"Поза владою" виявляються і такі її види, що засновані на авторитеті.

Ще однією істотною вадою теорії "опору" визнається те, що запропоноване в ній розуміння влади неминуче припускає си­туацію конфлікту між суб'єктом (він примушує) і об'єктом (він пручається) влади. Відносини ж конфліктності, практично виключають можливість взаємного і зацікавленого співробіт­ництва та кооперації в суспільстві. В свою чергу наявність стійкої конфліктності в соціальних відносинах, як підкреслює багато західних політологів, ставить під удар ціннісні основи демокра­тичних суспільств і держав. Теорії "обміну ресурсами".

Серед їх представників такі американські вчені, як Дж.Келін, Д.Трумен, П.Блау, Д.Хіксон і ін. На відміну від теорій "опору", теорії "обміну ресурсами" здебільшого мають не психологічний, а соціологічний характер. Владні відносини розуміються не стільки як асиметричні, скільки як багатополюсні, обумовлені взаємовпливом індивідів і груп одне на одного.

Характерним для даного підходу в розумінні природи вла­ди є і те, що дуже часто на соціальні і політичні процеси пере­носяться механізми ринкової моделі економіки. Ринкові сти­мули і регулятори (попит і пропозиція, конкуренція і, насампе­ред, акт обміну) розуміються як джерела і суть влади. У такій теоретичній моделі уявляється, що суб'єкти політичних відно­син діють на ринку соціальних ресурсів, намагаючись використо вувати ті, що у них є, для отримання та утримання влади.

Відповідно до базових ідей теорії "обміну ресурсами" пере­думовою владних відносин у суспільстві служить соціальна нерівність у розподілі ресурсів. Тобто, основа влади — в існу­ючій нерівності у володінні і розпорядженні життєво важли­вими благами, які в сучасній політологічній літературі назива­ються "ресурсами".

На думку багатьох політологів, прямим наслідком нерівності володіння ресурсами є те, що ті з людей, хто позбавлений необ­хідних ресурсів, але потребує їх (це об'єкт влади), здійснює бажану поведінку для тих, хто має необхідні ресурси і віддає їх частину в обмін на здійснення бажаної для них поведінки (це суб'єкт влади).

Таким чином, влада є феноменом, який виникає з обміну — бажана для кого-небудь поведінка людини обмінюється нею на необхідні їй ресурси. В результаті влада є функцією за­лежності від розподілу ресурсів, що монополізовані суб'єктом і яких позбавлено об'єкт.

Деякі представники теорії "обміну ресурсами", з метою зро­бити її більш відповідною реальності, доповнюють концепцію постулатами про те, що для виникнення феномену влади одного контролю над ресурсами в рамках соціальної системи недо­статньо. Ресурси мають бути необхідними і бажаними. Люди також мають знати про неї і бути зацікавлені в них. Більше того, феномен влади і виникнення владних відносин залежить і від можливостей індивіда або групи знайти необхідні їм ресур­си в іншому місці. Ця ідея чітко висловлена, наприклад, амери­канським соціологом П.Блау, який, визначаючи владу з позицій теорії "соціального обміну", підкреслює, що індивід має владу над іншим, коли цей останній постійно від нього залежить, тому що потребує визначених благ, яких не може отримати від інших або в іншому місці.

У цілому в теорії "обміну ресурсами" практичну цінність представляють: значимість ресурсів для індивідів і груп; по­інформованість про їх наявність і можливі наслідки їх викори­стання; способи ефективного залучення ресурсів одними й одер­жання їх іншими.

Сам ресурс, за визначенням американського психолога М.Род­жерса, — "це атрибут, обставина або благо, володіння яким збільшує здатність впливу його власника на інших індивідів або групи". А за визначенням Р.Даля ресурс — "усе те, що індивід або група може використовувати для впливу на інших".

Прихильниками теорії "обміну ресурсами" пропонується різна класифікація ресурсів. Однією з найбільш доступних кла­сифікацій можна вважати ту, що була запропонована американсь­ким вченим А.Етціоні. Він розділив усі існуючі в соціальному середовищі ресурси на такі типи:

1. Утилітарні — це матеріальні блага.

2. Примусові — це обмеження в доступі до одержання мате­ріальних благ, обмеження в правах і свободах, що вже є в об'єкта влади.

3. Нормативні — по суті, духовно-психологічні чинники (цінності, ідеали, установки тощо).

У порівнянні з теорією "опору", позитивними моментами теорії "обміну ресурсами" є те, що феномен влади розкривається як "двосторонні" відносини. Природа влади депсихологізується, оскільки владна взаємодія припускає наявність єдиної для суб'єкта й об'єкта соціальної системи існування і вона є не про­сто зіткненням та протиборством воль двох сторін.

Феномен влади також розглядається через взаємозв'язок структурних елементів соціальної системи (соціальна струк­тура суспільства) і взаємовплив різних видів соціальних відно­син (матеріальних — економічних, та ідеологічних — політич­них, правових, моральних і т.п.).

Крім того, в теорії "обміну ресурсами" владні відносини ро­зуміються не обов'язково як асиметричні між одними й тими ж соціальними суб'єктами. Це більш точно відбиває соціальні реалії, де, як відзначає російський дослідник влади В.Ледяєв, існують "випадки, коли А може змусити Б зробити X і одночас­но Б може змусити А зробити X, також стосується влади: тут мова йде про два різні типи владних відносин, що мають ту саму сферу, але різні суб'єкти і об'єкти".

Теорія "обміну ресурсами" успадковує цілий ряд недоліків, що характерні для теорії "опору", маючи при цьому і свої власні.

Так, часто використовувана аналогія "ринку" до розгляду фе­номену влади обмежує соціально-історичний контекст її досл­ідження, оскільки така аналогія не підходить до добуржуазних 'типів суспільства. Там немає вільного ринку і демократичного правління. Нерідко всі види влади і ресурси сконцентровані в окремих індивідів або малих груп, а замість обміну використо­вується відкрите фізичне насильство.

Важко вирішуваною є і проблема співвідношення значимості та взаємозамінності ресурсів влади, а також проблема моти­вації людських вчинків, ціннісних орієнтацій людей, наприклад, в аспекті оцінки людиною вигод і витрат, що можливі в резуль­таті підпорядкування влади (вони багато в чому індивідуальні).

Системні концепції влади

Системні концепції влади набувають широкого поширення

в соціології і політичній науці починаючи з другої половини XX

сторіччя. Це зумовлено розробкою і науковим впроваджен­ням системного і структурно-функціонального методів аналі-зу соціальних явищ, створенням теорій політичної системи суспільства і пов'язано, насамперед, з іменами таких видатних американських учених, як Т.Парсонс і Д.Істон.

До прихильників системних концепцій влади належать та­кож такі представники політології, соціології та соціальної пси­хології, як К.Дейч, М.Корзьє, Н.Луман, Т.Кларк, М.Роджерс, Б.Барнс та багато інших сучасних дослідників.

Вихідною теоретичною установкою в системній інтерпре­тації влади є орієнтація на те, що феномен влади необхідно розглядати не як властивість окремих індивідів або соціаль­них груп, а як особливу властивість (функцію) соціальної і політичної систем. Влада сама по собі, без соціальної, і особли­во політичної, системи не існує, якими б властивостями (на­приклад, "прагнення влади" за Ніцше) не володіли окремі інди­віди. Влада характеризує, як усю соціальну систему в цілому, так і проникає в усі її підсистеми (економічну, політичну, куль­турну, за термінологією Т.Парсонса, підсистему "підтримки куль­турних моделей").

Функціонування влади, відповідно до системного підходу, здійснюється завдяки соціальним інститутам. Таким чином — це "інституціоналізована система влади". Факт наявності інсти­тутів, завдяки яким власне й існує феномен влади, є свідченням розвиненості соціальної системи і владних відносин, наочним підтвердженням деперсоналізації влади. Теоретично стає оче­видним, що влада належить інституту, а не особі, що її персон­іфікує і безпосередньо здійснює, наприклад, вождя, монарха, гла­ви уряду або президента. Як відзначає щодо цього Т.Парсонс, "здатність забезпечувати задоволення бажання повинна бути узагальненою, щоб можна було називати її владою... а не бути тільки функцією окремого застосування санкцій, що спромож­на накласти одна особа" (481).

У деяких інтерпретаціях прихильників системного підхо­ду для пояснення сутності і найбільш загальних функцій влади використовується аналогія з процесами соціокультурної кому­нікації (Н.Луман, Б.Барнс) або з економічними процесами. Так, наприклад, К.Дойч трактує владу як "платоспроможний засіб" у, політиці, а Т.Парсонс прямо порівнює владу з грошима. "Вла­да, — підкреслює він, — розуміється... як посередник, тотож­ний грошам, що циркулюють усередині того, що ми називаємо політичною системою, але який виходить далеко за рамки ос­танньої та проникає в три функціональні підсистеми суспіль­ства — економічну підсистему, підсистему інтеграції і підсис­тему підтримки культурних зразків".

З усієї сукупності визначень влади, запропонованих у рам­ках системного підходу, слід зазначити як найбільш універ­сальне визначення, сформульоване Т.Парсонсом. "Влада, — підкреслює він, — є реалізацією узагальненої здатності, що полягає в тому, щоб домагатися від членів колективу виконан­ня їхніх зобов'язань, легітимізованих значимістю останніх для цілей колективу, що допускає можливість примусу тих, хто не підкоряється шляхом застосування до них негативних санкцій, ким би не були діючі особи цієї операції" (481).

Для прихильників "комунікативного" напрямку в систем­ному підході характерним можна визнати визначення, запро­поноване англійським дослідником Б.Барнсом: "...влада ле­жить поза і за межами власника влади", "соціальна влада — це не продукт індивідуальних переконань, а характерна озна­ка групи взаємодіючих індивідів, їхня загальна здатність до дії, і вона існує як розподіл знань, що вони несуть у собі і який підтримують". Або ж інше його формулювання: "Соціальна влада, — це здатність до дії в даному суспільстві, і тому вона переважно може бути визначена як дія, що можлива саме в даному суспільстві.

Соціальною владою володіють ті, хто користується правом на свій розсуд управляти соціальною діяльністю, тобто ті, хто має свободу дій у використанні сталого порядку".

Піддавши критичному переосмисленню ідеї реляціоністсь-кого підходу в розумінні природи влади, особливо влади пол­ітичної (див. додатково питання "Політика і влада") представ­никам системного підходу вдалося перебороти ряд його істот­них недоліків та усунути традиційну міфологізацію і психо­логізацію влади. Також було переконливо доведено, що фено­мен влади як причинно-нас лід ко в е відношення існує не в соціальному вакуумі, а безпосередньо залежить від соціальної структури суспільства, від характеру соціальних відносин. Ар­гументованим став і теоретичний наголос прихильників сис­темного підходу на тому, що "персоніфікація" влади — це бага­то в чому ілюзія людського сприйняття. Окремий індивід має владні повноваження лише завдяки своєму статусу в соціальній системі і тим можливостям для здійснення позитивних і нега­тивних санкцій, що ця система дає даному статусу, а через нього окремому індивіду.

До числа найбільш істотних недоліків системного підходу можна віднести такі.

Деперсоналізація влади, розмивання сутності конкретного владного відношення "суб'єкт — об'єкт" у соціальній системі або підсистемі тягне за собою ототожнення влади з такими явищами, як "соціальний контроль" і "керування". А для цих процесів регуляторами є переважно не владні розпорядження, не зумисні дії і воля суб'єкта, спрямовані на об'єкт влади, а регулювання і саморегулювання поведінки людей за допомогою традицій, законів, моральних норм, службових інструкцій і т.п.

Деперсоналізація влади поставила під сумнів проблему відпо­відальності влади. Якщо реально об'єкт влади не є виконавцем наказів, розпоряджень, волі суб'єкта влади в цілому, то, таким чином, особа наділена владними повноваженнями не відповідає за події, що відбуваються. Тому що така "політична особа" вже не є причиною дії інших людей і не відповідає за наслідки, тобто результати дій тих людей, що підкоряються його владі. При такій інтерпретації механізму влади виявляється, що вин­ними є не владоможці, не керівники політичних інститутів (дер­жави, партії і т.п.), а соціальні умови, соціальна або політична система в цілому.

Незважаючи на те, що влада інтерпретується як властивість соціальної системи або її підсистем, виняток з відносин влади "прямого фізичного насильства" або "простої загрози з боку переважаючої сили", як це роблять багато представників сис­темного підходу, наприклад, Т.Парсонс, приводить до того, що феномен влади аналізується в обмеженому соціально-історич­ному контексті. Таким історичним середовищем для влади виявляється ринкова економіка капіталізму і демократична дер­жава, період же рабовласництва і феодалізму, тоталітарні режи­ми залишаються за межами дослідження.

Відмова від визнання насильства як різновиду форм влади і відповідно акцент на тому, що влада має характер "посередни­ка" у відносинах між людьми, функціонує за допомогою норм права і ними ж легітимізується, тягне за собою ідеологізацію феномену влади. Вона в трактуванні представників системного підходу одержує виключно ліберально-демократичне ідейне на­повнення.

Нерідко виключність ліберально-демократичного характеру розуміння влади, що властивий багатьом сучасним західним представникам суспільних наук, підкреслює той факт, що вони інтерпретують владні дії виключно як такі, що регламентують­ся і регулюються правом. Як пише, наприклад, американський соціолог Б.Барбер: "Владу (authority) можна визначити як за­конну здатність досягати цілей у соціальних системах, а мо­гутність (power) — як її незаконна подоба".

Прихована або явна ідеологізація соціальних і політичних досліджень, підгонка змісту понять під бажані ідеологічні стан­дарти має свої позитивні і негативні наслідки. З одного боку, демократизація поняття влади сприяє поширенню і підтримці у свідомості людей демократичних цінностей. З іншого боку, програє якість соціально-політичних досліджень, послаблюють­ся їхні наукові позиції і досягнення.