Література:

Бокань В., Польовий Л. Історія української культури: Навч. посіб. / В. Бокань, Л. Польовий – К.: МАУП, 2002. – 249 с.

Касьянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті роки) / Г. В. Касьянов, В. М. Даниленко – К.: Наук. думка, 1991. – 95 с.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посібн. /За ред.. М. М. Заковича. – К.: Знання, 2004. – 567 с.

Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921-1939 роки) / С. В. Кульчицький - К.: Знання, 1999 – 156 с.

Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович – К.: АртЕК, 1998. – 383 с.

Шейко В. М., Білоцерковський В. Я. Історія української культури: Навч. посіб./ В. М. Шейко, В. Я. Білоцерковський. - К.: Знання, 2009.- 413 с.

Семінар 8.

Тема. Особливості сучасного стану української культури

План

1. Формування нової соціокультурної реальності та її риси.

2. Національна культура в умовах зростання національно-культурної ідентичності.

3. Культурний внесок української діаспори.

1. Розгляд першого питання доречно розпочати з визначення змін соціально-політичної парадигми в Україні в 90-х рр., яка певним чином позначилася на всьому спектрі соціально-культурних умов буття української культури. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя. За цих умов з’явилися нові риси, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури.

Далі треба зазначити, що концептуальні засади реформи освіти в Україні визначені державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), спрямованою на досягнення якісно нового стану навчання і виховання українських громадян, що відповідатиме сучасному цивілізаційному рівню, та її інтеграцію у міжнародний світовий простір. Відповідно до цієї програми навчальні заклади в зміст своєї роботи почали включати елементи народної педагогіки, етнографії, народної творчості. Бібліотеки шкіл поповнилися новими джерелами з історії, літератури, мови, культури й мистецтва. Визначено коло предметів історико-культурологічного характеру. Особливого значення набули дисципліни: історія України, історія і теорія світової та української культури, народознавство, українознавство.

Традиційними стали всеукраїнські фольклорні свята рідної мови. Користується популярністю всеукраїнський фестиваль «Таланти твої, Україно». Розвиваються безпосередні зв’язки між навчальними закладами України і зарубіжних країн. 78 вищих навчальних закладів України здійснювали пряме співробітництво на основі угод з 415 іноземними вищими закладами освіти та 19 фірмами.

Далі слід підкреслити, що важливим чинником і передумовою розвитку освіти, культури, підвищення якості робочої сили завжди була наука. Без потужної наукової бази ефективна ринкова економіка просто не може розвиватися. До здобуття Україною незалежності українська наука була надто зорієнтована на потреби військово-промислового комплексу. Це заважало розвиватися всім її галузям. У перші роки незалежності стало очевидним, що в Україні дуже слабка система інформації, без чого вона як держава не може розбудовуватися і, найголовніше, приєднатися до світового інформаційного суспільства.

Варто звернути увагу на системні цикли заходів «Українського дому», які включають виставки, наукові конференції, «круглі столи», що висвітлюють, аналізують минулий і сьогоднішній державотворчий досвід. Неперевершений культурний потенціал несуть у собі конкретні творчі колективи, діячі мистецьких жанрів, які активно поширюють у світі українську культуру. Як зазначають фахівці щодо національних особливостей, то українська естрада залишилась на своїх міцних позиціях подібно до французької, італійської, німецької тощо. Незмінними залишались такі помітні риси української пісні, як музична традиційність, грамотність текстів, національна особливість. У ці роки почало з’являтися більше авторів і виконавців, які свідомо переорієнтовувались з радянського на українське мистецтво. Це Ю. Рибчинський, П. Зібров, Т. Петриненко. Українська фольклорна музика лежить в основі «Диких танців» Руслани і творчості рок-гуртів «Океан Ельзи», «ВВ». Зразки нової національної музики, що впроваджувала традиції В. Івасюка, продемонстрував пісенний всеукраїнський фестиваль «Червона рута». Українську музику, пісню, танець пропагують у світі Державний заслужений академічний народний хор імені Г. Верьовки під керівництвом народного артиста України академіка А. Авдієвського, ансамбль танцю імені Вірського. З 1993 р. у Чернівцях відбуваються Міжнародні конкурси молодих виконавців української естрадної пісні імені В. Івасюка. Їх метою став подальший розвиток і популяризація української пісні, виявлення та підтримка талановитих виконавців. Конкурс є стимулом для підготовки Всесвітнього фестивалю української народної пісні.

Незалежна Українська держава стала запорукою вільного розвитку літератури: прози, поезії, драматургії. Насамперед слід наголосити, що в Україну почали повертатися твори заборонених тоталітарним режимом письменників, поетів зі світовим ім’ям: Івана Багряного, Уласа Самчука, Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Олега Ольжича (Кандиби), Олександра Олеся, Олени Теліги, Зеновія Красівського, Богдана-Ігоря Антонича та ін. З'явилися неупереджені твори молодих українських літераторів. Серед них виділяються П. Селецький, О. Орос, О. Виженко, П. Кралюк, С. Українець, В. Мастерова, Г. Римерук, В. Герасим’юк та інші з когорти старших. Продовжують плідно працювати в українській літературі визнані майстри слова: І. Драч, В. Крищенко, І. Калинець, М. Луків, Р. Іваничук, І. Перебийніс, Р. Федорів, Є. Сверстюк, В. Захарченко та багато інших.

Особливу увагу при вивченні теми треба звернути на кризові явища в кіномистецтві. Зникли багатолюдні черги до кас кінотеатрів, скоротилась кількість кінозалів. В Україні немає свого фільмофонду й державного кіномузею, низький рівень кіноосвіти. Слід підкреслити, що національним змістом почало наповнюватись українське образотворче мистецтво. Поряд з творами вже відомих митців з’явилися роботи творчої молоді. Зокрема, на міжнародних виставках великий успіх мала кераміка Я. Мотики, її чудові твори відзначені на міжнародних виставках в Ерфурті (Німеччина, 1991 р.) та Філадельфії (США, 1992 – 1995 рр.). Скульптор А. Хоречко створив досконалі образи сучасників.

Отже, входячи в XXI ст., українська держава має подолати кризу національної ідентичності, відродити процес духовно-культурного та морально-етичного розвитку українського народу. Національна культура покликана відкрити нову перспективу духовної консолідації української нації, відродити в масовій свідомості державницькі духовно-моральні універсали в сучасному діалозі світових цивілізацій. Самоствердження висококультурної особистості на сучасному етапі розвитку Української держави має проходити в унікальному світі історично складеного національного буття. Цілісність національної культури можна досягнути завдяки активному поширенню в суспільні процеси української національної ідеї як основи функціонування нації в геополітичному просторі Європи та цілого світу.

2. Розпочинаючи відповідь на друге питання, небідно підкреслити, що глибинні зміни в культурі — процес іманентний, еволюційний, довготривалий. Назрілі перетворення, які супроводжують появу нової культурної епохи, відбуваються бурхливо, «вибухово». Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця XIX — початку XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х рр. і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х р., як гілку альтернативної, національно спрямованої культури (Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба та ін.).

Відбувалось «розхитування» традиційних критеріїв оцінки художніх цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. Суспільством дедалі більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію «ідейності». Проводиться ціла серія соціальних реформ у сфері культури та мистецтва (наприклад, багаторічний експеримент з реформування театральної справи в УРСР), які мали позитивні наслідки. Надається значна свобода у виборі репертуару та діяльності в цілому закладів культури аж до їх комерціалізації. Тому зміни, які проходили у сфері культури після проголошення незалежності України, були значною мірою продовженням, але на більш визначеній національній основі, тих тенденцій і напрямів, що склалися в період «перебудови», доповнились широким андеграундом — напрямами мистецтва, альтернативними соціалістичному реалізму.

Проголошення волею народу незалежності України зумовило радикальні змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, яка породжує нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є, насамперед, те, що наше суспільство, яке умовно визначається як «посттоталітарне», перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умовами (у тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб та засобів їх задоволення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню програму поведінки людини (особистості), вони забезпечують узгодження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.

Риси нової культурної реальності, які вже достатньо визначилися, студенту необхідно подати хоча б описово.

Якісним стрижнем, який пронизує всі складові культури і суспільства в цілому, є зміна статусу, а відповідно ролі й функцій національної культури, яка стає одним з визначальних чинників прогресу суспільства, його державності, формування національної ідентичності. Власне, національна самодостатність культури стає ніби критерієм і мірилом оцінки характеру та якості змін.

Далі варто вказати, що основою всіх змін у суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи і верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю і способу життя. Достатньо вказати на освіту, яка в значній мірі набула вже станового характеру. Складнішими стають умови залучення населення до здобутків культури, бо на зміну демократичному принципу доступу до мистецтва та культури приходить її комерціалізація, установлення високої оплати, скажімо на вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівність у доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів. Ці суперечності спричиняють нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну українську ментальність, породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.

Таким чином, культура в цей період щодалі більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється. Розподіл культурних цінностей набуває соціальних ознак. Якщо раніше говорилось про загальну тенденцію розвитку соціалістичної культури «від соціальної диференціації до соціальної інтеграції», то тепер намітився зворотний процес. Соціально-культурна структура українського суспільства стає різноманітнішою, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.

Оскільки в основі культури лежать цінності і норми, то й зміна соціальних орієнтацій супроводжується насамперед переоцінкою цінностей та формуванням їх нової ієрархії. Особливо принципове значення у виборі шляхів подальшого розвитку української культури мало осягнення її природи і, продовжуване з кінця 80-х рр. ХХ ст., зняття з культури ідеологізаційного пресингу, яке можна позначити терміном «деідеологізація культури». Обговорення даної проблеми широкою громадськістю мало значний суспільний резонанс, сприяло утвердженню погляду на культуру як самодостатній, природно-історичний феномен. Зняття ідеологічних пут, як і всюдисущого партійно-державного контролю, привело до послаблення, а потім і ліквідації командно-адміністративної вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набуває практично-дієвого поширення і втілення принцип культурного плюралізму, багатоманітності форм культурного життя. У такому руслі набуття свободи в розвитку культури, яка так необхідна її природі, відбувається поступове зростання самостійності розвитку культури в регіонах, яке завершилось постановою Колегії Міністерства культури про підпорядкування обласних управлінь культури місцевим органам влади. Нові умови функціонування культури сприяють зростанню ступеня свободи в діяльності культурних закладів та множинності напрямів духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвитку культури.

Слід зазначити, що одним із проявів збагачення змісту духовного життя суспільства є формування його специфічних структур в окремих регіонах України відповідно до тих давніх традицій, які в них побутували, а також інфраструктури сфери культури та культурних потреб місцевого населення. Достатньо чітко визначились особливості духовного життя львівського культурно-художнього комплексу, Харкова і Одеси та багатьох інших міст. Особливо виразно вони виявляються у своєрідності системи засобів масової комунікації, у єдності кіно, радіо, телебачення та преси, які мають свій стиль, оформлення, зв’язок з традиціями, настанови щодо перспектив розвитку і щодо змісту національної культури, форм її побутування в певному регіоні. Нові умови дали можливість виявитись тим культурним потребам, які раніше блокувались чи заборонялись. З’являються незнані раніше суб’єкти культури, діяльність яких пов’язана з недержавними формами культурно-дозвільної діяльності, задоволенням нових потреб. Утворюються конкурентні державі культурологічні структури (фірми, малі підприємства, культурологічні центри, дирекції свят і фестивалів тощо), що відкриває нові шляхи вдосконалення культурної діяльності.

З’являються нові яскраві творчі особистості, нові речники і провісники прийдешнього розвитку української культури, канонізуються її апостоли, такі як М. Грушевський, Є. Маланюк, а їхня спадщина збагачується новими вимірами її освоєння. У процесі складання нового профілю і структури культурного життя, насичення його національним змістом і постмодерністськими новаціями відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, у шкалі і критеріях оцінки явищ культури та мистецтва. Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов’язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер дедалі більше визначаються і виходять на перший план критерії художності, естетичної досконалості, новаційності, авангардності, справжньої народності.

У зв’язку з різноманітністю змін і впливів у культурі загальна її структура залишається не усталеною. Це дає підстави стверджувати, що сучасне культурне життя характеризується новим співвідношенням професійної, самодіяльно-художньої, традиційно-народної та релігійної культури, тобто певною структурною мозаїчністю. Примітною особливістю розвитку української культури, пов’язаною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних добровільних товариств, об’єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підґрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об’єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприяючи входженню України в культурний європейський простір.

Про масштаб та характер цього руху свідчить те, що за останні роки офіційно зареєстровано кілька академій, створених на громадських засадах (наприклад: Українська академія наук національного прогресу, Академія вищої школи, Академія політичних наук тощо), ряд культурницьких товариств і асоціацій. Особливо збагачують палітру цієї мозаїчності елементи культури, що були в ній і раніше, але тепер набувають незмірно більших масштабів. Ідеться про чинник релігії і вплив західної культури та культури української діаспори.

Далі необхідно зазначити, що характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, ціннісні орієнтації. За даними всеукраїнських і соціологічних досліджень, у тому числі філіалу Інституту Геллапа, майже половина населення визначились у своїй релігійності або позитивному ставленні до релігії. Нові реалії потребують і нової культурної політики, бо за даними експертного опитування, проведеного Міністерством культури України, 68 % населення вважають значними перспективи і можливості впливу церкви на духовні потреби наших сучасників. За останні роки визначились суттєві протистояння, в тому числі культурницького характеру, між гілками самого християнства, виникли десятки інших релігійних громад різного спрямування, які мають свою культурну визначеність. Ці процеси істотно впливають на звуження впливу релігії на духовні потреби людей.

Загальнокультурне поле України наповнилось культурними вимірами-специфічностями цілого комплексу релігій у їх змаганні і поєднанні. Тому відбувається приховане (латентне) проникнення релігійно-культурної поліфонічності в усі традиційні складові національної культури, особливо у сферу побуту. Поступ цих процесів супроводжується певним посиленням релігійного плюралізму в широких масах, захопленням новітніми іноземними релігіями і потребує уточнення основ методології наукового дослідження.

Усе це дає підстави стверджувати, що релігія в Україні, особливо православ’я, виконує сьогодні важливу соціально-толеруючу та соціально-регулятивну функції, які сприяють збагаченню соціально-культурного контексту. Загальною особливістю нової соціокультурної реальності є зміна ціннісних орієнтацій, системи базових цінностей і їх акцентування на особистісному вимірі. Перехідний період характеризується анемією, утратою моральних орієнтирів, зростанням моральної деградації суспільства, його корупцією та криміналізацією. Культурна диференціація поширюється на окремі сфери суспільства, які набувають особливого культурного профілю. Доволі яскраво така специфікація проявляється у сфері художньої культури. Зміна системи управління художньою діяльністю, набуття самостійності творчими спілками, формування нової системи відносин між суб’єктами художнього життя (митцем, публікою, критикою, державою, громадськістю), формування художнього ринку свідчать про складання соціально-художньої реальності як особливої соціально-художньої сфери. На кілька порядків зростає різноманітність художнього життя, суперництво художніх шкіл і напрямів, як і внесок у налагодження культурного діалогу зі світом, підтвердженого багатьма нагородами міжнародних конкурсів і фестивалів.

Зростаюча в останні роки відкритість функціонування і розвитку української культури за своїм змістом є формою входження у світовий культурно-інформаційний простір і разом з тим оприлюдненням тих здобутків культури, які протистояли офіційним нормативам соціалістичного реалізму або не були визнані. Цей процес супроводжувався інтенсивним проникненням на терени нашої країни продукції інших культур, особливо західної, а також нового потоку творів російської культури. Якщо кращі здобутки західної класики й елітарної культури були досить відомі в Україні й раніше, то сьогодні предметом інтересу наших сучасників стала, стримувана за радянських часів, масова культура і, насамперед, в жанрах кіно — трилерів, «мильних опер», «бестселерів» багаторічної давності, значна частина яких суворо заборонена цензурою західних країн. Американізація, вестернізація, наступ «кітчевої» масової культури призвели до майже повної «окупації» вітчизняного кінопрокату, в значній мірі телебачення, до спотворення образу американської і європейської культури в сприйнятті нашого сучасника та поглинання того інтересу до національної культури, який тільки-но пробудився.

У зв’язку з ускладненням проблеми вибору духовних цінностей посилюється потреба в новому просвітництві, розвитку альтернативних форм освіти, в оновленні всієї системи виховання, які мають відповідати потребам оновлення суспільства. За ініціативою Міністерства освіти України було створено кілька основоположних документів та прийнято ряд постанов і програм. Насамперед виділимо такі: міжгалузеву перспективну програму «Освіта XXI ст.», «Засади гуманітарної освіти в Україні», концепція «Основи національного виховання», «Українознавство в системі освіти». Обговорюються громадськістю проекти програм «Національна комплексна програма естетичного виховання», «Дозвілля і молодь». У потоці цих новацій, що тривають у духовному житті українського суспільства, відбувається переміщення уваги системи освіти, громадянського виховання з базового принципу колективізму на особистість, на врахування індивідуалістичних засад української ментальності як чинника активізації соціальної енергії, яке часто перероджується в індивідуалізм.

Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. У цей період було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти. З’явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності не тільки в державних закладах культури, а й у комерційно створюваній мережі. Значного розвитку набула діяльність «Товариства шанувальників української мови» та «Просвіти» — не тільки з виконання закону про мови, а й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл тощо. Політичні партії різного спрямування у своїх програмах дедалі більше увагу починають приділяти проблемам розвитку національної культури.

Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М. Рильського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії). Опрацьовано кілька концепцій розвитку української культури за участю відомих учених Г. Вервеса, І. Дзюби, М. Гончаренка, М. Поповича та ін. У той самий час зростають вимоги до національної культури, до ширшого розкриття спектра її функцій — особливо в сучасній ситуації, коли вона прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.

У суспільстві дедалі більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все ґрунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура — це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й національне існування. Базовим буттям людини є її буття у світі культури як певному культурному (національному) життєвому світі, а тому важливим показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідомості та вектора потреб її громадян. Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, утрату національної гідності.

Завершуючи відповідь, слід зазначити, що сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років уважає насамперед «зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи подальших позитивних змін. Важливою традицією розвитку української культури був і є її високий фольклоризм, порівняно з високорозвиненими країнами. Більшість опитаних зауважує, що за останні роки відбулись позитивні зміни в опануванні населенням фольклору, звичаїв, народного мистецтва. Результати опитування разом з тим свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку, а ставить на одне з головних місць у її опануванні якісний рівень («відродження української культури в її кращих класичних зразках»). У системі багатьох складових національної культури є такі, які в свідомості народу посідають особливе місце як найважливіші, бо з ними громадяни пов’язують образ своєї культури. У її якісне «ядро» більшість опитаних громадян дев’яти регіонів України включили мистецтво, історію та мову. Насамперед мистецтво уособлює у свідомості народу живу душу його культури (виділяється музика, пісня, література). Образ своєї культури громадяни також пов’язують з тією її складовою, питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації щодалі зменшується — національні звичаї, побут, предметне середовище, спосіб життя.

Перехідний період, який характеризується модернізаційними процесами, супроводжується і радикальними змінами в умонастроях суспільства, хоча період «культурних революцій» уже минув. У нових умовах змінюються функції закладів культури. Крім загальнотрадиційної організації культурного відпочинку вони сприяють відродженню художньої самодіяльності, фольклору і традицій, формують їх потреби в прекрасному. Формується підсистема недержавних культурних закладів та програма «Культура. Просвітництво. Дозвілля», спрямована на трансформацію системи задоволення культурних запитів громадян. Відбувається реформування сфери культури відповідно до концепції державної культурної політики. У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни, супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва в др. пол. 80-х — 90-х роках («нова хвиля» — В. Савадов та ін.) постмодерністського характеру, зумовлені історичним принципом синтезу барокової традиції, які породжують новий реалізм. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві.

Українська культура, в цілому, все ще переживає період свого нового становлення, національного утвердження високих цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного структурування.

3. Починаючи розгляд цього питання необхідно вказати, що протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. За далеко неповною статистикою, у країнах Заходу проживає понад 5 мільйонів громадян українського походження, а в межах пострадянського простору – до 10 мільйонів осіб. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, «Просвіти», читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки.

Українська громада протягом усього періоду її проживання на американському континенті постійно демонструвала світові прагнення зберігати й розвивати національні традиції. Вона виявила велику турботу про освіту українських дітей, вирішувала проблеми щодо відкриття шкіл, де діти змогли б вивчати українську мову, історію України, прилучатися до української культури. Найдавніший такий національно-культурний осередок «Галичина» створено в Манітобі (1889 р.). У 1905 р. у Вінніпегу відкрито спеціальну школу (її українці називали «учительським семінаром») для підготовки вчителів з україномовного середовища. Між двома світовими війнами українська література в еміграції зросла і укріпилася. Вона поповнилась іменами таких поетів і письменників, як Олег Ольжич, Юрій Клен, Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська. Ці майстри знаменували блискучий період в історії української літератури взагалі.

Пожвавленню літературного життя Канади 20-х рр. сприяв Мирослав Ірчан (Андрій Баб’юк), який в 1923 р. приїхав до Канади, де розгорнув літературно-видавничу діяльність. Українці другої хвилі еміграції (1919-1939 рр.) швидше пристосовувалися до нових умов життя і праці, активно включалися у громадське життя діаспори. З цих людей вийшло найбільше лідерів громадсько-політичних і культурно-освітніх організацій. Наприклад «батьком» українського співу називають композитора, диригента і хормейстера Олександра Кошиця. Своєю творчістю він пропагував українську культуру за кордоном, знайомив з мистецтвом українського хорового співу, що став своєрідним каталізатором у пожвавленні діяльності мистецьких колективів у Північній Америці.

Потрібно вказати, що у 1929 р. до США прибув Василь Авраменко, який згодом став засновником української народної хореографії. За період він створив понад 50 ансамблів, які діяли по всій країні. Він влаштовував виступи своїх вихованців у багатьох штатах Америки, прагнув до того, щоб з українським мистецтвом познайомилось якомога більше американців. У 1934 р. танцювальний ансамбль В. Авраменка (близько 300 осіб) виступив у Метрополітен Опера у Нью-Йорку, а сам став засновником школи народних танців у Нью-Йорку та студії звукових фільмів. З усіх українських емігрантів найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну школу, створив понад 750 композицій, серед яких бронзові плити-барельєфи Б. Хмельницького і М. Грушевського, що експонувалися в найбільших музеях світу, постійно виступав з доповідями на мистецькі теми в американських університетах. Митець виготовив скульптури князя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка, які були встановлені в Українському культурному парку в Клівленді, а скульптурна постать Кобзаря прикрасила місто Керхенсон у штаті Нью-Джерсі.

Уся українська література, друкована в Канаді після Другої світової війни, є широкою панорамою тематики, літературних напрямів і стилів. Тут патріотична героїка і ностальгійна лірика, романтика і політична література, гумореска, сатира і мемуаристика, нариси, байки, шкільні підручники, журнали, сторінки в газетах для молоді тощо. Непрості умови розвитку української літератури на американському континенті привели літературознавців і письменників усією діаспори до об’єднання творчих сил. 26 червня 1954 р. в Нью-Йорку було засноване об’єднання українських письменників в еміграції «Слово». До його основоположників належали В. Барка, І. Багряни, Б. Бойчук, С. Гординський, П. Голубенко, Г. Костюк, Н. Левицька-Холодна, Є. Маланюк, У. Самчук та ін. У Торонто в 1956 р. було засновано Українську спілку образотворчого мистецтва (УСОМ), а в 1957 р. УСОМ організовано в Едмонтоні. В 1958 р. в Торонто відкрилась мистецька галерея «Ми і світ», що нараховувала понад 200 картин українських митців Європи і Канади.

Певних організованих форм набули мистецьке життя і в США. У травні 1952 р. в Нью-Йорку було створено Об’єднання митців-українців в Америці, з відділом у Філадельфії, де у вересні 1952 р. відкрито Українську мистецьку студію. З 1963 р. у США почав виходити друкований орган Об’єднання митців-українців в Америці – журнал «Нотатки з мистецтва», до якого тяжіли українські митці з усього світу. Усі відомі скульптори, зокрема автори пам’ятників Тарасові Шевченку у Вінніпегу (Андрій Дараган), Вашингтоні та Буенос-Айресі (Леонід Молодожанин), Лесі Українки – в Клівленді і Торонто (автор обох – Михайло Черешньовський) є членами Об’єднання митців-українців в Америці. Важливі завдання виконує і, організований у 1971 р. в Чикаго, – Український інститут модерного мистецтва. Він має своє постійне приміщення з виставковою галерею, канцелярію, бібліотеку, колекцію картин і скульптур.

Слід зауважити, що у міжвоєнний період та після завершення Другої світової війни значна частина українців прибула до Великобританії та Франції. Громадські осередки українців особливу увагу приділяють проблемам вивчення молодими поколіннями рідної мови, літератури та історії, що, безумовно, є одним з головних напрямів виховання самосвідомості і прищеплення культурних традицій народу. У діаспорі постійно розвивається художня самодіяльність. Це підтверджується діяльністю хорів «Діброва», «Гомін», танцювальних ансамблів метелик», «Орлик», квартету бандуристів «Кобзарське царство». При філіалі Римського українського католицького університету в Лондоні – одного з наймолодших наукових центрів української діаспори в Західній Європі, діє мистецька секція, яка організовує виставки українських вишиванок, кераміки, інших виробів прикладного мистецтва, вечори поезії, зустрічі з художніми колективами України. У Лондоні проживає видатна українська поетеса і художниця Галя Мазуренко, поезії якої позначено модерністською спрямованістю, своєрідним відчуттям слова, багатообразністю (збірки «Акварелі», «Пороги» та ін.).

Франція є другою західноєвропейською країною, де проживає порівняно численна українська діаспора. Щоб зберегти національну етнічну та культурну самобутність, українці у Франції створили Український центральний громадський комітет у Франції. Центральне представництво українців у Франції та широку мережу жіночих, молодіжних, культурологічних і просвітянських організацій. Мистецький Париж пам’ятає блискучі імена Марії Башкірцевої і Святослава Гординського, Олександра Архипенка і Сержа Лифаря, Олекси Грищенка і Якова Гніздовського. Серед них особливе місце належить видатній художниці з України Софії Левицькій. Вона була членом комітету «Осіннього салону», що є великим досягненням іноземця в Парижі та визнанням його таланту. Її ілюстрації до твору М. Гоголя «Вечори на хуторі біля Деканьки», який вона переклала разом з поетом Роже Алляром французькою, за своєю досконалістю, філігранністю виконання, вишуканим стилем нагадують старовинні гравюри. Критики відзначали природжений талант художниці до елегантної стилізації. У 1932 р. твори Софії Левицької експонувалися на виставці української графіки в Берлині та Празі, а також на виставці сучасної графіки у Львові. У 1989 р. в Парижі вийшов альбом графіки нашої видатної співвітчизниці та спогади про неї. Ще один член комітету Осіннього салону» - визначний український маляр мистецтвознавець Олекса Грищенко (1883-1977 рр.). Всесвітньо відомий пейзажист, твори якого в музеях і зібраннях Львова, Парижа, Страсбурга, Брюсселя, Осло, Стокгольма, Москви, Мадрида, Монреаля, Осло та інших міст. Нині в Парижі працюють українські художники А. Сологуб, О. Мазурик, музикознавець А. Вірста. Серед творів О. Мазурика – численні пейзажі, портрети, модерні гравюри, ікони. Виставка творів О. Мазурика експонувалася в 1990 р. в Києві.

Важливим досягненням української громади у Франції стало створення в 1949 р. архіву української еміграції у Франції, що знаходиться в Сарбонському університеті при Інституті східних мов і цивілізацій. Ту на професійному рівні викладається українська мова. Франція має невелике відділення Українського вільного університету, де вивчається історія України та інші українознавчі дисципліни. З 1952 р. українську мову офіційно затверджено для вивчення в Паризькому державному університеті. Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої в 1873 р. у Львові дослідницької установи тієї самої назви. У 1947-1951 рр. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарсель, поблизу Парижа, де знаходиться й тепер.

Ще в мюнхенський період НТШ видано першу частину тритомної «Енциклопедії українознавства» та 12 томів інших наукових праць. У 1954-1959 рр. вийшла десятитомна «Енциклопедія українознавства (словникова частина)». Триває робота з підготовки семитомної «Енциклопедії української діаспори». В українській діаспорі значну роль надавали розвитку освіти і науки. Першою високою школою став, заснований на початку 1921 р. у Відні, Український вільний університет (УВУ). Його співзасновниками були професори С. Дністрянський і М. Грушевський. Восени 1921 р. Університет перенесли до Праги, де він знаходився до 1939 р., а після закінчення Другої світової війни відновив свою роботу в Мюнхені. За час існування УВУ видав близько 100 томів «Наукових записок», «Наукових збірників», монографій, мистецьких альбомів. В університет проводяться наукові конференції, захист дисертацій, стажування науковців з України. Ваговим здобутком української еміграції в Німеччині став Український науковий інститут (УНІ), створений в Берліні в 1926 р. заходами П. Скоропадського. У 1934 р. він став державною інституцією, прикріпленою до Берлінського університету. Тут працювали такі непересічні особистості, як В. Липинський, С. Смаль-Стоцький, Д. Чижевський, Б. Лепський.

У 1922 р. в Чехословаччині засновано Українську господарську академію в Подєбрадах. У 1932 р. уряд Чехословаччини припинив фінансування академії, і тоді замість неї було створено Український Технічно-Господарський інститут заочного навчання, де в 1932-1937 рр. 749 осіб були його студентами. З 1953 р. кафедра української мови та літератури філософського факультету університету в Пряшеві (Словаччина) готує учительські кадри для шкіл з українською мовою навчання. Виходить єдиний на Пряшевщині український літературний журнал «Дукля». Музей української культурі у Свиднику видає «Наукові збірники української культури».

Далі необхідно наголосити, що у східній українській діаспорі – в державах, що виникли на теренах пострадянського простору – відродження культурно-національного життя українців почалося з шкільництва. Такі громадянські інститути, як «Науковий центр україністики» в Башкортостані та Українське товариство Киргизької Республіки «Берегиня», «Товариство української культури» в республіці Молдова, Томський центр української культури «Джерело» та Український національно-культурний центр «Промінь» у Самарі свідчать про початки демократизації суспільств нових незалежних держав і про відродження етнічності українців східної діаспори. Сьогодні в Україні створена нормативно-правова база роботи з українськими громадянами за кордоном, яка спрямована на задоволення їхніх культурних потреб. Зокрема, діє Закон України «Про правовий статус закордонних українців» (2004 р.). у 2006 р. розроблена Державна програма співпраці із закордонними українцями на період до 2010 р. За час незалежності була закладена стратегія культурно-освітньої співпраці із закордонним українством. Її реалізують Товариство «Україна – Світ», Міжнародна школа україністики НАН України, Центр українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка тощо.

Процес культуро творення, що тривав в українській діаспорі, став вагомою складовою українського культурного простору. Його головною метою стала духовна консолідація українців всього світу в інтересах відродження, збереження й примноження національно-культурних традицій власного народу. Це сприяло збереженню цілісності української культури, а в умовах незалежності – активізації державотворчого потенціалу, зміцненню позицій українських організацій у країнах поселення, а України – у світовому співтоваристві.

Запитання для самоконтролю знань

1. Назвіть головні напрями культурної політики в роки незалежності.

2. Стан і проблеми народного мистецтва на сучасному етапі.

3. Які нові умови склалися в розвитку української культури на початку ХХІ ст.

4. Назвіть найвідоміших представників української культури в діаспорі.

5. У чому полягала їх роль у збереженні національної культури?

6. Назвіть найвідоміші українські наукові та навчальні заклади в діаспорі.

7. Чим характеризуються основні тенденції сучасного розвитку культури України?