3.3. Пріоритетні національні інтереси та напрями європейського та євроатлантичного інтеграційного курсу України у воєнно-політичній сфері

Реалізація європейського та євроатлантичного інтеграційного курсу є пріоритетом зовнішньої політики України тому, що, на наш погляд, це є найкращим способом забезпечення національних інтересів нашої держави  побудови економічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин та гарантування національної безпеки.

За словами колишнього міністра закордонних справ України Б.Тарасюка, основними політичними вигодами послідовної європейської інтеграції є „...зміцнення стабільності демократичної політичної системи та її інститутів, модернізація правового поля і забезпечення прозорості національного законодавства, поглиблення культури демократії і поваги до прав людини тощо. Європейська інтеграція також означає зміцнення національної безпеки та безпеки громадян, сприяє стабільності у відносинах з усіма сусідами. Соціальні вигоди інтеграції полягають у підвищенні рівня життя і добробуту, наближенні до високих європейських стандартів особистої безпеки, освіти, охорони здоров’я, якості інформації, вільного руху праці...” [304, с.6].

Отже, на нашу думку, основними перевагами реалізації зазначеного курсу лише у воєнно-політичній сфері є такі:

Остаточне зняття питання збереження державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і непорушності державних кордонів. Україна дістане гарантії воєнної безпеки від інших держав – членів колективної безпеки.

Безпосередня участь у процесах вироблення рішень у рамках НАТО і ЄС під час обговорення питань розвитку безпеки Європи, які не тільки здійснюють прямий вплив на інтереси національної безпеки України, а й формують середовище європейської безпеки.

Закріплення міжнародної відповідальніості за підтримання безпеки в Європі та світі, що її Україна вже несе як член антитерористичної коаліції, член миротворчих операцій ООН і НАТО. Україна не просто матиме змогу брати участь у миротворчих операціях, а й здійснюватиме вплив на політичні рішення, що їх ухвалюють країни-члени.

Реформа збройних сил, створення професійної армії у відповідності до геополітичних умов сьогодення. Виконання критеріїв вступу до Альянсу і Євросоюзу передбачає проведення як власне військових, так і військово-політичних реформ.

Економія коштів, які зараз Україна змушена витрачати на утримання надлишкової кількості і озброєнь, і особового складу, і інфраструктури Збройних Сил.

Позитивні зміни у вирішенні інвестиційних питань. Вступ до західних структур безпеки зумовить покращення інвестиційної привабливості країни в очах міжнародного інвестора.

Приведення наших озброєнь до стандартів НАТО. Перехід на ці стандарти відкриє перед Україною нові можливості і ринки збуту української техніки та зброї. Відтак, вступ до НАТО має призвести до збільшення і диверсифікації закупівлі озброєнь і військової техніки, що також сприятиме розвитку українського оборонно-промислового комплексу, та надати можливість більшої оборонно-промислової кооперації з західними структурами, отримання західних технологій та інвестицій у високотехнологічні сфери виробництва.

Зменшення залежності від Росії у стратегічних військових питаннях. Україна по-справжньому вийде зі сфери критичного геополітичного впливу Російської Федерації й зможе будувати з нею рівноправні міждержавні відносини без вираженого домінування.

Разом з тим членство в цих організаціях не є тільки споживанням позитивів від колективної безпеки, це є і контрибуцією, бо Україна, гарантуючи власну безпеку, стає гарантом загальної безпеки Європи тощо.

Однак, незважаючи на очевидні переваги європейського та євроатлантичного курсу нашої країни, не слід забувати про деякі загрози для України, які вже виникають і в подальшому виникатимуть в процесі проведення такої інтеграційної політики, особливо щодо вступу до НАТО. На нашу думку, серед таких загроз необхідно зазначити такі:

1. Погіршення відносин з Росією. Оскільки, як підкреслювалося вище, Україна є для Росії найбільш важливим сусідом у контексті її відносин із Заходом. З одного боку, тісний союз між нашими державами забезпечує утримання російської держави на орбіті світової політики, збереження за собою тієї ролі у світі, яка залишилася їй у спадок від СРСР, і водночас створення могутнього наукового, економіко-технологічного і військового потенціалу, покликаного підкріпити її лідерські амбіції та політику відновлення “Великої Росії”. З другого – РФ однозначно заявляє, що одною з основних загроз у міжнародній сфері є “зміцнення воєнно-політичних блоків та союзів, перш за все  розширення НАТО на Схід” [138, с.6]. Можна прогнозувати, що взаємини погіршаться через те, що Росія застосовуватиме будь-які методи, щоб зупинити процес. Вона впливатиме через безпосередні зв’язки із країнами НАТО, із лідерами НАТО. Триватимуть переговори й висуватимуться вимоги до України, причому не виключено, що й залаштунковими методами. Росія може вдатися до певних видів не лише політико-психологічних тисків, а й економічного, скажімо, підняти ціни на газ та нафту.

Однак, варто зауважити, що, незважаючи на всі заяви Росії, вона дуже активно співпрацює з НАТО і з багатьма країнами  членами Альянсу. РФ сьогодні має куди тісніші відносини з НАТО, ніж Україна, адже був створений і діє Комітет НАТО-Росія не в форматі 19+1, як Комісія Україна-НАТО, а у форматі “двадцятки”. Росія прагне бути задіяною в НАТО – de facto – про що свідчить її участь у 45 комітетах НАТО, і відповідно мати вплив на ухвалення рішень з певного кола спільно визначених питань. Невступом або навіть коливаннями “вступати чи ні” Україна заохочуватиме Росію до продовження її нинішньої політики тиску та економічного шантажу, спрямованих на відновлення російської імперії в тому чи іншому її вигляді.

Слід згадати, що побоювання зіпсувати стосунки з Росією звучали й перед вступом до НАТО деяких країн  колишніх членів ОВД і навіть колишніх республік СРСР. Але досвід показав, що справжні стосунки, попри войовничу риторику політичних акторів, не погіршилися. Звичайно, до України у російського керівництва завжди був особливий підхід і агресивна риторика на українську адресу буде неминучою, але це ще не означає, що політичні, економічні та соціальні відносини між двома держави від цього постраждають. Просто вони набудуть нового виміру. Треба розуміти, що реакція Росії на вступ України до НАТО зумовлена не тим, що це нібито нестиме загрози для Росії. Насправді це реакція Росії на те, що Україна остаточно виходить з-під її контролю в результаті приєднання до НАТО. Це досить хвороблива реакція, але, швидше за все, недовготривала, і верх обов‘язково візьмуть раціональні моменти позитивного двостороннього співробітництва між Україною і Росією. На нашу думку, навпаки ситуація у взаєминах двох держав має поліпшитися, позаяк, з одного боку, в Україні перестануть боятися за свою незалежність та територіальну цілісність і сприйматимуть Росію більш доброзичливо, без побоювань. У Росії, з іншого боку, після того як Україна набуде членства в НАТО, відпаде необхідність думати про якийсь реванш щодо відновлення Радянського Союзу або збільшення території Російської Федерації за рахунок України.

Отже, наша країна не може викидати російського чинника, але й не може також оглядатись щоразу на Росію.

На наш погляд, шляхом мінімізації цієї загрози може бути активне зміцнення стратегічного партнерства з Росією в економічній, політичній, військовій, соціальній та інших сферах. Звичайно, Україна має перш за все виходити із національних інтересів, але діалог із Росією треба продовжувати, зокрема й стосовно питання вступу України до НАТО. Вона повинна навести такі аргументи, які б змусили Росію зрозуміти, що вступ України до Альянсу не становитиме загрози російським інтересам – треба думати про інтереси партнера і сусіда, інакше неможливо будувати конструктивні відносини. Для цього треба ретельно проаналізувати стратегічні інтереси Росії на українській території, й після цього визначати параметри свого вступу до НАТО, який би не зашкодив жодним відносинам у трикутнику НАТО  Росія  Україна. Варто також брати до уваги співпрацю України з Росією в оборонному комплексі, проаналізувати наявні тут перспективи й ризики, втрати та перспективи співробітництва з НАТО. Визначатися слід з огляду на довгострокові перспективи.

Україна має чітко пояснювати російському партнеру, що таке для неї вступ до НАТО, якою буде українська політика після того, як наша держава вступить до НАТО, якими будуть відносини України з Росією. Варто стверджувати, що Українська держава, маючи тісні стосунки з Росією: економічні, політичні, військові, культурні та т.ін., будучи членом блоку, просто не дасть йому ухвалювати антиросійські рішення, оскільки існує правило консенсусного ухвалення рішень в НАТО. Заявляти, що Україна, налагоджуючи взаємини з Альянсом, виходитиме з того, що вона вже має зобов’язання перед своїм стратегічним партнером – Росією і не має наміру порушувати ці зобов’язання, які забезпечують мирний розвиток двох сусідніх держав. Разом з цим Україна зможе взяти на себе місію прискорювача співробітництва Росії із західними системами безпеки у воєнно-політичній сфері.

До того ж необхідно провадити політику “зв’язування” Росії, тобто створення умов і обставин, за наявності яких їй буде вкрай невигідним здійснення активних заходів тиску на нашу державу. Така політика може втілюватися у життя шляхом створення взаємовигідних крупномасштабних і капіталомістких перспективних проектів, заснування та розвиток спільних економічних об’єднань і структур, генерація двосторонніх ініціатив у всіх сферах життєдіяльності. Прикладом реалізації політики “зв’язування” може бути той же ЄЕП, але розбудований суто на засадах СОТ зі створенням зони вільної торгівлі як не початкового, а найвищого формату наших економічних відносин. Оскільки в іншому випадку дана структура перетвориться на потужний важіль в руках Росії, який дозволить маніпулювати Україною і створить нову загрозу її національній безпеці.