Держава лангобардів

Лангобарди у І ст. н.е. оселились над долішньою Лабою, звідки в середині ІУ ст. перенеслись на південь, над Дунай, на територію римської провінції Паннонія. Там же й створили свою першу державу. Навесні 568 р. почали лангобарди під керівництвом короля Албойна похід до Італії. Невдовзі вони зайняли північну Італію (яка від їхньої назви отримала назву Ломбардія), але їхнє просування далі на південь зупинили візантійські війська. З більших міст на півночі після трирічної облоги здобули Падую, яка стала столицею їхньої нової держави. Згодом відбувається роздроблення держави аж поки не з’явилася зовншня загроза – захоплення з боку Візантії або держави франків. Отож, у 584 р. королем обрано сина Клефа Автарі.

До середини УІІ ст. лангобарди зуміли захопити більшу частину Італії – аж до Сполето і Беневенту.

Найбільшої могутності держава лангобардів досягнула у першій половині УІІІ ст. при королі Лютпранді. Тоді, по суті, вся Італія опинилася під їх владою – крім Риму і навколишньої області, яку за допомогою франків утримали у політичній незалежності від лангобардів римські папи.

Новий конфлікт між лангобардським королем Дезидеріусом і Папою Адріаном І призвів до інтервенції в Італію франкського короля Карла Великого. Він розбив Дезидеріуса, змусив до капітуляції і зречення влади (774 р.). Територія лангобардської держави була приєднана до франкської держави. Карл був коронований королем франків і лангобардів.

Колонізація лангобардами Італії відрізнялась від колонізації земель Римської імперії тими германськими племенами, які оселились з дозволу, хоч би й формального, імператорів. Лангобарди увійшли до Італії як завойовники, отже, не мусили рахуватися з існуючими економічними і політичними відносинами.

Отож, землі більшості римських громадян, у першу чергу великі й середні маєтки, були поділені лангобардами між собою, їхні попередні власники вигнані або винищені.

2. Особливості виникнення держави у франків

Держава франків у своєму розвитку пройшла два основні періоди, в залежності від того, яка правляча династія стояла при владі:

1. з кінця V ст. – до середини VІІ ст. – монархія Меровінгів

2. з VІІІ – до середини ІХ ст. – монархія Каролінгів

Виникнення франкської держави мало особливість порівняно з афінською (класичною) і римською формами виникнення. Свою роль в її утворенні відіграло зовнішнє насильство, зумовлене завоюванням германськими племенами римських територій. Отже, утворення держави франків безпосередньо пов‘язане із занепадом та розпадом Західно-Римської імперії, а падіння імперії, у свою чергу, поєднане з процесом, який отримав назву в історії людства “великого переселення народів”.

Переселенська активність спостерігалася і в германських племен. Ще у УІ ст. їх найвойовничіші представники почали пересуватися в різні сторони світу. Все частіше вони нападали на римські провінції.

Військові походи союзів германських племен на територію Західно-Римської імперії супроводжувалось не тільки спустошенням і пограбуванням римських поселень, а й захопленням її території та створення так званих варварських королівств, до яких належали Вестготське, Вандальське, Бургунське, Лангобардське і Франкське.

Наймогутнішим союзом германських племен був франкський. Франки жили на правому березі нижньої течії р. Рейну і біля побережжя Північного моря. Вони поділялись на дві групи. Племена, які займали землі біля побережжя Північного моря, називалися салічними (кельт. sal – море, тобто приморські) франками, а племена, розміщені біля р. Рейн, – рипуарськими.

Наприкінці V ст. салічні франки, підкоривши рипуарських і декілька інших германських племен, а також скориставшись розпадом Римської імперії в 486 р., захопили всю Галію. Очолювали франкські володіння вожді колишніх племен. З-поміж вождів франків цього періоду був відомим легендарний Меровей, від імені котрого започаткувалася назва королівського роду Меровінгів. Франську державу започаткував Хлодвіг (з роду Меровінгів). Він особливо дбав про те, щоб усунути від влади дрібних князів і утворити єдину та сильну германську державу.

В 496 р. він прийняв християнство за католицьким обрядом. Це забезпечило йому прихильність християнського світу, і духовенство допомагало йому в організації держави та зміцненні влади. Проводив політику розширення земель.

Після смерті Хлодвіга правили його сини. В 613 р. королем став Хлотар ІІ, який був змушений піти на поступки місцевій знаті. Едиктом 614 р. він зобов’язувався зберегти за земельною аристократією всі отримані ними за період міжусобних війн помість і дав обіцянку призначити графів тільки зі середовища місцевих землевласників. Це підривало владу Хлотаря ІІ, тому вона не була достатньо сильною.

В подальший період влада династії Меровінгів ще більше занепадає. З 639 р. у франків почали появлятися “ліниві королі”, які хоч і очолювали державу, але замість них реально правили державою їх майордоми. Тому вже з середини УІІ ст. верховна влада в королівстві фактично опинилась у майордомів.

Послаблення королівської влади супроводжувалось відокремленням окремих територій королівства і посилення міжусобних війн за владу світської та духовної знаті.

Майордома Карл Мартелла (715-741 рр.) прийняв владу, коли держава перебувала на межі розпаду. Провів реформу, за якою припинив дарування земель у повну власність, а почав надавати їх разом із селянами, котрі на них проживали, в умовне пожиттєве держання – бенефіцію. Для здійснення цієї реформи він конфіскував землі у непокірних магнатів і в монастирів.

Держатель бенефіцій зобов‘язаний був нести переважно військову службу на користь особи, яка давала землю. Термін служби визначався розмірами бенефіцій, а відмова від служби позбавляла права на бенефіцію. Між бенефіціаром та особою, що давала землю встановлювались договірні відносини як між васалом і сеньйором. Окрім глави держави, бенефіції роздавали і найбільші феодали, запроваджуючи своїх васалів. Так створювалась соціальна піраміда взаємозалежних людей. Внаслідок бенефіцій за Карла Мартелла виник новий вид війська – феодальне ополчення, яке залежало лише від короля, оскільки бенефіціарії були зобов‘язані за першою вимогою короля йти на військову службу.

Водночас починали значно збільшуватися імунітетні права сеньойорів, які зводили нанівець зусилля, спрямовані на централізацію держави. Імунітетні грамоти виводили сеньйорів з-під юрисдикції короля, вони мали право суду над населенням маєтку, втсановлював самостійно податки та повинності.

В 741р. майордомом став син Карла Мартелла – Піпін Короткий. Він усунув з престолу останнього Меровінга і заснував нову королівську династію Каролінгів. Піпін відразу ж намагався встановити дружні стосунки з Папою Римським. Саме тому він відмовився від секуляризації церковних земель, як робили його попередники.

В 751р. на зборах світської та духовної знаті Піпін був проголошений королем. На знак вдячності за підтримку в усуненні Меровінгів від влади військо Піпіна в 755-756 рр. здійснило два походи проти лангобардів і завоювало для Папи Римську область та інші території Італії.

Найбільшого розквіту держава франків досягла при синові Піпіна Карлі Великому (768-814 рр.). Він вів тривалі війни з метою захоплення нових земель і насильного закріпачення населення підкорених племен. Йому, зокрема, вдалося підкорити плем‘я саксів, розбити королівство лангабардів у Північній Італії, германське плем’я бавар, кочівників аварів та ін. В кінцевому підсумку була створена величезна імперія, що охоплювала майже всю територію Західної Європи, а Карл Великий проголосив себе першим імператором. У 800 р. Папа Римський Лев ІІІ, намагаючись поширити владу Римської Церкви, коронував його імператорською короною.

Однак імперія Карла Великого вже довго не проіснувала, оскільки: 1) охоплювала великі території, на яких проживали народи, які належали до різних племен, володіли різними мовами, вели власну незалежну економіку та ін. (вони розвивалися окремо); 2) відбуваються суперечки між правителем і крупними феодалами; 3) боротьба підкорених народів за самостійність; 4) VІІІ- поч. ІХ ст. набіги норманів.

Після смерті Людовика Благочистивого між його трьома синами розпочалася міжусобна війна за владу, що завершилась 843 р. підписанням Верденського договору. За умовами цього договору імперія була поділена на три частини, котрі пізніше становили основу майбутніх держав Західної Європи: Франції, Італії та Німеччини. Найстарший син Лотар отримав Італію, Бургундію та Лотарингію, Людовик – Німеччину, а Карл Лисий – Францію. Так завершила існування держава франків.