Процесі викладання полягає у

• передачі інформації;

• організації навчально-пізнавальної діяльності тих, хто навчається;

• наданні допомоги у випадку утруднення у процесі навчання;

• стимулюванні інтересу, самостійності і творчості тих, хто навчається;

• оцінці навчальних досягнень тих, хто навчається.

Метою викладання є організація ефективного учіння кожного з тих, хто навчається у процесі передачі інформації, контролю і оцінки її засвоєння. Ефективність учіння передбачає також взаємодію з тими, хто навчається і організацію як сумісної, так і самостійної діяльності.

Учіння- це діяльність тих, хто навчається по:

• опануванню, закріпленню і застосуванню знань, умінь і навичок;

• самостимулюванню до пошуку, розв’язанню навчальних завдань, самооцінці навчальних досягнень;

• усвідомлення особистісного значення в соціальної важливості культурних цінностей і людського досвіду, процесів і явищ оточуючої дійсності.

Метою учіння є пізнання, збір і переробка інформації про оточуючий світ. Результати учіння виражаються у знаннях, уміннях, навичках, системі відношень і загальному розвитку тих, хто навчається.

Учіння як діяльність має місце там, де дії людини керуються свідомою метою засвоїти певні знання, навички, уміння.

Освіта – це цілеспрямований процес і одночасно результат придбання визначених знань, умінь і навичок. До структури вищої освіти входять: освітні й освітньо-кваліфікаційні рівні.

Освітні рівні:

• неповна вища освіта – освітній рівень вищої освіти особи, який характеризується сформованістю її професійних якостей за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста;

• базова вища освіта – освітній рівень вищої освіти особи, який характеризується сформованістю її професійних костей за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра;

• повна вища освіта – освітній рівень освіти особи, який характеризується сформованістю її професійних якостей за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра;

• післядипломна освіта – спеціалізоване вдосконалення освіти та професійної підготовки особи шляхом поглиблення, розширення і оновлення її професійних знань, умінь та навичок та основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду. Післядипломна освіта здійснюється ВНЗ післядипломної освіти.

Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти

Молодший спеціаліст – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту в певному напрямі діяльності.

Бакалавр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні спеціальні знання, вміння та навички в певному напрямі діяльності.

Спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, фундаментальні спеціальні знання, вміння та навички в певному напрямі діяльності.

Магістр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра (спеціаліста) здобула повну вищу освіту, фундаментальні спеціальні знання, вміння та навички інноваційного характеру в певному напрямі діяльності.

Завершується навчання захистом випускної роботи на 4 курсі (бакалаври) і захистом дипломної роботи на 5 курсі (фахівці). При бажанні, випускник-фахівець, може продовжити навчання й одержати кваліфікацію магістра. Можливе і подальше навчання в аспірантурі, де готується і захищається дисертація за обраною темою дослідження.

В Україні діють такі види вищих навчальних закладів освіти:

1. Університет (класичний університет) – багатопрофільний вищий навчальний заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою природничих, гуманітарних, технічних та інших напрямів науки, техніки і культури за освітньо-професійними програмами всіх рівнів, проводить фундаментальні та прикладні дослідження, є провідним науково-методичним центром, сприяє поширенню наукових знань та здійснює культурно-просвітницьку діяльність серед населення, має розвинуту інфраструктуру наукових і науково-виробничих установ і підприємств, високий рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення такої діяльності. Можуть створюватися технічні, технологічні, економічні, медичні, сільськогосподарські та ніші університети, які здійснюють багато профільну підготовку висококваліфікованих фахівців з вищою освітою у відповідній галузі.

2. Академія – вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів в окремо визначеній галузі знань або виробництва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та матеріального забезпечення.

3 Інститут – вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки, виробництва, освіти, мистецтва і культури, проводить на належному рівні наукову та науково-виробничу діяльність, має високий кадровий і метаріально-т5ехнічний потенціал.

4. Консерваторія (музична академія) – вищий заклад освіти здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у галузі мистецтва і культури – музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, - проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення. Навчання в консерваторії передбачає всебічну теоретичну і практичну підготовку музикантів до професійної виконавської і педагогічної діяльності.

5. Коледж – вищий навчальний заклад освіти або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами бакалавра або молодшого спеціаліста з одного (кількох) споріднених напрямів підготовки або спеціальностей, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу.

6. Технікум (училище) – вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами молодшого спеціаліста, має необхідний кадровий потенціал та матеріально-технічну базу.

2.3. Цілі й завдання навчання у вищий школі. Складові освітньої підготовки.

Цілі навчання у вищий школи визначаються метою вищої освіти, яка сформульована у ст. 42 Закону України „Про освіту”: „Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-професійних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовки та підвищення їх кваліфікації”.

Серед пріоритетних напрямів реформування вищої освіти у Державній національній програмі „Освіта” („Україна ХХІ століття”) наголошено на необхідності оновлення змісту освіти; запровадження ефективних педагогічних технологій; створення нової системи методичного та інформаційного забезпечення вищої школи; входження України у трасконтинентальну систему комп’ютерної інформації.

Зміст освіти – це науково-обгрунтована система дидактичного та методично сформованого матеріалу для різних освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів. Складовими змісту освіти є нормативний та вибірковий компоненти. Нормативний компонент змісту освіти визначається відповідно державним стандартам освіти, а вибірковий – вищим навчальним закладом.

Зміст освіти визначається також освітньо-професійною програмою підготовки, структурно-логічною схемою, навчальними програмами дисциплін, іншими нормативними актами органів державного управління освітою та вищого навчального закладу і відображається у відповідних підручниках, навчальних посібниках, методичних матеріалах і дидактичних засобах.

Зміст освіти складається з чотирьох основних компонентів: когнітивного досвіду, досвіду практичної діяльності, досвіду творчої діяльності і досвіду емоційно-ціннісного ставлення до оточуючої дійсності.

1 Когнітивний досвід особистості включає систему знань про природу, суспільство, мислення, техніку, засоби діяльності, засвоєння яких забезпечує формування у свідомості особистості наукової картини світу.

2 Досвід практичної діяльності (практичний досвід) – уміння і навички.

Уміння і навички можуть бути загальними (складання плану, виділення суттєвого, порівняння, формулювання висновків, конспектування, анотування, робота з підручником, словниками, довідниками тощо) і специфічними, що формуються лише в рамках певних навчальних предметів (уміння розв’язувати фізичні або математичні задачі, ставити досліди з хімії тощо)

3 Досвід творчої діяльності забезпечує готовність особистості до розв’язання нових проблем, до перетворення дійсності. Він виявляється в:

• самостійному перенесенні знань і умінь у нову ситуацію;

• бачення нових проблем в знайомій ситуації;

• бачення структури об’єкта і його нових функцій;

• самостійному комбінуванні відомих способів діяльності в нові;

• баченні різноманітних способів розв’язання проблеми й альтернативних доказів;

• побудові принципово нового способу розв’язання проблеми, що є комбінацією відомих;

4 Досвід ціннісного ставлення особистості до оточуючої дійсності являє собою систему мотиваційно-ціннісних, морально-естетичних ставлень особистості до світу, діяльності, людей.

Всі компоненти змісту освіти взаємозалежні. Уміння без знань неможливі, творча діяльність здійснюється на основі певних знань і умінь.

Планування навчального процесу у вищий школі

Навчальний процес у вищий школі охоплює всі види аудиторних занять, самостійної роботи студентів, всі види навчальної і виробничої практики.

Організацію і планування навчального процесу у вищий школі забезпечено відповідними документами. Одним із найважливіших є графік навчання на факультеті. Він складається в деканаті на підставі навчального плану з урахуванням пропозицій кафедр, містить перелік предметів, що вивчатимуться, вказівку на види занять (лекції, семінари, практичні й лабораторні заняття, навчальна і виробнича практика). У графіку зазначено кількість годин, відведених на кожен вид занять, зроблено календарний розподіл занять у семестрі й упродовж навчального року.

Графік може коригуватися залежно від зовнішніх факторів: зміни умов проходження практики, роботи інфраструктури вузу (заповнюваності бібліотек, достатності місць у гуртожитках). та ін. При цьому викладач повинен мати гнучкі форми викладання матеріалу з урахуванням забезпеченості бібліотеки навчальними і методичними посібниками, наявності технічних засобів навчання, програмного і комп’ютерного забезпечення, можливості дистанційного навчання тощо.

Другим документом, що регулює навчальний процес упродовж семестру, є розклад занять. Він мусить відповідати таким психологічним і дидактичним вимогам:

1) враховувати динаміку працездатності студентів протягом дня і тижня. Дослідження психологів і фізіологів засвідчують, що найпродуктивнішими є другі, а потім перші і треті пари занять. Протягом тижня найбільша продуктивність спостерігається у вівторок і середу, а потім – у понеділок і четвер. Найважчим для сприймання є лекції з теоретичних курсів, вони потребують стійкої уваги і зосередженості. Легше сприймаються лекції з курсів описового чи розповідального характеру. Потім ідуть семінарські заняття з теоретичних курсів, лабораторні заняття та різні практикуми;

2) рівномірно розподіляти в часі різні види занять. Для цього слід не допускати навантаження студентів на цей день заняттями, що потребують ретельної домашньої підготовки (наприклад, три семінари). На початку семестру протягом 7-10 днів практикується „начитування” лекцій для забезпечення теоретичних основ проведення семінарських, практичних і лабораторних занять;

3) визначити дні самостійної роботи студентів. Доцільність цієї вимоги дискутується серед викладачів – одні з них вважають такий день необхідним, інші – вбачають у ньому додатковий вихідний день для студентів. Очевидно, ефективність днів для самостійної роботи значною мірою залежить від планування і контролю обсягу роботи з боку викладачів і наявності навчально-методичної літератури для студентів у бібліотеці та кабінетах кафедр. Безумовно, мають бути передбачені вільні дні для роботи над дипломними (кваліфікаційними) роботами у ІХ – Х семестрах;

4) складати стабільний розклад занять, що забезпечує індивідуальний режим студентів, вироблення динамічного стереотипу. Це не означає, що у розкладі не може бути тимчасових змін. Інколи занадто стабільність заважає ефективності організації навчального процесу.

5) своєчасно закінчувати читання теоретичних курсів і не прискорювати виконання програм семінарів, практикумів і лабораторних занять. Традиційно склалася думка, що прискорене вивчення навчальних дисциплін або послідовне вивчення одного предмета за іншим не відповідає природі сприймання і заглиблення студентів у науку, що вивчається. Прискорене вивчення, як показали дослідження, знижує ефективність навчання певної дисципліни і послаблює виховний вплив особистості педагога на студентів, гальмує їхню творчу активність.

У період реформування системи вищої освіти і пошуку нових технологій навчання вищі навчальні заклади випробовують протилежний підхід до організації навчального процесу. Таким є метод занурень, або концентрованого навчання певної дисципліни у стислі строки, після чого відразу ж проводиться іспит. Недоліком такого методу є те, що для підготовки до іспиту серед семестру не відводять дні, тому відвідування інших дисциплін може страждати. Навіть за умов відведення днів на підготовку до такого іспиту цілісність навчального процесу на факультеті буде порушена.

Ще один досвід – пакетування навчальних дисциплін та їх послідовне (а не паралельне) вивчення: протягом семестру одночасно вивчається не більше трьох навчальних дисциплін.

Місце і значення навчальної дисципліни, її загальний зміст і вимоги щодо знань і умінь визначаються навчальною програмою дисципліни. Навчальна програма – це нормативний документ, який визначає зміст дисципліни, методи аудиторної, самостійної та індивідуальної роботи студентів, форми контролю знань, а також відповідні літературні джерела для досягнення високої продуктивності навчального процесу. Типові навчальні програми розробляє науково-методичний центр вищої освіти разом з педагогічними колективами провідних вищих навчальних закладів. Для кожної навчальної дисципліни, що входять до освітньо-професійної програми підготовки, на підставі типової програми дисциплін і навчального плану вищим навчальним закладом (відповідною кафедрою) складається робоча навчальна програма дисципліни, що є нормативним документом вищого навчального закладу.

Історично склалися два способи побудови навчальних програм. Один з них одержав назву концентричного, інший – лінійного. Відповідно до концентричного способу спочатку визначається концептуальна одиниця базового навчального матеріалу певної дисципліни. Потім цей навчальний матеріал повторюється на кожному змістовному елементі вивчення курсу, але в більш розширеному вигляді. За цим способом детальніше враховуються індивідуальні здібності студентів, але сповільнюється темп вивчення. Сутність лінійного способу навчання полягає у тому, що матеріал кожного наступного змістовного модуля дисципліни є логічним продовженням того, що вивчалося на попередніх тематичних блоках. Обидва способи поширені у викладацькій практиці і знаходять своє відображення залежно від особливостей навчального курсу та стилю викладання.

Робоча навчальна програма дисципліни включає виклад конкретного змісту дисципліни, послідовність її вивчення, організаційні форми навчання, форми і способи поточного і підсумкового контролю, літературні джерела і технічні засоби навчання. Структурні складові робочої навчальної програми: тематичний план, завдання для самостійної і індивідуальної роботи, методи поточного і підсумкового контролю, перелік навчально-методичної літератури і технічних засобів навчання. Робочі програми затверджуються спочатку на кафедрі, а потім методичною комісією факультету.

Система стандартів вищої освіти. Нормативні документи

У Законі України „Про освіту” зазначається, що державні стандарти освіти встановлюють вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки в Україні. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форм здобуття освіти.

Державні стандарти освіти розробляються окремо з кожного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Вони підлягають перегляду та перезатвердженню не рідше один раз на 10 років.

Освітній стандарт – це основа на якій будуються різнорівневі програми і написані підручники. У програмах і підручниках має забезпечуватися не лише обов’язків рівень стандарту, а й підвищений та поглиблений рівні.

Для вищої освіти розробляється система стандартів, складниками якої є освітньо-кваліфікаційна характеристика фахівця, освітньо-професійна програма його підготовки, засоби діагностики рівня якості освітньо-професійної підготовки фахівця.

Система державних стандартів вищої освіти є нормативною базою функціонування системи вищої освіти в цілому. Їх розроблення здійснюється на трьох рівнях: держави, галузі, підприємства (вищого навчального закладу).

Держава визначає загальні вимоги до системи стандартів і кожного освітньо-кваліфікаційного та відповідного освітнього рівня.

Галузь і вищий навчальний заклад, ґрунтуючись на системі державних стандартів, розробляє нормативні й навчально-методичні документи за певними напрямами підготовки та спеціальностями, що наведені в „Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями”.

ОКХ (освітньо-кваліфікаційна характеристика) має відомості про:

• призначення – де і з якою метою вона використовується;

• призначення фахівця – галузі, первинні посади, на яких від переважно може працювати; спеціалізації, яких він як фахівець певної спеціальності та освітньо-кваліфікаційного рівня може набути самостійно або шляхом додаткової підготовки;

• структуру професійної діяльності :функціональну і предметну;

• стандарти якості освітньої та професійної підготовки фахівця з вищою освітою – кваліфікаційні вимоги до професійної діяльності випускника певної спеціальності та освітньо-кваліфікаційного рівня і його загальну характеристику як соціальної особистості: типи діяльності та типові завдання діяльності, обов’язкові для всіх навчальних закладів, що здійснюють підготовку фахівців; узагальнені структури діяльності, адекватні типовим завданням діяльності; вказівки щодо необхідного рівня опанування цією діяльністю; те саме для професійних завдань, що відповідають спеціалізації або включені за домовленістю із замовником фахівців (варіативна частина ОКХ).

ОКХ випускника вищого навчального закладу є державним нормативним документом, у якому узагальнюється зміст освіти, тобто відображаються цілі освітньої та професійної підготовки, визначається місце фахівців у структурі господарства, держави і вимоги до його компетентності, інших соціально важливих властивостей та якостей.

Освітньо-професійна програма становить перелік нормативних навчальних

дисциплін із зазначенням загального обсягу часу (у годинах) для аудиторних занять і самостійної роботи студентів, який відводиться для їх вивчення, та форм підсумкового контролю з кожної навчальної дисципліни.

Співвідношення між часом для аудиторних занять і самостійної роботи студентів, форми періодичність проміжного контролю визначаються навчальним планом вищого навчального закладу.

Важливим чинником в освітньо-професійній програмі підготовки фахівця є розподіл змісту ОПП та визначення максимального навчального часу за циклами підготовки. ОПП передбачає такі цикли, що забезпечують певний освітній рівень:

• гуманітарний;

• соціально-економічний;

• природничо-науковий;

• рівень професійної (професійно-орієнтованої) та практичної підготовки.

У розділі, присвяченому нормативному змісту освітньо-професійної програми, представлено систему знань у вигляді змістовних модулів до складових узагальнених структур діяльності, поданих в ОКХ у зміст вмінь, та зазначено мінімальну кількість навчальних годин/кредитів вивчення кожного змістовного модуля.

Нормативними формами державної атестації для встановлення рівня опанування студентом відповідних блоків змістовних модулів пропонується тестовий державний іспит, дипломний проект або випускна робота.

Структурно-логічна схема підготовки визначає науково-методичне структурування процесу реалізації освітньо-професійної програми (послідовність вивчення навчальних дисциплін, форми і періодичність виконання індивідуальних завдань та проведення контролю тощо).

Навчальний план – це нормативний документ, що складається вищим навчальним закладом на підставі освітньо-професійної програми та структурно-логічної схеми підготовки і визначає перелік та обсяг нормативних і вибіркових навчальних дисциплін, послідовність їх вивчення, конкретні форми проведення навчальних занять (лекцій, лабораторних, практичних, семінарських, індивідуальних занять, консультацій, навчальних і виробничих практик) та їх обсяг, графік навчального процесу, форми і засоби проведення поточного й підсумкового контролю. У навчальному плані вказується й час, відведений на самостійну роботу студентів.

Навчальний план розробляється на весь період реалізації відповідної освітньо-професійної програми і затверджується керівником вищого навчального закладу.

Крім навчального плану, на кожному факультеті складається робочий навчальний план, який затверджується деканом відповідного факультету. Робочий навчальний план – це також нормативний документ, у якому конкретизуються форми проведення навчальних занять, їх обсяг, форми і засоби проведення поточного й підсумкового контролю на кожний семестр.

Крім зазначених вище нормативних документів за потреби складається індивідуальний план студента – нормативний документ, за яким здійснюється його навчання з урахуванням вимог освітньо-професійної програми відповідного рівня підготовки та особистих освітньо-професійних інтересів і потреб студента. Складений на кожний навчальний рік на підставі робочого навчального плану факультету і структурно-логічної схеми підготовки, він містить усі нормативні та вибіркові навчальні дисципліни, вибрані студентами. Методичне керівництво та контроль навчання студента за відповідним навчальним планом здійснює декан факультету й відповідної кафедри (предметні або циклові комісії). При цьому обов’язковими для вивчення студентом є не лише вибіркові навчальні дисципліни, визначені вищим навчальним закладом, а й вибрані студентом і внесені до його індивідуального навчального плану. Відповідальність за виконання індивідуального навчального плану повністю покладається на студента.