Тема 4. Суб’єкти міжнародного приватного права.

4.1. Поняття і види суб’єктів міжнародного приватного права

4.2. Правовий статус фізичної особи як суб’єкта міжнародного приватного права

Фізичними особами це такі особи, які існують реально, фізично, як витвір природи.

Фізична особа – це біосоціальна істота, людина не залежно від правовзатності і дієздатності.

Для того, щоб фізична особа мала право стати учасником цивільних відносин взагалі та відносин у сфері МПрП, зокрема, вона повинна мати правосуб’єктність, котрою якраз і позначається здат­ність фізичної особи стати учасником цивільних відносин.

Правосуб'єктність фізичної особи – це правова категорія, зміст якої розкривається через такі поняття, як «правоздатність» та «діє­здатність» цієї особи.

Відповідно до ст. 6 Загальної де­кларації прав людини (1948), кожна людина, де б вона не знаходи­лася, має право на визнання її правосуб'єктності. А от обсяг цієї правоздатності, тобто – її зміст безпосередньо залежить від того правопорядку, в межах якої відповідне визнання було здійснено.

Правоздатність – це здатність особи бути носієм цивільних прав та обов’язків.

Правоздатність, певного мірою, «па­сивна» категорія. Щоб її реалізувати, використати, особа повинна у той чи інший спосіб діяти.

Здатність діяти в окреслених законо­давцем межах якраз і реалізується у вигляді такої правової катего­рії, як дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснюва­ти, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. 30 ЦК України).

Таким чином, принциповою різницею між правоздатністю та дієздатністю є те, що правоздатність визнається державою, а дієздатність визначається (створюється) нею.

Правоздатність - це категорія, яка визначає обсяг прав, котрими може користуватися відповідна особа.

Загальне правило щодо правоздатності фізичних осіб у МПрП зводиться до того, що межі застосування іноземних законів визна­чаються територіальними законами держави, де ця правоздатність буде реалізовуватись. Отже, обсяг правоздатності повинен визначатися не за lex patriae, а за принципом lex domicilii, оскільки будь-яка держава ніколи не надасть дозволу іноземцеві на здійснення ним на своїй території такого права, в існуванні якого вона відмовляє своїм власним громадянам. Яскравим при кладом правильності цього твердження є заборона на здійснення права власності щодо вилучених в певній державі з цивільного обороту речей, які, втім, перебувають у вільному обігу в державі громадянства іноземця.

Вище викладене не варте булоб обговорення, яки в ст. 17 Закону від 23.06.2005 р. не містилася така норма: ви­никнення і припинення цивільної правоздатності фізичної особи визначається її особистим законом, а відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону, особистим законом фізичної особи вважається право держави, гро­мадянином якої вона є.

Що стосується дієздатності, то дієздатністю фізичної особи, яка встановлюється державою громадянства відповідної особи. Ні сама особа не має права прописати собі здатність здійснювати якісь дії, що не дозволяються правом держави її громадянства, ні будь-яка іноземна держава не може розширити межі дієздатності такої особи, не втручаючись, при цьому, у внутрішні справи від­повідної держави. Наприклад, якщо шлюбна дієздатність в Іспанії або Колумбії становить для чолові­ків 14, а для жінок - 12 років, то це зовсім не означає, що п'ятнадцятирічнніі український юнак, знаходячись у одній із за­значених держав, має право вимагати реєстрації ного шлюбу. А якщо, з якихось причин, це і матиме місце, то такий шлюб в Україні ніколи не буде визнано дійсним.

Отже, питання щодо дієздатності фі­зичної особи породжують у МПрП ко­лізійні проблеми. У найбільш загальному вигляді не стосується видів дієздатності (яка буває повною та частковою, загальною та спеціальною), підстав її виникнення, обмеження чи позбавлення і деяких інших. Дані питання якраз і отримали назву «статутних» і вони вирішуються шляхом встановлення у кожному із заінтере­сованих прявопорядків правового статусу фізичних осіб. Проте в МПрП цей режим встановлюється не взагалі, а засновується на поділі всіх фізичних осіб на певні категорії, для кожної з яких окреслюється свій окремий режим дієздатності:

1. національні фізичні особи – їх правовий статус визначається виключно національним законодав­ством;

2. іноземні фізичні особи;

3. особи, котрі ніякого громадянства не мають.

В МПрП часто постає питання про встановлення «постійності» проживання, так відповідно до ст. 1 Закону України «Про зовнішньоеконо­мічну діяльність» від 16.04.1991 р., по­стійне місце проживання – це місце проживання на території будь-якої держави не менш одного року фізичної особи, яка не має по­стійного місця проживання на території інших держав і має намір проживати на території цієї держави протягом необмеженого строку, не обмежуючи таке проживання певною метою, і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цією особою служ­бових обов'язків або зобов'язань за договором (контрактом). Але це не вирішує на сьогодні дане питання.

На сьгодні невирішеним залишається питання про правовий статус іноземців у межах того чи іншого пра­вопорядку.

На сьгодні у світі існує така класифікація іноземців:

1. іноземці, які постійно проживають на відповідній території;

2. тимчасово прибулі іноземці;

3. біженці.