3.1. Кореляція між європейським і євроатлантичним зовнішньополітичним курсом України та політикою провідних первинних суб’єктів створення системи європейської безпеки

Федеративна Республіка Німеччина. ФРН є чи не єдиною країною  членом ЄС, яка активно провадить так звану “східну політику”, в рамках якої відносини з Україною відіграють важливу роль в її пріоритетах на Сході. Ще в 1997 р. тодішній міністр закордонних справ ФРН К.Кінкель наголошував: “Україна в нашій політиці архітектури безпеки повинна стояти на рівні з Росією і бути партнером на тих самих умовах, що й Росія” [Цит. за: 14, с.145].

Німеччина неодноразово виявляла неабияку зацікавленість у динамічних та конструктивних відносинах з Україною. Приміром, ще до проголошення Україною своєї незалежності ФРН у 1989 р. відкрила Генеральне консульство у Києві, а 26 грудня 1991 р. вона однією з перших серед країн “великої сімки” визнала Україну як суверенну державу і 17 січня 1992 р. встановила з нею дипломатичні відносини [343, с.165]. Серед зарубіжних офіційних осіб першим відвідав незалежну Україну тогочасний віце-канцлер, міністр закордонних справ ФРН Г.Ґеншер (жовтень 1991 р.). Першим західним посольством в Україні також стало посольство об’єднаної Німеччини.

Втім, певний час ФРН, як і Захід загалом, формувала відносини з країнами СНД, зокрема з Україною, через призму взаємин із Москвою. І це зрозуміло, оскільки серед німецького керівництва, на нашу думку, ще певний час існував стереотип про існування на теренах колишнього Радянського Союзу єдиного політичного простору  СНД – під егідою Росії. Далося взнаки те, що саме Російська Федерація, яка проголошувала прозахідні орієнтири, стала основною спадкоємницею СРСР. До того ж у політиці України після проголошення незалежності простежувалася ще деяка невпевненість, побоювання зіпсувати відносин з Росією. Німеччину також хвилювала проблема ліквідації ядерної зброї, успадкованої Україною від СРСР. Вирішення її західні країни, у тому числі й ФРН, бачили у певній політичній ізоляції України та демонстративному розвитку взаємин з Росією.

У 1993 р. урядові кола ФРН остаточно впевнилися у необхідності розглядати відносини з Україною відокремлено. У Бонні дійшли висновку, що без суверенної України неможливо зберегти той стан речей, який склався у Європі після об’єднання Німеччини, розпуску ОВД, а потім і розпаду СРСР. За словами голови Товариства східноєвропейських досліджень Р.Зюсмут, екс-спікера бундестагу, “… Україну тривалий час в Європі недооцінювали”, але, на її думку, “Україна  дуже важливий партнер серед країн, які не є кандидатами на вступ до Європейського Союзу” [103, с.3].

Такі зміни в українсько-німецьких стосунках привели до формування відповідної договірно-правової бази у наших відносинах, що дозволило підписати значну кількість важливих угод та обмін візитами високих урядових та парламентських делегацій. Якісно новий рівень двосторонніх відносин знаменувало підписання Договору про розвиток широкомасштабного співробітництва у сфері економіки, промисловості, науки і техніки, підписано Спільну декларацію про основи відносин між Україною та Німеччиною тощо.

У травні 1998 р. у Бонні було проведено перші українсько-німецькі політичні консультації, очолені лідерами обох країн (подібні заходи регулярно відбуваються й донині). Це був новий етап в історії відносин двох країн, оскільки під час таких консультацій Президент України та Федеральний канцлер ФРН обговорюють актуальні питання двостороннього співробітництва, боротьби з тероризмом, світової, європейської та регіональної політики. Також ведуться переговори між керівниками відповідних міністерств і відомств двох країн. Досягнуті домовленості у політичній, економічній, військовій, культурній та екологічній сферах створюють надійне підґрунтя для покращення партнерського співробітництва. “Про ексклюзивність такого формату двостороннього діалогу свідчить той факт, що, крім України, ФРН регулярно проводить аналогічні консультації лише з Францією, Польщею та Росією” [182, c.232].

Зважаючи на наймогутнішу в Європі економіку ФРН, торговельно-економічні відносини України з Німеччиною мають важливе значення. Саме тому для координації економічних зв’язків у 1993 р. було створено міжурядову українсько-німецьку раду співробітництва. Міністр закордонних справ України Б.Тарасюк у 2001 р. справедливо наголошував на тому, що “центральне положення, політичний вплив і економічна могутність об’єктивно роблять Німеччину пріоритетним партнером для нашої країни. Україні доцільно будувати свої відносини з ФРН як стратегічні. Сьогодні Німеччина залишається нашим торговельним партнером номер один серед західноєвропейських країн” [318, c.10].

П.Фішер, член правління “Коммерц-банку”, одного з найбільших у Німеччині, і член правління Німецько-українського форуму, стверджує, що можна говорити про “тверде, добре друге місце” України у сфері інтересів німецького капіталу на пострадянському просторі, і це добрий показник, оскільки Росія просто більша. Як переконують представники німецького бізнесу інвестиційна привабливість України збільшиться із розширенням ЄС. Але при цьому зазначають, що Україна нині не готова до масштабних німецьких інвестицій: не створено необхідного законодавчого поля, необхідної інфраструктури, дуже слабкою є банківська система, яка сьогодні просто не в змозі працювати з потенційними інвесторами [103, с.3].

Німеччина  одна з небагатьох держав Євросоюзу, яка послідовно підтримує прагнення України інтегруватися в ЄС. Про це свідчать численні висловлювання німецького керівництва. Так, наприклад, на четвертих українсько-німецьких консультаціях на найвищому рівні, що відбулися 6 грудня 2001 р., Федеральний канцлер ФРН Г.Шрьодер зробив “публічну заяву про підтримку Німеччиною асоційованого членства України в Євросоюзі”. У квітні 2003 р. під час візиту до ФРН прем’єр-міністра України Г.Шрьодер “підтвердив наміри своєї держави підтримувати нашу країну в цьому її прагненні” [204, с.3].

Варто зауважити, що результати президентських виборів в Україні значно посприяли розвитку двосторонніх відносин. Як зазначив колишній посол ФРН в Україні Д.Штюдеманн: “Завдяки помаранчевій революції Україна ввійшла у свідомість європейської громадськості. Якщо протягом тривалого часу ваша країна задовольнялася констатацією того факту, що Україна – це не Росія, то з листопада-грудня 2004-го це усвідомила і вся світова спільнота. Причому як прості люди з вулиці, так й інвестори. І це дуже важливо. Це та основа, на якій можна будувати відносини” [60, с.5].

Проте сьогоднішне керівництво ФРН на чолі з А.Меркель обережно ставиться до заяв про можливе членство України в ЄС. За словами канцлера, “новою формою відносин Євросоюзу з Україною могла б стати тісна співпраця”, яку вона розуміє як “проміжну фазу між діючою нині політикою сусідства й повноправним членством у ЄС”. На думку А.Меркель, “щоправда, і на цій новій стадії, не слід давати Києву якісь певні обіцянки чи визнавати його перспективним кандидатом до ЄС” [256, с.5].

Пожвавлення українсько-німецьких відносин у 1993 р. дало поштовх розвиткові воєнно-політичного та військового співробітництва між Україною і ФРН, яке здійснюється на основі Угоди про співробітництво у військовій галузі та Угоди про взаємне забезпечення офіційних робочих візитів, підписаних у серпні 1993 р.

На основі цих документів Міністерство оборони України і Федеральне міністерство оборони ФРН щорічно складають Програму двостороннього військового співробітництва, у рамках якої здійснюються такі заходи: двосторонні робочі візити, навчання військовослужбовців Збройних Сил України у військових вищих і спеціалізованих закладах Німеччини та їх стажування у військових підрозділах бундесверу, участь в спільних військових навчаннях тощо.

Німецькою стороною також висловлена готовність у межах компетенції Федерального міністерства оборони ФРН сприяти якнайшвидшому наданню допомоги Україні у ліквідації шахтних пускових установок та компонентів ракетного палива. Погоджено питання взаємодії сторін при виконанні спільних заходів у сфері контролю над озброєнням, зокрема в рамках імплементації Договору про відкрите небо. Досягнуто домовленість щодо надання Україні обладнання для обробки матеріалів спостережних польотів та устаткування вимірювального полігону для визначення характеристик апаратури спостереження.

У 2003 р. німецька сторона наголосила, що існує необхідність започаткування роботи щодо підготовки та підписання Угоди між Україною і ФРН про співробітництво у авіаційній та космічній галузі. Було зазначено, що Німеччина готова використовувати Ан-124 до того часу, поки не буде готовий літак А-400М. Крім того, фірма EADS готує пакет пропозицій щодо постачання АКБ ім. Антонова окремих комплектуючих для літака А-400М.

Згідно зі згаданою вище Програмою двостороннього військового співробітництва військовослужбовці Збройних Сил України та бундесверу регулярно беруть участь у спільних військових навчаннях, у тому числі в тих, які проводяться на території Німеччини. Зокрема в таких, як “Спільні зусилля-2001” (травень 2001 р.). Слід згадати й миротворчі навчання KFOR MRE (лютий  березень 2002 р.).

Зазначимо, що Німеччина одна із небагатьох західних країн, з якими Україна підписала ряд документів щодо розвитку військово-технічного співробітництва (ВТС). У грудні 1997 р. наша країна і ФРН підписали Угоду про співробітництво у сфері ВТС, а в травні 1998 р. – Угоду про взаємний захист таємної інформації. Крім того, у 1998 р., відповідно до міжурядової угоди, було створено українсько-німецьку комісію з питань ВТС та проведено низку шорічних її засідань, у результаті яких розроблено, узгоджено та подано на розгляд відповідних міністерств і відомств обох країн понад 80 конкретних проектів українсько-німецького співробітництва у сфері ВТС [343, с.168-170].

Враховуючи такий порівняно високий рівень розвитку двосторонніх відносин між Україною і ФРН у сфері воєнно-політичного та військового співробітництва, на наш погляд, не випадковим є те, що практично всі транспортні перевезення німецьких військових підрозділів до Афганістану в рамках діяльності антитерористичної коаліції 2001 році було у здійснено українською авіацією.

Французька Республіка. Аналізуючи українсько-французькі відносини, потрібно підкреслити той факт, що досить тривалий час Франція не розглядала Україну як важливого партнера у справі забезпечення європейської безпеки серед країн ЦСЄ. Хоча необхідно констатувати, що вона визнала незалежність нашої держави вже 27 грудня 1991р., а дипломатичні відносини між двома країнами були встановлені 24 січня 1992р.

Застій в українсько-французьких стосунках пояснюється не в останню чергу тим, що історично східноєвропейська політика Франції орієнтувалася на співпрацю з Росією. При цьому існування інших республік колишньої СРСР просто не помічалося. Такий підхід поширювався на процес створення системи європейської безпеки, який Париж розглядав у контексті лише західноєвропейської інтеграції, а питання розширеної системи безпеки на всьому континенті обмежувалися поглядами на місце і роль в ній Росії. Розвиток співробітництва з Україною та її політичну підтримку Франція ставила в залежність від ядерного роззброєння, ходу економічної реформи, вирішення конкретних питань українсько-французького інвестиційного співробітництва тощо. У згаданій вище “Білій книзі з питань оборони” Франції Україна фігурує тільки як “один з можливих факторів нестабільності в Європі” [445, с.61].

Декларуючи прагнення до налагодження стосунків з Україною, французьке керівництво не поспішало радикально змінювати свою позицію щодо нашої країни, хоча в контексті загальноєвропейської проблематики Україна почала поступово згадуватися нарівні з Росією. З приходом до влади в 1995 р. у Франції нового керівництва на чолі з Ж.Шираком чітко намітилася певна активізація у відносинах двох країн. Наприклад, французький парламент нарешті ратифікував Договір про взаєморозуміння та співробітництво між двома країнами. У промовах вищих посадових осіб Франції все частіше стали лунати тези про необхідність залучення України до створення європейської системи безпеки. Показовим є тут виступ французького міністра закордонних справ Ю.Ведріна у грудні 1997 р. на засіданні Комісії Україна  НАТО, який наголосив на необхідності більш активно розвивати відносини нашої країни з цією організацією і, зокрема, у політичній та військовій сферах. “Франція,  підкреслив міністр,  прийняла рішення брати активну участь у привілейованому діалозі між союзниками (Альянсом) та Україною” [248, с.13].

2-4 вересня 1998 р. відбувся перший офіційний візит Президента Франції до України. У цілому цей візит став певним підсумком поступального розвитку українсько-французьких відносин за останні роки, засвідчив активізацію двостороннього політичного діалогу, виявив прагнення французької сторони всебічно поглиблювати відносини з Україною, надолужити певне відставання в їх розвитку. На прес-конференції, проведеної за результатами візиту, Президент Франції Ж.Ширак зазначив, що, на думку Франції, незалежна Україна в нинішніх територіальних межах, утверджуючись на шляху демократії та економічних реформ, є основним елементом стабільності, миру й розвитку в завтрашній Європі. Він заявив, що його приїзд у супроводі політичної та економічної делегації засвідчує пошану та підтримку. За словами Ж.Ширака, Франція вважає Україну “європейською державою, яка оновлюється на засадах миру і демократії”. Він також наголосив, що підписані між Україною, Євросоюзом і НАТО договори про партнерство та співпрацю є позитивним кроком у цьому напряму. “Ми за те, щоб бачити Україну сильною в завтрашній Європі”,  наголосив він [330, с.1].

Однак нагадаємо, що Франція традиційно виступає за поглиблення, а не за розширення Євросоюзу. Тому протягом всього періоду перебування у влади партії “Союз за народний рух” в українських дипломатичних колах панувало переконання: “із Шираком жодних перспектив у ЄС Україна не має”. На думку оглядача газети “Дзеркало тижня”, “право так вважати українські євроінтегратори, безумовно, мали: за наявною інформацією, французький президент не визнає самої можливості членства України в Євросоюзі. Причому його позиція жодним чином не була підкорегована навіть після масованого штурму французької столиці героями помаранчевої революції. Кого-кого, а головних євроінтеграторів країни, які навіть не приховували бажання подати найближчим часом заявку на членство в ЄС, відразу попередили: робіть це після того, як переконаєте Францію” [59, с.5].

Поступово налагоджуються й контакти між збройними силами двох держав. У ході візиту міністра оборони Франції Ш.Мійона до України у лютому 1996 р. було підписано ряд двосторонніх міжурядових документів, зокрема: Угода про співробітництво в галузі озброєння та військової техніки, згідно з якою створено Міжурядову українсько-французьку комісію в галузі озброєння та військової техніки, (її засідання відбуваються щорічно), та Угода про військове співробітництво. Міністри двох країн підписали також угоду щодо умов військового співробітництва на території колишньої Югославії в рамках ІФОР, де український батальйон виконував завдання під французьким оперативним командуванням.

Міністерство оборони Франції розробило спільні українсько-французькі проекти для оборонних підприємств, які знаходяться у стадії реалізації. Серед них найцікавішими є проект створення нового основного бойового танку за участю Харківського конструкторського бюро ім. Морозова і компанії “Жіат”; спільне виробництво в Україні систем захищеного зв’язку для потреб силових структур за участю Запорізького заводу “Радіоприлад”, компанії “Матра-Нортел Комюнікейшен” і основного представника України на світовому ринку озброєнь державної компанії “Укрспецекспорт”.

Вперше в історії двостороннього співробітництва з 7 травня по 25 червня 2002 р. на загальновійськовому полігоні “Широкий лан” Південного оперативного командування відбулося спільне навчання танкової бригади Сухопутних військ Франції та підрозділів Сухопутних військ Збройних Сил України [343, с.187-189].

Велика Британія. Реалізація пріоритетного напряму зовнішньополітичної стратегії України, спрямованого на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури, вимагає від нашої держави розвитку конструктивних двосторонніх відносин з Великобританією як однією з основних сил в процесі перетворення Європи у впливовий геополітичний центр майбутнього багатополюсного світу.

Варто зазначити, що на сучасному етапі такий геостратегічний курс України відповідає національним інтересам Британії, яка послідовно виступає за поширення Європейського Союзу на Схід, вбачаючи у цьому процесі послаблення федералістських тенденцій усередині ЄС і підвищення тим самим своєї ролі у цій організації, що поступово набирає силу на міжнародній арені. Окрім цього, у результаті створення єдиного ринку, який на 1 січня 2007 р. об’єднав 27 європейських країн із понад 450 мільйонами споживачів та загальним ВВП майже в 10 трильйонів доларів (а це наближається до річного ВВП США), Великобританія очікує отримати конкретні економічні вигоди. За британськими оцінками, поширення ЄС також сприятиме зміцненню стабільності в Європі та створенню дієвої європейської системи колективної безпеки. Незважаючи на це, на сьогодні процес установлення та розвитку українсько-британських відносин характеризується певною стриманістю Великої Британії в активізації двостороннього співробітництва.

Британія досить швидко (31 грудня 1991 р.) визнала Україну як незалежну державу, а 10 січня 1992 р. між двома країнами вже були встановлені дипломатичні відносини. Однак, притримуючись загальної для більшості західноєвропейських країн політики щодо обережного ставлення до нових незалежних держав із соціалістичним минулим, Великобританія певний час в основному розвивала свої відносини з Російською Федерацією, розглядаючи інші колишні республіки СРСР як її потенційних сателітів. Разом з тим велике занепокоєння у британського керівництва викликав факт наявності в України потужної ядерної зброї, яка за своїм загальним потенціалом перевищувала міць ядерного арсеналу Великобританії. На нашу думку, однією з цілей підкреслено прохолодного ставлення офіційного Лондона до пожвавлення двосторонніх взаємин між двома країнами було якраз прагнення прискорити ядерне роззброєння України. Навіть офіційний візит Президента України до Альбіону в лютому 1993 р. та підписання Договору про принципи співробітництва між Україною й Об’єднаним Королівством Великої Британії та Північної Ірландії, який визначив основи двосторонніх відносин між двома країнами у відповідності до норм міжнародного права і зафіксував прагнення України інтегруватися в Європу, хоч і був кроком вперед, але не призвів до помітної активізації двостороннього співробітництва.

Певний перелом у відносинах України та Великобританії, відбувся лише у середині 90-х рр. минулого століття, коли у грудні 1995 р. під час візиту до Лондона Президента України було підписано спільну українсько-британську декларацію, в якій серед першочергових питань двосторонніх взаємин було чітко проголошено підтримку Великою Британією українських прагнень наблизитися до ЄС, а згодом, можливо, приєднатися до нього. Закріпленням цього успіху, досягнутому в стосунках між двома державами, послужили візити до Києва у квітні 1996 р. прем’єр-міністра Великобританії Дж.Мейджора та у листопаді того ж року – принца Чарльза. У ході цих зустрічей на високому рівні одним з основних предметів обговорення стало питання розвитку тісного співробітництва України з Євросоюзом та перспективи її інтегрування в європейську спільноту [499, c.187].

Слід відзначити, що, починаючи з цього часу, Велика Британія неодноразово на офіційному рівні заявляла про підтримку зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на євроінтеграцію. Така політика Британії стосовно нашої країни ще більше активізувалася з приходом до влади у цій державі у 1997 р. нового лейбористського уряду на чолі з Т.Блером, який поставив за мету зайняти лідируючі позиції в європейських інтеграційних процесах, вважаючи одним з шляхів вирішення цієї проблеми – поширення ЄС на Схід за рахунок нових незалежних держав колишнього соціалістичного табору.

Завдяки такій позиції британського керівництва у грудні 1999 р. під час обговорення та схвалення Євросоюзом Спільної стратегії ЄС щодо України саме Великобританія наполегливо виступала за прийняття такого документа, пояснюючи свою позицію необхідністю зміцнення європейської безпеки та стабільності розвитку ЄС [493, р.239]. У листопаді 2001 р. під час візиту тодішнього Міністра закордонних справ України А.Зленка до Лондона Державний секретар закордонних справ та у справах Співдружності Дж.Стро підтвердив готовність Британії підтримати Україну на шляху до якнайшвидшого приєднання до Світової організації торгівлі (СОТ) та висловив позицію офіційного Лондона щодо максимального залучення Києва до загальноєвропейських процесів [220, с.9]. У коментарі газеті “День” в розпалі скандалу навколо нібито поставок Україною озброєнь до Іраку посол Великобританії в Україні Р.Брінклі наголосив: “Велика Британія вітає прагнення України стати повноправним членом європейських і євроатлантичних інституцій… Немає жодного сумніву в тому, що Україна є європейською країною. Але перед Україною все ще залишається багато роботи, якщо вона не на словах, а на ділі поділяє спільні європейські цінності” [102, с.1,3].

У процесі просування до Євросоюзу та входження до СОТ підтримка економічного піднесення України з боку Британії як однієї з держав “великої вісімки”, є надзвичайно важливою. За даними посла Англії в Україні, “Велика Британія займає третє місце серед закордонних інвесторів України. Тут, в Україні, присутні й працюють 75 британських компаній”. Загалом уряд Великобританії виділив на реалізацію програми економічного розвитку України 12 мільйонів доларів США. Перешкодою збільшення британської фінансово-економічної присутності на території нашої країни, як він вважає, є те, що “бізнесове довкілля не є прозорим, їхні (британських компаній. – І.Х.) ділові інтереси не зовсім надійно захищені судовою системою, законодавче забезпечення не є цілком ясним…” [102, с.3].

Як вже було зазначено вище, на думку британського керівництва, стабільність та безпека Євросоюзу нерозривно пов’язані з його сусідами. Поза сумнівом, що Україна з її значною для Європи територією та кількістю населення, наявністю цікавих можливостей у військово-технічній, науково-технічній та космічній сферах, а також завдяки своєму зручному геополітичному положенню становить певний інтерес у справі розбудови нової архітектури європейської безпеки. За словами колишнього державного секретаря з питань оборони Великобританії М.Ріфкінда, Україна має серйозне стратегічне значення як один з “опорних пунктів” нової системи безпеки в Європі [469, р.4]. На нашу думку, наша держава є цікавою для Великої Британії в плані забезпечення її власної національної безпеки та безпеки Євросоюзу, особливо в двох сферах: енергетичній, як країна, що має розгалужену мережу нафто- та газопроводів для транспортування природних енергоносіїв до Європи, та воєнній, оскільки Збройні Сили України дуже добре себе зарекомендували у численних миротворчих операціях по всьому світу, до того ж певні українські зразки зброї та військової техніки спроможні конкурувати з найсучаснішими світовими досягненнями в сфері танкобудування, радіолокаційної техніки, зенітно-ракетних комплексів, систем зв’язку, транспортного авіабудування, суднобудування та виробництва космічної техніки.

Україна, розуміючи значущість Великобританії для створення нової системи європейської безпеки, у якій вона прагне зайняти гідне місце, теж дуже зацікавлена у розвитку двостороннього військового співробітництва між нашими країнами. Варто зазначити, що Україна вже в перший рік своєї незалежності доклала багато зусиль для налагодження конструктивних контактів між вищими військовими відомствами двох держав. Наприклад, у липні 1992 р. відбувся перший офіційний візит делегації Міністерства оборони України до Великобританії на чолі з Міністром оборони України. А вже у вересні 1993 р. в Києві перебувала офіційна делегація Міністерства оборони Великобританії на чолі з Державним секретарем з питань оборони. У ході візиту було підписано Меморандум про взаєморозуміння з питань військових контактів і співробітництва між двома військовими відомствами, який визначив основні напрями двосторонньої військової співпраці між країнами.

Згідно з Меморандумом було створено українсько-британську комісію з питань військового співробітництва, яка розробляє та узгоджує річну Програму двостороннього співробітництва у воєнній галузі. За словами колишнього посла Великої Британії в Україні Р.Сміта, вона є найбільшою серед подібних програм, що існують між Міністерством оборони Великобританії та іншими країнами ЦСЄ [169, с.4]. Починаючи з 1995 р., на підставі такої програми здійснюється військове співробітництво між двома країнами, пріоритетними напрямками якого є:

взаємні візити делегацій вищих військових відомств, органів стратегічного планування та оперативно-стратегічних органів збройних сил України та Великобританії;

надання британською стороною допомоги Україні з питань реформування Збройних Сил, участь у проведенні Оборонного огляду, удосконалення системи кадрового менеджменту ЗС України, переходу Міністерства оборони України на цивільну основу, навчання українських військовослужбовців у військово-навчальних закладах Великобританії, підготовки штабних офіцерів і командирів підрозділів для участі у миротворчих операціях, перекваліфікації та адаптації українських військовослужбовців, звільнених у запас або відставку;

організація та проведення спільних військових навчань і польових тренувань з метою досягнення сумісності у багатонаціональних операціях з підтримування миру. Прикладом реалізації цього напрямку служить щорічне проведення тристороннього українсько-польсько-британського навчання “Козацький степ” та спільного британсько-українського навчання “Козацький експрес”. Останнє традиційно проводиться (з 1996 р.) на Яворівському загальновійськовому полігоні Збройних Сил України;

організація мовної підготовки українських військовослужбовців як у Великобританії, так і в Україні за програмою “Англійська мова для Збройних Сил України” тощо.

Поступово налагоджується й двостороннє військово-технічне співробітництво (ВТС). 13–15 лютого 2001 р. у Лондоні відбулися українсько-британські двосторонні консультації з питань ВТС на рівні експертів Держкомпромполітики і Міністерства оборони України з відповідними експертами Великобританії, під час яких сторони обговорили низку питань в галузі ВТС з метою створення договірно-правової бази співробітництва. Крім того, одним з результатів візиту делегації Міністерства оборони Великобританії на чолі з Державним секретарем з питань оборони Великобританії Дж.Хуном (25-26 вересня 2002 р.) стало рішення української та британської сторін про започаткування двостороннього співробітництва у військово-технічній галузі [343, с.210-212].

Сполучені Штати Америки. На наш погляд, Україні необхідно враховувати те, що відносини з нашою країною США будують і будуть будувати, виходячи з їх загального зовнішньополітичного курсу, який базується на їх глобальній перевазі у світі.

Згадаємо, що ще у своїй інавгураційній промові 30 листопада 1999 р. тодішній Президент України Л.Кучма “одним з ключових зовнішньополітичних напрямів” визначив розвиток відносин стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами Америки, державою, що є “світовим лідером, який надав Україні за роки її незалежності неоціненну політичну, фінансову, економічну і технічну допомогу” [117, с.8]. Звичайно зі світовим лідером Україні вигідно мати дружні стосунки, оскільки аналіз відповідних ситуацій з американської історії переконує, що будь-яка середня чи мала держава, яка прагне залишитися у сфері інтересів Сполучених Штатів і сподівається на одержання допомоги від них, повинна переконати свого великого партнера у тому, що її ігнорування негативно позначиться на забезпеченні американських національних інтересів, на принципі якого традиційно базується зовнішня політика США.

Утім, протягом років незалежності України розвиток українсько-американських відносин мав і злети, і падіння. До розпаду Радянського Союзу американська адміністрація на чолі з Президентом США Дж.Бушем-старшим всерйоз не передбачала можливості дезінтеграції СРСР та існування його республік як незалежних держав. Про це свідчить візит американського лідера до Києва у серпні 1991 р., буквально за декілька днів до проголошення незалежності України. Тоді перед українськими парламентаріями він заявив: “Свобода – це не те саме, що незалежність. Американці не підтримують тих, хто прагне до незалежності задля того, аби замінити колишню тиранію місцевим деспотизмом. Вони не допомагатимуть тим, хто підтримує самовбивчий націоналізм, базований на етнічній ненависті”. Навіть перед самим всеукраїнським референдумом щодо незалежності України посадові особи з президентської адміністрації не сподівалися, що за неї проголосують етнічні росіяни [121, с.9]. Це було наслідком політики США, спрямованої на сприяння Росії стати єдиною, наділеною всіма повноваженнями, спадкоємницею СРСР та якомога швидше перебрати на себе всю радянську зовнішньополітичну і зовнішньоекономічну структуру, успадкувати надпотужний ракетно-ядерний потенціал.

При цьому роль інших країн нинішнього СНД просто применшувалася. За твердженням колишнього посла України в США Ю.Щербака, американська влада з 24 серпня (після путчу в Москві) до 1 грудня 1991 р. переживала процес переоцінки цінностей і зміни своїх зовнішньополітичних орієнтирів [359, с.4]. Ознайомившись із результатами українського референдуму щодо незалежності, президент Буш заявив, що Україна буде визнана Сполученими Штатами Америки “протягом відносно короткого проміжку часу”, що й сталося 25 грудня [260, с.1]. Офіційно дипломатичні відносини між Україною та США були встановлені 23 січня 1992 р.

Зміна поглядів США на Україну почала відбуватися з практичних кроків нашої країни, спрямованих на ліквідацію ядерної зброї, яка залишилася на її території після розпаду СРСР. Підписання Україною у січні 1994 р. Тристоронньої заяви про відмову від ядерної зброї розглядалася США як умова надання нашій державі гарантій безпеки та економічної допомоги. Така позиція Вашингтона знайшла переконливе підтвердження у наданні Україні гарантій безпеки в грудні 1994 р. разом з іншими ядерними державами. Щоправда, в перші роки президентства У.Клінтона українсько-американські відносини розвивалися дуже повільно, оскільки Україні все ще не надавали великого значення і розглядали її через призму Росії. “Початковий підхід Заходу до України, тепер вже держави розміром з Францію, будувався в надії, що вона залишиться частиною Радянського Союзу”,  підкреслювали американські дослідники Ч.Фріленд і Й.Баршей [412, p.13].

Лише ближче до середини 1990-х років американське керівництво прийшло до усвідомлення того, що Україна справді утвердилась як держава, а не є якимось тимчасовим явищем, і як незалежна держава може грати значну геополітичну роль в східному регіоні Європи, особливо, в контексті стримування поширення російського впливу за її державні кордони. Стратегічне значення нашої країни посилювалося ще й тим, що вона розглядалася як один з можливих транзитних шляхів енергоносіїв з Центральної Азії. Під час офіційного візиту до США Президента України Л.Кравчука у березні 1994 р. американський президент, зокрема, зазначив, що цим візитом покладено початок “нової ери стосунків між США й Україною”. Він також наголосив, що “твердо заявляє про американську підтримку незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України”. Все це дало підстави впливовому американському виданню The Wall Street Journal у редакційній статті від 8 лютого 1995 р. зазначити: “Надто довго Україна розглядалася на Заході всього лише як тимчасова країна  така, що рано чи пізно возз’єднається з Росією. Ця помилкова політика, на щастя, сьогодні належить історії” [491, р.1].

Варто зауважити, що саме на другий термін президентства У.Клінтона припадає розквіт українсько-американських відносин. У цей період було підписано держав Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва (1994 р.); відбувалися регулярні переговори обох сторін, навіть, на найвищому рівні; визнано, що українсько-американські відносини вийшли на рівень стратегічного партнерства (1996 р.) тощо. Про високий рівень відносин наших держав за цих часів свідчить й той факт, що, за даними американської газети The Wall Street Journal, з 1990 по 2001 р. Україна отримала від США понад 2 млрд. доларів, більше, ніж будь-яка колишня радянська республіка, і протягом багатьох років вона була третім реципієнтом допомоги США після Ізраїлю та Єгипту [492, p.9].

Звичайно, це пояснюється не лише усвідомленням американського керівництва великого значення геополітичного положення України у цьому регіоні Європи. Сполучені Штати були вкрай зацікавлені завершенням процесу ядерного роззброєння нашої держави. Остаточно міжконтинентальні балістичні ракети і шахтно-пускові установки для їх запуску, що залишилися від СРСР на території України було ліквідовано за американською допомогою у 2001 р.

З приходом до влади у США республіканців новий Президент Дж.Буш-молодший наголосив у своєму посланні Президенту України, що “Україна посідає важливе місце в американський зовнішній політиці, а також повинна відігравати важливу роль у будівництві стабільної і процвітаючої Європи” [253, с.3]. У виступі у червні 2001 р. перед студентами Варшавського університету Дж.Буш зазначив, що Європа, “яку ми будуємо, має включати Україну, що болісно переживає перетворення”. “Якщо це воля держави, то ми маємо задовольнити її. Ми повинні простягнути руку Україні, як це вже зробила Польща”,  сказав глава Білого дому [161, с.8].

Однак, заявляючи про підтримку України в її прагненні до євроатлантичної інтеграції, адміністрація Дж.Буша зайняла досить жорстку позицію щодо негативних моментів, які, на її думку, існують у внутрішній політиці України, в її зовнішньоекономічній діяльності, в питаннях військово-технічного співробітництва тощо. Очевидно, це пояснювалося ставленням щодо України американської адміністрації (будь-то демократичної або республіканської партій), яке створилося за роки взаємин з нашою державою. Колишній помічник міністра оборони США в адміністрації У.Клінтона Ш.Харнер, автор ґрунтовної праці “Україна в новому середовищі безпеки”, пояснив цю позицію так: “Якщо в Україні і надалі будуть загострюватися проблеми в сфері прав людини, продовжуватися стагнація соціальних та економічних реформ, зберігатися перешкоди для розвитку бізнесу, то буде надзвичайно важко будувати відносини лише на геополітичній основі” [154, с.5].

Така постановка питання пояснює той факт, що майже одночасно з надходженням до Києва згаданого послання від глави Білого дому щодо підтримки зовнішньополітичного курсу нашої держави, спрямованого на євроатлантичною інтеграцію, та у самому розпалі “касетного” скандалу тодішній посол США в Україні К.Паскуаль в коментарі до статті про Україну в газеті The Wall Street Journal зазначає, що “наша можливість працювати з цією країною (Україною.  І.Х.) залежить від того, як розв’язуються економічні проблеми і як йде процес будівництва демократії. В галузі політики ситуація незрозуміла. В сфері економіки країна не розвивається і навіть, певною мірою, рухається назад” [492, p.9].

Ситуація у відносинах України і США дещо поліпшилася після терористичних актів 11 вересня 2001 р., коли наша країна заявила про приєднання до міжнародної антитерористичної коаліції та успішно співпрацювала з США з цього питання. Вона підтримала Сполучені Штати в ООН щодо здійснення військової операції проти Афганістану, а під час її проведення надала право прольоту американської військово-транспортної авіації через українську територію, надавала розвідувальну інформацію українських спецслужб про діяльність терористичних угруповань та співпрацювала з питань зруйнування фінансових потоків, які живлять тероризм.

Справжнім випробуванням для стратегічного партнерства між нашими країнами стало американське твердження про нібито продаж Іраку українських радарних систем “Кольчуга” [344, с.44]. На наш погляд, безмірна поступливість України у справі “кольчужного” скандалу все одно нічого б не принесла нашій державі. Про це свідчить сумний досвід з українською ядерною зброєю, відмовлення від бушерського контракту, закриття ЧАЕС, припинення постачання озброєння в Македонію та багато чого іншого.

Поза сумнівом, один з найважливіших моментів, який сприяв поліпшенню клімату у відносинах між Україною та США, стало проголошення Президентом України готовності спрямувати український батальйон радіаційного, хімічного та біологічного захисту до регіону Перської затоки для ліквідації можливих наслідків у випадку застосування Іраком зброї масового ураження.

На нашу думку, зміст українсько-американських відносин на сучасному етапі було чітко сформульовано у згаданому вище виступі К.Паскуаля у Вашингтоні у зв’язку з “кольчужним” скандалом: припущення варіанту розвитку подій, при якому Україна і США можуть і не досягти спільного бачення того, що сталося з приводу справи “Кольчуг”; важливість підтримання контактів на різних рівнях у різних секторах; важливість подальшого розвитку демократії і громадського суспільства в Україні; необхідність продовження дуже продуктивної (на обопільну думку. – І.Х.) співпраці з військовими; необхідність подальшої спільної роботи над інтеграцією України до глобальних і регіональних міжнародних організацій, таких як НАТО, Євросоюз тощо [105, с.1,4].

Виходячи з цього, Україна позитивно відгукнулася на пропозицію американської сторони взяти участь у міжнародних миротворчих стабілізаційних силах в Іраку. Заступник помічника Держсекретаря США у справах Європи та Євразії С.Пайфер зазначив у травні 2003 р., що Україна вже продемонструвала свою здатність зробити вагомий внесок у забезпечення європейської та світової безпеки і що українські військові мають “великі можливості, які будуть використані”. Отже, Вашингтон неоднозначно вказував Києву на те, що покращення українсько-американських відносин, підтримка з боку США задекларованого українським керівництвом прагнення вступити до НАТО і ЄС будуть прямо пов’язані з тим, як поведеться Україна у післявоєнному процесі в Іраку, і з тим, за якими правилами вона гратиме як у внутрішній, так і в зовнішній політиці [287, с.3].

Варто зазначити, що перемогу помаранчевої революції у США однозначно сприяли як тріумф демократичних сил. У телеграмі Президента Дж.Буша на адресу українського народа і його лідера у зв’язку з річницею цієї події говорилося, що “…революція стала могутнім прикладом свободи та демократії у дії і натхненням для тих, хто прагне свободи на своїй землі” [236]. Ця перемога значно сприяла покращенню українсько-американських відносин, що проявилося у конкретних кроках назустріч нашій державі: надання Україні ринкового статусу (лютий 2006 р.) та скасування сумнозвісної поправки Джексона-Веніка (березень 2006 р.) щодо нашої країни.

Не залишилося поза увагою американської сторони і надання допомоги у вирішенні проблем з реалізацією євроатлантичного курсу України. Саме з ініціативи США на засіданні Комісії Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ країн – членів Альнсу у квітні 2005 року у Вільнюсі Україна була запрошена до Інтенсифікованого діалогу з НАТО із питань набуття членства у цій організації. А у березні 2007 року Конгрес США ухвалив законопроект “Акт 2007 року про консолідацію свободи в НАТО” про підтримку вступу Грузії і України до НАТО, а також про виділення з американського бюджету фінансових коштів для цього у рамках програми “сприяття в сфері безпеки”. У тексті законопроекту зазначається: “Грузія і Україна заявили про своє прагнення вступити в євроатлантичне співтоваристо і, зокрема, прагнуть вступити в члени НАТО... Конгрес США закликає наших союзників у НАТО працювати зі Сполученими Штатами для реалізації тої ролі, яку НАТО відіграє у просуванні глобальної безпеки, включаючи продовження підтримки розширення та прийому в члени гідних держав... [460].

Крім України та Грузії, Конгрес включив у цю програму Албанію, Хорватію і Македонію. За даними бюджетного комітету американського парламенту, витрати на надання допомоги цим країнам у 2008 р. щодо реалізації євроатлантичного інтеграційного курсу складуть 12 млн. доларів [305, с.4].

Необхідно підкреслити, що найбільш вагомих результатів у відносинах із США Україна досягла у воєнно-політичній та військовій сферах. Про це свідчить й той факт, що першою високопосадовою особою з нової американської адміністрації після обрання Дж.Буша Президентом США, яка відвідала Україну з офіційним візитом у червні 2001 р., став міністр оборони цієї держави Д.Рамсфельд. У ході візиту було укладено низку важливих домовленостей. По-перше, Україна погодилася на проведення оцінки оборонних потреб із залученням американських експертів. Спираючись на свій досвід, американці взялися запропонувати майбутню модель Збройних Сил України: їх структуру, чисельність, необхідні озброєння та військову техніку, ресурсні потреби. Досвід проведення таких оцінок американськими фахівцями в арміях інших держав колишнього Варшавського договору, у Прибалтиці та Грузії, засвідчив їх виняткову корисність. По-друге, обидві сторони погодилися з необхідністю відпрацювання нового системного підходу до планування двостороннього військового співробітництва з метою досягнення максимальної віддачі від таких контактів. У результаті візиту також був підписаний Протокол переговорів візиту Міністра оборони Сполучених Штатів Америки в Україну. Зазначений документ підтвердив готовність американської сторони надати значну фінансову та інтелектуальну допомогу в реформуванні військової освіти, сприяти вирішенню труднощів, пов’язаних з конверсією військових баз в Україні, а також реалізації Концепції переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби на період до 2015 р. Тут варто зазначити, що на цей час за сприяння американської сторони в Україні вже створено 25 обласних центрів та 2 філії рекламування та відбору кандидатів на військову службу за контрактом, започатковано створення Корпоративної комп’ютерної мережі з обліку призовних ресурсів [69, с.1,3].

Варто нагадати, що військове співробітництво між Україною і США здійснюється згідно з “Меморандумом про взаєморозуміння і співробітництво в галузі оборонних та військових відносин між міністерствами оборони України і Сполучених Штатів Америки” від 27 липня 1993 р. та базується на щорічних планах співробітництва між вищими військовими відомствами двох країн і щорічних програмах двосторонніх українсько-американських військових контактів. Меморандум започаткував засідання Двосторонньої робочої групи з питань оборони та військових контактів (ДРГ), що проводяться двічі на рік, і щорічні консультації між Об’єднаним комітетом начальників штабів Збройних сил США (ОКНШ) та Генеральним штабом Збройних Сил України. Меморандум також поклав початок двом окремим взаємодоповнюючим програмам. Перша передбачала контакти та обміни на вищому рівні між міністерствами оборони обох країн. Другою була програма суто міжвійськових контактів під егідою голови ОКНШ ЗС США та начальника Генерального штабу ЗС України [185].

У серпні 2001 р. на засіданні ДРГ в Києві було створено українсько-американський Комітет з питань безпеки з метою відображення широти проблем, які охоплює діяльність групи. Тоді ж було прийнято рішення щодо створення робочої групи з питань проведення Спільного оборонного аналізу в Україні з метою попереднього його планування. У 2004 р. під керівництвом експерта з питань оборонної реформи доктора Т.Янга було вже проведено оцінку підсумкового документу Оборонного огляду в Україні (стратегічного оборонного бюлетеня України на період до 2015 р.), надано допомогу в проведенні інформаційної кампанії по підтримці процесу проведення Оборонного огляду в Україні, проведено консультації з питань допомоги у забезпеченні подальшої розробки програмного забезпечення процесу оборонного планування, зокрема системи “РЕСУРС”, та консультації з питань управління оборонними ресурсами на підтримку процесу створення сучасної системи оборонного планування в Україні.

Слід зазначити, що українсько-американське військове співробітництво розвивається у рамках таких основних програм: управління оборонними ресурсами та плануванням; спільного зменшення загрози, міжнародної військової освіти та підготовки; розвитку військової освіти; розвитку системи підготовки сержантського складу; з національної безпеки для українських військових і цивільних посадових осіб; співробітництва з Європейським центром досліджень проблем безпеки ім. Дж.Маршалла; управління ресурсами в галузі охорони здоров’я; фінансування продажу військового майна іноземним державам із залученням фондів “Варшавської ініціативи” тощо [343, с.238-241].

Російська Федерація. Долі народів України та Російської Федерації тісно пов’язані. Вони мають єдині історичні корені, релігійно-цивілізаційне спорідненість, безліч життєво важливих економічних, етнічних, культурних і психологічних зв’язків. Все це, дає підстави стверджувати, що розбудова відносин стратегічного партнерства з Росією  поряд з реалізацією західного вектора  посідає одне з ключових місць в структурі зовнішньополітичних пріоритетів України. “…Україна і Росія приречені на стратегічне партнерство. Зміцнення російської державності буде сприяти будівництву української державності і навпаки” [79, с.437].

Однак необхідно визнати, що перші роки після розпаду СРСР були досить складними для українсько-російських відносин. За словами колишнього міністра закордонних справ РФ І.Іванова, “на жаль, спрацювала “формула” Л.Толстого про те, що “занадто багато або занадто мало знати одне одного однаково заважає зближенню”. Величезний потенціал наших відносин залишився в 90-х роках значною мірою нереалізованим” [116, с.5]. Насамперед, на нашу думку, це було пов’язано як історичними образами, територіальними й майновими претензіями, а також з поглядами проімперські налаштованої більшості російських політиків та з антимосковськими настроями українських націонал-радикалів.

Упродовж цього періоду (1992-1997 рр.) відбувалися політичні та дипломатичні баталії між Україною та Росією, коли вирішувалася доля Чорноморського флоту колишнього СРСР, Криму і Севастополя. Саме на початковому етапі становлення українсько-російських відносин РФ на рівні свого законодавчого органу висунула територіальні претензії до України щодо Криму. Якщо враховувати те, що територіальні претензії до себе кожна держава сприймає як безпосередню і найбільшу загрозу своїй національній безпеці, і згадати перебіг напружених подій того часу, коли не виключалося застосування сили для вирішення кримської проблеми, стає зрозуміло, як нелегко спочатку розвивалися взаємини між молодими незалежними державами  Україною та Росією. Можна сказати, що політика РФ (особливо її законодавчої влади) щодо Криму у ці роки базувалася на постулаті відомого російського політолога О.Дугіна, який заявив, що “північний берег Чорного моря повинен бути виключно євразійським і централізовано підпорядковуватися Москві” [92, с.349].

На тлі істерії щодо задоволення неоімперських амбіцій Росії та ностальгії за СРСР указом президента РФ №940 від 14 вересня 1995 р. було затверджено “Стратегічний курс Росії щодо держав  учасниць Співдружності Незалежних Держав”. Згідно з цим документом Москва сформулювала завдання щодо створення “інтегрованого економічно і політично об’єднання держав”, що дуже нагадувало прагнення відтворити СРСР. Також у цьому документі заявлено про Росію як про “провідну силу формування нової системи міждержавних і економічних відносин на території пострадянського простору” [295].

Проривом у розвитку договірно-правової бази українсько-російських відносин стало підписання 31 травня 1997 р. в Києві великомасштабного “Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією”, у якому вперше в історії двох сусідніх народів було задекларовано встановлення рівноправних, взаємовигідних і дружніх міждержавних відносин, які ґрунтуються на нормах міжнародного права. Водночас було укладено 11 міждержавних угод, у тому числі про поділ Чорноморського флоту між обома країнами, а також про умови тимчасового перебування російського Чорноморського флоту на території України.

Із закінченням єльцинської епохи в російській історії, нове керівництво Росії, не відкидаючи планів щодо відродження своєї держави як геополітичного центру майбутнього багатополярного світу, почало шукати нові шляхи в розвитку українсько-російських взаємин. На наш погляд, з одного боку, воно розуміє те, що Україна є для Росії найважливішим сусідом. “Без України Росія припиняє бути євразійської імперією. Без України Росія все ще може боротися за імперський статус, але тоді вона б стала в основному азіатською імперською державою і скоріше за все була б втягнута у виснажливі конфлікти… Однак якщо Москва поверне собі контроль над Україною з її 52-мілійонним населенням та великими ресурсами, а також виходом до Чорного моря, то Росія автоматично знову отримає засоби перетворитися у могутню імперську державу, що розкинулася в Європі та в Азії” [21, с.61-62]. “Україна – ключ до реінтеграції” [323, с.399]. З другого  досвід подій в Криму продемонстрував, що будь-яке поспішне силове нав’язування Україні проектів возз’єднання або військового союзу буде вкрай непродуктивним.

Враховуючи те, що військової загрози після закінчення “холодної війни” для Росії фактично не існує, а для відновлення статусу великої держави їй обов’язково необхідна Україна, оскільки “разом вони (РФ та Україна. – І.Х.) створюють критичну масу, що негайно збільшує свою вагу в Східній, Центральній Європі, в Північній Євразії загалом” [324, с.389], то на найближче майбутнє будь-яку конфронтацію РФ з Україною можна розцінювати як головну і пряму загрозу національній безпеці Росії. На користь цього висновку свідчить те, що, на нашу думку, перед Росією виникла загроза ворожого ставлення нових незалежних держав внаслідок політики, яку вона проводила раніше з позиції сили щодо колишніх радянських республік, у тому числі й України. Необхідно було запобігти перетворенню сусідів на ще більше джерело нестабільності для Росії, їх можливому потраплянню до сфери впливу інших великих держав.

Крім того, перші роки українсько-російських відносин показали, що спроби деяких російських політиків грати на напруженості між Києвом і Кримом, між західною і проросійсько налаштованою східною частинами країни, прагнення скористатися тяжким економічним становищем України в політичних цілях, маніпулювання поставками енергоносіїв, спроби дискредитувати Україну в очах Заходу й, зрештою, ізолювати її  усе це не відповідає ключовим інтересам безпеки Росії. Наслідком цієї політики могло б стати все більше відчуження України від Росії, руйнування природних зв’язків і пошуки Києвом зовнішньої підтримки.

Тому цілком слушним є твердження колишнього директора Національного інституту стратегічних досліджень України А.Гальчинського, що “нинішня геополітична ситуація дедалі набуває ознак, за яких Україна для Росії виявляється більше значущою, ніж навпаки” [54, с.6]. Цим пояснюється і те, що активізація українсько-російських відносин і більш інтенсивний характер двосторонніх контактів на всіх рівнях, починаючи з обрання у 2000 р. нового президента Росії, стали впливовими факторами міжнародної політики.

Проте разом із позитивними результатами, що їх було досягнуто під час активізації українсько-російських взаємин, слід звернути увагу, наприклад, і на такі складні і поки що не вирішені проблеми двосторонніх відносин.

1. Російська сторона не виявляє активності у переговорному процесі щодо вирішення низки проблем, пов’язаних з перебуванням Чорноморського флоту (ЧФ) РФ на території України.

2. Фактором певного напруження в українсько-російських відносинах є активне використання деякими представниками російської політичної еліти ситуації довкола ратифікації Верховною Радою України так званого “нульового варіанту”  одночасну відмову і від активів, і від боргів СРСР.

3. Зволікання з боку РФ у вирішенні проблем, пов’язаних з передачею Україні частини закордонної власності колишнього СРСР.

4. Росія досі не ратифікувала Угоду між урядами України та Російської Федерації про вільну торгівлю, підписану ще 24 червня 1993 р., ставлячи умовою ратифікації перегляд переліку вилучень до цієї двосторонньої угоди тощо.

Отже, ситуація, яка склалася у відносинах Києва та Москви перед приходом до влади нового російського керівництва, показала, що РФ необхідно шукати нових шляхів, нових механізмів розвитку двосторонніх відносин з проведенням послідовної політики поваги незалежності та територіальної цілісності України, неухильним виконанням великого Договору і безумовним визнанням приналежності Криму Україні. При цьому необхідно було врахувати притаманні Києву побоювання щодо прагнення Москви до відродження свого панування, що виявилися у небажанні України стати повноцінним членом СНД, учасником Ташкентського договору про колективну безпеку, ЄврАзЕС тощо, позицію України щодо низки ключових питань міжнародної безпеки та відсутність верогідного загального ворога.

Як свідчать події останніх років, нове політичне керівництво РФ, взяло до уваги прорахунки політики своєї держави щодо України. Основний наголос в українсько-російських відносинах Росія почала робити на розвиток двох таких напрямів.

1. Підвищення рівня економічного співробітництва. При цьому, на наш погляд Росія вважає, що зрощування економік, включаючи податкові, митні, валютно-фінансові системи, промислову, аграрну й екологічну політику, майнове, цивільне і соціальне законодавства, згодом неминуче призведе до створення наддержавних політичних надбудов. Політика РФ у цій сфері дуже послідовна: спочатку Росія наполегливо заохочувала Україну до членства в ЕврАзЕС, а потім усе ж спромоглася залучити її до підписання у вересні 2003 року документа про створення Єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю та Казахстаном (ЄЕП).

Українські експерти та аналітики зовсім неоднозначно підходять до цього питання, справедливо запитуючи: чи не перешкодить такий крок України європейській та євроатлантичній інтеграції ? Обмежиться це лише створенням зони вільної торгівлі ? Чи не переросте це у митний союз, який може загальмувати рух нашої країни до інтеграції в європейські структури, не кажучи вже про можливість вступу до СТО ? На нашу думку, тут доречно привести слова А.Гальчинського щодо межі інтеграції нашої країни в ЄЕП: “Утвердження зони вільної торгівлі  це не початковий щабель, а найвища планка наших економічних відносин у межах чотирьох держав, переступити який ми не можемо. Ми не маємо на це права” [265, с.3].

З свого боку, російські високі посадовці РФ – зовсім іншої думки. Так, після підписання цього договору чотирма президентами тодішній голова російського уряду М.Кас’янов прямо заявив, що “Росія розраховує здійснити більш широку інтеграцію з Україною, ніж створення зони вільної торгівлі”. “Російська Федерація,  сказав він,  не обмежує свої плани інтеграції з Україною створенням зони вільної торгівлі. Це нічого не дає”. За його словами, “Росія ставить за мету економічну інтеграцію до єдиного економічного простору з єдиними податками та митними кордонами, єдиними тарифами, включаючи тарифи на транспорт та енерготранспортні системи”. “Як останній штрих,  наголосив М.Кас’янов,  економічна інтеграція повинна включати єдину валюту…” [132, с.1,4].

2. Посилення культурно-гуманітарної складової. На думку російських фахівців, це є засобом реалізації своєрідної “політики довіри”, спрямованої, на відміну від колишніх намагань поставити під сумнів здатність пострадянських країн до самостійного державного існування, на підвищення рівня довіри до Росії та її зовнішньополітичних намірів на пострадянському просторі у країн СНД, а також на демонстрацію політичній еліті країн  членів СНД, зокрема України, розуміння з боку російського керівництва її національних інтересів та готовності допомогти в їх захисті і культивування на цій основі почуття довіри до політики РФ в українському політичному істеблішменті. До заходів, що їх вживає Росія у цій сфері, можна віднести передусім проведення у 2002 р. року України в Російській Федерації, що стало чудовою нагодою для проведення цілого комплексу двосторонніх політичних і культурних заходів на всіх рівнях, спрямованих на підвищення іміджу Росії як дружньої братської держави.

Однак основне питання для незалежної держави – її безпека. Росія намагається відновити статус держави, за якого вона стала б одним з основних учасників у процесі вирішення міжнародних проблем. Вона намагається зберегти й зміцнити свій статус лідера на теренах СНД, перетворитися на надійнішого і, якщо це можливо, єдиного гаранта територіальної цілісності нових пострадянських країн, на їхнього союзника в захисті національної безпеки й національних інтересів. Зі свого боку Україна у питаннях безпеки розраховує на створення загальної європейської системи колективної безпеки, де б вона посіла гідне місце. У ст. 8 нової Концепції національної безпеки України наголошується, що “з урахуванням геополітичної і внутрішньої обстановки в Україні діяльність усіх державних органів має бути зосереджена на:… забезпеченні повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набутті членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу” [100, с.44].

Як було зазначено вище, офіційно РФ не прагне, як Україна, вступити до Євросоюзу й НАТО. Проте така можливість зовсім не відкидається. Разом з тим Росія дуже ревниво ставиться до таких намагань України. За словами С.Рогова, директора Інституту США і Канади РФ, відомого у міжнародних аналітичних колах і який має певний вплив на формування російської зовнішньої політики, “вступ наш до західного співтовариства – я маю на увазі і Росію, й Україну – означав би реінтеграцію, але вже зовсім під іншою парасолькою, не радянською, не російсько-імперською, а парасолькою демократичних ринкових держав. Якщо ж Україна спробує це зробити самостійно, то це може спричинити дуже серйозні ускладнення в російсько-українських відносинах. З погляду суспільства ми дотепер ще не розлучилися і є єдиним соціальним масивом” [106, с.3]. Хоч у Підсумковому документі, який був ухвалений за результатами обговорення питання про стратегічне партнерство між Україною та Росією на спільному засіданні колегій двох зовнішньополітичних відомств, проведеному в травні 2003 р. “закріплено право кожної сторони на співробітництво й інтеграцію з різними об’єднаннями, що входять у систему загальноєвропейської безпеки” [149, с.5].

Україна не є членом Ташкентського Договору про колективну безпеку (з травня 2002 р. – ОКДБ), не підписала вона й протокол до програми розвитку військового співробітництва у рамках СНД, побоюючись потрапити під домінування Росії у випадку входження в якийсь воєнно-політичний союз з нею. Однак все ж велика залежність від Росії, колишнього спільного оборонно-промислового комплексу змушує її підтримувати та розвивати широке двостороннє військове співробітництво. Навіть дислокація ЧФ Росії на території України є досить ефективним механізмом утримання її в єдиному оборонному просторі СНД. Україна уклала з Росією наприкінці листопада 1995 р. понад 20 документів про співробітництво у військовій галузі, серед яких важливе місце займають питання ефективнішого використання можливостей військово-промислових комплексів України та РФ, купівлі українських ракет (СС-19  32 од., морського базування – 300 од., стратегічних бомбардувальників ТУ-160  19 літаків та ТУ-95М – 25 літаків), добудови кораблів та будівництва нових на українських верфях. Угода ж між урядом України й урядом Російської Федерації про військово-технічне співробітництво була підписана ще 26 травня 1993 р. [343, с.278].

У січні 2001 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду між урядом України та урядом Російської Федерації про засоби систем попередження про ракетний напад (СПРН, розташовані біля м.Мукачево та м.Севастополя) і контролю космічного простору, а у лютому 2002 р. український парламент також ратифікував угоду про співробітництво між нашими країнами у сфері воєнної розвідки. Слід відзначити, що це в принципі характерно лише для найближчих союзників, оскільки мова в цих документах йде про такі найважливіші питання щодо безпеки держави, як далеке раннє виявлення ракетного нападу, обмін розвідувальною інформацією, спільна діяльність проти тероризму тощо.

Під час робочої зустрічі міністрів оборони України та Росії 19-20 січня 2001 р. було ухвалено рішення створити спільний морський “потужний пошуково-рятувальний загін”, до якого входитимуть не тільки військові кораблі, а й морська авіація. Крім того, у ході зустрічі прийнято також рішення про створення у Севастополі об’єднаного українсько-російського командного пункту з контролю за рейдами кораблів у Чорному морі, який розпочав свою діяльність вже у липні того ж року.

Регулярно підписуються річні плани двостороннього співробітництва військових відомств обох держав. Загальною тенденцією стало збільшення кількості та масштабності спільних заходів за участю збройних сил обох держав.

У серпні 1999 р. міністри оборони обох держав затвердили Положення про порядок взаємодії чергових сил і засобів ППО обох держав. Документ визначив порядок взаємодії, організацію зв’язку та обміну інформацією про повітряну обстановку, порядок обміну планово-диспетчерською та метеорологічною інформацією, а також порядок дій чергових бойових розрахунків взаємодіючих командних пунктів ППО України і Росії за форсмажорних обставин.

Разом з цим у рамках двостороннього військового співробітництва між міністерствами оборони двох країн Україна та Росія проводять регулярні зустрічі міністрів оборони, начальників Генеральних Штабів збройних сил; спільне військово-морське навчання “Фарватер миру”. Російські військові підрозділи беруть участь у багатонаціональних навчаннях у рамках програми “Партнерство заради миру”, що проводяться на території України. РФ надало українській стороні дозвіл на використання своїх полігонів для виконання ракетних пусків підрозділами Військ ППО ЗС України.

Варто також зауважити, що Україна та Росія мають непогані перспективи співробітництва у військово-технічній сфері. Україна має сумісні з російськими технології виробництва озброєння та військової техніки та розвинену експериментально-промислову базу. Вона, як жодна інша країна, підготовлена до технологічної та виробничої співпраці з Росією. Сьогодні понад 400 російських підприємств залежать від поставок з України, а з другого боку  понад 70% підприємств, які постачають для українських оборонних підприємств системи й комплектуючі, містяться в Росії. На нашу думку, перспективною стала б реалізація великих спільних проектів у ракетно-космічній галузі (“Морський старт”, “Глобал стар”), авіабудуванні (АН-70, ТУ-334), суднобудівній галузі (будівництво риболовецьких суден, доків для утилізації атомних підводних човнів, модернізація та ремонт підводних човнів РФ) тощо [343, с.277-280].

Отже, можна зробити деякі висновки щодо розвитку відносин України з провідними державами  основними “архітекторами” майбутньої загальноєвропейської системи безпеки в контексті перспектив реалізації українського європейського та євроатлантичного інтеграційного курсу.