Особливості взаємозв’язку функціональності сучасного радіомовлення та багатопрограмності
З першого питання випливає розуміння поняття „програма” як явища системного, що включає в себе не тільки завершені формально-змістові відрізки мовлення радіостанції (передачі), але й їхню залежність від аудиторії, сітки мовлення, сусідства між собою. Так само системним є таке поняття як „багатопрограмність” – ознака сучасності в розвитку не тільки радіомовлення, а й телебачення. У системі електронних ЗМІ завжди йшлося про особливі конкурентні стосунки між радіо і телебаченням із підкресленням переваг останнього. Так, у 60-ті рр.. ХХ ст.. у виданні „Советское радио и телевидение” з’явилася стаття Луї Мерлена „Чи вб’є телебачення радіо?”. Відповідь на це нериторичне для тих часів питання була втішна, тобто на користь радіомовлення. У статті Луї Мерлен наводить три причини, через які телебачення „не вб’є” радіо:
по-перше, радіо не відриває нас від інших занять, на відміну від телебачення;
по-друге, радіомовлення швидко відмовляється від передач „видовищних”, віддаючи перевагу музиці та новинам;
по-третє, радіо не тільки існує, а й процвітає завдяки появі транзисторів.
Отже, переваги підкреслені в цій статті не втратили свого значення і на сьогодні. Тим паче, що технічні можливості радіомовлення зростають невпинно, дозволяючи йому бути ще більш доступним і, що дуже важливо, надзвичайно мобільним. Зокрема, левова частка новацій у сфері радіомовлення припадає на так зване „цифрове радіо”. Цифрове радіомовлення – це комплекс технологій, який забезпечує якісну та швидку обробку радіосигналу. Насамперед, ідеться про те, що радіосигнал легко та швидко можна приймати через супутник без шкоди для його якості, про забезпечення стабільного і якісного прийому передач в автомобілях, незалежно від місця їхнього розташування, і, нарешті, мова йде про можливість стабільного прийому будь-якого радіосигналу в діапазонах усіх хвиль, що дорівнює справжній революції в сфері радіомовлення. Цифрове радіомовлення насамперед удосконалює акустичну природу радіо. Саме „цифра” покликала до життя нову технологічну та художню форму – arts acoustic (”акустичне мистецтво”), в основі якої полягає гармонійне використання стерео- і квадро-ефектів (звуків, шумів, розмаїтої палітри інтонацій, музики тощо) під час передачі будь-якої інформації. Безперечно, ця технологія сприяє „другому диханню” репортажних форм на радіо, а також радіотеатру. Безумовно, будь-яка технічна новація в радіомовленні на сьогодні розглядається передусім із позиції прибутковості. Тому від 2004 року передача цифрового радіосигналу в Європі через супутник стосувалася насамперед розширення аудиторного кола радіостанцій для підвищення ефективності рекламної діяльності. Головна проблема масового застосування цифрового радіомовлення полягає в гострій потребі ринкового регулювання цифрових технологій, адже досі монополію на виробництво потрібного технічного оснащення має Німеччина. Щоправда, конкуренцію їй на ринку намагається скласти Китай, пропонуючи більш дешеву цифрову передавально-приймальну радіотехніку.
Але попри аргументованість роботи Мерлена, у якій підкреслювалися переваги та іманентні властивості радіо, що дозволяють йому створювати гідну конкуренцію телебаченню, були інші менш позитивні теорії з приводу майбутнього радіомовлення. Варто хоч би згадати концепції „смерті радіо” американського радіодраматурга Нормана Корвіна, французького драматурга Жана Кокто, канадського дослідника Маршалла Маклюена та ін.
На думку В.Лизанчука, перші роки паралельного існування телебачення і радіо були на користь останньому, тому що конкуренція змусила „перегрупувати зусилля радіожурналістів з традиційних напрямів, програм, усталених рубрик у сферу пошуку нових сфер мовлення” [5, 13]. Насамперед увага була прикута до серйозних і системних досліджень виражальних засобів радіомовлення, мотивів і потреб аудиторії тощо. Найактуальнішим для сучасного радіомовлення в епоху „глобального телебачення” є питання слухацької уваги. На сьогодні радіо глибше досліджує власний особливий і потужний вплив на слух людини, процес уваги, психологію сприйняття звукової інформації. Результати цих досліджень покладені в основу програмування сучасного радіомовлення, зокрема вони використовуються в сфері поділу ефірного часу на відрізки, найзручніші для прослуховування (прайм-, драйв-тайм). На підставі досліджень особливостей впливу радіо на слухацьку аудиторію виник справжній „радіобум”, який всередині та наприкінці (це стосується пострадянських країн) ХХ ст. призвів до появи й активного розвитку форматного радіомовлення як наслідку багатопрограмності. Саме багатопрограмність радіо як результат конкурентної боротьби електронних ЗМІ за аудиторію, різним (соціально-демографічним) сегментам якої пропонують безліч програм, котрі мають знайти свого слухача, що власною увагою визначатиме доцільність їх існування в сітці мовлення радіостанції, обґрунтувала важливість форматування радіоефіру та урізноманітнила способи донесення інформації до аудиторії. Як зазначає В.Лизанчук, всередині ХХ ст.. радіостанції змушені були вдатися до вдосконалення формули „новини + музика”, застосовуючи в процесі інформування слухача принципи rip & read („рви та читай”), „синдром запізнення на потяг” тощо [5, 15].
Такий „витончений” підхід до психології слухача знайомий українському радіомовленню віднедавна, від 90-х рр.. ХХ ст. А в журналістці тоталітарного періоду ідеологічні установки визначали не тільки зміст передач, а й підходи до їхнього програмування, їхньої структури, спрямованості та способів спілкування з аудиторією. Як зазначає В.Смирнов, „мовлення базувалося на навіюванні, на відпрацьованих прийомах психологічної обробки слухачів, вироблених практикою радіомовлення під суворим партійним керівництвом і контролем. Аудиторія сприймалася як пасивний об’єкт, який слід було охопити засобами мовлення, складовими загальної системи пропаганди, управління масами” [12, 4].
Нові політичні, соціально-економічні умови зумовили функціональну орієнтацію радіомовлення, що вплинула на типологію програм і передач, на актуалізацію одних жанрів і архаїзацію – інших, на форми втілення конкретних журналістських матеріалів. Власне, функціональний підхід завжди був в основі журналістської діяльності, але його актуальність загострилася на сьогодні через те, що вагоме значення в процесі інформування набула аудиторія, яка не тільки споживає, а й визначає, що саме, який програмний продукт має споживати. Функція, для журналіста, означає можливість якнайкращого виконання поставленого перед ним завдання. Завдання завжди зумовлене потребою (суспільства, редакції, самого журналіста). В артикуляції потреб важливу роль відіграє саме аудиторія, але на сьогодні в Україні в неї, на жаль, небагато можливостей контролювати зміст і якість програмного продукту радіомовлення. Адже найкращий спосіб дієво впливати на програмну концепцію – це сплачувати чи не сплачувати за ті чи інші програми. На Заході слухач сплачує за ефір, зокрема, громадських (суспільних) радіостанцій, відповідно маючи змогу впливати на програми, які йому пропонує канал, за простим принципом „подобається – не подобається”. А колектив радіостанції має адекватно та зважено сприймати вподобання споживача, змінюючи, розширюючи коло тем, ідей, проблем програм, їхнє формально-змістове розмаїття. В Україні така практика поки що не прийнятна, тому що повноцінно не функціонує громадське радіомовлення, доволі стабільне місце на інформаційному ринку займає державне радіо (попри провідний принцип діяльності Нацради – роздержавлення ЗМІ), комерційні канали зважають на смаки, інтереси й уподобання рекламодавців, які, до речі, теж є важливою складовою аудиторної сукупності будь-якої радіостанції.
Для того, щоб простежити особливості взаємозв’язку функціональності сучасного радіомовлення з багатопрограмністю слід звернутися до теорії В.Смирнова, адже вона ґрунтується на актуальному на сьогодні уважному ставленні до аудиторії як споживача програмного продукту. Отже, В.Смирнов наводить ряд ознак зв’язку функціональності та багатопрограмності радіомовлення:
Змінився зміст інформаційного мовлення (розширився типологічний спектр новинарних передач);
Підвищився аналітичний рівень програм із культурологічних, виховних і пізнавальних тем;
У традиційних жанрах підвищується роль автора, його присутності, оцінки, способів спілкування зі співрозмовником. Жанрові межі стали більш гнучкими, рухомими;
Зростає активність співпраці з аудиторією, зокрема це виражається в збільшенні інтерактивних програм;
Ефір діалогізовано. Збільшується кількість і об’єм розмовних передач;
Значно підвищується роль ведучого. Зростає кількість авторських програм;
Розвиваються нові умови роботи в ефірі: відсутність цензури сприяє особистісному прояву творчих можливостей, унаслідок чого формується новий тип радіожурналіста;
Змінюється тональність спілкування зі слухачами. Підвищується ефективність впливу передач прямого ефіру на різні групи аудиторії;
Збільшується вибір програм, розрахованих на різні інтереси, смаки й уподобання, внаслідок зростання кількості різноформатних станцій [12, 4-5].
Отже, функціональна орієнтація сучасного радіомовлення щільно пов’язана з багатопрограмністю через питому вагу мотивів, потреб, смаків і інтересів аудиторії до програмного продукту, який має бути рентабельним не тільки інформаційно, а й комерційно. Зміна соціально-економічної та політичної парадигми в світі й Україні вплинула на загострення конкурентної боротьби між електронними ЗМІ насамперед за аудиторію, на яку має бути чітко розрахована ефірна продукція. Саме аудиторія визначає якість (міру задоволення власних потреб) тієї чи іншої програми. Динаміка змін аудиторних інтересів до радіопрограм настільки висока, що радіостанції давно вже відмовилися від довгострокового програмування, користуючись сітками мовлення, які складаються не більше ніж на тиждень. Межі сіток мовлення стали більш рухомими, як, зрештою, і жанрові та формальні рамки програм і передач сучасного радіомовлення.