Глаголичні амятки:
Ассеманієве (або Ватиканське) євангеліє-апракос (Evangeliarum Assemani. Codex Vaticanus);
Боянське євангеліє-апракос (Боянський палімпсест);
Зографський палімпсест;
Зографське четвероєвангеліє (Codex Zographensis);
Київські глаголичні листки;
Збірник Клоца (Glagolita Klozianus);
Мариїнське четвероєвангеліє (Codex Marianus);
Охрідські глаголичні листки;
Рыльські глаголичні листки;
Синайський псалтир (Psalterium Sinaiticum);
Синайський евхологій (Синайський требник; Euchologium Sinaiticum);
Синайський служебник.
До глаголичних пам’яток належать:
1. Київські листки, що являли собою шматки католицької месси, це вказує на їхнє моравське походження. Про західнослов’янське походження свідчить також ряд деяких приголосних.
2. Зографське Євангеліє, яке зберігалось довгий час у Загрофському монастирі, на острові Афон. У ньому були пізніші вставки і приписки, написані кирилицею.
3. Маріїнське Євангеліє, яке було знайдено 1842 р. у монастирі св. богородиці Марії, де і зберігалось протягом багатьох років.
4. Збірник Клоца, який складався із 14-ти сторінок.
5. Синайський Псалтир, який зберігався в монастирі свят. Катерини на горі Синай.
Ученим відомі й інші невеликі за обсягом глаголичні пам’ятки, час написання яких ще встановлюється.
До кириличних пам’яток відносять:
1. Стародавні слов’янські надписи на могильних плитах, на стінах церков тощо. Наприклад, надпис на могилі царя Самуїла, датований 993 р.
2. Савина книга − збірник Євангелій. Рукопис відноситься до ХІ ст. і особливості орфографії показують, що це рання кирилична пам’ятка.
3. Супральський рукопис, який складається з церковних книг, відноситься до ХІ ст. і складається з 260-ти листків. Рукопис був найдений в монастирі в Супраслі біля Білостока.
4. Енинський апостол.
5. Зографські листки.
6. Листки Ундольського.
Пам’ятки руської редакції (кирилиця):
Остромирово Евангелиіє
Чудовская псалтирь;
Изборник 1073 года;
Изборник 1076 года;
Архангельское Евангелие 1092 года;
Новгородские минеи 1095—1097 гг.;
Путятина минея и др.
На основі кирилиці побудовані абетки наступних слов'янських мов:
білоруської мови (білоруська абетка),
болгарської мови (болгарська абетка),
македонської мови (македонська абетка),
російської мови (російська абетка),
сербської мови (вуковиця),
української мови (українська абетка),
чорногорської мови (чорногорська абетка).
Кирилиця є офіційним письмом для більшості мов Росії. Цим абеткам властива значна кількість спеціальних літер, що не трапляються в кирилиці аж до XX століття.
Кирилицю використовують для запису також таких державних неслов'янських мов як киргизька, таджицька, монгольська, казахська; частково також для узбецької (в Узбекистані йде поступовий перехід на латинську графіку).
До початку 1990-их кириличним письмом послуговувались також для азербайджанської, туркменської та молдавської мов. На території невизнаної Придністровської Молдавської республіки для запису молдавської мови досі використовують кирилицю.
Найдавнішою з нині відомих датованою кириличною пам'яткою є напис 931 р. у скельному монастирі біля с. Крепча в Болгарії. Найдавніші пергаментні кириличні рукописи — Савина книга (Савине Євангеліє) кінця 10 або початку 11 ст., Супрасльський збірник 11 ст. (обидва збереглися і відкриті на територіях, що входили до складу Київської Русі) та Енинський апостол 11 ст., знайдений у Болгарії. Найдавнішою точно датованою кириличною книгою є давньоруське Остромирове Євангеліє 1056—1057 рр. Кирилиця протягом 10—12 ст. вживалася рівнобіжно з глаголицею, яку поступово витісняла. Певною перевагою кирилиці перед глаголицею було відносно простіше накреслення літер. Існує думка, що кирилиця прийшла до Київської Русі з Болгарії разом із старослов'янськими богослужними книгами після офіційного прийняття християнства у 988 р. Однак кириличний напис, що зберігся на корчазі з могили поблизу с. Гньоздова на Смоленщині (Росія), датують першою половиною або третьою чвертю 10 ст. Впевненіше датуються золоті та срібні монети Великого київського князя Володимира з кириличними текстами, карбовані, очевидно, з кінця 10 ст. Протягом історії кирилиці мінявся тип письма. Першим з'явився устав. З 14 ст. поширився півустав. Поява півуставу була зумовлена прискоренням процесу писання, оскільки потреба в книгах та інших текстах збільшувалася. Зростання попиту на писемну продукцію, особливо в ділових паперах, вимагало пришвидшення темпу писання, що призвело до виникнення в кінці 14 ст. скоропису. Із скоропису розвинувся курсив — сучасне ручне письмо з пов'язаними буквами. В 14 ст. з'явилася і орнаментальна в'язь у заголовках. Півуставне письмо лягло в основу кириличних друкарських шрифтів. У Росії у 1708 р. був створений близький до нинішнього гражданський шрифт, яким мали писатися і друкуватися світські тексти. Накреслення букв стало спрощеним і наближеним до стилю латинського шрифту. Елементи такого шрифту в східнослов'янських друках з’явилися раніше (в Україні у 1591 р. у «Граматиці доброглаголиваго еллино-словенского язика»). Кирилицею у давнину користувалися усі православні слов'яни, а також румуни й молдовани. З уведенням додаткових літер і діакритичних знаків до літер кирилиці на позначення специфічних звуків на слов'яно-кириличній графічній основі грунтуються і нинішні системи письма українців, білорусів, росіян, болгар, македонців, сербів, чорногорців, а також (через російську) абетки багатьох народів колишнього СРСР і монгольська абетка. Румуни в 19 ст., а в 1932—1939 рр. та з 1989 р. і молдовани перейшли на латиницю. Спроби (в т. ч. силоміць) запровадити замість кирилиці латиницю на західноукраїнських землях (у Галичині в 19 ст., у Закарпатті — на початку 20 ст.) були відкинуті (див:Азбучна війна).
Існують думки, які зокрема гарно викладені в книзі «Шлях аріїв», що кирилиця насправді старіша, ніж вважають. Кирило з Мефодієм лише доповнили абетку чотирма літерами, яка існувала у слов'ян із незапам'ятних часів. Всього в древній докириличній абетці було 22 літери. Згідно з цим же вважається, що кирилиця і зокрема древньоруська мова є найстарішою в Європі і є найбільш схожою до мови Аріїв.
Спільнослов’янський мовний період поділяють на такі етапи:
Ранній (IV-III тис. до н.е. – кінець І тис. до н.е). У цей період виробилися ознаки, що відрізніляли праслов’янську мову від інших індоєвропейських мов.
Середній (І тис. до н.е. – ІІІ-V ст.). Палаталізація приголосних, зникли дифтонги, діяв закон відкритого складу, зявилися діалектні ознаки праслов’янської мови.
Пізній (V-VI ст). Перехідний від старого стану праслов’янської мови, переселення слов’ян. Зміни в пр.-сл. мові давали в різних областях відмінні результати.