2. Традиції лікуван­ня у древніх циві­лізаціях Месопо­тамії та Єгипту

Шумеро-Вавилонська культура/цивілізація (південна частина Месопотамії – Дворіччя). У ІІІ-І тис. до н.е. там виникли спочатку древні Шумеро-Аккадські держави, а потім Вавилон та ін.

Досягнення шумерського народу:

- винайдення писемності (середина IV ст. до н.е.) – виникла з малюнків;

- відкриття шкіл для навчання багатіїв при храмах і палацах. В цих школах давали загальну та спеціальну освіту. Крім інших наук в загальноосвітній комплекс входили астрологія та медицина. Літературна та наукова творчість народів Дворіччя мала відбиток релігійно-міфологічного мислення.

Шумери вважали ліки даром богів. Як свідчать записи різних рецептів на глиняних табличках, їм була відома велика кількість способів лікування різних хвороб.

Хетська культура і цивілізація, культура Східного Середземномор’я, але раніше за всіх – Ассирія. Вони почали формуватися в XIX ст. до н.е. в Малій Азії між Європою і Азією та проіснували майже до XII ст. н.е. Тут народилася і розвивалася релігія зороастризму. Засновник – Заратустра. Головним в його проповідях було вчення про залежність людини від Всесвіту та світопорядку від людини, боротьбу людини на стороні добра та вселенського панування справедливості.

Стародавній Єгипет. Створення єдиної держави датується приблизно 3000 роком до н.е., коли цар Верхнього Єгипту Мене підкорив Нижній Єгипет та заснував першу династію об’єднаної держави.

Своєрідністю Єгипетської релігії було те, що виключне значення надавалося заупокійному культу. Єгиптяни вірили, що збереження померлих (муміфікування) забезпечує існування душі. Велике значення мало знання магічних заклинань: їх писали зеленою фарбою (колір життя) на стінах усипальниць. Багато пізніше, в епоху Нового царства, молитви та заклинання писали на сувоях папірусу – «Книга мертвих».

Суть людини бачилась єгиптянами як сполучення духов­ного та при­род­ного єства, «мислительної» та фізичної сили. Людське життя – відрізок між двома величезними про­сторами – минулим і майбутнім. Життя – це вічна бо­ро­тьба світла та мороку, добра і зла. Для древніх єгиптян явища та сили як орга­нічної, так і неорганічної природи уявлялися втіленням або помешканням різ­номанітних духів. Смерть – перехід до іншого, кращого життя. Однак в момент смерті відбувається порушення єдності тіла та душі людини. Душа на певний час покидала тілесну оболонку і вирушала у мандрування в загробному світі.

Душа складається з кількох субстанцій, основні з яких – КА та БА.

КА – це двійник людини, його життєва сила.

БА зображувалось у вигляді птаха з людською головою і було втіленням розумної частини душі. Щоб КА та БА могли знову повернутися в тіло, необхідно було зберегти тіло від тління – муміфікувати.

Твір «Пам’ятка мімфічної теології» (кінець IV тис. до н.е.).: творцем всього сущого на землі є бог Птах. Значення органів відчуття: боги створили зір очей, слух вух, дихання носа, щоб давали вони сповіщення серцю». Серце – першопричина свідомості, але не душі. Душа не підлягає осмисленню.

Вавілоняни та єгиптяни володіли магічними знаннями в області гіпнозу, психотехніки та іншими способами впливу на психіку людини.

Деякі народи великих цивілізацій стародавнього часу згодом так і не вийшли за межі міфологічного, містичного мислення, не змогли прорватися за межі безпосереднього існування. Вони були приречені на переродження і повільне вмирання, як це і вийшло з Месопотамією та Єгиптом.

Візантійська картина світу, система цінностей та ідеал людини відрізня­лися від попередніх поглядів. Вона скла­деться як специфічна для східного хри­стиянства: метафізична, цілісна, інтуїтивно-містична картина світу, вклю­чаючи Космос, Природу, людське життя в їх приєднанні (ідеї енергії) до божественної благодаті. На думку візантійського містика XIV ст. Григорія Палами, при­лу­че­н­ня до цієї благодаті здійснюється завдяки містичній молитві. Візантійському світоспогляданню було притаманне цілісне сприйняття суспільного життя, по­няття єдності життя.

Первісні релігійні вірування і релігійний культ перш за все започаткову­ва­лися на анімістичних уявленнях про нематеріальні, духовні сутності, про душу і духів.

Ці уявлення спочатку мали дуже конкретний характер. Душу ототожню­вали з диханням, з кров’ю, вважали, що вона міститься у серці, в очах. Згодом стали вважати, що вона розчинена у всій людині, вона є, але не міститься ніде, і може існувати без тіла. Так утворився первісний анімізм.