Політика і влада

В сучасній політичній науці політика і влада часто розгля­даються не тільки як взаємопов'язані, взаємопроникаючі явища, але, в ряді випадків, і як явища тотожні.

Деякі відомі політологи, особливо французькі — Р.Арон, Ф.Бурріко, Ж.Бюрдо, М.Дюверже, стверджують, що об'єктом пол­ітичної науки є феномен влади, а політичне — не що інше, як інститути влади і відносини. Так, Ж.Бюрдо стверджує, що виз­начення політичного містить у собі два елементи: владу і спільну мету; політологія повинна доповнити вивчення феномену влади дослідженням політичних чинників, які утворю­ють в сукупності політичний універсум. А.М.Дюверже, відзна­чаючи фундаментальну роль влади, відносин держави і підлег­лих у соціумі, підкреслює: "... суттєва риса людських спільнот полягає якраз у тому, що вплив, панування, влада, авторитет у них присутні скрізь, незважаючи на спроби їх замаскувати. Розуміти це — першочергове завдання політолога".

Ще одним з поширених підходів розгляду політичної ре­альності як сукупності влади відносин і процесів є системний підхід у політичних дослідженнях. Наприклад, видатний аме­риканський політолог Д.Істон, визначаючи сутність політичної взаємодії, пише: "Те, що перш за все відрізняє політичну взає­модію від усіх інших родів соціальної взаємодії, — це те, що вони орієнтовані передусім на авторитарний (тобто владний, від англійського authority — влада. — Авт.) розподіл ціннос­тей в суспільстві", а політика — це "прийняття і реалізація владних рішень, які стосуються всього суспільства, рішень, пов'язаних з розподілом рідкісних цінностей". При цьому зас­нована підсистема суспільства — політична, є концентрацією функцій влади і являє собою "ті взаємодії, через які в суспільстві авторитарно розподіляються цінності".

Слід зазначити, що більшість дослідників вважає, що питан­ня влади є основним питанням політики, а поняття "влада" є центральною категорією політичної науки. Влада є централь­ним, організаційним та регулятивно-контрольним началом пол­ітики. Влада і політика є нероздільними і взаємообумовлени­ми. Боротьба за владу, за оволодіння нею та її утримання є од­ним з головних аспектів політики.

Політичну владу досить часто трактують як один з різно­видів влади в суспільстві. Вона пов'язана з виявом волі та сило­вим задоволенням інтересів суб'єктів соціальних відносин. Політична влада — один з найважливіших виявів влади, ре­альна здатність певної соціальної групи (класу, страти, нації), а також індивідів, що виражають їх інтереси, здійснювати свою волю за допомогою політики та правових норм.

Нерідко можна зустріти визначення політичної влади і як організованої сили, що забезпечує можливості для певної

соціальної спільноти підкоряти інших своїй волі, вдаючись до різних І методів, в тому числі й до насильства.

У сучасній політичній науці виділяють такі визначальні риси політичної влади:

— суверенітет, тобто верховенство влади, обов'язковість її рішень для підлеглих;

— моноцентричність і авторитарність, тобто наявність владного центру і нерівнозначність суб'єктів політичної влади;

— багатоманітність засобів, за допомогою яких забезпе­чується вплив суб'єкта влади на об'єкт (економічні, соціальні, культурні, інформаційні ресурси, а також політико-правові інсти­тути тощо).

— легітимність, тобто свідоме і добровільне визнання існую­чої влади населенням, що мешкає в межах держави, визнання її справедливою, довіра до діючої політичної влади, її інститутів та представників.

Характеризуючи особливості політичної влади в демократич­ному суспільстві, багато хто з сучасних політологів відзначає, що вона автономна, оскільки не є похідною від влади економіч­ної і не зачіпає засобів до існування індивідів. Політична влада виконує роль арбітра відносно різних соціальних груп. Така влада є також інституціоналізованою, оскільки "існує в юридичній формі держави". Політична влада є пряма влада (М.Оріу). Вона здійснюється за допомогою наказів, законів тощо і карає індивідів санкціями за їх порушення.

Універсальними властивостями влади є її загальність, що полягає у її функціонуванні в усіх сферах суспільних відносин і політичних процесах та здатність проникати в усі види діяль­ності, зв'язувати людей, соціальні групи та протиставляти їх одне одному.

Поняття влади включає в себе відносини, що базуються на наявності суб'єкта (активного, спрямовуючого владного начала) та об'єкта (тобто іншого, пасивного суб'єкта) на якого направлена владна дія, особливого, як правило, свідомого, вольового ставлення суб'єкта до об'єкта влади. Воно полягає в примусі об'єкта до дії які треба здійснити згідно з бажанням суб'єкта. Тому поняття "влада", як і сама влада, виникають у відносинах між людьми або групами людей, соціальними групами, суспільством чи його час­тинами, тобто суб'єктами, що наділені свідомістю (індивідуаль­ною чи колективною) і волею, здатністю до діяльності.

З погляду влади, взаємодія суб'єкта та об'єкта характери­зується тим, що вона є асиметричною, домінуючою є воля суб'єк­та. Тому влада — це цілеспрямований вплив тих, хто має владу, на об'єкт влади.

Політична влада завжди представлена певними способами її здійснення, наприклад, конституційним, деспотичним, демок­ратичним, авторитарним, тоталітарним. Формами реалізації влади є єдиновладдя, двовладдя, багатовладдя, безвладдя.

Основними шляхами досягнення політичної влади є: пол­ітична революція, контрреволюція, реформа, мілітарний шлях, делегування владних повноважень в результаті вільного воле­виявлення народу в ході демократичних виборів.

Основними функціями політичної влади є:

• формування пол­ітичної системи суспільства, тобто сукупності державних та недержавних інститутів, що беруть участь у здійсненні вла­ди;

• управлінні справами суспільства та відносин між ними; організація і регулювання суспільного життя, політичних відно­син;

  • підтримка цілісності та стабільності суспільства;

  • реа­лізація соціально-економічних інтересів панівних груп.

Функціонування політичної влади забезпечується за раху­нок діяльності різних інститутів політичної системи суспіль­ства: держави, політичних партій, громадсько-політичних орган­ізацій та рухів. Одним з головних засобів здійснення політич­ної влади є державна влада, а держава виступає головним еле­ментом політичної системи суспільства, її центральним інсти­тутом.

Поняття політичної демократії

Поняття демократії (від давньогрецького — demos — народ і kratos — влада), яке позначало особливу форму організації дер­жавної влади та правління, сформувалося у філософських вчен­нях ще у Стародавній Греції (у даному випадку велике значен­ня мають вчення Платона та Аристотеля). У буквальному розумінні демократія — це "народовладдя". В порівнянні з інши­ми формами правління, за демократії політична влада належить не одній особі (монарху, тирану), не групі осіб (олігархії, арис­тократії), а всім вільним громадянам полісу, тобто місту-дер-жаві (наприклад, Афіни у V ст. до н.е.), а отже — народу.

Більшість античних філософів вважали демократію не найк­ращою формою правління. Так, Платон віддавав перевагу за­конній монархії (царська влада), а. Аристотель більше схиляв­ся до необхідності встановлення олігархічно-аристократичної форми правління з елементами демократії. Такий ідеал отри­мав у Аристотеля назву — політія.

В реальності ж справжнього народовладдя не було. Вже зга­дана афінська демократія забезпечувала участь у здійсненні пол­ітичної влади тільки 10-20 відсоткам громадян полісу (тобто.не більше 20-50 тис. з приблизно 200-300 тис. населення). Не рідко, в умовах формально проголошеної демократії, влада належала групі аристократичних сімей, що означало

аристократичне (від грец. aristos — кращий і kratos — влада),

олігархічне (від грец. oligos — нечисленний і arche — влада) правління.

охлократію (від грец. ochlos — натовп і kratos — влада). В цілому, антична демократія не була стабільною формою правління (у порівнянні із монархією, арис­тократією, іноді тиранією). Часто за часів демократії політична влада була неефективною, виникали масштабні соціальні конф­лікти та війни, відбувалось падіння життєвого рівня населення.

Починаючи з занепаду економічної та політичної могут­ності давньогрецьких полісів, та потім, протягом тривалого сторічного періоду від античності до пізнього середньовіччя, демократичні форми правління фактично зникають. А саме поняття "демократія" фактично перестає використовувати­ся у філософсько-політичних текстах.

Відродження інтересу до демократичної форми правління та пошук філософської моделі, яка б забезпечила руйнування мо­нархії та встановлення демократії, як найбільш справедливої фор­ми правління, що забезпечує реалізацію основних життєво важ­ливих прав і свобод людини та соціально-політичний прогрес суспільства, відбувається в період Нового часу, найбільш інтенсив­но у другій половині XVIII cm. Це зумовлено становленням еко­номічних основ капіталістичного ладу, та об'єктивно-історичною потребою радикальної політико-правової трансформації феодаль­ного суспільства і монархічної форми державного правління.

В період Нового часу до теоретичних уявлень про демокра­тію, що з античності розумілася як народовладдя, як державна влада більшості населення, додаються ідеї:

— "народного суверенітету", тобто визнання народу єди­ним суб'єктом і носієм суверенної влади, головним джерелом повноважень усіх державних органів влади (Ж.-Ж.Руссо);

— "представництва" волі народу, що передбачає делегуван­ня владних повноважень органам державної влади та виборність її представників (Ш.Монтеск'є).

Означені теоретичні постулати французьких мислителів у поєднанні з попередніми античними філософськими та політи-ко-правовими вченнями XIV — XVII ст., (перш за все фран­цузів — М.Падуанського, Ж.Бодена, голландців — Г.Гроція, Б.Спінози і англійців — Т.Гоббса, Дж.Локка), про: республі­канську форму правління; договірну природу держави та дер­жавний суверенітет; природні права та свободи людини; поділ державної влади за їх повноваженнями на законодавчу, вико­навчу та судову; у сукупності із ідеями "народного сувереніте­ту" та "представництва волі народу", сформували класичну тео­ретичну модель демократії. Згодом, вона отримала назву "лібе­ральної концепції демократії", а її ідеї були практично застосо­вані в положеннях американської Декларації про незалежність (1776р.) і Конституції (1787р.) та у французькій Декларації прав людини і громадянина (1789р.) й Конституції (1791р).

Подальший соціально-історичний розвиток протягом XIX-XX ст., величезний світовий досвід "спроб та помилок" практич­ного втілення демократії та її теоретичного осмислення, стиму­лював активні пошуки відповідей на питання про те, що є де­мократія. Якою повинна бути ідеальна модель демократії та які базові принципи демократії існують у політичній реальності?

В XX ст. еволюція суспільствознавства в загалі, та особливо політологічного знання, призвели до появи множини концепцій демократи, кожна з яких пропонує своє розуміння п сутності, і таким чином, смислове наповнення поняття "демократія".

Серед існуючих в літературі підходів до класифікації сучас­них концепцій демократії найбільш вдалим слід вважати та­кий, що пропонує всю сукупність сучасних концепцій демок­ратії поділяти на три основні групи, або загальні напрямки, це:

— концепції ліберальної демократії;

— концепції елітарної демократії (або "демократичного ел-ітизму");

— концепції плюралістичної демократії (або "демократич­ного плюралізму").

У такій класифікації основним критерієм поділу на на­прямки слугує, головним чином, суб'єктний аспект політичної участі і державної влади. Тобто, який соціально-політичний суб'єкт (агент), на думку політолога, безпосередньо здійснює процеси формування органів державної влади і прийняття політичних рішень, а також виконує функції політичного уп­равління суспільством. Чи то окремі громадяни, що у сукуп­ності є народом, або ж це керівництво "груп інтересів", що спи­раючись на структури політичних та неполітичних організацій представляють волю їх членів, а може то еліти, або одна політич­на еліта ("правлячий клас"), що постійно володіє державною вла­дою, незалежно від народу, однак в його інтересах.

Кожен з вище означених напрямків розуміння феномену та поняття демократії, не є абсолютно істинним. Він не є абсолютно досконалим. Кожен з них, як в теорії, так і на практиці має власні переваги та недоліки.

Класична, ліберальна концепція демократії, в основному сфор­мувалася у XVII-XVIII ст. Вона виникла як ідеологія буржуазії, відображала соціально-економічні та соціально-політичні її інте­реси, і, в цілому, була реалізацією всесвітньої об'єктивно-істо­ричної потреби становлення індустріального (промислового) сус­пільства. На практиці вона представляла політико-правову кон­струкцію — систему політичних інститутів та правових норм, що слугували гарантом та механізмом, ідеологією та світогля­дом економіки вільного ринку.

У першій половині ХХ-го сторіччя концепція ліберальної демократії була домінуючою теорією в політичній науці, а зараз є однією із впливовіших серед інших сучасних вчень про де­мократію. На основі її критики та теоретичної ревізії створю­валися інші сучасні концепції демократії — плюралістичної та елітарної, а також їх різновиди.

Якщо оцінювати в цілому характер та теоретичну роль кон­цепцій ліберальної демократії, то необхідно відзначити, що з другої половини ХХ-го сторіччя для західних політологів лібе­ральна концепція демократії стала своєрідним симбіозом — теорії та ідеології. Базові цінності та ідеї ліберальної концепції полягають у проголошенні та абсолютизації феномену індиві­дуальної свободи (це конституційно закріплений комплекс пол­ітичних, економічних свобод і невід'ємних прав людини), утвер­дженні принципу поділу влади та її представницькому харак­тері. Ідеологічно лібералізм — це безсумнівна "альфа і омега", фундамент західної, особливо американської політичної куль­тури та менталітету, стійкі переконання та вірування більшості простих громадян розвинених країн світу. Це також ідеали та цінності, на які часто не сміє посягнути більшість західних дос­лідників політики і вимушені бути їх прихильниками.

В якості ідеології політичних рухів і партій ліберальна кон­цепція демократії зіграла особливо велику роль наприкінці 80-х — початку 90-х років XX століття у процесах трансфор­мації авторитарних і тоталітарних режимів у багатьох регіонах світу, у руйнуванні соціально-політичних "радянських" систем у Західній Європі та республіках колишнього СРСР.

Серед прихильників ліберальної теорії демократії багато кла­сиків політичної науки сучасності, наприклад — Ч.Мерріам, У.Монро, Дж.Кєтлін, Г.Ласуєл, К.Поппер та інші. Роль теоре­тичних економічних засад ліберальної концепції політичної демократії виконують теорії таких відомих вчених як Дж.Кейнс, М.Фрідмен, Ф.Хайєк.

Сучасне ліберальне розуміння політичної демократії не лише зберігає основні ідеї та принципи класичної ліберальної кон­цепції демократії 17-19 століть, але і доповнює їх теоретичними постулатами, що відображають соціально-економічні та політичні реалії західного суспільства другої половини XX століття. Од­нак, тенденція еволюції в межах ліберального підходу — це ідеологічне посилення акценту на представницькій природі пол­ітичної влади, часто зведення основ демократичного режиму до так званої "представницької демократії". Така особливість обу­мовлена перш за все потребою всесвітнього геополітичного "на­ступу демократії на тоталітаризм".

За зразок сучасного варіанту концепції ліберальної демок­ратії можна взяти постулати моделі, що сформулював дослідник Гуверовського інституту Ларрі Раймонд.

Відразу необхідно відзначити, що ті постулати, котрі пропо­нує Л.Даймонд вже скореговані з урахуванням вимог сучасної дійсності (це не уявлення античності або 17-19 століть), а також критеріїв так званого Дому Свободи (це громадська, недержавна інституція, яка оцінює політичний світ та дає йому поради). Дім Свободи на підставах критеріїв і розробленої шкали ко­ефіцієнтів проводить у щорічних оглядах оцінку стану свободи на планеті. Країни, з точки зору критеріїв ліберальної демок­ратії, поділяються на кілька категорій. Як правило — три.

Демократію (ліберальну) Л.Даймонд відокремлює від "елек­торальної" і визначає її як "політичний режим із добре розви­неними і захищеними особистими і груповими свободами". Тобто, головне, відзначає він, — це "наявність достатнього числа громадянських свобод і високого рівня плюралізму, спромож­них забезпечити вільне й осмислене змагання інтересів і підтримку влади закону" "при проведенні виборів і між ними".

Більш детально, більш структурно сутність ліберальної де­мократії Л.Даймонд розкриває через такі її ознаки.

1. "Реальна влада належить як фактично, так і відповідно до конституції, виборним чиновникам і призначуваним ними осо­бам, а не вільним від контролю з боку суспільства індивідуаль­ним або груповим суб'єктам". Таким чином, факт виборності вла­ди інтерпретується як механізм контролю з боку суспільства.

2. "Виконавча влада обмежена конституційно, а її підзвітність забезпечується іншими урядовими (державними. —Авт.) інсти­тутами (незалежною судовою владою, парламентом, омбудсмена-ми, генеральними аудиторами).

3. Не визначені заздалегідь результати виборів. Можливість періодичного чергування партій біля влади. При цьому жодній групі, що дотримується Конституції, не відмовлено в праві ство­рювати свою партію.

4. Будь-яким меншинам (національні, культурні, релігійні тощо) не заборонено (законом або на практиці) виражати власні інтереси в політичному процесі, використовувати свої мову, культуру.

5. Крім партій і періодичних виборів, існує велике число інших каналів вираження і представництва інтересів — асоці­ацій, рухів, котрі громадяни мають право вільно створювати.

6. На додаток до свободи асоціацій і плюралізму існують альтернативні джерела інформації. До них громадяни мають необмежений доступ.

7. Індивіди мають основні свободи. Насамперед, свободу пе­реконань, слова, обговорення, зборів, демонстрацій, подача петицій тощо.

8. Всі громадяни політично рівні (хоча їхні ресурси можуть бути різноманітними), їхні права захищені судовою владою, не­залежно від партійної належності.

9. Влада закону захищає громадян від свавільного арешту, вигнання, терору, катувань і невиправданого втручання як з боку держави, так і з боку організованих антидержавних сил".

Отже, базові ознаки та цінності демократії, відповідно до ліберальної теорії, це, насамперед, інституціональні (на­явність поділу влади та взаємної урівноваженості її гілок), виборність органів влади, існування максимального числа інди­відуальних свобод, що гарантуються законом, ідеологічний плю­ралізм, а також верховенство закону.

Таким чином, демократія фактично зводиться до формаль­ного механізму політичного представництва, конституціонал­ізму, гарантування прав і свобод громадян. Стабільність су­часного демократичного режиму залежить від розвиненості пра­вової держави та громадянського суспільства.

Серед численних критичних аргументів проти ліберальної концепції демократії найбільш поширеними є такі.

Соціологічною основою ліберальної концепції демократії була і залишається теоретично спрощена модель соціальних і політичних процесів. Вона ґрунтується на позитивістському міфові про існування так званого "первинного двигуна", або "первісно­го соціального атома" — окремої, вільної і свідомої (раціональ­но діючої) людини. Така людина вважається джерелом всякої соціальної взаємодії та руху в суспільстві, у тому числі в пол­ітиці. Крім того, такий тип особистості, при відповідному пол-ітико-правовому інституційному забезпеченні, визнається осно­вою демократії,

Інший критичний аргумент. Концепція ліберальної демок­ратії є не стільки політологічним відображенням соціально-політичних реалій та їх динаміки, скільки політико-правовою конструкцією, сукупністю юридично встановлених норм і пра­вил, що начебто забезпечують владу народу, волевиявлення більшості через органи представницької влади. Однак така інтерпретація не лише не відповідає реальності, але і не га­рантує демократії як правління більшості, не дає в результаті волевиявлення політично свідомого вибору маси громадян. На­приклад, LUIanipo підкреслює, що "мажоритарні політичні сис­теми (влада більшості. — Авт.) виявляють потенційно хибні, з погляду теорії демократії, властивості. Вони потенційно хибні в тому розумінні, що хоча принцип прийняття рішень більшістю голосів (принцип більшості) повинен, за задумом, вірогідно ви­являти бажання більшості громадян, у практиці його застосу­вання може виникнути динаміка (голосувань), що спроможна ' перекреслити цю мету". В наслідок чого, відзначає І.Шапіро, по-перше, "на основі принципу більшості... може пройти будь-який з варіантів залежно від черговості, в якій вони ставляться на голосування, і від того, який варіант з яким порівнюється... тобто, те, що виглядає як вираження волі більшості, насправді може нічого подібного собою не уявляти. А по-друге, у тих ви­падках, коли утвориться і стане відомим такого роду замкнуте коло переваг голосуючого населення, процедурами голосування може маніпулювати всякий, хто контролює коло питань, що ви­носяться на голосування, і порядок постановки на голосування різноманітних запропонованих варіантів" (с.21).

Практичним політичним недоліком та наслідком безмеж­ної довіри до принципів концепції ліберальної демократії було й те, що віра в теоретичну та ідеологічну істинність лібераліз­му породжувала у політиків і політологів стійке переконання у тому, що означений вище спосіб управління, політичний ре­жим буде стійким, ефективним, а серйозні конфлікти в суспільстві з такою демократією не виникнуть.

Однак, почи­наючи з 30-х років XX століття, багато подій у багатьох країнах світу спростували це. Стало зрозуміло, що на практиці втілення принципів ліберальної демократії не є гарантом демократич­ності суспільства та стабільності демократичного устрою.

В цілому, починаючи з середини XX ст., для більшості пол­ітологів стало зрозуміло, що ліберальний конструкт демократії показує тільки частину політичного айсберга, причому схема­тично, спрощено і статично. А політологічна Модель лібераль­ної демократії не відображає економічні основи і соціальну структуру сучасного суспільства (постіндустріального суспіль­ства), вона "відірвана" від особливостей політичної культури населення і лідерів. Крім того, електоральні, політичні в ціло­му свободи не компенсують негативні наслідки умов матері­ального життя громадян, не забезпечують рівність їхніх прав і можливостей, не гарантують соціальну і політичну стабільність у суспільстві, не породжують систему ефектив­ного управління.

Наявне протиріччя між історичною практикою та її теоре­тичним осмисленням, незадоволеність багатьох політиків і пол­ітологів концепцією ліберальної демократії як такої теоретичній моделі, що відображала б і забезпечувала ефективність демокра­тичного політичного режиму та системи управління сучасним західним суспільством, стали чинником численних теоретич­них ревізій у теорії демократії. І починаючи з ЗО — 40-х років XX століття на зміну ліберальним уявленням про політичну демократію активно почали приходити концепції плюралістич­ної та елітарної демократії

Концепції елітарної демократії ("демократичного елітиз-му"). Вони почали активно створюватись у політичній науці наприкінці 30-х років XX століття. І нині, в межах елітизму існує декілька напрямів. Основний напрям утворюють політо­логічні концепції, що ґрунтуються на модернізованих теоріяхеліт Г.Москі, ВЛаретто та ідеях олігархізації суспільних орган­ізацій Р.Міхельса.

Відомими представниками демократичного елітизму є такі політологи, як Й.Шумпетер, Дай, Х.Зіглер, П.Бакрах, К.Превітт, А.Стоун, Р.Престес, а також автори концепцій постіндустріаль­ного суспільства — Д.Белл, Е.Шілс, С.Ліпсет, Гелбрейт, А.Тоф-флер та інші.

Критикуючи теоретичні та практичні недоліки ліберально­го розуміння демократії, представники елітистського підходу стверджують, що демократія — це політичний процес, що за­безпечує здійснення демократичних принципів добору, кон­куренції і функціонування еліт, які виборюють підтримку різноманітних соціальних груп, а також можливості опозиц­ійних груп оспорювати діяльність політичних інститутів. На­приклад, один із засновників сучасного демократичного елітиз­му Й.Шумпетер так визначає основи демократії та демокра­тичного правління: "демократична засада — це така інституц-ійна система для прийняття політичних рішень, у якій окремі громадяни здобувають право вирішувати, змагаючись за голоси виборців", а демократичний метод — це той порядок створен­ня інституту для досягнення політичних рішень, за допомо­гою якого окремі соціальні сили отримують право приймати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоси народу".

Як правило, в концепціях демократичного елітизму соціальна структура суспільства представляється як взаємодія двох ос­новних елементів еліти та народу (маси). Вони якісно розрі­зняються за своїми властивостями. Еліта — це меншість на­селення, яка володіє владою. Вона складається із забезпече­них та освічених людей, які контролюють велику промисловість, торгівлю, ЗМІ, керують суспільно-політичними організаціями та правовими інститутами. Представникам еліти (або різним ел-ітам) властивий консенсус в питаннях щодо фундаменталь­них норм соціальної системи, і хоча між елітами існує супер­ництво, однак воно стосується лише обмеженого кола питань. А в тому, що стосується базових цінностей суспільного життя, по­зиції різних еліт єдині, і еліта, на відміну від народу, є справж­нім носієм демократичних цінностей. Маса (народ), на відміну від еліти, — недемократична, неосвічена, політично пасивна більшість населення. Вона не здатна до свідомої самостійної політичної участі, не вміє і не хоче виконувати управлінські функції як в окремих соціально-політичних організаціях, так і в органах державної влади.

Згідно з елетистпськими уявленнями державна політика рідко визначається народом і за допомогою процедури виборів. Оскільки такі демократичні інститути, як вибори і партії, мають, на думку представників демократичного елітизму, го­ловним чином символічну цінність. Вони допомагають лише пов'язати маси з політичною системою, пропонуючи їм активну участь під час виборів. Однак це лише другорядний фактор пол­ітичного процесу, тому що реально механізм прийняття рішень знаходиться в руках політичних керівників — еліти. У пол­ітичному процесі домінує воля маніпуляторів від влади. А "ви­бори, — як підкреслюють американські політологи Т.Дай і Х.Зіглер, — це символічний захід, який допомагає прив'язати маси до встановленого порядку шляхом створення у них відчут­тя, що вони відіграють якусь роль". Таким чином, основа ос­нов демократії — вільні вибори не дозволяють масам вирішува­ти, що повинно бути зроблено в їхніх же інтересах. Вибори лише коригують значення соціальних проблем для політично­го курсу еліти, до деякої міри вони стимулюють правлячі еліти брати до уваги проблему добробуту мас. За народом залишаєть­ся єдиний, відносно ефективний спосіб впливу на еліти та їхній політичний курс — відмова на переобрання.

В цілому, сутність демократії, відповідно до основних посту­латів елітистських концепцій, можна визначити таким чином: "демократія" — це "етико-політична система, в якій вплив більшості довірено владі конкуруючих меншин". (Й. Шумпетер).

Концепції елітарної демократії критично оцінюються з по­зицій лібералізму і демократичного плюралізму. їх прихиль­ники стверджують, що елітисти хибно відображають в теорії соціальну структуру сучасного західного суспільства, де домі­нуючою соціальної силою є середній клас, принижують політич­ну роль та вплив багаточисленних асоціацій громадян (наприк­лад, профспілок), громадянських рухів та політичних партій. Найбільш популярними серед критичних аргументів проти ідей елітарної концепції демократії є ідеологічні та світоглядні. Ба­гато сучасних науковців та політиків заявляють, що пропаганда елітаристських ідей руйнує ціннісно-нормативні основи захід­ного демократичного суспільства. Вона також дає додаткові ідеологічні аргументи для виправдання тоталітарних і авто­ритарних режимів, панування олігархічних кланів у країнах, де відбуваються процеси становлення демократичних режимів та формування ринкової економіки.

Серед критичних аргументів проти елітарної концепції де­мократії зустрічаються і марксистські (за часів існування ра­дянської системи) та промарксистські, ліворадикальні, що вис­ловлюються західними політологами. Головні ідеї полягають у тому, що буржуазна демократична держава — це "виконавчий комітет буржуазії", еліта є не що інше, як "правлячий клас", який володіє основною частиною національного багатства" (У. Дом-хофф) і захоплює контроль над основними центрами влади: еко­номічною, політичною і соціальною сферою життя суспільства. Правлячий клас здійснює політичну владу або безпосередньо, через своїх представників, або через найманих функціонерів ("політичних менеджерів").

Концепції демократичного плюралізму. Такі концепції по­чали активно створюватися в 50—60-х роках XX ст. Серед відо­мих представників такі політологи, як, наприклад, Д.Трумен, С.Ел-дерсвелд, Е.Латхем, І.Шапіро, Р.Даль (концепцію "Поліархії" якого американські науковці називають "ліберальним плюралізмом").

Теоретичні моделі плюралістичної демократії ґрунтували­ся на критиці лібералізму та елітизму, а також були політо­логічною спробою концептуального осмислення соціально-еко­номічних та політичних реалій постіндустріального суспіль­ства. Насамперед того, що у другій половині XX сторіччя: відбулась технологічна перебудова промислового суспільства, що призвело до радикальних змін у соціальній структурі сусп­ільства та механізмах соціальної мобільності; виникли нові соціальні групи та прошарки з особливими економічними і соц­іально-політичними інтересами; в рамках громадянського сус­пільства з'явилися і почали активно діяти різноманітні асоціацій та соціально політичні рухи; посилився вплив засобів масової інформації, наслідком чого було зростання у політич­них процесах фактору суспільної думки; нові умови життя трансформували політичну культуру, зумовили зміну системи цінностей західних громадян (відмова від суто ліберальних ідеалів) тощо.

Серед ідейно-теоретичних чинників поширення концепцій плюралістичної демократії слід зазначити початок кризи біхей-віористської методології дослідження політичних явищ, рене­санс "теорії заінтересованих груп" (А.Бентлі), на базі якої плюралісти сформулювали основний постулат теорії про те, що окремі індивіди беруть участь у політиці, реалізують себе як суб'єкти політики лише через групову діяльність та її інсти-туційні утворення (партії, рухи, асоціації тощо).

Велике значення у появі концепцій плюралістичної демок­ратії зіграло створення та активне наукове впровадження ідей теорії політичних систем. Вплив ідей теорій політичних сис­тем, особливо американського дослідника політики Г.Алмонда, проявився у тому, що відбулась не лише відмова від попередньої аксіоми лібералізму про необхідність для демократії тільки "под­ілу державної влади", а й почався аргументований пошук до­казів того, що політична влада у суспільстві розподілена між численними соціально-політичними суб'єктами. Як писав у да­ному випадку А.Лейпхарт: "...Ідею поділу влади Алмонд по­ширює не тільки на три формальні "гілки" влади (законодавчу, виконавчу і судову), а й на неформальні політичні під структури (партії, групи за інтересами, засоби комунікації), причому го­ловний акцент переноситься на ці останні (структури "на вході"), а не на перші (структури "на виході")" ("вхід" і "вихід" — це базові складові політичної системи суспільства. — Авт.).

Представники плюралістичної концепції розуміють демок­ратію як "політичний механізм, що регулює взаємодію між конфліктуючими інтересами соціальних груп, шляхом надан­ня їм законного доступу до прийняття рішень". Головним чи­ном — шляхом виборів. Вони підкреслюють, що дисперсія (роз­поділ) влади в політичній системі між заінтересованими гру­пами (до числа яких належать і органи державної влади з їхніми особливими функціями), а також територіальна фрагментація політичної влади і децентралізація неформальних видів пол­ітичної участі і активності різноманітних асоціацій є сутн­істю демократії як народовладдя. Це також є умовою стабіль­ності демократичного режиму, оскільки, на думку плюралістів, відсутність у суспільстві чітких граней соціального розмежуван­ня та протистояння (соціально-економічного, етнічного, релігійного тощо) та владної монополії окремих груп перешкоджає закріп­ленню конфлікту, сприяє розвитку культури пошуку згоди.

Критика положень концепції демократичного плюралізму відбувалася з різних ідеологічних і теоретичних таборів. Основ­ними опонентами були прихильники лібералізму та елітизму.

Ліберали, як правило, наполягали на тому, що теоретичні та ідеологічні постулати демократичного плюралізму сприя­ють руйнації ціннісно-нормат ивної основи теорії політики внас­лідок дискредитації класичних ліберальних цінностей.

Елітисти критикували плюралістів в аспекті помилковості їх розуміння" технології" прийняття рішень, наприклад, того, що модель "демократичного плюралізму" не розкриває реально го співвідношення "публічної" і "закритої" урядової політики шляхом "здійснення влади через неприйняття рішень" або шляхом "недопущення на арену узаконеної політичної актив­ності" розгляду "проблем, що могли б погрожувати життєво важ­ливим інтересам еліт" (П.Бакрах, М.Баратц).

Багато політологів різної теоретико-методологічної орієн­тації доводили теоретичну й емпіричну неспроможність те­орії "заінтересованих груп", внаслідок чого, виявлялася неспро­можність (помилковість) змагань плюралістів перетворити теорію груп у загальну теорію демократії. У даному випадку вагомим аргументом є сама соціально-політична реальність. Зок­рема, як пише І.Шапіро "У девізі прихильників теорії груп" — "кожній групі відповідає інтерес, кожному інтересу відповідає група" — не бралося до уваги, що різні групи володіють далеко не однаковими ресурсами для того, щоб їхні інтереси могли бути реально представлені в політичному процесі" або що "їхні інтереси самі собою знаходять адекватне вираження в політич­них процесах", "через організовані політичні групи". На думку багатьох західних політологів, практичне втілен­ня моделі плюралістичної демократії має своїм суттєвим не­доліком різке зростання бюрократизації суспільного життя, а на населення через податкову політику та бюджетний перероз­поділ коштів для державної фінансової підтримки діяльності політичних партій, ЗМІ, асоціацій покладається додатковий тя­гар. Як підкреслює ІШапіро, "система політики, що заснована на групах інтересів, веде до невпинного зростання масштабів управ­ління", "постійних збільшеннях урядових ресурсів, оподаткуван­ня і використання позикових засобів... у результаті виходить не плюралістична демократична система, а система, у котрої добре організовані і могутні групи інтересів збагачуються за рахунок дедалі агресивніших набігів на державну скарбницю".

Отже, не існує загальноприйнятої теорії демократії, а у су­часній дійсності налічують десятки, а деякі дослідники вва­жають, що більше сотні, підвидів демократи. Тому, три вище розглянутих основних напрямків у розумінні політичної де­мократії не вичерпують усього спектру існуючих підходів, ав­торських варіантів. У літературі зустрічаються концепції, що поєднують постулати різних напрямків або можуть у подальшо­му стати ідейною передумовою нових шляхів розвитку політо­логічних уявлень про демократію. Однак на даному етапі її розвитку ліберальні, елітистські та плюралістичні версії демок­ратії є безумовними теоретичними та ідеологічними лідерами.

Держава, її сутність, походження та роль у життєдіяльності суспільства

Держава як механізм, за допомогою якого організовується життя суспільства, виникає на певному етапі розвитку людства, її виникнення пов'язано з соціальним розподілом діяльності, коли виникає необхідність у створенні спеціального апарату управління для організації владних відносин у суспільстві.

Упродовж тривалого історичного періоду державу часто ото­тожнювали з такими явищами, як суспільство, політика, влада. Одним з перших, хто ввів спеціальний термін "stato" для по­значення держави як самостійної реальності в суспільному житті, був італійський мислитель Н.Макіавеллі. Після цього теоретичні уявлення про державу набули в європейській нау­ковій думці інтенсивного розвитку і сформувалось кілька кон­цептуальних підходів до розуміння її сутності, причин виник­нення, походження, соціально-політичних функцій.

Найпоширенішим в сучасній науці є трактування держави як засобу, що забезпечує політичне життя індивіда і суспіль­ства, механізму регулювання відносин між суспільством (на­родом) та урядом, політичного інструменту вирішення "спільної справи" ( звідси походить і термін "республіка" — від лат. res — справа та publika — суспільство, народ).

Іншим трактуванням держави, в першу чергу в марксизмі, є визначення її як апарату насильства, класового примусу, інструменту політичного панування економічно пануючого класу. За висловом В.Леніна — держава є машиною для гноб­лення одного класу іншим, машиною для того, щоб тримати в покорі одному класу інші підлеглі класи.

В багатьох соціально-філософських та політологічних кон­цепціях держава трактується як організуюче начало суспіль­ного життя, джерело і гарант права та законності в суспільстві.

Певні розбіжності в трактуванні поняття "держава" зумов­лені тривалим історичним розвитком цього явища, її регіо­нально-специфічними особливостями і тенденціями в утворенні, існуванні та розвитку конкурентних державних утворень. Аб­страгуючись від конкретно-історичного різноманіття форм і функцій держави, можна дати їй таке уадгадьніеіокй. визначен-Ш- держава — основний інститут політичної системи сусп­ільства, що здійснює організацію, управління та контроль спільною діяльністю і відносинами між соціальними група­ми, класами, асоціаціями та окремими індивідами. Вона є цен­тральним інститутом влади в суспільстві і концентрованим здійсненням цією владою політики.