3.4. Архітектура глобального управління

Варіанти моделей організації управління пропонують і теоретики, і

практики. Зразком суто теоретичного підходу можуть служити запропоновані

Д. Хелдом [143] три сценарії демократизації глобалізації і становлення

глобального управління: ліберальний інтернаціоналізм, радикальний

республіканізм, космополітична демократія. Перший сценарій, втілюючи

ліберальні ідеї народного управління, вимагає докорінного реформування

діяльності національних урядів, міжнародних організацій і міжнародних

режимів. Сценарій радикального республіканізму базується на закликах

створити товариства самоуправління, які повинні стати альтернативою

міждержавним організаціям і завдяки яким люди зможуть керувати своїм

життям самі. Третій сценарій, виходячи з ідей сучасного космополітизму,

базується на принципі, що сучасні форми влади повинні демократично

регулюватися, тобто люди повинні мати доступ до різних політичних

співтовариств, ставати їхніми членами; відтак демократичне політичне

співтовариство нового тисячоліття перетвориться на світ, громадяни якого

матимуть громадянство багатьох країн.

На практиці ж відбувається пошук ефективних шляхів організації

глобального управління на основі узгодження інтересів глобальних акторів.

Говорячи про ефективність, слід мати на увазі, що кожен суб’єкт глобального

управління розуміє її по-своєму, виходячи з власних цілей і позицій, і діє за

принципом "ковдри", яку потрібно натягнути на себе. Це стосується

прихильників як "демократичної", так і "ліберальної" глобалізації.

86

Відтак, у розмаїтті глобальних акторів і їхніх інтересів ефективне

глобальне управління в найближчій перспективі видається неможливим. На

нашу думку, підштовхувати до якоїсь "глобально ефективної" архітектури

глобального управління будуть самі глобальні проблеми, у міру їхньої появи і

нагальності вирішення.

Аналіз теоретичних ідей вітчизняних і іноземних науковців і політиків, а

також практики глобального управління, дозволив виділити п’ять базових

підходів до організації глобального управління :

1) ринковий підхід;

2) створення "світового уряду";

3) трансформація існуючої системи ООН;

4) організація політичного управління глобальним розвитком вузьким

колом "гравців";

5) здійснення кооперативного управління.

Критерієм класифікації тут виступає домінування в процесі управління

тих чи інших суб’єктів глобалізації.

Перший підхід до організації глобального управління є варіантом, що

активно пропагується прихильниками неолібералізму. Його основний принцип

"ринок вирішує все" в остаточному підсумку повинен привести до

встановлення такого світового порядку, в якому світ представлятиме собою

позбавлену кордонів зону вільного підприємництва.

За такого підходу, як пише французький економіст Етьєн Перро

[144, с.87], на зміну національним державам і атрибутам національного

суверенітету, які виражали бажання людей проживати разом в умовах

солідарності й разом захищатися від спільних небезпек, приходить нова

політика, що зводиться до дотримання правил ринкового обміну, без яких

система не може довго існувати: правова захищеність, свобода обміну,

виконання прийнятих на себе зобов'язань.

"Головними особливостями цього сценарію є: форсована приватизація,

дерегулювання, урізання бюджетних витрат, відступ держави на користь сил

ринку, покликаних вирішувати всі проблеми на основі взаємодії між попитом і

пропозицією. Це сценарій ультралібералізму, доведений до крайнощів"

[24, с.188].

Наслідком його реалізації стане посилення суперечностей між

можливостями державного регулювання і підприємствами, що врешті-решт

виявиться в гіперконкуренції – анархічній боротьбі без правил, яка приносить

шкоду всім її учасникам. Диктатура всесвітнього ринку демонструє

неймовірну нетерпимість до тих, хто не живе за ринковими законами.

"Нерентабельними" виявляються соціальна держава, система соціальних

гарантій, наука, культура, освіта, мистецтво. Однак К. Валаскакіс вважає

[24, с.191] цей сценарій найбільш імовірним, хоча це зовсім не означає, що він

найбільш бажаний і життєздатний.

87

Другий підхід розглядає дві досить схожі моделі: світової держави

("world state") і світового уряду ("world government"). Перша концепція єдиної

"світової держави" представляє собою збільшену модель національної

держави, яка функціонує на принципах "government", вирішуючи

внутрішньополітичні питання не на національному, а на глобальному рівні.

Модель "світового уряду" – це наднаціональне утворення, покликане керувати

з єдиного центру всіма міжнародними суб’єктами та забезпечувати єдність і

організованість світового співтовариства засобами, подібними до тих, що

застосовують національні держави, наприклад, створюючи світову

законодавчу систему.

Цей підхід є найстарішою футурологічною ідеєю, різним аспектам якої

присвячено чимало робіт, про що ми вже говорили. Традиційно вважалося,

що світова держава виступає засобом подолання війн і конфліктів,

формування гармонійного світоустрою. Така держава може стати гарантом

світового (вселенського) права, доктрину якого на початку ХХ ст. розробили

французькі вчені Едуард Ламбер і Раймон Салейль. Аналогічним проектом

виступає створення Сполучених Штатів Світу як шляху розбудови соціалізму,

про що свого часу В.Ульянов (Ленін) писав: "Сполучені Штати Світу (а не

Європи) є тією державною формою об’єднання і свободи націй, котру ми

пов’язуємо з соціалізмом, – поки повна перемога комунізму не призведе до

остаточного зникнення всякої, у тому числі демократичної, держави"

[145, с.354].

Реанімація старих проектів створення "світового уряду" на

неоліберально-капіталістичній основі супроводжувалася ейфорією в 1970-