Ранній (IV-III тис. До н.Е. – кінець і тис. До н.Е).
Середній (і тис. До н.Е. – ііі-V ст.).
Пізній (V-VI ст).
З огляду на те, що зміни, внаслідок яких рання фонетико-фонологічна система перетворилася в пізню (власне спільнослов’янську), можна встановити за допомогою порівняльно-історичного методу (їх не можна простежити за допомогою писемних пам’яток) їхню абсолютну хронологію не завжди можна визначити. У цьому разі важливішу роль відіграє відносна хронологія, тобто визначення часу розвитку тієї чи тієї риси стосовно інших мовних особливостей. Так, наприклад, установлено, що /ĕ/ у пр.-сл. мові розвинувся з дифтонга пізніше, ніж утворилися м’які шиплячі, /ц’/ зявився після того, як розвинувся /ĕ/ дифтонгічного походження.
Голосні звуки праіндоєвропейської мови.
Найсуттєвішою особливістю індоєвропейських голосних було те, що вони протиставлялися не тільки за своєю, а й за часокількістю, тобто за ознакою витраченого часу на їх вимову, ступеня їх подовженості. І якісні, і кількісні ознаки всіх одиниць, що входили до системи голосних, виконували в мові фонематичну функцію – слугували засобом розрізнення лексичних і граматичних значень слів, отже, ці одиниці складали фонологічну систему праіндоєвропейського вокалізму.
У системі голосних праіндоєвропейської мови пізньої доби розрізнялися короткі і довгі звуки, а саме:
[ĭ] –[ī]
[ĕ] – [ē]
[ă] – [ā]
[ŏ] – [ō]
[ŭ] – [ū].
У функції голосних вживалися в праіндоевропейській мові також складотворчі сонанти – плавні [r], [l] і носові [n], [m], тому й вони належали до її системи вокалізму.
Склади в праіндоєвропейській мові-основі могли бути як відкритими, так і закритими. Це зумовило можливість існування дифтонгів і дифтонгічних сполук, у яких перша частина була складовою, а друга нескладовою. Роль складових виконували довгі й короткі а, о, е, а нескладових – і, u.
Отже, дифтонги теж були короткими й довгими:
а) короткі — ĕі, ĕu, ăі, ău, ŏі, ŏu;
б) довгі — ēі, ēu, āі, āu, ōі, ōu
До складу дифтонгічних сполук входили довгі й короткі голосні а, о, е, i, u (вони були складовою частиною дифтонга), а нескладовими були n, m, r, l.
Отже, у праіндоєвропейській мові були такі дифтонгічні сполуки довгих і коротких голосних з носовими і плавними приголосними:
ăm, ăn ām, ān ăr, ăl ār, āl
ŏm, ŏn, ōm, ōn, ōr, ōl, ŏr, ŏl
ĭm, ĭn, īm, īn, ĭr, īl ĭr, īl
ĕm, ĕn, ēm, ēn, ĕr, ĕl, ēr, ēl та ін.
Саме ця система зазнала подальших змін і перетворилася в спільнослов’янську систему голосних звуків.
Приголосні звуки.
Система праіндоєвропейського консонантизму складалася розвиненої системи проривних приголосних. Крім розмежування приголосних за глухістю-дзвінкістю, в і.-є. мові проривні приголосні розрізнялися за ознакою придиховості-непридиховості. Придиховість спільноіндоєвропейських приголосних позначаємо написанням після відповідних букв знака h: bh, ph, dh, th, gh, kh.
Задньоязикові приголосні, крім властивих всім проривним приголосним протиставлень за глухістю-дзвінкістю, придиховістю-непридиховістю, мали свою специфіку. Розрізнялися задньоязикові приголосні не палатальні і палатальні (пом’якшені, більш переднього творення): k, g – k’, g’.
Непалатальні приголосні могли бути не лабіалізованими і лабіалізованими (вимовлялися з допомогою губ) – k(u), g(u).
Отже, в і.-є. мові були такі про ривні приголосні:
Непридихові: b-p, d-t, g-k, g(u)- k(u), g’-k’/
Придихові: bh-ph, dh-th, gh-kh, g(u)h- k(u)h, g’h-k’h
Інші приголосні в і.-є. мові не мали такого розмаїття ознак, як проривні приголосні.
Були фрикативні приголосні s і z. Сюди входили і нескладовий, дуже близький до j, та u нескладовий, дуже близький до v. Є думка, що ці звуки в і.-є. не розрізнялися. В системі праіндоєвропейських фрикативних приголосних не було звука ch.
Сонорні приголосні були представлені носовими n, m і сонорними r, l.
Шиплячих приголосних і африкат не було.
Усі приголосні в і.-є. сполучалися з j і не змінювали своєї якості.
Задньоязикові приголосні вживалися перед усіма голосними, у тому числі й перед голосними переднього ряду. Палатальні приголосні вживалися як перед голосними переднього, так і перед голосними непереднього ряду.
Проте єдиного погляду на кількість праіндоєвропейських приголосних у мовознавчій науці ще немає. Дехто з учених (наприклад, А. Мейє, В. Георгієв) вважає, що в складі праіндоєвропейського консонантизму існували лише чисті та лабіалізовані задньоязикові, а задньоязикових палаталізованих зовсім не було. С. Б. Бернштейн додержується тієї думки, що розрізнення лабіалізованих і нелабіалізованих задньоязикових давня індоєвропейська мова не знала, воно сформувалось пізніше; вже в «окремих індоєвропейських мовах у певних фонетичних умовах».
Однак і питання про індоєвропейські придихові теж досі лишається в науці дискусійним. Так, С.Б. Бернштейн припускав, що давній індоєвропейській мові були відомі лише придихові дзвінкі, та й то не всім її діалектам, а лише окремим з них, причому спершу не як самостійні фонеми, а як позиційні варіанти непридихових фонем. Існування ж у ній глухих придихових приголосних він повністю заперечує; проте в цьому зовсім не сумнівався А. Мейє, хоч, правда, він схильний був придихові глухі поширювати не на всю індоєвропейську мову, а лише на ту частину її, яка пізніше представлена мовами індо-іранськими, грецькою та вірменською.
Внаслідок різних фонетичних змін, що відбувалися на спільнослов'янському грунті, система праіндоєвропейського вокалізму і консонантизму зазнала суттєвої якісної і кількісної перебудови, а це зумовило витворення на її основі нової, власне, спільнослов'янської фонетичної системи, яка з деякими відмінностями пізніше відклалася й у східнослов'янських діалектах, будучи властивою їм на ранньому етапі їх розвитку.