2.2 Теорія і практика ораторського мистецтва Цицерона
Марк Тулій Цицерон підносить римське красномовство на найвищий щабель досконалості. Універсальна освіта, невтомна праця і великий талант допомагають йому стати найбільшим оратором античного Риму, створити власний стиль та написати ряд праць про теорію, практику і історію римського красномовства.
На 51 році життя Цицерон пише найбільший риторичний твір "Про оратора". Це було підсумком його багаторічної ораторської праці, наукових спостережень і висновків, наслідком досконалого вивчення і критичної оцінки грецької риторичної науки. У своїй трилогії ("Про оратора", "Брут", "Оратор") Цицерон викладає наукову риторичну систему, яка містить також практичні поради і рекомендації ораторам.
У трактаті "Про оратора" Цицерон використовує діалогічну форму, запозичену в Арістотеля. Головними персонажами праці є відомі корифеї римського красномовства - М. Антоній, і Л. Ліціній Красс, які виголошують довгі промови, що складають майже весь зміст трактату. Ці промови чергуються між собою або з короткими питаннями, відповідями чи запереченнями другорядних співрозмовників. Велике місце в трактаті займає виступ Г. Юлія Цезаря Страбона, якому автор доручає викласти теорію сміху. Вплив Платона позначився на композиції твору і на окремих місцях першої та третьої книг.
Предметом трилогії Цицерона є висвітлення теорії і практики ораторського мистецтва та історії римського красномовства. Образ досконалого оратора автор змальовує за допомогою низки вимог чи умов, без яких той не може існувати. Навколо оратора зосереджений виклад усієї риторичної науки. Досконалий оратор є носієм усіх елементів ораторського мистецтва і разом з ними становить єдине ціле.
Марк Тулій Цицерон устами Красса славить ораторське мистецтво, силу слова, за допомогою якого оратор може володіти натовпом людей, керувати їхньою волею, приємно слухати. Красномовство приносить почесті, шану, дає можливість допомагати людям, звільнити їх від небезпеки, воно є гострою зброєю проти нечесних. Цицерон навіть приписує силі слова згуртування первісних людей, зміну способу їх життя, створення державних установ, законів тощо.
У промові Красса Цицерон вимагає від оратора природного хисту, любові і запалу до своєї справи, навчання, вправ, знання прана. Природний хист є першою і найважливішою умовою, без якої важко уявити собі оратора. Для красномовства потрібна гнучкість розуму і здатність на почуття, які допомагають швидко знаходити предмет промови, щедро її прикрасити, впевнено і твердо її запам'ятати. Наука може розбудити розум, осяяти його, але ніколи не зробить його гнучким, спритним, адже це дар природи. Тим більше вона не дасть промовцеві плавного мовлення, мелодійного голосу, міцних легенів, складу і вигляду обличчя, цілого тіла. Все це людина отримує, коли народжується. Цицерон не заперечує, що наука може допомогти ораторові поліпшити добрі якості і виправити погані. Але він підкреслює, що люди, які не мають на те здібностей, шляхом навчання не можуть стати ораторами.
Цицерон вимагав від оратора універсальної освіти. Оратор повинен був не тільки читати поетичні твори, історичні і наукові праці з різних предметів, а й пояснювати, хвалити, виправляти, гудити, спростовувати певні положення. Потрібно було вивчати цивільне право, закони, давні звичаї, сенатські традиції, державний лад, права союзників, договори, зовнішню політику. Освіченість була джерелом дотепу і гумору, якими належало пересипати кожну промову.
Важливу, роль у трактаті "Про оратора" Цицерон відводить філософії. На його думку, без філософії не може й бути мови про виховання красномовного оратора. Це підтверджує історія ораторського мистецтва. Перікл перевершував інших ораторів тому, що слухав філософа Анаксагора, навчався у нього славному та високому, здобув знання і практику багатої мови. Демосфен, як видно з його листів, слухав Платона. Ці приклади яскраво свідчать про значення філософії в освіті оратора. "Без філософії, - заявляє Цицерон, - ми не можемо відрізнити рід від виду кожного предмета, пояснити його визначенням, поділити на частини, судити про правду і неправду, виявити послідовність, побачити суперечність, розпізнати сумнівне". Пізнання природи речей, наука про життя, обов'язки, доблесті, звичаї - невичерпне джерело для оратора і ораторського мистецтва.
Великого значення в оволодінні ораторським мистецтвом Цицерон надавав діалектиці, тобто вмінню знаходити правду за допомогою міркування. Він називає діалектику "наукою міркувати і говорити". Ораторові потрібно було оволодіти діалектикою настільки, наскільки вимагало ораторське мистецтво.
Найбільше цінує Цицерон такого оратора, який викликає в серцях людей гнів, ненависть, страждання, а потім - ніжність і співчуття. Такої здатності, сили набуває той, хто досконало вивчив природу людини, суть людської гідності.
Важливе значення для промовців, передусім початківців, мали вправи. Для цього можна було, наприклад, вибрати собі якусь вигадану судову справу чи тему і працювати над нею. Для багатьох - це лише вправи легенів і голосу та муштра язика, або звичайна балаканина. Корисніше, каже Цицерон, промову довше обдумувати і говорити старанно.
Важливе значення для промовця мали письмові вправи: "Письмові, вправи - це найкращий і найвидатніший творець і вчитель красномовства"
Коли ми пишемо, доводить Цицерон разом з Крассом, то наша увага суцільно мобілізована, перед нами постає увесь предмет; докази, що стосуються справи, виринають перед нами нашими очима завдяки знанням або хисту. Всі думки і вислови лягають на папері у рядки в належному порядку й стилістичному оформленні.
Цицерон визначає два джерела доказів, що їх оратор збирав для своєї промови. Першим джерелом вважалися документи, що були пов'язані з самою справою. Це могли бути акти, договори, угоди, судові слідства, закони, постанови сенату, розв'язані справи, постанови магістратів, відповіді судових органів. Ці документи розумно розглядалися і використовувалися як матеріал для доказів. Другим джерелом доказів була особа оратора. В ній вони народжувалися після докладного вивчення справи і входили далі в аргументаційну частину промови.
Оратор мав подбати про те, щоб документи, пов'язані зі справою; стали корисними доказами. Отже, в судових промовах оратор мав турбуватися про дві необхідності: що говорити і як говорити. Перша вимагала від нього середніх знань і досвіду, друга могла здійснитися лише за допомогою великого хисту.
Коли аргументи в справі висуваються на перше місце, коли вони є вже вирішальними, тоді Цицерон радить брати з них найбільш вагомі, використовувати декілька або один. Якщо справу можна виграти за допомогою прихильності присутніх, їхньої зворушеності, то оратор має вдатися до того, що найбільше хвилює серця людей.
В ораторській практиці під час захистів треба було дотримуватися двох елементарних правил. Перше - неприємний або важкий доказ, факт, оратор міг замовчувати. Друге - дбати про те, щоб не зашкодити справі підсудного. Цицерон радить ораторові бути обережним у кожній частині промови, щоб випадково не натрапити на щось таке, що завадило б справі. Будь-який свідок не стане небезпечним для захисника, якщо його не дратувати. Необережний же промовець може образити гнівного, розумного та відомого свідка - і станеться лихо. Оратор, підкреслював Цицерон, мусить добре вивчити підсудного, якого захищає, довідатись якомога більше про характер суддів. Такі дані допоможуть йому уникнути всіляких помилок під час виступу. Наприклад, він не повинен дозволяти собі нападати на людей, яких поважали судді, не висміювати такі вади противників, які були властиві й суддям. Не можна лихословити. Отже, оратор мав приносити своїми промовами користь або - у крайньому разі - не шкодити справі.
Розміщенням матеріалу вважалось упорядкування предметів і джерел доказів. Іншими словами, воно означало створення логічної композиції, суцільного тексту промови. Сама природа красномовства, підкреслював Цицерон, підказувала основні частини промови: вступ, розповідь про справу, докази, спростування аргументів противника, висновки, закінчення.
Складання промови, пояснювальний матеріал, аргументаційна частина - це все залежить від розуму та здібностей промовця. Найважче впоратися з доказами: здається, що той аргумент вагомий, інший корисний, а цей - невеликого значення. Як правильно їх розмістити, який принцип взяти до уваги? Коли промовець має чимало корисних і неспростовних доказів, вважає Цицерон, то несуттєві та подібні до інших потрібно з промови вилучити. Аргументи треба не рахувати, а зважувати.
Яку роль виконують у виступі повчання, такі почуття, як прихильність до промовця, співчуття тощо? Цицерон вважав, що перший засіб треба перетворити на основний, інші - мають проймати всю промову. Важливого значення надавалося відступам, що могли виникати після будь-якої частини промови.
Як складають вступ? Оратор, пояснює Цицерон, глибоко аналізує аргументаційну частину, відступ, виявляє суть вступу. У ньому викладається зміст усієї промови, це, можна сказати, вхід у справу. Він мусить бути міцним, стилістично прикрашеним, сповненим гідності, починатися з думок щодо підсудного, або його противника, або справи, або тих, перед ким вона розглядається. Цицерон радить розпочинати з підсудного. Його треба зобразити доброю, шляхетною, нещасливою, гідною співчуття людиною. Противник же наділяється протилежними якостями. Можна починати й зі справи, якщо вона містить у собі жорстоке, жахливе, неймовірне, незаслужене, низьке, ганебне, небувале звинувачення. Розпочинають вступ з тих, перед ким суд відбувається, в тому разі, якщо їх треба одразу настроїти прихильно. Греки вважають, що на самому початку промови належить привернути увагу судді. Цицерон зазначає, що це треба робити в кожній частині виступу. Вступ, як справедливо підкреслює він, мусить бути так тісно поєднаний з наступною частиною промови, як будь-яка частина тіла з іншими.
Як мала виглядати розповідь? Цицерон вимагав, щоб розповідь була короткою і ясною. В короткій розповіді не дозволялося вживати жодного зайвого слова. Конкретного визначення ясності Цицерон не дає, але твердить, що це дуже важлива справа. Наприклад, оратор виклав у розповіді що-небудь неясно і вся справа стає неясною. Ясна розповідь твердив Цицерон, може бути тоді, коли оратор використовує звичайну лексику, дотримується порядку у вживанні часів, не перериває викладу.
Не завжди потрібно застосовувати розповідь. Коли всім усе про справу відомо або якщо противник виклав докладно її суть, оратор може розповідь оминути.
Після розповіді, каже Цицерон, визначають суть справи, неясне, суперечливе питання, вводять головні докази, спростовуючи водночас супротивні і зміцнюючи власні. Завершуючи промову, оратор зміцнює свої аргументи, збуджуючи або злагіднюючи суддю. Всі зусилля, як у попередніх частинах, так і в кінці, оратор скеровує на суддів, на те, щоб їх зворушити і через те виграти процес.
Докази, свідчить Цицерон, беруть або з самої справи, або поза неї, зовні. Докази із суті справи беруться тоді, коли розглядається весь предмет, його частина, його назва або щось інше, що цієї справи стосується. Докази поза справою, твердить Цицерон, - це те, що знаходимо зовні, те,що за своєю сутністю не відноситься до предмета, а спирається на сторонні факти. Цілий предмет, зазначає він, пояснюємо загальним визначенням, частину предмета за допомогою його розподілу.
У промові-захисті, підкреслював Цицерон, оратор мав дбати про прихильність судців, яких він намагався схилити на свій бік, на сторону підсудного. Цицерон був переконаний, що в таких обставинах промовцеві допоможуть м'який голос, приємний вираз обличчя, ввічливі слова. Коли йому доведеться говорити гостріше, він повинен показати, що це робиться вимушено. Дуже корисно для оратора, якщо під час виступу його сприймають як людину привітну, щедру, лагідну, чесну, привабливу, не користолюбну. Всі ці риси здобувають прихильність у присутніх. У противників слід шукати все протилежне, негативні риси.
Підсудних Цицерон радив зображувати справедливими, чесними, сумлінними, які терпляче, гідно, мужньо зносять кривду. Це матиме неабияке значення. Про підсудних оратор може говорити на початку або в кінці промови. Якщо він характеризує їх прихильно, та це може мати більше значення, ніж розгляд самої справи. В майстерній промові, що виголошена з почуттям, вимальовується образ самого оратора. Його думки, добір слів, м'який спосіб виголошення повинні виявити привітність промовця, довести, що він є чесною людиною.
Існує інший спосіб мовлення, що відрізняється від попереднього. За його допомогою можна хвилювати серця суддів, спонукати їх до того, щоб вони ненавиділи, любили, заздрили, рятували, лякалися, сподівалися, прагнули, здригалися, раділи, сумували, співчували, бажали карати. Добре, каже Цицерон, коли судді приступають до судової справи з таким настроєм, який потрібний ораторові. Для створення такого настрою оратор повинен заздалегідь знати про їхні плани, почуття, бажання, а тоді вже розраховувати на силу слова. Це повинна бути промова, яка схилить на бік промовця людину з будь-яким неподатливим характером, полонить її, хоч би вона опиралася. Саме тут повинна виявитися неабияка майстерність оратора. Оратор запалить серця інших лише у тому випадку, коли сам палатиме. Промова, твердить Цицерон, якою оратор намагається зворушити слухачів, мусить хвилювати його більше, ніж будь-кого з присутніх.
Підсумовуючи викладений матеріал можна зробити такий підсумок: Марк Тулій Цицерон підносить римське красномовство на найвищий щабель досконалості. Як надбання ораторської теорії і практики на 51 році життя постає найбільший риторичний твір "Про оратора". У своїй трилогії "Про оратора", "Брут", "Оратор" він викладає наукову риторичну систему, яка містить також практичні поради і рекомендації ораторам. Предметом трилогії на основі якої розкривається теорія і практика його ораторського мистецтва є досконалий образ оратора який є носієм усіх елементів ораторського мистецтва.