3. Суспільний лад. Форми феодальної залежності селян у державі франків.

У V-VI ст. у франків зберігались общинні родові відносини. Община називалась «марка». Соціальну диференціацію прискорили завоювання Галії. Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті. Франки розселялися на нові території сільськими общинами – марками. Марка вважалась власником всієї землі общини. В УІ ст. зароджується приватна власність у формі аллода – земельна ділянка вільних франків, яка передавалася у спадок.

Все франко-римське населення, за “Салічною правдою”, можна поділити на такі соціальні групи: до найнижчої групи населення відносилися раби (серви), колони та вільновідпущені. Вони зазвичай належали до галло-римського населення, захопленого франками. Однак становище рабів, колонів і вільновідпущеників у франків, за німецькими звичаями, було дещо легшим, ніж за римським правом. З розвитком феодальних відносин саме ці групи населення стали основним джерелом формування закріпачених селян.

Групу напіввільного населення становили літи. Вони особисто і частково матеріально залежали від вільних осіб, однак лит міг бути відпущений на волю, а також володів обмеженою правоздатністю в суді.

До вільного населення належали вільні франки. Франкські селяни-общинники володіли присадибними ділянками землі не як повноправні власники, а тільки як землекористувачі. Власником землі, як уже згадувалось, була марка, а окремий франк лише володів і користувався земельною ділянкою на окремих умовах. Спільно також користувалися лісом, водою, пасовищем. Вже з середини УІІ ст. в Північній Галії починає складатись феодальна вотчина з характерним для неї поділом землі на панську і селянську (держання). Значного впливу набуває церква, яка перетворилась в одного з найбільших землевласників. Королі щедро роздавали їм земельні ділянки із своїх володінь. Щоправда, стосунки між королем і духовенством у різні періоди були неоднакові. Наприклад, за часів Карла Мартелла, коли королівській владі знадобились вільні землі для надання бенефіцій, було проведено велику секуляризацію церковних землеволодінь і перетворення їх у світську власність. Пізніше його син Піпін Короткий змушений був повернути церковні землі.

Спостерігається розшарування вільних франків в дрібних вотчиників за рахунок привласнення общинної землі. Процес поступової феодалізації призводить до зникнення вільного селянства і перетворення його на закріпачених осіб.

Найбільша роль у процесі закабалення вільних людей належала прекаріям, які передбачали передачу панської землі селянинові у користування. За це останній зобов‘язувався виконувати на користь феодала певні повинності. Існували такі форми прекарію:

1. прекарій, що давався – це така форма оренди, на підставі якої безземельні чи малоземельні селяни отримували ділянку землі у тимчасове користування;

2. прекарій відшкодувальний – це така форма оренди землі, коли прекаріст спочатку віддавав її землевласнику, а потім отримував назад у володіння (виникав, як правило, внаслідок завдатку землі в забезпечення боргу;

3. прекарій подарований – така форма оренди землі, коли прекаріст, який вже потрапив в економічну залежність, віддавав свою ділянку господарю, а потім отримував від нього свою і додаткову ділянку землі, але вже як держання.

Часто з метою здобуття для себе економічного патрона селяни самі віддавали земельні ділянки феодалу, а пізніше отримували їх в держання за несення васальної служби. Пізніше сформувалася система патронату, яка передбачала захист сильніших і впливовіших осіб від зловживань і гноблення окремих землевласників. Ця процедура узаконювалась за допомогою договору комендації (покровительства). Перехід під покровительство супроводжувався оформленням взаємних прав і обов‘язків патрона і підвладного. Капітулярія 847р. вимагала від кожної вільної людини вибрати собі сеньйора з метою заступництва.

Найбільші привілеї у соціальній структурі суспільства мали особи, які входили до королівських дружинників та інших службовців короля (служила знать) з франків. Зростання великого землеволодіння привело до ослаблення влади франкських королів, феодальної роздробленості, до зменшення земельного фонду держави. Тому майордом Карл Мартелла (715-741 рр.) провів земельну реформу, за якою було конфісковано землі супротивників, провів секуляризацію церковних земель і тим самим збільшив земельний фонд країни. Земельні відносини стали передаватися у пожиттєве умовне держання – бенефіцій, за несення військової служби. Землю отримував той, хто міг служити королю і привести з собою військо. Відмова від служби чи зрада тягнуло за собою втрату пожалування. Використання такої форми пожалувань іншими великими землевласниками привело до утворення відносин сюзеренітету-васалітету між великими і дрібними феодалами. Васалітет – система відносин особистої залежності одних феодалів(васалів) від інших (сюзеренів). Ці відносини оформлялись шляхом укладання договору, який за своєю природою був договором вірності, при ому взаємної. Обов’язки васала відносно сюзерена спочатку характеризувалися одним словом – служба, а з Х ст. – допомога (матеріальна) і порада (участь у раді та суді короля). Невиконання зобов’язань могло призвести до розірвання васального договору. Поки королівська влада була достатньо сильною, вона могла примушувати сеньйорів виконувати державну службу, коли вона послаблювалась, то держава залишалася під загрозою розпаду на окремі сеньйорії. Велике значення мали імунітетні грамоти, які надавались королем окремим сеньйорам. Імунітетні грамоти виводили сеньйорів з-під юрисдикції короля, вони мали право суду, воєнну, поліцейську, фінансову владу над населенням маєтку.

У ІХ ст. великі землевласники (бенефіціари) домоглися права передавати бенефіції по спадку. На заміну бенефіцію приходить феод (вотчина) – це спадкове феодальне землеволодіння, яке жалувалось сеньйором своєму васалу за службу.