Види цін та їх функції

Ціна — це виражена в грошах вартість товару.

Багато в чому початковим моментом у ціноутворенні є внут­рішньогалузева конкуренція, де відбувається визначення рин­кової вартості товару. Але головними факторами, що визнача­ють ціну товару, є попит і пропозиція.

Ціна товару нерідко відрізняється від його вартості. Коли попит на товар перевищує пропозицію на нього, тоді ціна товару стає вищою від його вартості. А в ситуації, коли пропозиція перевищує попит, ціна часто стає нижчою за вартість. Вартість товару збігається з ціною у тих випадках, коли зрівняються по­пит і пропозиція. На практиці та в науковій літературі пред­ставлена різна градація цін за їх типами й видами.

До типів цін, як правило, відносять:

— оптові ціни (звичайно це ціна товаровиробника чи вели­ких торгових партій товару);

— роздрібні ціни;

— закупівельні ціни.

Існують великі видові відмінності цін, які характеризують специфіку ціноутворення та ринкових відносин. Функціонують, наприклад, договірні, біржові, монопольні,регульовані державою, світові, стабільні, рухомі та ін. ціни.

За допомогою цін регулюється ринкове виробництво, сти­мулюється розвиток одних галузей, скорочення чи зміна вироб­ництва в інших. За допомогою цінової політики держава може суттєво впливати на економіку, підтримувати необхідні сфе­ри виробництва (наприклад, сільське господарство, видобувні галузі) і шляхом перерозподілу національного доходу підтри­мувати певні верстви населення.

В економічній сфері ціна на товар справляє значний вплив на прагнення до скорочення витрат виробництва, зниження індивідуальної вартості товару щодо його ринкової вартості. У цьому випадку виробник може мати надприбуток.

Хоч ціни багато в чому є продуктом конкуренції, вони мо­жуть справляти на неї суттєвий вплив. Прикладом цього є дем­пінгові ціни, коли свідомо знижується ціна товару з метою усу­нення з ринку слабшого конкурента.

Конкуренція — основна об'єктивна закономірність товарно­го виробництва, що виражається в боротьбі приватних товарови­робників за кращі умови виробництва та збуту товарів з метою отримання максимальних прибутків. В той же час існує конку­ренція і між споживачами за кращі умови отримання товару (нижча ціна, краща якість і т.п.).

В цілому ціни здійснюють функції регуляції, розподілу, сти­мулювання, оптимізації, коригування всіх сфер товарного вироб­ництва.

Поняття ринку і його функцій. Сучасна структура ринку

У сучасній науковій літературі, присвяченій проблемам рин­ку та ринкової економіки, немає однозначного підходу до визна­чення поняття "ринок". Це пов'язано з відмінностями у теоре­тичній орієнтації дослідників, а також багатоманіттям виявів ринку.

У найзагальнішому вигляді ринок розуміють як процес то­варообміну в межах товарного виробництва, який здійснюється за його законами (зокрема за законами вартості, попиту і пропо­зиції).

Таким чином, ринок — це, по-перше, своєрідний економіч­ний простір, де зустрічаються продавець і покупець товару, співвідносяться, порівнюються попит і пропозиція. По-друге — це економічний механізм регулювання відносин суб'єктів рин­ку. Стрижнем ринкової системи є свобода підприємницької діяльності у всіх її аспектах, свобода придбання (в її основі — право приватної власності), конкуренція.

В ринковій системі виробництво зорієнтоване на ті товари, реалізація яких дає прибуток. Механізм ціноутворення на ос­нові попиту та пропозиції, загальний характер конкуренції, по­стійно стимулюють зниження затрат на виробництво товарів, використання нових, ефективних технологій, пошук і створення нових видів товарів та послуг, а також ринків їхнього збуту.

За своєю економічною природою ринок — це "система еко­номічного примусу, тобто впливу на економічні інтереси при повній свободі економічної діяльності суб'єктів товарного ви­робництва" і "сукупність економічних відносин, які склада­ються між покупцем і продавцем з приводу купівлі-продажу товарів". Таким чином, ринок — це "система економічних зв'язків, заснованих, переважно, на приватній власності та вільному ціноутворенні".

Ринок здійснює багато функцій, зокрема, забезпечує взаємоз­в'язок різних сфер економічного життя (виробництва, обміну, розподілу, споживання), регулює і контролює процеси, що відбу­ваються в них, стимулює та оптимізує економічну діяльність, тех-ніко-технологічний прогрес і т.п.

Структура ринку, особливо сучасного, складна й багатовимір­на. Найпоширенішим підходом у з'ясуванні структури ринку є її інтерпретація як певної сукупності видів ринку, тобто роз­галуженої структури взаємопов'язаних процесів виробництва та обміну предметів споживання та послуг, засобів виробництва, цінних паперів, науково-технічних розробок і т.п.

За об'єктами купівлі-продажу, різновидами товарів розріз­няють такі види ринків: засобів виробництва, капіталів, робочої сили, предметів споживання, послуг, цінних паперів і т.д. аж до ринків конкретних і дуже спеціалізованих товарів (автомобіль­ний, зерновий, верстатний і т.п.).

За територіально-географічними ознаками виділяють світо­вий, національний та регіональний ринки.

Багато в чому структура ринку визначається кількісними та якісними показниками товарної маси, конкретним співвідно­шенням на ньому конкуренції та монополізму, роллю держави та її інститутів у функціонуванні та розвитку економіки.

Характерними рисами сучасної ринкової економіки розвине­них країн є підвищення ролі держави у прямому чи опосередко­ваному регулюванні економічної системи за допомогою бюджет­ної та податкової політики, митні збори, субсидії вітчизняним виробникам, різні програми соціального захисту і т.п.

З точки зору структури, сучасний ринок характеризує дом-інація таких форм, як олігополія (тобто панування на ринку чи в окремих галузях економіки декількох великих фірм, які ведуть між собою переважно нецінову конкуренцію) і монопол­істська конкуренція.

До основ сучасної ринкової економіки належить маркетинг, який виник у США на початку XX ст. і активно поширився в світі, починаючи з 50-х років. Особливий економічний акцент на використання маркетингу був пов'язаний з посиленням у цей період конкурентної боротьби на ринку та різким загост­ренням проблеми реалізації вироблених товарів і послуг.

Маркетинг (калька з англійського marketing, що походить від market -ринок) Це поняття має різноманітні інтерпретації його сутності та функцій. У найширшому економічному зна­ченні маркетинг визначається як "система організації госпо­дарської діяльності, заснована на попередньому вивчені ста­ну і перспектив ринкового попиту та націленості на вирішен­ня проблеми реалізації виробленої продукції з максимальним прибутком". Ще його визначають як "комплексну систему спо­собів організації управління діяльністю з виробництва та збу­ту, яка заснована на вивченні ринку з метою максимально можливого задоволення потреб покупців".

Поряд з маркетингом важливим елементом організації су­часної ринкової економіки є менеджмент. Поява цього феноме­ну пов'язана з необхідністю поєднати високу конкурентноз-датність виробництва з динамічністю та диверсифікацією (роз­ширенням областей застосування) капіталовкладень. В сучас­них умовах власники капіталу змушені інвестувати у вироб­ництво різних товарів, щоб оптимізувати капітал і уникнути банкруцтва у разі перевиробництва одного з видів товарів. Су­часний власник капіталу вже не може володіти достатнім об­'ємом знань в багатьох сферах виробництва та їх технологічних аспектах. Тому він змушений наймати спеціалістів-менеджерів. Менеджмент — це управління процесом виробництва при де­легації власником прав управління та розпорядження про­фесійним управлінцям.

Розділ 9. СВІТОГЛЯД ТА ЙОГО РОЛЬ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ

Поняття світогляду. Основні світоглядні проблеми. Світогляд як форма духовно-практичного освоєння світу та самовизначення люди­ни в ньому. Структура світогляду. Буденний і теоретичний, індивіду­альний і масовий світогляд. Моральні основи життєдіяльності люди­ни та суспільство. Поняття добра і зла. Особливості художнього освоєння дійсності. Поняття прекрасного і неповторного. Міфологія світогляду. Особливості релігійного світогляду. Поняття науки. Особ­ливості наукового світогляду. Філософія і наука. Основні функції філо­софії. Філософія як теоретична основа світогляду.

Поняття світогляду

Кожен етап у розвитку людського суспільства — Стародавній Світ. Античність, Середньовіччя, Новий час і т.д., кожна культу­ра (глобальна чи локальна) характеризується певними уявлен­нями про те, що таке людина й довколишній світ, як вона по­винна жити в ньому, до чого прагнути. Таке явище у свідомості людей і духовній культурі має назву — світогляд.

Світогляд — це "система поглядів, звернених на об'єктив­ний світ і місце людини в ньому, на ставлення людини до довколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтації".

Основу світогляду формують погляди, що створюють узагаль­нену картину світу (природи й суспільства), визначають місце і роль людини в ньому, фіксують норми поведінки та цінності життя, вказують життєві орієнтири.

У світогляді акумулюються найрізноманітніші знання про світ і людину. Ане не кожне, навіть перевірене наукою знання, є складовою світогляду. Специфіка світогляду в тому, що в ньому створюється не якась узагальнена модель дійсності і буття в ній людини, а головним чином, осмислюється сукупність відношень "людина — світ". Причому, характер цих відношень, розкри­вається з погляду історично визначених суспільно-культурних потреб, інтересів, ідеалів і цінностей.

У будь-якій своїй історичній формі світоглядні уявлення мають відповісти на основне питання — питання про призна­чення людини, тобто про те, якими є цілі, цінності та способи справжнього людського життя.

Світогляд — це форма суспільної самосвідомості людини. У ньому відбувається осмислення й оцінка світу й місця в ньо­му людини, її ставлення до навколишньої реальності та до са­мої себе.

Основні світоглядні проблеми.

Світогляд як форма духовно-практичного освоєння

світу та самовираження людини в ньому

У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, те­орій відбувається освоєння різних типів відношення "людина — світ". З цього погляду в структурі світогляду, як правило, виді­ляють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні спо­соби та грані людського буття, тобто типи відношень "люди­на — світ".

1. Онтологічні проблеми (онтологія — вчення про буття). У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена картина по­ходження світу й людини, розкриваються їхні структурні особ­ливості, характер об'єктивних взаємозв'язків, основні законо­мірності. Найсуттєвішою тут є проблема співвідношення буття світу і людського буття, тобто те, яким чином і якою мірою зовнішні фактори (Бог, природа, соціальне середовище) визна­чають сутність людини, мету, цінності та способи її існування.

В онтологічному аспекті найбільш помітні відмінності в по­будові картини світу, у вирішенні питання про походження людини між історичними типами світогляду — міфологічним, релігійним, науковим.

2. Гносеологічні проблеми (гносеологія — вчення про пізнан­ня). У цьому аспекті розкривається пізнавальне ставлення лю­дини до світу і до самої себе. Визначаються можливості пізнан­ня, його межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяль­ності. З'ясовуються критерії істинності здобутого знання. Спектр поглядів на проблему пізнання й самопізнання досить широкий, оскільки саме пізнання — стихійний процес, в якому сумнів цілком природний. Однією з форм пізнання є агностицизм — заперечення пізнаваності світу. Так у філософському вченні І.Канта визнається можливість пізнання, але водночас стверджу­ється, що пізнати можна лише явища, сутність речей і процесів — буття світу і людина в цілому не можуть бути пізнаними.

Інші філософські концепції, наприклад, гегелівське вчення чи філософія марксизму, визнають можливість одержання по­вного та істинного знання. Гносеологічний аспект світогляду дає вирішення проблеми співвідношення форм і методів пізнан­ня, їхньої оптимальності. Наприклад, проблема співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання, віри й розуму. Цей світог­лядний аспект покликаний відповісти на питання про мету пізнання світу й самопізнання людини.

3. Практичні, або праксиологічні проблеми. У цьому аспекті світогляду розкривається ставлення людини до світу й самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності. Найсут­тєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому.

Як показує історія розвитку людських уявлень, традиційною є дискусія з приводу того, що визначає людську поведінку, чи має людина свободу у виборі цілей та способів своєї діяльності.

Альтернативними є трактування, одне з яких стверджує, що життя людини наперед визначене, інше — що людина істота вільна. Вона може довільно обирати цілі своїх дій та шляхи їх досягнення.

Перша світоглядна настанова була властива для багатьох ре­лігійних та філософських концепцій. їх називають фаталістич­ними.

Другий підхід характерний для сучасних філософських на­прямів, наприклад — екзистенціалізму. Він визнає, що людина з самого початку є істота вільна, вона приречена на свободу. її життя — це нескінченний процес вибору й здійснення своїх життєвих шляхів.

У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питан­ня про вибір найбільш значущих для реалізації сутності люди­ни способів людської діяльності — пізнавальної, виробничої (на­приклад, ставлення до праці у протестантизмі), моральної.

4. Аксеологічні проблеми (аксеологія — вчення про цінності). Це центральний аспект світогляду. Крізь нього пере­ломлюється решта світоглядних знань про світ і людину. У цьо­му аспекті відбувається осмислення цінностей людського жит­тя (моральних, естетичних, соціально-політичних і т.д.). Через аксеологічний аспект пропонується вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої мети прагнути, як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися.

Таким чином, у світогляді через різні форми відображення розкривається сукупність відношень "людина — світ", які на­зивають духовно-практичними. Іноді їх поділяють на духовні та практичні. За такого підходу перший (онтологічний) і третій (праксиологічний) аспекти світогляду визначаються відображен­ням практичних відношень, другий (гносеологічний) і четвер­тий (аксеологічний) — духовних відношень. Проте, чітко роз­межувати відношення "людина — світ" і визначити їх як суто практичні й духовні можна лише за значних припущень, розд­іливши, наприклад, пізнання і практику на самостійні, авто­номні, суттєво не взаємопов'язані одна з одною реальності.

За своєю природою духовне і практичне — це два нероз­ривні моменти людського буття. Практична діяльність (пере­творення природи людиною, людини людиною) грунтується на пізнанні та усвідомленій діяльності (визначення цілей, самоус­відомлення), тобто духовному освоєнні людиною дійсності.

З іншого боку, свідомість (знання й цінності), як духовне освоєння дійсності, виникає і розвивається у процесі виробничої та суспільно-історичної діяльності.

Таким чином, світогляд як відображення людського буття у світі є формою суспільного самоусвідомлення людини та духовно-практичним його засвоєнням. Духовно-практичним, тому що — аксеологічний аспект (ставлення до світу та своєї життє­діяльності через уявлення про сенс життя) є домінуючим.

Світогляд — це спосіб самовираження людини у світі. Сутність людського буття — це діяльність. Вона грунтуєть­ся на свідомості й має історичні грані свободи. Перетворюючи природний та соціальний світи, людина виражає в культурі, соц­іальних відносинах своє "Я", тобто свої ідеали, цілі, цінності. Тому в процесі життєдіяльності людей розкривається, виявляється у зовнішньому світі внутрішній світ людини (див. додатково теми: "Свідомість", "Пізнання як форма духовного освоєння дійсності", "Особливості художнього освоєння людиною дійсності".