально-економічного розвитку регіонів мають ряд негативних наслідків, дія яких і у подальшому мультиплікує процеси диспропорційності. Йдеться про посилення нерівномірності у формуванні виробничої, фінансової, транспортної інфраструктури; диспропорційність у формуванні ринку послуг та сприятливого бізнес-середовища на місцевому (регіональному) рівні; про масову міграцію населення з регіонів (та особливо сільської місцевості) до столиці та обласних центрів та виникнення внаслідок цього несприятливої криміногенної ситуації.

Такі наслідки диспропорційності соціально-економічного розвитку регіонів у найближчій перспективі вже не можливо подолати традиційними засобами державної регіональної політики, що позитивно зарекомендували себе у період стабільного докризового розвитку.

Таблиця 3.2