Структура світогляду. Буденний і теоретичний, індивідуальний і масовий світогляд

У виділених чотирьох аспектах світогляду його структура розкривається з точки зору основних світоглядних проблем, вирішення яких є історично конкретним осмисленням харак­теру відношень "людина — світ". Поряд з цим її можна розг­лядати і з інших позицій.

Через форми відображення і відповідні їм об'єкти. За та­кого підходу світогляд прийнято структурувати, поділяти на буденний та теоретичний. Традиційно вони називаються рівня­ми світогляду.

Буденний світогляд виникає як відображення щоденної діяль­ності людини. Передусім через почуття, настрої, емоції, логіч­но не оформлені уявлення.

Буденний світогляд відображає світ і людське буття, як пра­вило, без з'ясування їхньої сутності, причин, усвідомлення зако­номірностей виникнення. Буденний світогляд емоційно забарв­лений. Він рухомий і мінливий. Сукупність уявлень про світ і людину не вимальовується у логічно струнку, завершену за фор­мою картину.

Буденний світогляд, як правило, позбавлений моменту само­усвідомлення. Людина не прагне пояснити сама собі, чому у неї таке бачення світу, саме таке ставлення до самої себе, довкілля, інших людей. У своїх буденних світоглядних уявленнях вона не тяжіє до усвідомленого вибору цілей і цінностей свого існу­вання.

Буденний світогляд створює у людини емоційно забарвлену модель світу та власного буття у ньому. Нерідко їй властиве полярне бачення, коли людина ділить усі явища на "свої" і "чужі", "добрі" і "злі". Ставлення людини визначається не ос­мисленими оцінками, а почуттями любові чи ненависті, особис­тими і груповими симпатіями й антипатіями.

У філософській літературі буденний світогляд нерідко на­зивають світовідчуттям, яке визначають як переживання лю­диною реальності та свого буття у ній.

Теоретичний світогляд або теоретичний рівень світогляду. Він ґрунтується на таких формах відображення, як поняття, концепції, теорії, гіпотези. На цьому рівні відображення ство­рюється концептуально оформлена модель світогляду. Світог­лядна картина ґрунтується на пізнанні сутності явищ, законів буття світу та людини. Внаслідок цього з'являється можливість передбачення тих чи інших явищ або подій. Людина може усп­ішно планувати та реалізовувати свої дії, свідомо досягати виз­начених цілей і цінностей, організовувати власне життя відпов­ідно до своїх уявлень про його сенс.

У структурному відношенні теоретичний рівень світогля­ду характеризується логічною стрункістю й оформленістю. Явища і події, що відбуваються, пояснюються на основі розумі­ння їхньої сутності, знання причин і закономірностей.

Необхідні компоненти теоретичного світогляду — розвине­не самоусвідомлення, навички аналітичного мислення, а також момент сумніву. Йому властиве практичне ставлення як до змісту самого світогляду, так і до його практичної реалізації. Цей рівень світоглядних уявлень стає фундаментом для форму­вання переконань, оптимістичної життєвої позиції людини.

Як правило, у теоретичному світогляді відображається не що­денне людське життя з усією його унікальністю та рухливістю, а те, що властиве певним соціально-культурним пластам істо­ричних епох, типам культур.

Відмінності об'єктів світоглядного відображення особливо разюче виявляються у двох його структурних утвореннях — індивідуальному та масовому світогляді. Критерієм такої струк-туралізації є відмінності між соціальними суб'єктами як носія­ми світогляду, тобто між індивідуальним та соціально-групо­вим буттям людини, а також між індивідуальною в груповою свідомістю як типами духовності, формами свідомості.

Індивідуальний світогляд відображає специфіку, неповторні риси людської особистості, особливості її існування, життєвого досвіду, унікальність духовного світу окремої особистості, її цілей та цінностей.

У масовому світогляді відображається те,-що властиве жит­тєдіяльності багатьох людей, таким соціально-історичним суб'єк­там, як, наприклад, соціальні прошарки (групи), класи, нації, а також те спільне, що характерне для буття людей на певних історичних етапах у межах певних культур.

Структуру світогляду можна розглядати в історичному ас­пекті як послідовний розвиток і зміну певних типів світогляду, що були найбільш загальними його формами чи типами на різних етапах еволюції людського суспільства.

Традиційно виділяють такі історичні типи світогляду:

— міфологічний;

— релігійний;

— науковий.

У деяких трактуваннях розмежовуються певним чином філософія і наука і, отже, науковий світогляд і філософія як теоретична форма світогляду.

Моральні основи життєдіяльності людини та суспільства. Поняття добра і зла

Мораль (моральність) — особлива форма суспільної свідо­мості та вид суспільних відносин, який виявляється в сукуп­ності особливих цінностей і способів нормативного регулю­вання життєдіяльності людей у суспільстві.

Моральні норми й цінності регулюють поведінку людини не в окремій, а у всіх сферах суспільного життя. Норми моралі мають загальний характер, поширюються на всіх людей і за­безпечують стабільність або зміну підвалин суспільного жит­тя, форм взаємин між людьми.

Моральність як особливий спосіб регулювання поведінки людей, передує появі права й політики. Вона виникає разом із становленням людського суспільства, закріплюючись у звичаях, традиціях, заборонах і т.д.

Відмінна риса морального регулювання^ порівнянні, наприк­лад, із правовим та, що воно не вимагає створення спеціальних соціальних інститутів (держави з її органами примусу). Мо­ральне регулювання виступає як саморегулювання поведінки людей. Контроль за дотриманням моральних норм можуть здійснювати усі члени суспільства.

У моральному регулюванні особливу роль відіграє свідомість. Якщо у сферах політичного і правового життя пер­шочергове значення надається конкретній дії, санкціям за по­рушення існуючих норм, законів, то у сфері моральній пріори­тетною є оцінка.

По-перше, це самооцінка людиною своєї поведінки, і таким внутрішнім суддею є совість.

По-друге, це оцінка іншими представниками соціального се­редовища (засудження чи схвалення вчинків), яка виражається у громадській думці, ставленні (підтримка чи осуд).

Ключовими категоріями моральної свідомості, полюсами мо­рального життя, моральної оцінки поведінки людини є поняття "добро" і "зло".

Уявлення про них історично змінювалися. Це пояснюється різним характером взаємин між людьми упродовж розвитку людського суспільства та культури.

Незважаючи на різноманіття конкретно-історичних інтерп­ретацій природи добра і зла, добро можна в цілому визначити як нормативно-оціночне поняття моральної свідомості, що у максимально узагальненій формі фіксує уявлення про мораль­но-позитивне, благо і необхідне для людського існування.

Зло тлумачиться як протилежне за своїм змістом добру, тобто як варте осуду, морально негативно у мотивах, цілях і вчинках, у житті суспільства.

Історія розвитку моралі, зміна моральних норм і цінностей показує залежність моральної свідомості від економічного та соціально-політичного ладу. Але й сама мораль (уявлення про добро і зло, честь, гідність, співвідношення мети та засобів її досягнення і т.д.) має значний вплив на інші сфери суспільного життя — економіку, політику, право.

Особливо значущою є роль моралі в духовному житті людини й суспільства. Духовне життя, на відміну від багатьох інших сфер буття людей, характеризується більшою свободою — сво­бодою вибору і волевиявлення людини. Тому не випадково у філософії світ морального життя тлумачиться як світ свободи.

Свобода і моральне життя — невіддільні. По суті, мораль­ним може бути лише той вчинок, який здійснено внаслідок вільного його вибору. З іншого боку, моральне життя немислиме без самооцінки людиною, тобто без відповідальності перед са­мим собою та іншими людьми. Тому моральна свобода, мораль­не життя передбачає встановлення мети і способів діяльності людини та визначення відповідальності (можливих чи немину­чих наслідків за їх порушення).

Рівновага міри свободи та відповідальності у моральному житті вимагає визнання рівності суб'єктів моральних відно­син, тобто всіх людей, а також самоцінності кожної людини для того, щоб відносини були моральними.

З метою поєднання усіх ключових гуманістичних ідей у по­няття морального життя в історії не раз пропонувалися "золоті правила", моральні закони. У логічно чітких поняттях з по­зицій філософського й етичного знання (етика — наука про моральність) найяскравіші формулювання морального закону запропонував І.Кант.

1. "Чини так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі, і в особі будь-кого іншого так саме, як до мети, і ніколи не стався до нього, як лише до засобу".

2. "Чини лише згідно з такою максимою, керуючись якою ти водночас можеш побажати, щоб вона стала загальним законом".

Гуманістична мораль і моральність (іноді ці поняття розме­жовують, наприклад, у філософії Г.Гегеля) мають велике зна­чення для матеріального та духовного життя людини й суспільства. їх складові ідеї орієнтують на визнання вищими ціннос­тями свободу, рівність, самоцінність людини. Гуманістична мо­раль є обмежувачем, стримуючим фактором руйнівної діяль­ності людини щодо природного й соціального середовища (жит­тя і духу людини).