Поняття влади

Влада є однією з першооснов існування людського суспіль­ства. Вона здійснюється в самих різноманітних сферах суспіль­ного життя — економічній, духовній, сімейній, політичній і т.п. Влада існує і функціонує не лише в різноманітних сферах сус­пільства, а й на трьох основних рівнях його соціальної струк­тури: суспільному, що охоплює найбільш складні соціальні та політичні відносини; публічному або асоціативному, що об'єднує колективи та відносини в них (громадські організації, спілки, виробничі колективи); особистісному, приватному, в малих соц­іальних групах. Історичне різноманіття форм влади, фундамен­тальність і багатовимірність цього феномену зумовлює багато­манітність її інтерпретацій.

Протягом тривалого періоду історії — від первіснообщин­ного до феодального ладу включно, феномен влади інтерпрету­вався на основі міфологічних і релігійних уявлень про богів, природу, суспільство та людину.

Незважаючи на те, що поняття "влада" (древньогрецьке — kratos) вживалася як самостійний філософський термін вже у вченнях античності, проте, лише починаючи з періоду Нового часу феномен влади намагалися пояснити як явище само­стійне, не звідне лише до його безпосереднього носія — дер­жави, правителя і т.д. У цей же період поняття "влада" почало набувати характеру базової категорії соціально-політичних і правових вчень.

Найбільш масштабні інтелектуальні результати в пізнанні феномену влади були досягнуті наприкінці XIX і, особ­ливо, в XX століттях, коли відбувся бурхливий розвиток комп­лексу наук, що вивчають життєдіяльність суспільства і люди­ни: історії, соціальної філософії, соціології, права, політології, психології, культурології і т.п.

В цей період у рамках окремих соціальних і гуманітарних дисциплін, а також на основі їхньої інтеграції була створена величезна кількість різноманітних концепцій влади. У кожній з цих теоретичних побудов їх творці (через відповіді на взаємо­залежний комплекс питань про походження, сутність, функції _та історичні типи влади, як вона розподіляється в соціальній структурі суспільства і функціонує в різних його підсистемах) пропонували свої визначення цього, як підкреслював всесвітньо відомий філософ Б.Рассел, "фундаментального поняття в сусп­ільних науках".

У існуючій дуже великій і багатоплановій літературі, при­свяченій проблемі влади, не сформувалося єдиного підходу, який би пояснював це явище. Немає і єдиного, універсального і за­гальновизнаного визначення поняття "влада".

На сьогодні в науці навіть виникла проблема систематизації всього різноманіття, створених за останні півтора сторіччя кон­цепцій влади, а запропоновані різними авторами варіанти кла­сифікації разюче відрізняються один від одного. Однією з го­ловних причин невдач систематизаторів є те, що, як правило, вони в довільній формі змішують, створюючи типології концепцій влади різні, суттєво не взаємопов'язані теоретико-методо­логічні засади. Одночасно для класифікації використовуються різні критерії, наприклад, авторські назви концепцій, теоретико-методологічні підходи, в яких пропонується тлумачення фе­номену влади (наприклад, біхевіворизм, структуралізм, функціо­налізм), суттєві ідеологічні течії в політичній думці (наприк­лад, марксизм, лібералізм) і т.п. Не рідко за точку відліку прий­мається галузь гуманітарного знання, у рамках якої дається пояснення феномену влади, наприклад, психологія, філосо­фія, соціологія і т.д.

Найбільш універсальним варіантом класифікації більшості концепцій влади можна визнати такий їх поділ, що приймає за основу сукупність реально взаємопов'язаних явищ, ознак — трактування сутності соціальних відношень і соціуму, а також природу соціальних суб'єктів і характер їх взаємодії.

Тому з усього різноманіття підходів в інтерпретації влади, найбільше універсальним є такий, що об'єднує багатоманіття Концепцій і поділяє їх на два загальних напрямки. У літера­турі вони одержали назву — реляціоністські і системні кон­цепції влади.

Кожен з цих двох напрямків по своєму пояснює феномен вла­ди, і, у свою чергу, кожен утворюється з декількох груп концепцій. Реляціоністські концепції влади. Реляціоністськими ці кон­цепції називають тому, що владні відносини інтерпретуються в них насамперед як відносини двох партнерів (як правило, індивідів і рідше груп), що здійснюють спрямований вплив один на одного і в результаті виникають відносини влади, тобто утво­рюються суб'єкт і об'єкт влади, підпорядкування дій одного волі та інтересам іншого.

Реляціоністський підхід представляє владні відносини як виключно асиметричні, ролі і ступінь впливу учасників влад­них відносин є нерівні.

Джерела сучасних реляціоністських концепцій — тракту­вання влади М.Вебером. Він інтерпретує владу як такі відноси­ни між людьми, що виражаються в застосуванні примусу і на­сильства і визначають владу як "здатність одного індивіда або групи здійснювати свою волю над іншими через страх або відмову в звичайних винагородах, або у формі покарання і незважаючи на неминучий опір; при цьому обидва способи впливу являють собою негативні санкції".

У рамках реляціоністського підходу виділяється декілька самостійних напрямків або груп концепцій. З них найбільш по­ширені в літературі: теорія "опору" і теорія "обміну ресурсами".

"Теорія опору". Серед її представників такі відомі філосо­фи і політологи, як Б.Рассел, Ч.Мерріам, Г.Лассуел, Р.Даль і багато інших.

У даній концепції влада розглядається як різновид причин­них соціальних відносин (хоча деякі дослідники зараховують до розряду владних відносин і владу людини над природою). Дво­ма його обов'язковими елементами є суб'єкт влади, що є причи­ною змін дій іншого учасника відносин — об'єкта. Зміна пове­дінки у ряді трактувань і свідомості (установок, цінностей і т.п.) об'єкта є прямим наслідком впливу з боку суб'єкта. Суб'єкт влади нав'язує свою волю об'єкта, підкоряє його собі, навіть якщо об'єкт влади не бажає цього і намагається протистояти впливу на нього. Так, наприклад, у трактуванні класика амери­канської політичної думки сучасності Г.Лассуела влада інтерп­ретується як "міжособистісна ситуація", "дія, яку індивід А може-здійснити щодо індивіда Б всупереч його опору". Або ж визначення влади, що стало класичним і сформульоване амери­канським політологом Р.Далем: "Влада А над Б є здатність А домогтися того, щоб Б зробив щось, чого він ніколи б не зро­бив без впливу А".

Нерідко для того, щоб розмежувати між собою такі соціальні процеси, як "влада" і "мимовільний вплив", а також "влада" і "соціальний контроль" (це насамперед регулювання поведінки людей за допомогою традицій і норм), у визначеннях влади підкреслюється той момент, що у суб'єкта влади обов'язково є мета (конкретний намір) впливу чи дії, відповідно до яких він підкорює собі і направляє поведінку об'єкта. Так, наприклад, у ще одному визначенні влади Р.Даля стверджується, що "А має вла­ду над Б постільки, поскільки, по-перше, А тим чи іншим спо­собом може змусити Б зробити щось, що, по-друге, відповідає інтересам А і що, по-третє, сам Б інакше не став би робити".

Незаперечним достоїнством теорії "опору", незважаючи на спрощеність запропонованих "формул влади", є те, що в ній роз­кривається такий аспект владарювання, що, як правило, упус­кається іншими концепціями. Справа в тому, що опір як владу можна розглядати не тільки як опір об'єкта волі суб'єкту, а й навпаки. Можна розглядати опір уже не з боку об'єкта влади, а з боку суб'єкта. У даному випадку влада як опір являє собою процес недопущення одним індивідом або групою, інших індивідів або груп до реалізації їхніх цілей і намірів, наприк­лад, позбавляє їх можливості належати до бажаної соціальної ніші або соціального статусу, позбавляє доступу до матеріальних і духовних благ, перешкоджає реалізації бажання отримати якийсь адміністративний або державний пост і т.п.

Незважаючи на уявну простоту, і наукову ефективність (ніби­то з'являється можливість кількісно виміряти силу влади, до чого так прагнули біхевіористськи орієнтовані політологи) ро­зуміння влади з позицій теорії "опору" має значну кількість недоліків. Серед них критики концепцій "опору" відзначають, як правило, такі.

У теорії "опору" науковому дослідженню піддається голов­ним чином тільки поведінка людей за простою, одновимір-ною схемою "стимул — реакція". Саме така дослідницька орієнтація домінувала в західних соціально-політичних науках у 50 — 70-х pp. XX сторіччя під назвою — біхевіоризм.

Так само відбувається значна персоналізація і психологі­зація феномену влади і владних відносин. Володіння владою перетворюється у властивість, що притаманна винятково суб'єкту і невіддільна від нього, а підпорядкування влади стає властивістю об'єкта влади. Яскравий приклад — це класифі­кація типів особистості, запропонована відомим англійським філософом та політологом Б.Расселом, що з погляду "психолог­ічного" ставлення людей до влади виділяє чотири групи. Перша з них — це "ті, хто прагнуть командувати". Друга — "ті, хто прагнуть підкорятися". Третя — "ті, кому подобається команду­вати в деяких ситуаціях, а в інших підкорятися". І, нарешті, четверта — "ті, хто має мужність відмовитися від підпорядку­вання і не мають особливого бажання кимось командувати".

Більш того, у теоріях "опору" влада розглядається у відриві від соціально-історичного контексту, тобто без урахування: ха­рактеру і ролі в механізмах владарювання економічних відно­син у суспільстві; специфіки функціонування політичних інсти­тутів (насамперед державних); форми правління; типу пол­ітичного режиму (демократичний або тоталітарний); впливу іде­ології та пропаганди і т.д.

Представниками теорії "опору" недооцінюється роль "при­хованих форм влади", зокрема над свідомістю, установками і мо­тивами поведінки людей. А вони, детермінуючи поведінку індивідів як представників соціальних груп, більшою мірою за­лежать не від індивідуальних особливостей людини, а формують­ся "незримо" у процесі соціалізації індивіда залежно від мікро-і макросоціокультурного середовища. За "межі" владних відно­син також виводяться процеси маніпулювання свідомістю людей, оскільки зовні дії людей здійснюються як би добровільно.