3. Виховання і школа в Стародавньому Римі

Система вихован­ня в Стародавньому Римі склалася в VI—І ст. до н. е. Це був період швидкого розвитку рабовласництва і класового розшару­вання населення (рабовласники, вільне привілейоване населен­ня— патриції і вершники; бідне населення — плебеї). Соціально-класове розшарування населення Стародавнього Риму наклало свій відбиток і на систему виховання: для дітей бідного населен­ня тут існували елементарні приватні і платні школи (читан­ня, письмо, лічба); для дітей привілейованих верств насе­лення— граматичні школи, в яких учні вивчали граматику, ла­тинську і грецьку мови, риторику, елементи історії та літератури. У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. В останні сто­ліття республіканського Риму існували школи риторів, в яких діти знаті готувалися до державної діяльності, вони вивчали риторику, філософію, правознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платним, але аристократія не шкодувала коштів для того, щоб підготувати в них своїх дітей — майбутніх державних чиновників.

У середині першого століття до нашої ери приватні граматич­ні й риторські школи були перетворені в державні, вони стояли на варті інтересів рабовласників і зміцнювали імператорську владу. Проголошення в Римській імперії християнства держав­ною релігією мало своїм наслідком різку зміну змісту навчання і виховання дітей у школах. Християнство надало школі яскраво забарвленого церковного характеру, що знижувало рівень розу­мового виховання підростаючих поколінь. Внаслідок розкладу рабовласницького суспільства і посилення влади християнської церкви в IV—V ст. н. е. освіта і школа почали занепадати, поступаючись перед рівнем їх розвитку в античному світі.

4. Педагогічні ідеї Сократа, Платона, Арістотеля, Демокріта, Квінтіліана

У Стародавній Греції і в Римі зародилися перші педагогічні теорії, які тоді ще не виділилися з філософії в окрему науку. Найвидатніші філософи того часу були одночасно і виразниками педагогічних теорій античного світу. Серед них насамперед треба згадати Сократа, Платона, Арістотеля, Демокріта і Квінтіліана.

Сократ (469—399 рр. до н. е.) — філософ-ідеаліст, незважаю­чи на своє демократичне походження (син ремісника), виступав у ролі ідеолога земельної аристократії. Він заперечував необхід­ність пізнання світу й природи через їх нібито недоступність люд­ському розуму, намагався доводити, що люди можуть пізнавати тільки самих себе. Оскільки людина може і повинна пізнавати себе сама, зазначав Сократ, вона є мірою всіх речей, а найвищою її доброчесністю є знання і мудрість. Сократ негативно ставився до вивчен­ня природи («дерева ще нікого не навчили, як треба жити»). Виходя­чи з своєї ідеї самопізнавання, він розробив евристичний метод навчан­ня: вчитель повинен доводити хиб­ність уявлень, що їх мають учні, а потім підводити їх до правиль­ного розуміння істини; цей метод навчання (евристична бесіда, сокра­тичний метод), на його думку, роз­виває мислення, сприяє розумовому розвиткові. Таким методом Сократ навчав і своїх учнів — дітей і молодь, яких збирав у храмах, на майданах і в парках. Пізніше його метод навчання — евристична бесіда — широко використовувався в різних школах.

Платон (427 — 347 рр. до н. є.) — учень Сократа, був одним із засновників філософського на­пряму об'єктивного ідеалізму. Світ, на його думку, поділяється на по­тойбічний, вічний світ ідей, царст­во добра і світла, і на перехідний світ уявлень, де немає нічого по­стійного і зрівноваженого. Вихо­дячи з позицій релятивізму, Пла­тон заперечував можливість пізнан­ня об'єктивного світу, вважав, що знання людини суб'єктивні й відносні. Пізнання, на його думку, є пригадування людиною ідей із світу, в якому колись перебувала її душа і про який вона забула, з'єднавшись з тілом.

Будучи виразником ідеології афінської аристократії, Платон своїм ученням про суспільство і державу намагався обґрунтувати необхідність створення такої аристократичної держави, в якій існували б філософи (правителі держави), воїни (охоронці дер­жави), ремісники, хлібороби і раби, які мусять тільки працювати.

У творах «Держава» і «Закони» Платон, використавши до­свід спартанської та афінської систем виховання накреслив про­ект нової системи виховання дітей і молоді в рабовласницькій державі. Він намагався поєднати спартанську й афінську си­стеми виховання, але до своєї системи вніс багато нового. Діти З—6-річного віку повинні, на його думку, здобувати виховання «на майданчиках» при храмах, де жінки-виховательки призначені державою, розвивають їх через ігри, казки, пісні, бесіди тощо. Діти 7—12 років (хлопчики і дівчатка) повинні відвідувати дер­жавні школи, в яких їх навчатимуть читання, письма, лічби, му­зики і співів. Для підлітків 12—16 років мають бути школи-палестри, а для юнаків 16—18 років — гімназії. Молодь 18—20 років повинна проходити військову підготовку у групах ефебів. Най­здібніші молоді люди віком від 20 до 30 років можуть здобувати вищу освіту. Вивчаючи філософію, астрономію, арифметику, гео­метрію, музику, вони будуть готуватись до виконання важливих доручень у державі. Особи віком від 30 до 35 років, найздібніші і найосвіченіші, можуть продовжувати удосконалювати свою освіту, щоб стати потім керівниками держави. Після 50 раків вони звільняються від керівництва державою і можуть далі самовдосконалюватись. Велику увагу Платон приділяв фізич­ному вихованню дітей і молоді, серед них і жіночої статі, засо­бами різних систем гімнастичних вправ.

Теоретично обґрунтовуючи систему виховання в рабовлас­ницькому суспільстві, Платон з презирством ставився до фізич­ної праці, вважаючи, що для дітей рабовласників трудове ви­ховання не потрібне.

Педагогічна система Платона мала яскраво виражений кла­совий характер: будучи побудована в інтересах рабовласників, вона була ворожа демократичному ладові, в ній ігнорувалися інтереси народу, особливо рабів. Проте Платон висловив ряд цінних думок про виховання: виховання дітей дошкільного віку, фізичне виховання, розширення програми навчання, створення державної системи навчання, освіти дорослих та ін.

Педагогічні ідеї Платона були широко відомі як у Західній Євро­пі, так і в Стародавній Русі. У наш час педагогічні ідеї Платона, під назвою «неоплатонізм», нама­гаються використати в своїх інте­ресах представники західноєвропей­ської та американської буржуазної філософії і педагогіки.

Арістотель (384—322 рр. до н. е.) — учень Платона, видатний філософ і вчений Стародавньої Гре­ції, автор багатьох творів з філо­софії, політики, етики, естетики, природознавства.

Хоч філософська система Арістотеля в цілому ідеалістична, проте вона насичена елементами діалектики і включає деякі елементи матеріалізму. Він вважав світ ідей і світ речей єдиним, твердив, що ідеї не можна відокремити від речей, що кожна річ має суть і форму, життя є процесом розвитку, що в основі пі­знання людини лежить її чуттєвий досвід; доводив, що природа дала людині лише задаток здібностей, який має можливість удо­сконалюватись і розвиватися в процесі навчання і виховання. На думку Аристотеля, людина має тіло і душу, але вони існують неподільно, як матерія і форма; душа людини має три частини: рослинну, що виявляється в харчуванні та розмноженні; тваринну, або вольову, що виявляється у відчуттях і бажаннях; розумову, що виявляється у мисленні і пізнанні.

Відповідно до трьох частин душі має бути й три частини виховання: фізичне, моральне і розумове. Мета виховання людини повинна полягати в тому, щоб розвивати вищі сторони душі – розумову і вольову.

Арістотелю належить перша спроба встановити вікову періо­дизацію: від народження до 7 років; від 7 років до 14 (початку статевої зрілості); від початку статевої зрілості до 21 року.

До 7 років дітей, на думку Арістотеля, необхідно виховувати в сім'ї, де батьки повинні загартовувати їх організм, створювати для них санітарно-гігієнічний режим, виховувати засобами гри, казки, пісні, музики, бесід. Арістотель був проти спілкування дітей ари­стократів з рабами, бо під їх впливом у них нібито можуть ви­робитися рабські звички. Діти і підлітки віком від 7 до 14 років повинні відвідувати державні школи, в яких будуть займатися фізичними вправами, вчитися читати, писати, рахувати, вчитися музиці. Підлітки і юнаки віком від 14 до 21 року повинні здо­бувати в школах середню освіту, яка включає знання літератури, історії, філософії, математики, астрономів музики. Такий зміст і обсяг освіти і виховання Арістотель радив переважно для дітей і молоді чоловічої статі, а для жінок програму навчання обме­жував. Він негативно ставився до спартанської системи фізичного виховання, яка на його думку, ігнорувала гармонійний розвиток людини.

Великого значення Арістотель надавав сімейному вихо­ванню, негативно ставився до переобтяження дітей-в сім'ї різни­ми видами занять. Неабияку увагу приділив він моральному ви­хованню дітей (розумна поведінка, розвиток природних нахилів, переймання благопристойної поведінки тощо). Виховання, на його думку, повинно враховувати вікові і психологічні особливості дітей, розвивати їх діяльність.

Арістотель мав великий вплив не тільки на розвиток античної педагогіки, а й формування педагогічних ідей представників гуманізму епохи Відродження.

Демокріт (460-370 рр. до н.е.) – видатний представник античного матеріалізму, який створив атомістичну теорію, визнав можливість пізнання світу. Він вважав, що людина у своєму житті повинна виходити з того, що є в навколишній природі.

Уявлення про богів, на думку Демокріта, це продукт неуцтва і страху перед грізними явищами природи. В пізнанні світу тре­ба спиратися на знання законів природи, які знищують всілякі забобони, марновірство.

Демокріт відстоював принцип природовідповідності вихован­ня, гармонійний розвиток людини, великого значення надавав трудовому вихованню дітей і молоді, моральним вправам в їх поведінці. Він вважав, що мета виховання — підготувати молодь до реального життя на землі.

Філософські ідеї Демокріта вплинули на розвиток педагогіч­ної думки в античному світі, зокрема в галузі морального вихо­вання. На жаль, багато творів Демокріта до нашого часу не збереглося.

Марк Фабій Квінтіліан (35—95 рр, н. є.) — видатний римський педагог, був учителем у школі риторів, автор твору «Про виховання оратора», добре знав грецьку і римську системи освіти і виховання. Квінтіліан вважав, що всі діти мають здібності до навчання, яке треба починати з раннього віку, причому краще навчати дітей у школі, ніж дома. Навчання дітей, на його думку, має чергуватися з їх відпочинком та грою. Надаючи великого значення розвитку мови дітей, він вимагав, щоб усі, хто їх; виховує (годувальниці, няні, педагоги і батьки), добре знали мову. Значне місце у вихованні дітей він надавав музиці та естетичному вихованню.

Квінтіліан зробив спробу визначити деякі дидактичні принципи навчання, він радив одночасно вивчати кілька предметів (мова, письмо, музика, геометрія та ін.), але в їх вивченні має бути певне чергування, порядок. Щоб знання учнів були міцними, зазначав він, потрібна певна система вправ і повторення. Великі вимоги він ставив до вчителів, які в усьому повинні бути прикладом для учнів, вміло користуватись своїм голосом, рухами, бути гуманними і знати міру як покаранні, так і в заохочуванні учнів.

Квінтіліан прагнув підсумувати і теоретично обґрунтувати досвід роботи шкіл і вчителів античного світу; його педагогічні ідеї і твори мали вплив на розвиток педагогічної думки в період Відродження.

Педагогічні ідеї Сократа, Платона, Арістотеля, Демокріта, Квінтіліана знайшли подальший свій розвиток у творах інших грецьких і римських філософів і риторів — Ціцерона, Лукрецїя, Сенеки, Плутарха та ін; з їхніми творами були обізнані російські й українські просвітителі (Ф. Прокопович, М. Ломоносов, І Вишенський.