3.3. Суб’єкти і об’єкти глобального управління

Як ми зазначали, будь-яке управління передбачає наявність суб’єкта і

об’єкта. Суб’єкти глобального управління можна поділити на дві групи: першу

становлять національні держави, які "дісталися в спадок" від попередніх часів,

і нові претенденти на владу. До останніх канадський дослідник Пітерс Гай

зараховує світовий ринок, соціально-політичні мережні структури,

наддержавні і місцеві органи управління [137].

Більш детально визначає суб’єкти глобального управління Дж. Розенау

[138]. До них він відносить не лише офіційні інститути й організації, які

створюють і підтримують (або не створюють і не підтримують) правила і

норми, що управляють світовим порядком, – державні інститути, міжурядова

співпраця і т.д. – але й усі ті організації і групи впливу – від

багатонаціональних корпорацій, транснаціональних соціальних рухів до безлічі

неурядових організацій, – котрі переслідують цілі і завдання, досягнення і

рішення яких залежить від транснаціональних правлячих і владних інститутів.

За основу класифікації суб’єктів глобального управління президент

Міжнародної соціологічної асоціації, професор Альберто Мартінеллі бере

принципи діяльності. Враховуючи, що істотними принципами соціальної

інтеграції та соціальної регуляції (способи координації дій, розподілу ресурсів,

структуризації конфліктів) є влада або ієрархічний контроль, обмін або

координація у формі трансакцій, і солідарність або нормативна інтеграція, він

дає таку характеристику основних акторів глобального управління [139, с.4]:

1) міжнародні ринки і транснаціональні корпорації як інститути, що діють

в основному, хоча й не завжди, за принципом обміну;

2) національні держави, міжнародні організації і наднаціональні одиниці

як інститути, які діють в основному, хоча й не завжди, згідно з принципом

легітимної влади;

80

3) колективні рухи й епістемні співтовариства як інститути, що діють в

основному, хоча й не завжди, за принципом солідарності.

Зрозуміло, що кожен актор має власні цілі і представляє певний пласт

світового суспільства. Однак разом вони становлять спільну і єдину

інституційну та функціональну основу глобального управління.

Характеризуючи її, А. Мартінеллі пише так: "Ринки, держави, співтовариства і

конфліктують – у разі глобальних ринків, що руйнують і суверенітет держави, і

комунітарні традиції, і співпрацюють різними способами, забезпечуючи

механізми глобального управління" [139, с.8].

У процесі глобального управління значну і щоразу зростаючу роль

відіграє ще один дуже специфічний актор – природа. Це "мовчазний", але

безкомпромісний і безпощадний актор, який проявляє себе у формі реакції на

діяльність людської спільноти через глобальні виклики, і не відповідати на них

не можна. Глобальні виклики змушують інтегруватися всіх інших глобальних

акторів і реагувати у властивих для кожного актора манері і способі дій.

Щодо визначення об’єкта глобального управління, то тут також є певні

труднощі і розбіжності в думках дослідників. Наведемо лише два приклади.

Типову для багатьох науковців позицію демонструє М. Шепєлєв, який

вважає об’єктом управлінської діяльності глобальне суспільство. Однак тут же

науковець визнає, що глобальне управління має "своїм предметом як

економічні, соціальні, культурні, так і власне політичні відносини і процеси", а

за мету – "здійснення впливу на спрямованість розвитку глобального

суспільства, окремих його сегментів та глобальних відносин у системі

"суспільство – природа" [127, с.169,205].

Більш коректним, на нашу думку, є позиція радника Міжнародного фонду

соціально-економічних і політологічних досліджень (Фонд М.Горбачова),

професора Олександра Вебера, який чітко протиставляє глобальне управління

державному за тією ознакою, що це "управління процесами (у суспільстві, у

біосфері), а не територіями" [140, с.25].

На нашу думку, тут варто розрізняти два поняття: об’єкт глобалізації і

об’єкт глобального управління. Тому об'єктом глобалізації є глобальне

суспільство, яке формується, а об’єктом глобального управління – процеси

глобалізації, що охоплюють усі сфери діяльності цього суспільства (політичні,

суспільні, економічні, культурні, екологічні і т.д.).

Спробуємо тепер детальніше визначити роль кожного з учасників

політичного процесу глобального управління суспільством.

Ринкова система – це система координації людських дій у масштабах

усього суспільства не командами з центру, а взаємними діями у вигляді

трансакцій. Реально існує не єдиний глобальний ринок, а поєднання

регіональних ринків із досить великим числом транснаціональних (ТНК) і

міжнаціональних (МНК) корпорацій з їхніми "внутрішніми ринками". Останні

можна оцінювати як інституційні зразки принципу обміну. Завдяки процесам

координації, стандартизації і рутинізації ТНК і МНК інтегрують економічне

81

життя шляхом інтернаціоналізації великого числа економічних дій

ефективніше, ніж це роблять ринки. Водночас ТНК і МНК є ієрархічними

організаціями, що діють за владним принципом: організовують економічний

простір відповідно до міжнародного розподілу праці і розподілу влади,

обмежують конкуренцію бар'єрами для новачків, контролем за інноваціями,

просувають свої стилі життя і моделі споживання.

Ринки і ТНК створюють системну інтеграцію глобального рівня,

збільшують взаємопов'язаність і взаємозалежність. Як зазначає А. Мартінеллі,

ринки – великі інститути інтеграції, які потребують "приручення" і

приборкання для контролю над їхньою вибуховою дією на соціальні зв'язки

[139, с.9]. Іншими словами, вони не гарантують жодної форми глобального

управління, не кажучи вже про демократичне глобальне управління. Щоб

упоратися з цією проблемою, потрібні інші інститути, засновані на легітимній

владі й солідарності.

Ключовими акторами глобального управління на сьогодні залишаються

національні держави. Російська дослідниця Тетяна Лебедєва говорить про дві

форми участі держави в глобальному управлінні [141]: безпосередня й

опосередкована. Безпосередня форма стосується великих держав, які, завдяки

колосальним ресурсам, можуть здійснювати в односторонньому порядку

значний вплив на процес ухвалення рішень стосовно численних регіональних

або глобальних проблем. До таких держав насамперед відносять США, які все

активніше реалізують свої домагання змінити (якщо необхідно, і силою) хід

світової політики й економіки, подекуди ігноруючи міжнародне право, думку

ООН та Ради безпеки ООН.

Водночас більшість держав бере участь у глобальному управлінні

опосередковано через міжурядові організації, які самі ж і створюють, та

законам і нормам яких підпорядковуються. Для малих і бідних країн, що

розвиваються, така участь є єдиним способом виявити себе як суб’єкт

глобального управління, а не лише бути об’єктом глобалізації.

Національні держави належать до інститутів, заснованих на принципі

влади. Однак адаптуючись до надзвичайно мінливого світу, національна

держава ділить глобальну арену і владу з міжнародними організаціями,

транснаціональними корпораціями, а також неурядовими соціальними і

політичними рухами. Водночас вона вимушена враховувати активність своїх

внутрішніх регіонів, які щораз більше намагаються вийти на міжнародну

арену, розвиваючи торговельні, культурні та інші відносини з рештою

суб’єктів глобалізації.

Т. Лебедєва вважає ще одним основним суб’єктом глобального

управління міжурядові організації, кількість яких у XX ст. зросла в шість разів

і становила на початок XXI ст. близько 250. До їхнього складу включають

організації, функціональна діяльність яких охоплює фактично всі країни світу

– ООН, інтегровані з нею особливими договорами МВФ, СБ, Всесвітня

організація охорони здоров'я (ВООЗ) та інші, пов'язана з ООН Світова

82

організація торгівлі (СОТ). Важливу роль відіграють також регіональні

організації, серед яких найавторитетнішими є Європейський Союз (ЄС),

Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА), Асоціація держав

Південно-Східної Азії (АСЕАН), Економічний союз держав Південної

Америки (МЕРКОСУР), Організація африканської єдності (ОАЄ), Організація

американських держав (ОАД) та інші. На думку А. Мартінеллі, міжурядові

організації "сприяють світовому управлінню та інтеграції, привертаючи увагу

до колективних проблем політики в економіці, екології і соціальному захисті,

на відміну від традиційної уваги до міждержавних відносин" [142, с.16].

Діяльність ООН багатогранна, універсальна. Вона сприяє створенню

системи управління, покликаної контролювати стан таких "міжнародних

суспільних благ", як міжнародне повітряне сполучення, телекомунікації,

поштова служба, інфекційні хвороби, продовольча безпека, допомога дітям,

гуманітарна допомога біженцям і жертвам стихійних лих, охорона довкілля,

особливо озонового шару атмосфери, клімату і багатьох інших. Заслуга ООН

полягає в тому, що вона фактично виробила відмінні від принципів

традиційної геополітики принципи глобального управління: колективне

ухвалення рішень урядами та неурядовими організаціями і консенсус як спосіб

прийняття колективного рішення.

Сьогодні відбувається інституціалізація в глобальному масштабі

міжнаціональних відносин і структур майже в кожній сфері соціальної

активності – від економічної до культурної. Наймогутнішою і авторитетнішою

установою, що здійснює управління глобальною торгівлею, є СОТ, членами

якої на жовтень 2008 р. були 153 країни. Цей глобальний інститут встановлює

загальні для всього світу правила і норми торгівлі, сприяє процесу її

лібералізації.

Сучасну фінансову глобалізацію, абсолютно новий етап в організації й

управлінні кредитуванням і фінансуванням у світовій економіці, прагнуть

регулювати такі організації, як МВФ, СБ і інші міжнародні організації. СБ

гарантує позики на інвестиційні проекти в інфраструктурі, енергетиці,

транспорті, проекти розвитку сільського господарства і промисловості. МВФ

активно співпрацює з країнами, що розвиваються, надаючи їм позики на

умовах певної економічної політики одержувачів позик.

Зазначимо, що названі інститути глобального управління торговельно-

фінансовою сферою не є представницькими у світовому масштабі. Вони

перебувають під сильним впливом великих і багатих держав,

транснаціональних корпорацій, інших міжнародних організацій, які проводять

неоліберальну економічну політику і згідно з нею визначають міжнародні

угоди і світовий порядок конкуренції.

Регулювання міжнародних культурних зв'язків і інфраструктур

здійснюють такі міжнародні організації, як ЮНЕСКО, INTELSAT (система

супутникового зв’язку International Telecommunication Satellite), СОТ, які

досягли певних успіхів у регулюванні культурних потоків.

83

Помітний внесок у глобальне управління роблять регіональні міжурядові

інститути, які є механізмом співпраці країн-членів у різних сферах суспільного

життя й концентрації інтелектуальних і матеріальних ресурсів для досягнення

загальної мети. Проте побічно регіональні блоки підтримують політичну

глобалізацію, сприяють формуванню ефективнішого глобального управління.

По-перше, наявність регіональних структур, які об'єднують великі, середні й

малі держави, полегшує досягнення компромісу в процесі ухвалення рішень на

глобальному рівні. По-друге, зростають можливості опосередкованої участі

малих держав у глобальному управлінні, підвищуються їхні шанси на

реалізацію власних інтересів. Першопрохідцем у сфері транснаціонального

управління є Європейський Союз (ЄС).

За межами Європи – на американському континенті, в Азійсько-

Тихоокеанському регіоні і, меншою мірою, в Африці – розвивається модель

"нового регіоналізму", яка не повторює європейського регіоналізму і є

важливим кроком до інституціалізації співпраці в справі колективної безпеки,

розширення меж вільної торгівлі та лібералізації економічної діяльності в

регіоні. Прикладом "нового регіоналізму" на Тихоокеанському узбережжі є

такі організації, як Економічне співробітництво країн Азійсько-

Тихоокеанського регіону (АПЕК), Регіональний форум (АРФ), який діє в

рамках АСЕАН і є консультативною угодою з проблем регіональної безпеки

між Азійсько-Тихоокеанськими державами, США і ЄС. Разом з АПЕК і АРФ

існують елітні організації – Тихоокеанська економічна рада співпраці (РЕСС),

Економічна рада Тихоокеанських країн (РВЕС), Рада співробітництва і захисту

Азійсько-Тихоокеанського регіону (ПАФТАД), – що мають вагомий вплив і на

розвиток співпраці між неурядовими асоціаціями і громадськими рухами.

Створення Південноамериканського спільного ринку (МЕРКОСУР) у 1991 р. у

відповідь на підписання Північноамериканської угоди про вільну торгівлю

(НАФТА) є проявом "нового регіоналізму" в Латинській Америці. Скромні

регіональні ініціативи мають місце на Близькому Сході – наприклад, Об'єднана

рада країн Перської затоки, Арабська рада економічного співробітництва.

"Новий регіоналізм" має місце і на пострадянському просторі – Співдружність

незалежних держав (СНД). Динаміка глобалізації, яка неминуче спричиняє

створення нового економічного і соціального простору, безумовно, сприятиме

процесу подальшої регіональної інтеграції.

Новою і перспективною формою глобального управління, яка

відрізняється від традиційної і припускає наявність певних центрів суверенної

політичної влади, є міжнародні режими. Міжнародний режим – це "неявні або

явні принципи, норми, правила і процедури ухвалення рішень, з приводу яких

в певній сфері міжнародних відносин передбачається згода" [141]. У

міжнародних угодах, згідно з якими встановлюється той чи інший

міжнародний режим, беруть участь, як правило, міжнародні організації,

урядові органи і неурядові утворення. Міжнародні режими – досить поширене

явище в сучасному міжнародному співтоваристві. Вони охоплюють широкий

84

спектр проблем (глобальні і регіональні режими безпеки, глобальний режим

міжнародної транспортної системи, режим нерозповсюдження ядерної зброї,

рибальство в міжнародних водах, розподіл орбіт штучних супутників і т.д.),

різні географічні області й різну кількість учасників.

Міжнародні угоди і встановлювані ними режими сприяють утворенню

транснаціональної спільності інтересів і політичних мереж, у результаті чого

національні уряди опиняються в складі зростаючих мереж глобальних,

регіональних і багатосторонніх систем управління.

О. Вебер перелічує ті елементи управління глобальними проблемами, які

привносяться або створюються міжурядовими організаціями [140, с.25-26]:

– створення міжнародного права, яке визначає принципи і правила

поведінки держав та інших учасників міжнародної системи;

– формулювання загальних цілей світової спільноти і намагання

добиватися їхньої реалізації;

– контроль за дотриманням нормативних вимог міжнародного права,

включаючи й організацію колективних дій щодо держав – порушників вимог;

– здійснювані або координовані ними заходи, спрямовані на збереження

миру, забезпечення міжнародної безпеки, роззброєння і контроль над

озброєнням, сприяння розвитку, надання гуманітарної допомоги в зв'язку із

стихійними лихами і катастрофами;

– вирішення на основі консенсусу глобальних проблем, які стоять перед

світовою спільнотою.

А. Мартінеллі зазначає, що хоча принципи обміну і влади, а також

пов’язані з ними інститути – це потужні механізми інтеграції соціальних

систем і імпульси мотивів людських дій, проте їх недостатньо, і потрібен

третій основний принцип – солідарності [142, с.22].

До інституційних акторів, які діють за цим принципом, належать

міжнародні колективні рухи і епістемні (авторитетні і політично впливові

наукові) співтовариства. Прикладом колективного руху може бути

антиглобалістський рух, у якому прихильники протекціоністського

антиглобального руху об’єднані з інтернаціонально орієнтованими

екологістами й іншими рухами.

Реалізується принцип солідарності і через іншу групу суспільних

суб’єктів глобального управління – міжнародні неурядові організації (МНО),

які ще називають "новими акторами", "транснаціональними силами",

"акторами поза суверенітетом". Кількість неурядових акторів (за винятком

корпорацій і компаній), членами яких є представники хоча б двох країн, зросла

від 832 у 1951 р. до 5472 у 1996 р. [143, с.67]. Існують різні види МНО:

професійні, гуманітарні, екологічні, наукові, релігійні, спортивні, за

збереження миру і безпеки, феміністські, антиглобалістські та інші. Найбільш

відомими організаціями, які впливають на процес ухвалення рішень на

світовому і регіональному рівні, є Грінпіс, Міжнародне Товариство Червоного

Хреста, Міжнародна амністія, Міжнародна федерація з прав людини, Всесвітня

85

організація боротьби проти тортур, Фонд дикої природи, Міжнародна

конфедерація профспілок і багато інших. Усі вони стурбовані тим, що

загрожує життю і гідності людини. Свої цілі МНО реалізують різними

способами: чинять тиск на міжурядові організації, перш за все на ООН;

формують відповідну до їхніх цілей громадську думку; ініціюють і беруть

участь у створенні нових міжнародних режимів, нового порядку денного

вирішення глобальних проблем і демократизації світу.

Серед глобальних акторів мають місце й окремі особистості, які також

можуть відігравати значну роль у глобальному управлінні. До них можна

віднести науковців, економістів, міжнародних громадських і державних діячів,

чиї ідеї стають надбанням світової спільноти і беруться в основу діяльності

інших суб’єктів глобалізації.

На інституціалізацію глобального управління також впливають мафіозні

структури, терористичні, екстремістські міжнародні неурядові організації,

діяльність яких змушує світову спільноту створювати необхідні міжнародні

механізми і структури для боротьби з ними.