4. Основні етапи розвитку теорій регіональної економіки.

Початок розробки теорії розміщення виробництва відноситься до кінця XVIII — початку XIX ст. і був покладений послідовниками Д. Рікардо. Вони вважали, що розміщення промисловості є наслідком просторового розподілу надлишків сільськогосподарської продукції, яка використовувалась як продовольство для робітників і як сировина для виробництва. У цей період найвідомішими в Німеччині та за її межами були теорії Й. Тюнена і А. Вебера. Модель Й. Тюнена, опублікована в 1826 р. у його праці «Ізольована держава», вважалася для свого часу класичною моделлю розміщення сільського господарства. Вона була до певної міри умовною і практично могла бути використана лише в окремих районах деяких країн Західної Європи та в деяких штатах США. Основними передумовами для її використання автор вважав такі: 1) існує «ізольована держава»; 2) її центральне місто — єдиний ринок збуту; 3) це місто оточене однорідною рівниною; 4) «ізольована держава» обслуговується тільки одним видом транспорту — гужовим; 5) рівнина заселена фермерами, які забезпечують постачання продукції центральному місту; 6) фермери намагаються максимально збільшити прибутки й автоматично пристосовуються до попиту на центральному ринку.

Основними факторами, які впливають на розміщення фермерських господарств, на його думку, були відстань від ферми до ринку, ціна, за якою фермер реалізував свою продукцію, і земельна рента.

Праця Й. Тюнена за характером її викладу була описовою, але економісти пізнішого періоду тією чи іншою мірою вдосконалювали модель Й. Тюнена, використовували її як основу для нормативних моделей.

Модель А. Вебера (1909 р.) була визнана на той час найбільш вдалою для розміщення промисловості. Враховуючи неоднорідність умов, підприємець розміщуватиме завод у місцях з мінімальними витратами, які визначаються трьома головними факторами розміщення: транспортом, робочою силою й агломерацією чи дегломерацією (розосередженням) об'єктів. При цьому береться до уваги передумова, що транспортні витрати залежать від ваги перевезених матеріалів і дальності перевезень. Виходячи з цих міркувань, точка мінімальних транспортних витрат повинна знаходитися там, де сума зважених перевезень сировини, яка доставляється на завод, і готової продукції, що збувається на ринках, буде мінімальною.

Слабкі місця в моделі А.Вебера піддавалися критиці з боку багатьох учених, які дійшли загального висновку про те, що Веберівська модель розміщення, в якій взято за основу прагнення до мінімальних витрат, має багато вад через її відрив від реальних умов. Але незважаючи на це, деякі вчені весь час працювали над удосконаленням, перебудуванням моделі А. Вебера, наближенням її до дійсності, до можливості її застосування в різних умовах. І в цьому плані пропонувалися різні варіанти.

Менша частина вчених займалася розробкою загальної теорії розміщення господарської діяльності. Початок напрямку поклав В. Крісталлер (1933 р.), який розробив теорію центральних місць і обґрунтував її емпіричними даними. Економічні центри, що забезпечують продукцією свою місцевість, яка може бути як сільською, так і розосередженою поселеннями міського типу, він назвав центральними місцями, які розподілив за рангами: чим вищий ранг, тим більша територія, якій він постачає свою продукцію.

В. Крісталлер побудував свою систему центральних місць на основі того, що віддаль між сусідніми центрами повинна бути однаковою, а самі центри розташовані у вершинах рівносторонніх трикутників і відповідно зона збуту має форму правильного трикутника.

У 1944 р. і пізніше з'явилися роботи німецького економіста А. Льоша. На відміну від А. Вебера, який намагався знайти місце для підприємства, що забезпечувало б підприємцю мінімальні витрати, А. Льош за основу брав максимальний прибуток.

Він розглядав не окрему галузь чи підприємство, а всю економіку в цілому. Але разом з тим, він вважав головним районоутворювальним фактором не спеціалізацію економічного району, а ринковий збут товарів.

В останні роки у західних країнах популярною стала «регіональна наука», найвідомішими представниками якої є У. Айзард (США) та П. Хаггет (Велика Британія). Вони використовують у своїх працях цінні практичні розрахунки і математичні методи аналізу розміщення й територіального розвитку продуктивних сил, розкривають взаємозв'язки розміщення підприємств і галузей за допомогою міжгалузевих балансів. У науковій літературі існують також інші теорії та моделі розміщення виробництва і Серйозні регіональні дослідження відбувалися і в СРСР. Основу теорії регіонального розвитку становило розуміння регіону як соціально-економічної системи (М. М. Некрасов, А. Ю. Пробст, О. Г. Гранберг, М. М. Паламарчук, О. М. Паламарчук, Ф. Д. Заставний, С. І. Дорогунцов, М. Г. Чумаченко та ін.). Це і зумовило провідну ідею й механізм розвитку регіону — теорію відтворення господарства і суспільного життя населення та збереження природного середовища.

В останній період все більшого розвитку набуває теорія регіонального саморозвитку. Відповідальність за соціально-економічний розвиток регіонів лежить на адміністраціях цих регіонів, які, враховуючи ресурсні можливості регіонів, повинні складати прогнозні плани і програми їх реалізації. Розробляються теорії, науково обгрунтовані положення місцевого економічного й соціального розвитку, які реалізуються органами місцевого самоврядування і базуються на використанні місцевих ресурсів.