1. Поняття про відчуття. Фізіологічні основи відчуттів

Багатоманітність навколишнього світу в певній мірі стає доступною для нас завдяки різноманітності наших відчуттів.

Відчуття - це психічний процес відображення окремих властивостей предметів і явищ навколишнього світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередньому впливі подразників на відповідні аналізаторні системи.

Відчуття, їхня природа, закони формування і зміни вивчаються в спеціальній галузі психології, що називається психофізикою. Вона виникла в другій половині XIX століття, і її назва пов'язана з головним питанням, яке ставиться і вирішується в цій області знань, - з питанням про залежність між відчуттями та фізичними характеристиками стимулів, що впливають на органи відчуттів.

Еволюційно відчуття виникли на базі подразнень, які властиві живій матерії, яка вибірково реагує зміною свого внутрішнього стану на біологічно значущі впливи середовища. Елементарна відповідь на подразнення виявляється у найпростіших, одноклітинних живих організмів, які на вплив середовища реагують рухом. Подразнення, або збудливість органів почуттів, є найважливішою передумовою відображення організмом об'єктивних властивостей навколишнього середовища, що і складає суттєвість процесів чуттєвості. Згідно гіпотезі О. М. Леонть'єва, чуттєвість «є генетично не що інше, як подразнення по відношенню до такого роду впливу середовища, що співвідносять організм до інших впливів, тобто орієнтують організм в середовищі, виконуючи сигнальну функцію». Завдяки чуттєвості ознаки предметів (запахи, форма, колір), самі по собі байдужі (в тому сенсі, що ними не можна задовольнити органічні потреби), набувають сигнального значення. Чим більш розвинуті органи почуттів, тим більше можливостей відображати вплив зовнішнього середовища. Слід розрізняти подразники, адекватні для даного органу почуттів і не адекватні для нього. Спеціалізація органів відчуттів до відображення того або іншого вигляду енергії, певних властивостей предметів або явищ дійсності - продукт тривалої еволюції, а самі органи почуттів - продукт пристосування до впливів зовнішнього середовища. Адекватне відображення реальності на сенсорно-перцептивному рівні необхідно з еволюційно-історичної точки зору, бо є передумовою виживання.

Фізіологічною основою відчуття є нервовий процес, що виникає при дії подразника на відповідний аналізатор. Говорячи про аналізатори, слід мати на увазі дві обставини. По-перше, ця назва не цілком точна, бо аналізатор забезпечує не тільки аналіз, але й синтез подразників у відчуття й образи. По-друге, аналіз і синтез можуть відбуватися поза свідомим контролем цих процесів з боку людини. Більшість подразників вона відчуває, переробляє, але не усвідомлює.

Відчуття носить рефлекторний характер; фізіологічно його забезпечує аналізаторна система. Аналізатор - нервовий апарат, який здійснює функцію аналізу і синтезу подразників, котрі прийшли з зовнішнього і внутрішнього середовища організму. Поняття аналізатору ввів І. П. Павлов. Аналізатор складається з трьох частин:

1) периферійний відділ - рецептор, що перетворює певний вид енергії в нервовий процес;

2) аферентні (доцентрові) шляхи, що передають збудження, яке виникло в рецепторі у розташованих вище центрах нервової системи, і еферентні (відцентрові), по яким імпульси з розташованих вище центрів передаються до нижчих рівнів;

3) підкоркові і коркові проективні зони, де відбувається переробка нервових імпульсів з периферійних відділів.

Історично так склалося, що ті аналізаторні системи, рецепторна частина яких (представлена з точки зору анатомічної) існує у вигляді окремих зовнішніх органів (ніс, вухо, тощо), називають органами чуття. Зір, слух, нюх, дотик і смак виділені ще Арістотелем. В дійсності різновидів відчуттів значно більше. Значна частина фізичних впливів набуває прямого життєвого значення для живих істот, або просто ними не сприймається. Для деяких впливів, які зустрічаються на Землі в чистому вигляді і в кількості, загрозливій життю людини, у неї просто немає відповідних органів чуття. Таким подразником є, наприклад, радіація. Людині не дано також свідомо сприймати, відображати у формі відчуттів ультразвуки, світлові промені, довжина хвиль яких виходить за межі доступного діапазону.

Аналізатор складає вихідну і найважливішу частину усього шляху нервових процесів, або рефлекторної дуги.

Рефлекторна дуга = аналізатор + ефектор. Ефектором є моторний орган (певний м'яз), до якого надходить нервовий імпульс із центральної нервової системи (мозку). Взаємозв'язок елементів рефлекторної дуги забезпечує основу орієнтування складного організму в навколишньому середовищі, діяльність організму в залежності від умов його існування.

Для виникнення відчуття недостатньо, щоб організм піддавався відповідному впливу матеріального подразника, ще необхідна деяка робота самого організму. Оптимізація процесу відчуття здійснюється за рахунок перцептивного регулювання. Органи відчуттів тісно пов'язані з органами руху, що виконують не тільки пристосувальні, виконавчі функції, але і безпосередньо беруть участь в процесах одержання інформації.

В першому випадку (І) в якості ефектора виступає м'язовий апарат. В другому випадку (II) сам орган відчуття може бути то рецептором, то ефектором.

Жоден сенсорний імпульс, жодне подразнення рецептора саме по собі не може однозначно визначити адекватного образу відчуття та сприймання без м'язової корекції (оскільки неминучі помилки вимагають зворотного зв'язку). При одержанні сенсорного образу цей зворотній зв'язок є наявним завжди, тому є підстави говорити не про рефлекторну дугу, а про замкнене рефлекторне кільце.

Корекція чуттєвого образу відбувається за допомогою перцептивних дій, у яких образ об'єкту зіставляється з реально-практичними особливостями цього об'єкту. До ефекторних компонентів цих дій відносять рухи руки, що обмацує предмет, рухи ока, що відслідковують видимий контур, рухи гортані, що відтворюють почутий звук, та інші. В усіх цих випадках створюється копія, порівнянна з оригіналом, і сигнали розгалуження, надходячи в нервову систему, можуть виконати коригуючу функцію по відношенню до образу, отже, до практичних дій. Таким чином, перцептивна дія являє собою своєрідну саморегулюючу модель, що керує механізмом зворотного зв'язку і підстроюється до особливостей досліджуваного об'єкту.

ро відчуття і фізіологічні основи

В2.види відчутівів

Людина володіє цілою системою відчуттів, що дає їй змогу орієнтуватися в довколишньому світі та регулю­вати стан свого організму.

Відчуття поділяють на:

а)   зовнішні, в яких рецептори (екстерорецептори) аналізаторів розташовані на поверхні тіла - зорові, слухові, шкірні (температурні, вібраційні, дотикові, больові), смакові, нюхові;

б)  внутрішні (органічні), рецептори (інтерорецептори) аналізаторів яких розташовані у внутрішніх орга­нах і тканинах (сприймають зміни в організмі), - ор­ганічні відчуття, що інформують про роботу серця, шлунка, нирок тощо;

в)   рухові аналізатори (пропріорецептори), за допо­могою яких людина відчуває власні рухи, - кінесте­тичні і статичні відчуття рівноваги;

Зовнішні (екстероцептивні) відчуття за наявністю або відсутністю безпосереднього контакту рецептора з подразником класифікують на два типи:

1)        дистантні, подразники яких перебувають на від­стані (зір, слух);

2)        контактні, подразники яких безпосередньо кон­тактують із рецептором (шкірою).

Усі види відчуттів мають власні специфічні механіз­ми і виконують певні функції в сенсорній системі людини.

Зорові відчуття. До них належать відчуття світла і кольору. У рецепторі (оці) є три види речовин для сприймання червоного, зеленого, фіолетового кольорів. Відчуття інших виникає внаслідок різної їх пропорції. Для виживання багатьох видів тварин зір має вирі­шальне значення. Для людини він є джерелом важли­вих знань про предмети, події, оточення, які залежать від одержання відомостей про їх форму і текстуру, роз­мір і відстань, яскравість та освітленість, колір і рух, а також про співвідношення цих ознак.

Роль зору для людини виявляється в ситуації, коли він входить у суперечність з іншими сенсорними систе­мами. ІІсихофізіологи довели його перевагу над так­тильними відчуттями. Досліджувані розглядали ква­драт крізь спеціальну лінзу, що зменшувала висоту, внаслідок чого спотворювалася форма предметів. Коли людина торкалася квадрата і дивилася на нього крізь лінзу, він сприймався як прямокутник. Судження про об'єкт формувалося більше на підставі зору, ніж доти­кових відчуттів. Це означає, що людина перебувала в зоровому полоні - ситуації, за якої предмет сприйма­ється на дотик таким, яким він бачиться. Перебуваючи в зоровому полоні, відчуття і сприймання погоджують­ся із зоровим образом предмета навіть тоді, коли інша сенсорна система повідомляє іншу (точну) інформацію.

Робота очей забезпечує втримання на сітківці зобра­ження об'єктів, що рухаються, - стежачи за ними, плавно переводячи погляд, не повертаючи голови. Без автономних рухів очей точність, швидкість та ефектив­ність інформації про навколишній світ значно знизилась би. Око здійснює мікрорухи навіть тоді, коли воно зафік­соване на нерухомому предметі, внаслідок чого образ предмета на сітківці постійно переміщується. Набли­ження предмета до ока чи віддалення від нього зумовлює явище акомодації (лат. accomoda - пристосування) - скорочення зіничного м'яза, викривлення кришталика задля чіткого бачення. Можливості акомодації не без­межні, тому на критичній відстані, навіть за максималь­но можливого скорочення м'яза, предмет не буде види­мим. Здатність ока до акомодації з роками знижується.

Величина зіниць залежить від емоційного стану людини. Коли вона розглядає об'єкт, величина зіниць може бути індикатором інтересу до нього: підвищення  інтересу розширює їх. Величина зіниць відіграє роль у невербальному спілкуванні. Розширені зіниці означа­ють приязнь, симпатію. Розумова активність також ви­кликає зміну їх величини.

За нормальних візуальних умов очі моргають при­близно 15 разів за хвилину. Частіше моргання свідчить про переляк, зворушеність, нетерплячість, стрес чи втому. Під час напруженої роботи частота моргання зменшується: під час читання - приблизно 5 разів на хвилину.

Фізичним подразником зорової системи є світло - форма випромінювання електромагнітної енергії.

Кожне око посилає проекцію зображення в ліву і праву потиличні ділянки. Зорові нервові волокна з лівих половин обох сітківок пов'язані з лівою потилич­ною ділянкою, аналогічно і зорові волокна з правих половин кожної сітківки пов'язані з правою. Функціо­нально це означає, що інформація, яка виходить від однакових сторін кожного ока, надходить у ту саму пів­кулю головного мозку. Праве поле зору представлене у лівій півкулі, а ліве - у правій. Між фоторецепторами сітківки і кортикальними клітинами зорової ділянки існує безліч складних зв'язків. В опрацюванні візуаль­ної інформації послідовно беруть участь різні шари кори головного мозку.

Рівень оброблення інформації на сітківці і/або в мозку залежить від еволюційного етапу розвитку виду. Жаба з її примітивним мозком має винятково складну сітківку, здатну самостійно аналізувати, опрацьовува­ти й інтерпретувати візуальну інформацію.

Зір, основну роль у якому відіграють колбочки (колбочковий зір), називають фотопійним (грец. photos - світло і optos - бачити) зором, а паличковий зір - ското- пійним (грец. scotos - темрява і optos - бачити). Сітків­ка тварин, які ведуть нічний спосіб життя, складається переважно з паличок, найкраще пристосованих їх для нічного бачення. Це забезпечує їм чутливість, а не гостро­ту зору. У сітківці тварин, активних переважно у світлий час доби, - навпаки. Колбочки (переважають у більшості видів птахів) забезпечують високу гостроту зору; палички й колбочки (примати) - і чутливість, і гостроту.

Швидко перейшовши з добре освітленого у темне приміщення, людина відчуває тимчасову сліпоту. З часом відбувається адаптація до темноти - візуальні ознаки оточення стають видимими, і вона починає розрізняти деякі деталі. Чутливість зору поступово підвищується. За світлової адаптації перебування на світлі зменшує чутливість сітківки. Дія світла на очі, які адаптувалися до темряви, швидко підвищує поріг чутливості. Через незначний час швидкість його підви­щення зменшується. Повернення до звичайного порогу відбувається за кілька хвилин. Вплив інтенсивного освітлення на сітківку, яка адаптувалася до темряви, зумовлює неприємні відчуття.

Збільшення часу перебування в темряві знижує поріг чутливості. За слабкого освітлення зорова система стає чутливішою до короткохвильового світла, ніж до довгохвильового, тому воно здається яскравішим. Із настанням сутінків починає «працювати» фотопійний зір: людина спочатку сприймає довгохвильове «черво­не» світло як відносно яскравіше порівняно з коротко­хвильовим «зеленим». Коли настає темрява - підви­щується роль скотопійного зору: червонуваті тони почи­нають здаватися більш темно-сірими, ніж зелені; за глибоких сутінків вони сприймаються як чорні.

На абсолютний поріг зору, крім інтенсивності сти­мулу, впливають площа стимульованої поверхні сітків­ки, тривалість і довжина хвиль світлового стимулу, а також особливості ділянки сітківки, на яку потрапляє проекція стимулу.

При читанні очі роблять серію рухів - сакади. Вони чергуються з паузами (фіксаціями) і зворотними руха­ми - регресіями. Читання відбувається за фіксації, оскільки під час рухів функціональний зір майже ціл­ком блокується. Тривалість і частота рухів при читанні залежать від здатності ідентифікувати окремі букви і від того, наскільки добре вони утворюють осмислені, легко впізнавані перцептивні одиниці. Досвідчений читач робить менше рухів (вони триваліші), менше фіксувань (короткотривалі) і рідше повертається до прочитаного. Аналогічна особливість - економія рухів і часу фікса­цій - відрізняє натренованого водія від недосвідченого.

Досвідчений читач долає текст швидше, бо вміє використовувати його ознаки для вироблення певного ритму рухів і керування ним. Щоб спрямувати свій погляд, він використовує інформацію, отриману від периферійного зору. Читачеві вигідніше скористатися пе­риферійним зором для пошуку принципово важливих слів і зафіксувати на них свій погляд, ніж зупинитися на словах, позбавлених змістового навантаження, або на пробілах між ними.

Стежачі рухи очей автоматичні і виникають тоді, коли стимул перебуває в русі. На відміну від сакад вони плавні і порівняно повільні. їх мета - спостереження за рухомим об'єктом, який переміщується на нерухомо­му тлі. Рух очей, синхронізований із переміщенням об'єкта, сприяє чіткішому сприйманню його форми.

Відчуття кольору. Колір - характерна (часто диференційна) ознака всіх предметів. Для людей він є джере­лом інформації, комунікатором задоволення, полегшує зорове виявлення і розпізнавання предметів, нерідко допомагає ідентифікувати об'єкти. Колір додає фізич­ної цілісності довколишній дійсності. Кольорове зобра­ження інформативніше, ніж чорно-біле. Відчуття кольору суб'єктивні: доки немає спостерігача, що сприймає колір, немає і кольору.

Слухові відчуття. Слух - унікальне джерело життє­во важливої інформації. Аудіальна система може сприймати звуковий сигнал будь-коли. До слухових належать відчуття звуку і тонів - висоти, сили (гуч­ності), тембру.

Сила (гучність) звуку залежить від фізичної інтен­сивності (амплітуди звукового тиску) і частоти звуку. Тривалий вплив інтенсивного звуку знижує чутливість до гучності, слабкого аудіального стимулу - сприяє підвищенню чутливості до звуків низької інтенсивності. Посилення чутливості внаслідок відносної нестачі аудіальної стимуляції аналогічні з адаптацією до темряви.

Нічний сон сприяє відновленню чутливості: коли людина спить, її аудіальна система відпочиває. Вранці звук будильника здається значно гучнішим, ніж напе­редодні ввечері.

Рецептори (вуха) функціонують не незалежно одне від одного, а взаємодіючи на нейронному рівні. У результаті оброблення слуховою системою стимуляції обох вух виявляється відмінність у нейронних сигна­лах, що надходять від обох вушних раковин. Нейронні сигнали проектуються в слухову кору головного мозку, розташовану в скроневих ділянках кожної півкулі. Слухова кора правої і лівої півкуль опрацьовує і сприй­має інформацію про властивості звуку з різною активні­стю. Це не означає, що оброблення і сприймання певної інформації доступні лише певній ділянці слухової кори однієї півкулі. Слухова кора лівої півкулі домінує в ана­літичному опрацюванні слухової інформації; правої - в інтегративному сприйманні та обробленні просторової інформації й невербальних звуків (музики).

У сприйманні мови домінує праве вухо, що має ефек­тивніший нейронний зв'язок із лівою півкулею. У сприйманні невербальних стимулів - ліве вухо (права півкуля). Функціональна спеціалізація півкуль виявля­ється вже на ранніх стадіях розвитку мозку.

Нюхові відчуття. Потенційними стимулами нюхової системи є випари або речовини, що легко випаровують­ся, - одоранти (лат. odorans - пахучість). Щоб викли­кати нюхове відчуття, тверді і рідкі речовини спочатку мають перейти в газоподібний стан. Більшість стимулів нюхової системи - органічні сполуки. Жоден хімічний елемент у вільному стані (атомарній формі) не має запаху.

Для нюхових відчуттів не існує первинних запахів, тому класифікація їх ґрунтується на інтроспекції (самоспостереженні) та суб'єктивних відчуттях.

Людина сприймає запахи завдяки нюховим рецеп­торам - нюховим клітинам, розташованим на слизо­вій оболонці з обох боків носової перегородки, у верхній частині носової порожнини. їх близько 10 млн, у собаки - у 20 разів більше. Нюхові клітини мають форму пали­чок, колбочок і закінчуються точковими булавами, в яких є чутливі волокна. На них діє повітря з молекула­ми пахучої речовини, які викликають нервовий процес. Коливаючись під впливом подразнення, вони передають по нервових шляхах імпульси в кору головного мозку. Нюхову чутливість знижують хронічний нежить і куріння.

Смакові відчуття. Сприймання смаку та запаху ви­никає завдяки стимуляції спеціалізованих рецепторів хімічними речовинами. Основа смакових і нюхових від­чуттів - хімічна стимуляція. Між ними існує і функ­ціональний зв'язок - вони є джерелами єдиного сен­сорного враження. Зниження чутливості до запахів від­чутно позначається на розрізненні смаку.

Смакові відчуття спричиняє дія на рецептори смако­вого аналізатора харчових і нехарчових речовин. Орга­ном смаку є язик, кожна ділянка якого сприймає свій смак: солоне - краї, кисле - боки; гірке - корінь, солодке - кінчик. Хімічні сигнали - посередники в переданні безперервного потоку інформації, могутні спонукальні сили, що викликають миттєві біологічні і поведінкові реакції. Хімічні стимули здатні спричини­ти первинні смакові відчуття, якщо вони будуть розчи­нені у слині. Однак не всі речовини можуть викликати смакові відчуття: слабкими стимулами є маслянисті речовини. Витертий насухо язик не відчуватиме смаку, бо для цього потрібно розчинити активні речовини у слині.

Основними рецепторами смаку є смакові цибулини - спеціалізовані органи, розташовані в невеликих ямках порожнини рота, гортані, на внутрішній поверхні щік, піднебінні. Особливо багато їх на поверхні язика. Люди­на має 9-10 тис. смакових цибулин.

Рецептори смаку пов'язані різними нервовими волокнами. Імпульси від смакових рецепторів, розта­шованих у передній частині язика, сприймаються волокнами барабанної струни лицьового нерва. Тривала стимуляція язика розчином речовини зумовлює зни­ження чутливості до неї, навіть втрату її. Смакові від­чуття впливають і накладаються одне на одне, що унемо­жливлює прогнозування результату одночасної стиму­ляції кількома джерелами смакових відчуттів.

Шкірні відчуття. Вони є наслідком реагування рецепторів на тиск, дотик, температуру (холод, тепло), біль. Належать до них дотикові, температурні та больо­ві відчуття.

Дотикові відчуття. Шкіра реагує на фізичні вла­стивості об'єктів і поверхонь. Через неї людина отримує інформацію про те, з чим вона безпосередньо контак­тує, - властивості об'єктів і поверхонь, яких торкаєть­ся і які торкаються її. Вона відчуває тепло, холод, а також маслянистість, тягучість, вологість, шорсткість, гладкість, лоскіт, сверблячку, вібрацію тощо. Торкаю­чись різних об'єктів, розпізнає їх об'ємні (тривимірні) характеристики, приймає рішення на основі тілесних відчуттів - тактильної (отриманої шкірою) і кінесте­тичної (отриманої від м'язів, сухожиль, суглобів паль­ців і кистей рук) інформації.

Найрозвиненіші дотикові відчуття на кінчиках паль­ців, губах і язиці. Вони виникають через подразнення нервових клітин Мейснера (тільки у формі диска) і Пучіні (тільки у формі цибулин), що є у шкірі. Одні з них подразнюються тиском, інші - дотиком. Збуджен­ня у цих клітинах передається через спинний мозок у задню частину центральної борозни тім'яної ділянки кори головного мозку. Дотикові відчуття пов'язані з руховими, тільки за єдності настає відчуття поверхні предмета. Важливу роль вони відіграють у трудовій діяльності.

Рецептори шкірного відчуття не зосереджені в одній, чітко окресленій сенсорній структурі (сітківка - для зору, вушна раковина - для слуху). Вони розміще­ні майже по всьому шкірному покриву і не тільки сприймають відчуття, а й виконують інші функції. Втрата шкірної чутливості спричинює втрату здатності рухатися (не відчуваючи поверхні, неможливо зробити найпростіші рухи), розмовляти (анестезія язика, рота, губ) тощо.

Сприймання шкірою інформації відбувається вна­слідок безпосередньої механічної стимуляції поверхні тіла або термічної стимуляції її джерелом теплової енергії. Така інформація сприймається через шкіру, волосся і нігті.

Больові відчуття. Виникають під дією механічних, термічних, хімічних, електричних та інших подразників, які пошкоджують, руйнують тканини. При цьому можливе відчуття болю: тупого, різкого, довготривалого, короткочасного. Больові відчуття сигналізують про небез­пеку, захищаючи організм: подразник збуджує перифе­рійні закінчення розташованих у шкірі нервових волокон (на 1 см² їх приблизно сотня). Збудження передається через спинний мозок до головного, унаслідок чого настає відчуття болю. Це відчуття не має точної локалізації, часто супроводжується стражданням, незадоволенням.

Надмірна термічна стимуляція загрожує травмою шкіри. Коли температура шкірного покриву наближаєть­ся до екстремальних значень (шкіра сильно нагрівається або охолоджується), термічне відчуття змінюється на болюче. Хвороблива термічна стимуляція викликає негай­ну реакцію, що захищає організм від шкідливого впливу екстремальних температур, іноді - і від смерті. Сприй­мання болю попереджає організм про потенційну загрозу його життю. Багато стимулів, що викликають біль, потен­ційно небезпечні. За певних умов інтенсивна термічна сти­муляція може завдати організму серйозної шкоди.

Органічні відчуття. Пов'язані вони з діяльністю вну­трішніх органів (голод, спрага, нудота, ситість), зміна­ми в діяльності серця, легень і сигналізують про стан задоволення органічних потреб. Внутрішні органи ма­ють свої рецептори, провідні шляхи, що пов'язують їх із мозком. Органічні відчуття є складовим елементом інтероцептивних (внутрішньоспрямованих) безумов­них та умовних рефлексів.

Зливаючись, ці відчуття утворюють сенестезію - загальне відчуття, що відображає стан організму на основі сигналів від різних його органів. Органічні від­чуття характеризуються недостатньою ясністю, нечіт­кістю, непевністю локалізації і позитивним або нега­тивним емоційним забарвленням.

Кінестетичні відчуття. Це відчуття руху, положен­ня частин власного тіла і м'язових зусиль. Рецептори таких відчуттів розміщені у м'язах, сухожиллях та зв'язках. Подразнення в них виникають при скороченні та розтягненні м'язів і зв'язок, терті суглобів. Кінесте­тичні відчуття легко поєднуються з іншими видами чут­ливості - шкірної, слухової, зорової тощо. Це дає змогу використовувати кінестетичні відчуття при компенса­ції порушення зору, слуху та ін.

Статичні відчуття. Вони відображають положення тіла у просторі, його рівновагу. Рецептори статичних від­чуттів розміщені у вестибулярному апараті внутрішньо­го вуха. Сигнали, що надходять зі статичного рецептора до великих півкуль головного мозку, зумовлюють реак­ції нервової системи, що сприяють збереженню рівноваги тіла. Регуляція її має рефлекторний характер. Рівномір­ний рух не викликає статичних відчуттів. У поєднанні з іншими відчуттями вони відіграють важливу роль в освоєнні людиною просторових відношень.

Отже, людина володіє системою різноманітних від­чуттів, що забезпечують її взаємодію із матеріальним світом і власним тілом.