5.Українсько-російські відносини:

Загалом тісна співпраця з іншими колишніми радянськими республіками, без сумніву, є вищим пріоритетом російської стратегії національної безпеки. Україна є для Росії найбільш важливим сусідом у контексті її відносин із Заходом, забезпечення утримання російської держави на орбіті світової політики, збереження за собою тієї ролі у світі, яка залишилася їй у спадок від СРСР, і водночас створення могутнього наукового, економіко-технологічного і військового потенціалу, покликаного підкріпити її лідерські амбіції. Розуміння цієї істини адміністрацією В.Путіна змусила її переглянути політику РФ щодо країн СНД та України зокрема.

Нинішня політика російського керівництва щодо України, яка проявляється у тіснішому залученні нашої держави до справ СНД спрямована на завуальовану реінтеграцію пострадянського простору на умовах, що відповідають національним інтересам Росії. За великим рахунком, підтримання партнерської та дружньої політики Росії щодо України є дуже вигідним для нашої держави, але Україні не слід переступати межу, за якою такі відносини стають нерівноправними.

Незважаючи на значні досягнення в українсько-російських відносинах в останні роки, їхній рівень ще далекий від бажаного і не може задовольнити нашу державу з точки зору її національних інтересів. Саме існування значної кількості проблемних питань, що і нині стоять на порядку денному, створюють основну загрозу національній безпеці з російського напрямку.

Курс нинішньої зовнішньої політики Росії, спрямований на зближення із Заходом, цілком відповідає національним інтересам України, яка вважає для себе основним стратегічним зовнішньополітичним завданням європейську та євроатлантичну інтеграцію. Можливість інтегруватися із Заходом, робити свій внесок у розбудову загальноєвропейської системи безпеки, не озираючись при цьому на свого східного стратегічного партнера, а разом з ним (проте своїм шляхом) іти до своєї мети, є великим історичним шансом України.

Україна, не будучи членом Організації Договору про колективну безпеку, в силу свого минулого, геополітичного положення та нинішньої російської політики має високий рівень розвитку відносин з Росією у сфері військового та військово-технічного співробітництва.

3.2. Стан та перспективи розвитку відносин України з глобальною

та регіональними європейськими міжнародними організаціями у воєнно-політичній сфері

Організація Об’єднаних Націй є на сьогодні єдиною глобальною міжнародною організацією світу. Під час створення ООН її співзасновницею стала й Україна, яка під час роботи конференції у Сан-Франціско в 1945 р. взяла активну участь у формуванні преамбули Статуту Організації та внесла низку пропозицій у ході обговорення його положень, наприклад,  положення про працю.

Аналізуючи участь нашої держави в рамках діяльності ООН щодо забезпечення світової безпеки, слід наголосити, що за всю історію ООН Україна була членом Ради Безпеки двічі: у 1948-1949 і 1984-1985 рр. У статусі незалежної держави Україні пощастило брати участь в роботі Ради Безпеки (РБ) непостійним членом порівняно нещодавно, у 2000-2001 рр. Членство в основному органі ООН з питань безпеки дало Україні шанс зарекомендувати себе на світовій арені, створити позитивний імідж нашої держави у вирішенні глобальних та регіональних проблем безпеки, продемонструвати принципи на напрями своєї зовнішньої політики тощо. У своєму посланні до Генерального секретаря ООН Кофі Аннана від 26 лютого 2001 р. Президент України Л.Кучма зазначив, що наша держава сприймає своє членство в Раді безпеки “як вияв великої довіри до неї з боку світового співтовариства. Україна налаштована повною мірою виправдати цю довіру, що пояснює особливу відповідальність, з якою ставляться в нашій державі до виконання функцій члена цього органу” [158, с.4].

На нашу думку, Україні вдалося гідно виконати покладені на неї обов’язки непостійного члена Ради Безпеки, а в березні 2001 р. і голови РБ, та внести свій вагомий внесок у її діяльність. Серед помітних досягнень нашої країни під час членства в РБ можна відзначити успішну реалізацію низки міжнародних ініціатив України:

проведення за ініціативою Президента України саміту РБ у вересні 2000 р. з порядком денним “Забезпечення ефективної ролі РБ у підтриманні міжнародного миру і безпеки, особливо в Африці”, результатом якого стало ухвалення резолюції 1318, що спрямована на підвищення ролі механізму ООН щодо врегулювання конфліктів на основі нової консолідованої, активної і випереджувальної ідеології РБ;

скликання за ініціативою міністра закордонних справ України у листопаді 2001 р. засідання Ради Безпеки на рівні міністрів закордонних справ країн  членів РБ, що завершилося прийняттям резолюції 1377, в якій викладено концептуальні засади та поточні завдання світової спільноти у сфері боротьби з тероризмом;

суттєва розробка санкційної політики. У квітні 2000 р. за ініціативою України РБ уперше в своїй історії прийняла рішення про проведення комплексного аналізу своєї політики у сфері застосування санкцій з метою їх вдосконалення та створила спеціальну робочу групу.

Активним кроком України під час її головування в РБ у березні 2001 р. було скликання спеціального засідання для обговорення загострення ситуації на державному кордоні між Республікою Македонія та Союзною Республікою Югославія (в районі Косова і Метохії), в ході якого була прийнята заява із засудженням насильницьких дій екстремістів на македонсько-югославському кордоні. Під час головування України в Раді Безпеки ООН власним практичним внеском нашої держави з реалізації актуальних проблем міжнародного миру і безпеки були також такі заходи: проведення засідання РБ щодо розв’язання грузинсько-абхазького конфлікту; проведення вперше в історії ООН зустрічі членів РБ з генеральним секретарем НАТО та засідання РБ з близькосхідного врегулювання. За час головування України в Раді Безпеки було прийнято 101 резолюцію, зроблено 80 заяв голови РБ, понад 200 заяв Голови Ради Безпеки для преси та опубліковано 42 комюніке про проведені закриті засідання [158, с.5].

Отже, можна констатувати, що і членство, і головування нашої країни в РБ ООН збагатили українську дипломатію новим корисним досвідом практичної участі у вирішенні актуальних проблем міжнародного миру і безпеки та підвищили міжнародний авторитет України.

Одним з важливих напрямів діяльності України в рамках ООН, який, з одного боку, значно сприяє створенню позитивного міжнародного іміджу самої Організації, з другого – сприяє повноцінному входженню нашої держави до структур світової та європейської безпеки, є активна участь України у миротворчих операцій під егідою ООН.

Протягом останніх років Україна виступає як значний контрибутор військового і цивільного персоналу до операцій ООН з підтримання миру. За його кількістю наша держава стабільно обіймає провідне місце в групі перших 20-30 країн серед більш, ніж 80 держав  учасниць операцій з підтримання миру ООН. Географія цих миротворчих місій, до яких входив або зараз входить український персонал, охоплює Боснію і Герцеговину, Хорватію, Косово, Македонію, Анголу, Таджикистан, Ліван, С’єрра-Леоне, Ефіопію та Еритрею, Конго, Ліберію [343, с.313-316]. Україна за цим показником знаходиться у десятці країн-постачальниць миротворчих сил ООН. Така воєнно-політична діяльність ЗС України не тільки підвищила авторитет нашої держави у світі, а ще й, до того ж, наприклад, за 2000-2002 рр. принесла до державного бюджету 45 млн. доларів CША (а з 1992 по 2004р. – близько 195 млн. доларів) [264, с.1,5].

Україна також надає велике значення проблемі посилення можливостей швидкого реагування ООН на кризові ситуації. У нашій країні із зацікавленням ставляться до розробки механізмів, які б кардинально поліпшували здатність ООН на швидке реагування, у тому числі і створення бригади швидкого розгортання ООН. У лютому 1994 р. Україна задекларувала свою готовність брати участь у Системі резервних угод ООН (механізм, згідно з яким певні військові підрозділи країн, що зараховані до Системи резервних угод, знаходяться у готовності на своїй території і за запитом Секретаріату ООН та після ухвалення відповідного рішення, згідно з діючим в країні законодавством, надсилаються до тієї чи іншої місії ООН). З того часу Україна зарахована до складу країн  учасниць зазначеного механізму [217, с.134-135.].

Що стосується реформування Ради Безпеки то, як зазначає український дослідник В.Бруз, позиція України з цього питання полягає в тому, щоб поповнити РБ як новими постійними, так і непостійними членами, включаючи одне додаткове місце для країн Східної Європи. Ця вимога ґрунтується на тому, що після розпаду соціалістичного табору кількість країн у цьому регіоні світу збільшилася з 10 до 21, а квота залишається старою – 1 місце. Крім того, у разі входження ФРН до РБ Західна Європа мала б 3 місця постійних членів (Великобританія, Франція та ФРН). Тому було б цілком справедливо залишити Західній Європі одне місце непостійного члена, а друге передати Східній Європі, збільшивши її квоту до 2 місць. Правомірно було б також додати по одному непостійному місцю для континентів, збільшивши загальну кількість членів РБ до 21. Україна також виступає за “подвійне вето”, яке має діяти тільки у разі одночасного застосування права вето принаймні двома постійними членами, і за транспарентність у роботі Ради Безпеки [33, с.45-47].

Отже, Україна прагне вжити якнайбільше можливих заходів у рамках діяльності ООН для підняття свого авторитету в світі і таким чином збільшити коло союзників і партнерів, які б змогли надати їй допомогу у вирішенні актуальних стратегічних національних проблем як зовнішньої, так і внутрішньої політики, у тому числі у сфері безпеки і оборони. Поза сумнівом, найбільш помітною сферою діяльності України по лінії ООН є участь українських військовослужбовців у миротворчих операціях. Українські миротворці, починаючи з 1992 р., взяли участь в понад 10 операцій з підтримання миру (ОПМ) ООН на трьох континентах планети. Завдяки цьому наша держава розглядається цією впливовою міжнародною організацією як один з найсерйозніших та надійних контрибуторів забезпечення міжнародної безпеки у рамках ООН.

Організація безпеки та співробітництва в Європі. Вступивши у січні 1992 р. до НБСЄ, Україна сьогодні є однією з її активних учасниць. Наша держава підписала всі документи ОБСЄ стосовно воєнно-політичної діяльності Організації, спрямованої на зміцнення заходів довіри та безпеки, контролю над озброєнням та роззброєння. Участь України в миротворчій діяльності ОБСЄ на Балканах, у Придністров’ї, на Кавказі і у Центральній Азії сприяє підвищенню міжнародного авторитету нашої держави, закріпленню за нею іміджу вагомого чинника європейської безпеки і стабільності. На думку українського керівництва, підвищеної уваги потребує необхідність забезпечення активної ролі України як посередника і гаранта у розв’язанні придністровської проблеми, повнішої реалізації миротворчого потенціалу нашої держави у врегулюванні конфліктів у Нагірному Карабасі (Азербайджан), Абхазії та Південній Осетії (Грузія). У цьому контексті важливого значення набуває активне включення України в діяльність міжнародних механізмів, створених для врегулювання зазначених конфліктів.

Варто нагадати, що згідно із схваленими Постановою Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. “Основними напрямами зовнішньої політики України” діяльність нашої країни в рамках ОБСЄ спрямована на участь у процесі створення механізмів щодо розбудови системи міжнародної регіональної безпеки і ефективного вирішення проблем, пов’язаних з підтриманням військово-політичної стабільності на європейському континенті та розвитком конструктивного і плідного міждержавного співробітництва. У Документі підкреслюється, що співпраця з ОБСЄ сприяє “повномасштабному входженню України до загальноєвропейського простору” і використанню в цілях забезпечення її національних інтересів механізмів цієї впливової міжнародної організації [235, с.935-948].

Прикладом практичного співробітництва між Україною та ОБСЄ стало підписання у січні 1995 р. Меморандуму про взаєморозуміння щодо місії ОБСЄ в Україні між урядом України та ОБСЄ. Згідно з цим документом на території нашої країни розпочала діяльність місія Організації, основною метою якої стало сприяння врегулювання питання, пов’язаного з Автономною Республікою Крим (АРК), що значно загострилася у 1994 р. через активізацію діяльності проросійських сепаратистів та певне зростання етнічної напруженості на півострові. Слід зазначити, що ця спільна діяльність щодо кримських питань була успішно завершена після ухвалення Конституції України і Конституції АРК. 30 квітня 1999 р. Постійна рада ОБСЄ прийняла рішення про припинення діяльності місії в Україні, що стало унікальною подією в історії діяльності цієї організації, оскільки вперше місія ОБСЄ припинила свою діяльність у зв’язку з успішним виконанням своїх завдань.

Після обговорень питання щодо подальшої співпраці України з ОБСЄ на території нашої держави 13 липня 1999 р. був підписаний Меморандум про взаєморозуміння між урядом України і ОБСЄ щодо створення нової форми співробітництва, якою став офіс Координатора проектів ОБСЄ в Україні. Як зазначається в Документі, “це співробітництво базуватиметься на плануванні, виконанні та моніторингу проектів між відповідними органами влади України і ОБСЄ та її інститутами. Такі проекти можуть стосуватися усіх аспектів діяльності ОБСЄ і залучати як урядові, так і неурядові організації України”. За словами першого координатора проектів ОБСЄ в Україні П.Буркхарда у центрі його уваги нині знаходяться 12 напрямів. Серед них найважливішими є комплексний огляд законодавства з прав людини, технічна та практична підтримка діяльності омбудсмена, допомога Верховному Суду, допомога Конституційному суду, боротьба з торгівлею людьми, свобода засобів масової інформації, реформа Збройних Сил України, проект, спрямований на повернення та адаптацію кримських татар тощо [35, с.64].

З огляду на те, що ОБСЄ є єдиною організацією з питань безпеки в Європі, де Україна є повноправним членом і може в повному обсязі відстоювати свої національні інтереси в сфері безпеки, наша держава зацікавлена у зміцненні цієї організації та підвищенні її ефективності, і тому реформування ОБСЄ відповідає принциповій позиції України. З цього приводу варто нагадати, що Україна висунула низку пропозицій стосовно вдосконалення в ОБСЄ стратегії запобігання конфліктам у регіоні діяльності Організації [346, с.17-18].

В контексті проведення міжнародної антитерористичної боротьби 5 квітня 2004 р. під час зустрічі з главами дипломатичних місій тодішній міністр закордонних справ України К.Грищенко запропонував створити у рамках ОБСЄ координаційний центр з боротьби з тероризмом. “Цей координаційний центр за умови внесення відповідних змін і доповнень в Статут ОБСЄ, міг би функціонувати як постійно діючий спеціалізований галузевий орган, покликаний забезпечити координацію і взаємодію компетентних органів держав  членів ОБСЄ у сфері боротьби з міжнародним тероризмом”,  сказав він [73, с.3].

Розглядаючи роль і місце ОБСЄ в архітектурі безпеки Європи, слід звернути увагу і на таку позицію Міністерства закордонних справ України, яке стверджує, що саме ця інституція має найбільші підстави стати “функціональним координатором” в європейській системі безпеки. Ця організація методологічно функціонує у політико-дипломатичній площині безпекових проблем і, на відміну від інших об’єднань, забезпечує повний геополітичний контекст “Об’єднаної Європи”. Така оновлена роль ОБСЄ у забезпеченні ефективності загальноєвропейської безпекової політики, звичайно, вимагатиме розширення її повноважень [311, с.32].

На наш погляд, слід погодитися з думкою українських політологів і дипломатів, що членство України в ОБСЄ надає нашій державі низку важливих переваг в реалізації її як зовнішньої, так і внутрішньої політики:

сприяє реалізації її головних національних інтересів  утвердженню і розвитку України як незалежної суверенної держави, забезпеченню її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, стабільності її міжнародного становища;

забезпечує рівноправну участь нашої держави в обговоренні і вирішенні актуальних проблем міжнародної безпеки і співпраці в регіоні діяльності ОБСЄ та дає право виносити на цей загальноєвропейський форум питання виникнення загрози для міжнародної безпеки;

сприяє прискоренню процесу її європейської і євроатлантичної інтеграції як стратегічної зовнішньополітичної мети і узгоджується з цілями і завданнями співробітництва України з НАТО, ЄС і Радою Європи  партнерами ОБСЄ в новій європейській архітектурі безпеки;

забезпечує конкретний внесок України у миротворчу діяльність ОБСЄ та розвиток взаємодії між ОБСЄ і європейськими миротворчими силами, що утворюються, для забезпечення можливості участі в них військових підрозділів України;

сприяє використанню експертної та іншої допомоги ОБСЄ у зміцненні і розвитку в нашій державі засад демократії, верховенства права, у розвитку ринкової економіки, підвищенні екологічної безпеки країни тощо [167, с.30-36].

Організація Північноатлантичного договору. Проголосивши свою незалежність і шукаючи шляхи гарантування національної безпеки, Україна однозначно встала на позицію входження у майбутньому в нову європейську систему колективної безпеки, що було зафіксовано в основних офіційних документах нашої держави: Основних напрямах зовнішньої політики України, Воєнній доктрині, Концепції (основи державної політики) національної безпеки України і в її оновленій редакції тощо. При цьому українське керівництво цілком усвідомлювало, що НАТО може бути вельми ефективною євроатлантичною складовою такої системи. У подальшому це знайшло своє відображення у першій Державній програмі співробітництва України з НАТО. Зокрема, в ній зазначалося, що “Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі і вагому складову системи загальноєвропейської безпеки. Це обумовлюється значним внеском даної організації у підтримання миру, стабільності та загального клімату довіри на євроатлантичному просторі, у створення нової архітектури безпеки в Європі, у поглиблення процесів роззброєння, контролю над озброєннями і нерозповсюдження ядерної зброї масового ураження тощо” [316].

Україна має чи не найбільшу програму співробітництва з НАТО серед 27 країн  партнерів ЦСЄ у рамках програми ПЗМ і є єдиною державою, крім Росії, з якою НАТО розвиває відносини особливого партнерства.

Крім спільного вирішення суто оборонних питань, НАТО істотно допомагає Україні в проведенні оборонного аналізу, розробці законодавчої бази, впровадженні демократичного цивільного контролю над воєнною сферою, сприяє адаптації військовослужбовців, звільнених у запас, підтримує діяльність неурядових дослідницьких організацій, українських вчених, надає інформаційну й технічну підтримку тощо. Значні перспективи має співробітництво з НАТО у сфері ліквідації наслідків природних і техногенних катастроф. За підтримки НАТО, Україна вже зараз бере практичну участь у зміцненні стабільності й безпеки в європейському регіоні і в світі. Крім активних військових контактів в рамках ПЗМ, Україна співпрацює з НАТО у миротворчих операціях у Косово та Македонії.

Перші контакти України з Альянсом були започатковані восени 1991р., тобто ще до розпаду СРСР, а вже у січні 1992 р. представник України взяв участь у Робочій групі високого рівня РПАС. Подальшому налагодженню зв’язків нашої держав з НАТО, без сумніву, дуже сприяли взаємні візити на вищому рівні та приєднання України до РПАС [340, с.36].

Наша держава вітала пропозицію НАТО започаткувати програму ПЗМ і розцінила її як перспективну ініціативу блоку, яка спрямована на зміцнення стабільності і безпеки в Європі через поширення стосунків НАТО з країнами ЦСЄ, а також з іншими державами  учасницями ОБСЄ. 8 лютого 1994 р. Україна першою з держав СНД стала учасницею цієї програми, підписавши Рамковий документ ПЗМ.

Згідно з Рамковим документом програми ПЗМ у контексті створення умов для входження України до загальноєвропейської системи безпеки, співробітництво нашої країни з НАТО в рамках ПЗМ передбачає досягнення таких цілей: “(а) сприяння відкритості у плануванні національної оборони та формуванні військового бюджету; (б) забезпечення демократичного контролю над збройними силами; (в) підтримання здатності та готовності брати участь в межах, дозволених конституцією, в операціях, здійснюваних під егідою ООН і/або в рамках відповідальності ОБСЄ; (г) розвиток відносин співробітництва з НАТО у військовій сфері з метою здійснення спільного планування і військової підготовки та навчальних маневрів, покликаних підвищити їхню спроможність до виконання завдань, пов’язаних з миротворчою діяльністю, пошуковими і рятувальними операціями, операціями з надання гуманітарної допомоги та іншими, про які згодом може бути домовлено; (д) формування у тривалій перспективі таких збройних сил, які зможуть краще взаємодіяти із збройними силами держав  членів Північноатлантичного союзу” [90, с.226-227].

У лютому 1995 р. українська сторона була повідомлена про прагнення НАТО поглибити співробітництво з Україною не лише в рамках РПАС/ПЗМ, а й поза ними, що, власне, відкривало перспективи розвитку безпосередніх відносин особливого партнерства між Україною і НАТО [343, с.389-391]. Слід відзначити, що таке особливе партнерство означало розширення співробітництва України з НАТО на всіх рівнях і у всіх вимірах  політичному, військовому, економічному, екологічному, науково-технічному, інформаційному тощо. Україна вважала такий тип співробітництва однією з основних умов забезпечення своїх національних інтересів, гарантією уникнення нового поділу Європи і запобігання формування “сфер впливу” чи створенню “сірих зон” безпеки в ЦСЄ. Претендуючи на особливе партнерство, Україна виходила з того, що вона, в контексті розширення НАТО, перебуває в унікальній геополітичній ситуації: на її західних кордонах розташовані майбутні члени розширеної НАТО, на східних кордонах  Росія і Білорусь, позиція яких стосовно розширення НАТО відрізняється від позиції інших держав ЦСЄ. Не в останню чергу через це в документах НАТО, ЗЄС та інших європейських структур Україна визнається “ключовою країною для європейської безпеки”.

Подальші події ознаменувалися початком співробітництва нашої країни з Альянсом у рамках особливого партнерства, що було закріплено Хартією про особливе партнерство між Україною та НАТО від 9 липня 1997 р. Хартія зафіксувала політичні зобов’язання сторін на найвищому рівні і визначила необхідність “розвивати відносини особливого і ефективного партнерства, яке сприятиме більшій стабільності і просуванню спільних демократичних цінностей в Центрально-Східній Європі”.

У Документі було сформульовано низку важливих положень, які мають історичне значення для України в її прагненні інтегруватися до майбутньої європейської системи безпеки та в розвитку її подальших відносин з однією з основних складових цієї системи – Організацією Північноатлантичного договору. Аналізуючи Хартію, на нашу думку, варто зупинитися на таких її положеннях.

По-перше, визнано, що “незалежна, демократична та стабільна Україна є одним з ключових факторів забезпечення стабільності в Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому”. Тим самим було підтверджене унікальне геополітичне положення України і як висновок з цього: її право – відігравати значну роль в архітектурі європейської безпеки.

По-друге, відзначено, що країни  члени НАТО “продовжуватимуть підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, принцип непорушності кордонів, демократичний та економічний розвиток та її статус без’ядерної держави”, справедливо вважаючи, що це є одним з ключових факторів стабільності та безпеки в Європі.

По-третє, наголошено, що “визначне рішення України позбутися ядерної зброї та приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї стало значним внеском у справу зміцнення безпеки й стабільності в Європі” та створило нашій державі “особливий імідж у світовій спільноті”. У цьому зв’язку НАТО вітала та підтримала гарантії безпеки, що отримала Україна від п’яти ядерних держав.

По-четверте, сторони підтвердили своє зобов’язання розвивати співробітництво в рамках РЄАП, у тому числі участь в миротворчих операціях під егідою Ради Безпеки ООН або ОБСЄ.

По-п’яте, визначено форми реалізації співробітництва, сфери та механізми проведення консультацій в таких сферах: політичні питання та питання безпеки, зокрема, розвитку євроатлантичної безпеки та стабільності, включаючи безпеку України; запобігання конфліктам, управління кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів і гуманітарних операцій, беручи до уваги роль ООН та ОБСЄ у цій галузі; контроль над озброєннями та роззброєння, включаючи питання, що стосуються Договору про звичайні збройні сили в Європі; експорт озброєнь та передачі супутникових технологій та ін.;

По-шосте, серед основних механізмів налагодження співробітництва названо: зустрічі між Україною та НАТО: на рівні ПАР, з відповідними комітетами НАТО; взаємні візити на вищому рівні; механізми військового співробітництва та ін.

По-сьоме, прийнято рішення про створення військової місії зв’язку України при штаб-квартирі НАТО в Брюсселі та заснування військової місії зв’язку НАТО в Києві.

По-восьме, підкреслювалося, що Україна та НАТО створять кризовий консультативний механізм для проведення консультацій у разі, коли Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Вже у Державній програмі співробітництва України з НАТО на період до 2001 року передбачалося проведення консультацій за ініціативою України або Альянсу; налагодження прямого телефонного зв’язку між Президентом України та Генеральним секретарем НАТО.

По-дев’яте, передбачено створити Комісію Україна  НАТО (КУН), яка збиратиметься на рівні ПАР не менше двох разів на рік і слідкуватиме за виконанням Хартії і у своїй роботі сприятиме подальшому розвитку та інтенсифікації співробітництва [336, с.3].

Ці та інші положення Хартії, на наш погляд, свідчать, що цей документ виходив далеко за рамки суто двостороннього формату відносин. З одного боку  це суттєвий чинник забезпечення наших національних інтересів у зв’язку з розширенням НАТО. З іншого  це важливий компонент загального розвитку європейської архітектури безпеки, який, окрім забезпечення фундаментальних інтересів національної безпеки України, створює більш стабільні умови для досягнення тієї мети, яку поставили собі всі європейські країни  побудови єдиної і всеохоплюючої системи безпеки в Європі на довгострокову перспективу.

Україна протягом перших років незалежності не ставила питання про вступ до НАТО. Про це не раз заявляли вищі керівники держави на міжнародному та державному рівнях, які виходили з того, що “є однозначна позиція Президента, який відпрацьовує зовнішню політику: сьогодні питання про членство в НАТО не стоїть” [192, с.5]. Мова йшла тільки про тісне співробітництво з Альянсом, що “є лише одним з елементів стратегічного курсу України на інтеграцію до європейських і євроатлантичних політичних та економічних структур, до складу яких входять НАТО, Європейський Союз, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Рада Європи, Західноєвропейський союз, Організація економічного співробітництва та розвитку, Європейський банк та інші” [43, с.6]. Причиною такої позиції України, на наш погляд, були не стільки самопроголошений Україною статус позаблокової та нейтральної країни, неготовність самого Альянсу, нашої економіки, Збройних Сил України щодо входження до НАТО, а, насамперед, різко негативна позиція Росії стосовно цього питання.

Ситуація значно змінилася після терористичних актів 11 вересня 2001р., коли Росія помітно зблизилася з НАТО, особливо у перші місяці антитерористичної кампанії, організованої США, і було створено нову Раду Росія  НАТО, згідно з яким попередній формат у відносинах сторін “19+1” перетворювався у формат “20 рівноправних держав”. Новий орган мав відпрацьовувати спільну позицію з питань боротьби з міжнародним тероризмом. Керівництво Альянсу вирішило піти на встановлення нового формату відносин Росія  НАТО. Тим більше це було дуже актуальним у зв’язку із запланованою на листопад 2002 р. другою хвилею розширення блоку на Схід. Треба сказати, що Україна зразу зорієнтувалася в зміні ситуації на континенті. 23 травня 2002 р., не чекаючи підписання в Римі російсько-натовського договору про новий формат відносин, на засідання РНБО України під головуванням Президента України було прийнято рішення про те, що наша держава розпочинає процес, кінцевою метою якого є вступ країни до НАТО. На нашу думку, тим самим було підкреслено, що Київ хоче відігравати більш активну роль в європейській політиці і не залишатися осторонь як від нового розширення блоку, так і від зміцнення його співробітництва з Росією. Крім того, цими діями наша країна дала неоднозначно зрозуміти, що порівняно з минулим курс на євроатлантичну інтеграцію перетворюється в головну домінанту зовнішньої політики України.

У зв’язку з проголошенням нашою країною курсу на інтеграцію в євроатлантичні структури дуже цікавим, на наш погляд, виглядають результати соціологічних опитувань громадян України щодо їхнього ставлення до НАТО, проведених спеціалістами Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова (УЦЕПД) у червні 2000 р., у вересні 2001 р. та у квітні 2002 р. Слід відзначити, що за підсумками опитувань 2000-2001 рр. майже половина респондентів вважали НАТО агресивним блоком (в 2000 р.  46,2%, в 2001 р.  48,1%).

Таким чином, загалом, ситуація, на перший погляд, виглядала парадоксальною. З жодною світовою структурою Україна не мала такого високого рівня військового співробітництва, вигідного як з політичної, так і з економічної точки зору. Однак, майже половина українців ставилося до НАТО критично і не вітала процес розширення Альянсу на Схід. На думку експертів УЦЕПД, причин критичного ставлення українських громадян до НАТО було декілька. По-перше, консервативно-ностальгійні настрої певної частини населення України, “спадщина” антинатовської пропаганди радянських часів. По-друге, вплив “російського фактору”. На фоні зміцнення останнім часом впливу РФ на Україну не знижувалася на той час гострота відносин між Росією і НАТО (зокрема, довкола проблеми розширення Альянсу). По-третє, більша частина громадян просто не була інформована про конкретні напрями співробітництва України з НАТО, зокрема, в рамках програми “Партнерство заради миру”: Майже дві третини опитаних (64,4%) не знало або про цю програму взагалі, або про те, що Україна бере в ній участь. По-четверте, вкрай негативно вплинуло на ставлення українців до НАТО військова операція Альянсу на Балканах, більшість громадян України (56,6%) вважало, що НАТО взагалі не мало права втручатись у внутрішні справи суверенної країни, навіть для вирішення гуманітарних проблем [213, с.27-29].

Однак, за результатами соціологічних опитувань у квітні 2002 року ставлення українців до Альянсу дещо змінилося – стало більш доброзичливим. У порівнянні з 2001 р. різко (з 48,1% до 32,6%, тобто на 15,5%) зменшилося число респондентів, що вважали НАТО агресивним блоком. Також відсоток прихильників вступу до НАТО у 2002 році зріс до 15,3% у порівнянні з 8,8% у 2001 році. Перш за все, на погляд експертів УЦЕПД, причиною цієї метаморфози є позитивний психологічний резонанс успішної операції в Афганістані, проведеної під егідою лідера НАТО  США. Країни  соратники по НАТО, загалом, підтвердили здатність ефективно використовувати високий військовий потенціал, гнучкість дій на міжнародній арені і вміння співпрацювати у форматі широкої коаліції. В свою чергу, важливе і те, що в антитерористичній коаліції брали активну участь і Україна, і особливо Росія [232, с.1,3].

Виступаючи на засіданні КУН у липні 2002 р., Генеральний секретар Альянсу Дж. Робертсон заявив: “НАТО готова піти настільки далеко у відносинах з Україною, наскільки Україна виявиться спроможною втілювати структурні зміни та реформи, необхідні для розбудови більш тісних відносин з НАТО”. Проте він зауважив, що підготовка до можливого вступу країни до блоку буде тривалим процесом і потребуватиме рішучості, відданості та кропіткої роботи обох сторін, а особливо української. “Найскладніше завдання належить виконати самій Україні. Україна  вільна та суверенна держава, відповідальний гравець на світовій арені, отже повинна сама визначити своє майбутнє” [202, с.2].

Того ж дня у Києві було підписано Меморандум про взаєморозуміння стосовно підтримки країни, яка приймає. В угоді визначено механізми застосування українських військових сил та засобів під час операцій та навчань НАТО. Нагадаємо, що починаючи з 1994 р. – року приєднання України до ПЗМ  її Збройні Сили брали участь у багатонаціональних військових навчаннях держав-партнерів у рамках даної програми. З 1996 р. частина цих навчань проводилася на території України. В основному такі навчання проводилися на Яворівському та Широколанівському полігонах і в акваторії Чорного моря. Загалом, можна назвати такі військові навчання, що проводяться в рамках ПЗМ: “Щит миру”, “Козацький степ”, “Кооператив Партнер”, “Фарватер миру”, “Прикарпаття”, “Раф енд Реді”, “Співдружність”, “Комбайнд Ендевор”, “Бриз”, “Сі Бриз”, “Чорноморське партнерство”, “Кленова Арка” тощо. Разом з тим, як це згадувалося вище, військові підрозділи України брали участь у миротворчих операціях під керівництвом НАТО на території колишньої Югославії у складі багатонаціональних сил IФОР та СФОР, а зараз продовжують цю миротворчу діяльність в KФОР [263, с.4].

У червні 2003 р. 12 країн НАТО вирішили використовувати українські літаки Ан-124 “Руслан” для військово-транспортних перевезень з 2005 по 2012 рік, доки Європа не створить власний “Аеробус” – А400М. Варто зауважити, що рішення про створення консорціуму з використання для військово-транспортних перевезень українського літака АН-124 “Руслан” – ще один вияв не просто потепління, а суттєвої інтенсифікації стосунків між Києвом та євроатлантичною спільнотою. Ця подія має цілий ряд нюансів, які не дозволяють віднести її до повсякденних. У політичному сенсі рішення на лізинг “Русланів” є ще одним “сигналом з Європи” про “розуміння та сприяння”. Для української сторони крок більшості країн  членів Альянсу передусім підкреслює зацікавленість не лише в українських літаках, а й в євроатлантичних перспективах їхньої країни-виробника. Аргументи про технічну невідповідність українських озброєнь та інфраструктури натовським стандартам традиційно використовують скептики та критики наближення України до членства в Альянсі. Перспектива забезпечувати операції НАТО, тісно пов’язана з модернізаційними перетвореннями Альянсу, з планами оперативного реагування, швидкого розгортання, можливого проведення операцій за межами зони відповідальності, наближає українську авіатехніку до участі у розв’язанні сучасних проблем НАТО. Вітчизняні літаки отримали шанс бути основним військово-транспортним повітряним засобом Альянсу на найближчі 8 років. Результат тендеру, за умови успішної його реалізації, може бути однозначно використано для розвитку теми доцільності залучення українських ресурсів для вирішення проблем діяльності Альянсу. Наявність подібних ресурсів  безумовно важливий аргумент для претендента на членство.

Україна разом із США й НАТО провела оборонний огляд, який передбачав оцінку загроз, їх характеру, відповідних сценаріїв застосування збройних сил і необхідних для протистояння загрозам військової техніки й людських ресурсів [193, с.1,4]. До кінця 2004 р. проведено розрахунки та визначено потребу, кількісні та вартісні показники ресурсного забезпечення Збройних Сил України в номенклатурі озброєння, логістики, військової техніки, ракет, боєприпасів і матеріально-технічних засобів на період до 2005, 2010, 2015 рр.

У цьому контексті варто зазначити, що у межах співробітництва нашої держави та Альянсу діє Спільна робоча група з питань оборонної реформи (СРГОР), яка, за словами Е.Баклі, заступника Генерального секретаря Північноатлантичного союзу з питань оборонного планування та операцій, є “головним органом, у рамках якого здійснюється співпраця України та НАТО з питань оборонної реформи та реформи галузі безпеки загалом”. Щорічно її засідання відбуваються на найвищому рівні [118, с.4].

Слід звернути увагу на те, що в Декларацію Празького саміту Альянсу 2002 р. був включений спеціальний пункт (№9), присвячений розвитку відносин з Україною. У ньому, зокрема, відзначається: “Ми залишаємося відданими розвитку міцних відносин між Україною та НАТО відповідно до положень Хартії про особливе партнерство. Ми взяли до уваги прагнення України дотримуватись курсу цілковитої євроатлантичної інтеграції та закликаємо Україну втілювати усі необхідні для цього реформи, щоб досягти цієї мети… Новий План дій, який ми приймаємо з Україною,  це важливий крок вперед. Він визначає політичну, економічну, військову та інші сфери реформування, в яких Україна зобов’язується досягти подальшого прогресу і в яких НАТО буде продовжувати надавати їй допомогу” [75].

У результаті засідання КУН у рамках роботи Празького саміту міністри закордонних справ з метою підняти відносини між нашою країною та блоком на якісно новий рівень ухвалили План дій Україна – НАТО. Документ забезпечує основу для інтенсивних консультацій і співробітництва у різних сферах життєдіяльності обох сторін. Коментуючи План дій, тодішній секретар РНБО України Є.Марчук підкреслив, що цей документ є по суті довгостроковою програмою, яка містить у собі досягнення європейських стандартів, причому не тільки в оборонній сфері, але й у сфері економіки, науки, боротьби з тероризмом, містить напрями співпраці в подоланні надзвичайних ситуацій, по управлінню кризовими ситуаціями природного і техногенного характеру. Обов’язковим є проведення політичних, економічних, оборонних реформ, дотримання прав людини, свободи преси, свободи слова. У Плані дій визначено робочі механізми співпраці, зустрічі на рівні президентів, відзначено, що чотири рази на рік мають відбуватися засідання КУН та робочі засідання на рівні міністрів закордонних справ, міністрів оборони, начальників Генеральних штабів. Загалом План дій містить широкий комплекс питань, у ньому присутні всі розділи і цілі, які передбачені Планом дій з набуття членства. Можна сказати, що де-юре цей документ схвалено як План дій Україна – НАТО, але де-факто вже як План дій з набуття членства. Є.Марчук також зазначив, що згідно з цим документом з української сторони – це на 80-85 відсотків важка домашня робота [107, с.3].

Необхідно звернути увагу на те, що, за словами тодішнього Генерального секретаря НАТО Дж.Робетсона, празьке розширення Альянсу не є останнім, а двері блоку залишаються відкритими. Сьогодні Альянс припускає, що, можливо, наступними запрошеними до членства в НАТО будуть Хорватія, Македонія і Албанія. Деякі аналітики не виключають, що в цьому переліку може бути й Україна, якщо вона спроможеться виконати взяті на себе амбітні зобов’язання. Так, відомий американський політолог З.Бжезинський заявив в інтерв’ю для радіо Бі-Бі-Сі, що в третій фазі розширення євроатлантичного простору він передбачає приєднання до НАТО України, можливо, Грузії і Азербайджану [110, с.3].

Перемога помаранчевої революції в Україні сприяла подальшому розвитку відносин нашої держави з НАТО в контексті реалізації її євроатлантичного інтеграційного курсу. Так, у квітні 2005 року у Вільнюсі на засіданні КУН Альянс запросив Україну до Інтенсифікованого діалогу з НАТО із питань набуття членства. Він передбачає реалізацію програми широкомасштабних реформ у всіх сферах суспільно-політичного життя й має забезпечити подальше наближення нашої держави до стандартів Альянсу. У рамках реалізації цієї програми указом президента України від 22 травня 2006 р. затверджено Положення про Міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО (як консультативний дорадчий орган при Президентові). Сприятливим для євроатлантичних намагань нашої держави є той факт, що на Мюнхенській конференції з безпеки, яка відбулася у лютому 2007 р., Генеральний секретар Альянсу Я. де Х. Схеффер заявив, що ювілейний для цієї організації 2009 р. запам’ятається тим, що до неї зможуть приєднатися нові країни. Він також сказав, що 2009 р. хотів би бачити серед інших кандидатів на вступ до НАТО Сербію, Україну й Грузію. [127, с.5].

Таким чином, можна стверджувати, що відносини Північноатлантичного альянсу з Україною протягом всієї історії їхніх відносин розширялися у позитивному напрямі і на сьогоднішньому етапі розвиваються у трьох сферах: у рамках діяльності РЄАП, що є форумом консультацій та співробітництва з політичних питань та безпеки; в рамках Програми “Партнерство заради миру”, яка призначена для розвитку взаємин в суто військовій сфері і у миротворчих операціях, та в рамках двосторонніх особливих відносин, які офіційно були закріплені Мадридською Хартією. Подальший розвиток всебічного співробітництва Києва і Брюсселя у сучасних умовах перетворюється на один із домінантних векторів зовнішньої політики нашої держави, спрямований на повноправне входження України до світового співтовариства, підвищення її міжнародного авторитету як важливої складової частини системи європейської безпеки.

Без сумніву, в ситуації, що склалася сьогодні в Європі можливий вступ України до НАТО був би вигідним для нашої країни, оскільки це допомогло б їй досягти поставленої мети – приєднатися до Європейського Союзу. Крім того, вступ до Альянсу збільшив б військову могутність України, підвищив рівень її національної безпеки.

Сьогодні на хвилі боротьби з міжнародним тероризмом розпочався процес формування нових систем партнерства між різними країнами, що може радикально змінити уявлення про майбутнє світової побудови. За нашим розумінням, нова роль НАТО в сфері боротьби з викликами міжнародній безпеці, її розширення за кордони традиційної зони відповідальності практично робить Альянс основною складовою майбутньої загальної європейської системи безпеки, своє місце в якій вкрай необхідно зайняти й Україні.

Причини передчасності близької перспективи вступу до НАТО є очевидними. По-перше, спрямованість та темпи приєднання країни до західноєвропейських воєнно-політичних структур залежать як від внутрішньої еволюції України та НАТО, так і від зовнішніх умов і насамперед від ситуації в Росії. У цьому плані, на нашу думку, слід особливо підкреслити відсутність єдиної політичної волі у вищих керівних колах нашої держави щодо цього питання, що спостерігається після парламентських виборів березня 2006 р. По-друге, існує невідповідність рівня економічного розвитку України з багатьма країнами  членами Альянсу. По-третє, військове законодавство України, структура її Збройних Сил, рівень їх оснащення поки що дуже далекі від стандартів Альянсу. Реформування армії потребує значних фінансових витрат. По-четверте, як показують дані соціологічних досліджень, в українському суспільстві нема консенсусу стосовно інтеграції до НАТО. Як зазначив Є.Марчук, “тут треба виходити з того, що ніхто не піде на формальне прийняття рішення щодо приєднання України до НАТО (перш за все, НАТО не піде), якщо у вас не буде підтримки населення більше 50%” [360, с.4]. За результатами соціологічного опитування 2019 респонденів віком від 18 років в 117 населених пунктах, проведеного у травні 2006 року Фондом “Україна-2000”, на сьогодні вступ до НАТО підримують 28,3%, виступають “проти” – 44,8%. Фахівці Фонду підкреслюють, що у порівнянні з результатами опитування, яке було проведено на замовлення Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції України восени 2005 р., кількість прихильників вступу України до НАТО зросла майже вдвічі [360]. Отже, можна стверджувати, що порівняно з результатами соціологічних досліджень 2000-2002 рр., наведених вище, спостерігається певна тенденція до збільшення симпатій українців до Північноатлантичного союзу. Однак відсоток прихильників все ще далекий до бажаного.

Звичайно, реальність вступу нашої держави до НАТО у найближчі роки уявляється сумнівною, оскільки причини, що гальмують цей процес, поки що залишаються, але тут важливим є сам факт прийняття такого нового політичного рішення про вступ до Альянсу, яке демонструє динамічність розвитку зовнішньої політики нашої держави.

Україну, як зазначалося на Празькому саміті блоку 2002 р., очікує велика робота із проведення реформ в усіх сферах державної діяльності. На нашу думку, саме від здатності нашої держави виконати цю роботу в повному обсязі і залежить успішна реалізація цього прагнення.

Залучення до програм НАТО дає змогу країнам-аспірантам привести у відповідність до діючих у країнах  членах Альянсу стандартів. Тому План дій з набуття членства в НАТО є надзвичайно ефективним механізмом, що дає можливість Альянсу здійснювати моніторинг прогресу досягнутого аспірантами у широкому спектрі завдань щодо їх підготовки до членства. Методологія Плану дій щодо членства в НАТО використовувалася при складанні Плану дій Україна  НАТО. Схвалення Плану дій Україна – НАТО під час Празького саміту  це найважливіший момент реалізації стратегії євроатлантичної інтеграції України. З урахуванням положень Плану дій Україна – НАТО, Міністерство оборони України підготувало пропозиції щодо коригування заходів завершального етапу реалізації Державної програми реформування та розвитку Збройних сил України. Мета цієї роботи – прискорення процесу створення сучасних, боєздатних збройних сил, спроможних якісно виконувати покладені на них завдання. При цьому основні зусилля зосереджуються на завершенні структурної перебудови Збройних сил; швидкому виведенні із бойового складу військових частин і установ, що не входитимуть до бойового складу Збройних сил України зразка 2005 і 2010 рр., а також надлишкових зразків озброєння і військової техніки, іншого матеріально-технічного майна; формуванні основи перспективної моделі Збройних сил України, поступово трансформованої до змін форм і способів ведення збройної боротьби та інтегрованої до структур Північноатлантичного альянсу; завершенні (в основному) процесу нарощування боєздатності Об’єднаних сил швидкого реагування; чіткому розподілі повноважень між вищими органами військового управління, подальшому удосконаленні їх організаційно-штатної структури та поступового приведення до стандартів, прийнятих у країнах  членах НАТО.

Розмірковуючи про залежність України від “російського фактору”, на наш погляд, необхідно усвідомити, що, якщо Україна хоче бути впливовим суб’єктом системи європейської безпеки, вона повинна пройти європейський та євроатлантичний інтеграційний шлях сама, не вступаючи в жодну зв’язку з Росією. Краще прагнути бути посередником зближення Заходу зі Сходом на підставі свого членства, якщо б воно відбулося, ніж тягнутися в обозі російського блукання по нових європейських геополітичних реаліях. У цьому зв’язку не можна не приєднатися до слів українського дослідника Г.Перепелиці, який наголосив, що “рух до НАТО з Росією просто небезпечний, оскільки Путін розвиває партнерство із Заходом для закріплення домінуючого становища на пострадянському просторі, а Україна, спираючись винятково на російську підтримку, може виявитися частиною російського зовнішньополітичного проекту” [Цит. за 12, с.3].

Нарешті, НАТО – це перш за все європейські демократичні цінності і тверді гарантії їх захисту, впровадження передових технологій управління, підвищення ролі і значущості України на міжнародній арені, її наближення до високорозвинених ринків, поштовх до внутрішніх перетворень у країні тощо.

Європейський Союз. Керівництво України майже одразу з моменту проголошення незалежності країни визначило основним геополітичним і зовнішньополітичним пріоритетом нашої країни орієнтацію на інтеграцію до Європейського Союзу взагалі і до його майбутньої системи колективної безпеки зокрема. Вперше на міжнародному рівні це було проголошено першим Президентом України Л.Кравчуком 14 червня 1994 р. в Люксембурзі під час підписання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським Союзом (УПС), в основу якої закладено механізм подальшого двохстороннього співробітництва між ними [312].

За словами колишнього міністра закордонних справ України А.Зленка, “для цього було і залишається кілька причин... це те, що Європейський Союз став для нас еталоном дотримання демократичних цінностей у поєднанні з потужним економічним розвитком. Результатом гармонійного поєднання цих двох чинників став високий рівень життя...  основний каталізатор інтеграційних процесів на континенті, основа нової Європи, що формується на наших очах, це найпотужніші інвестори та найбільш динамічні ринки Європи, опора архітектури європейської безпеки. Всі ці чинники роблять Європейський Союз надзвичайно привабливим для всіх європейців, у тому числі для України”. Як відзначив А.Зленко, “є ще один важливий чинник, який на жаль, часто не усвідомлюється в Європі або випускається з поля зору. Україна – держава європейська за культурою і за історією” [189, с.3]. Сьогодні, Євросоюз – це наш найбільший торговий партнер. На нього припадає понад третини загального обсягу зовнішньої торгівлі України, а вона дає країні понад 50% ВВП. ЄС  наш найбільший інвестор. Понад половини всіх інвестицій надійшло в Україну з європейських країн, які з 1991р. надали допомогу більш як на мільярд євро. І, нарешті, це  близький і надзвичайно привабливий ринок із майже півмільярдним населенням [269, с.5].

Варто зазначити, що, реалізуючи цей свій зовнішньополітичній курс, ще за часів президентства Л.Кучми Україна зробила певні рішучі кроки на шляху до майбутнього приєднання до Європи. Серед них, на наш погляд, слід згадати такі: заява прем’єр-міністра України від 9 червня 1997 р. у Люксембурзі про бажання України стати асоційованим членом ЄС; набуття чинності УПС між Україною та Євросоюзом (1 березня 1998 р.); підписання Президентом України Указів: “Про затвердження стратегії інтеграції України до Європейського Союзу” від 11 червня 1998 р. та “Про забезпечення виконання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС і вдосконалення механізму співробітництва з ЄС” від 24 лютого 1998 р.; створення 23 квітня 1998 р. Національного агентства України з питань розвитку та європейської інтеграції, а потім передача у 2001 р. його функцій з координування всіх питань євроінтеграції Міністерству економіки і з питань європейської інтеграції України; затвердження Президентом України “Програми інтеграції України до Європейського Союзу” (2000 р.); створення у Міністерстві закордонних справ України посади державного секретаря з питань відносин з ЄС (2001 р.), Державної ради з питань європейської та євроатлантичної інтеграції (2002 р.), комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції (2002 р.) тощо.

Як відомо, міжнародні інтеграційні процеси не можуть відбуватися за рахунок односторонніх кроків. У цьому процесі необхідно послідовно дотримуватися принципу паритету, домагаючись від ЄС зустрічних кроків. Переглядаючи історію стосунків між Україною і ЄС, треба зазначити, що й з боку ЄС були вжиті певні заходи щодо зближення з Україною. Сюди, окрім підписання УПС, можна віднести: заяву про визнання ЄС за Україною статусу країни з перехідною економікою (червень 1996 р.); прийняття плану дій Ради міністрів ЄС щодо України (грудень 1996 р.); ухвалення 11 грудня 1999 р. Спільної стратегії ЄС щодо України як логічного наступного кроку після набуття чинності УПС; рішення червневого 2001 р. саміту Європейської конференції про запрошення України до числа її учасників; проведення регулярних консультацій між Україною і “Трійкою” ЄС, та, починаючи з 1997 р., щорічних самітів “Україна – ЄС”; формування інституційної бази співробітництва між Україною і ЄС та проведення планових засідань Комітету і Ради з питань співробітництва між Україною і ЄС тощо [343, с.485-486].

Незважаючи на це, як заявив у квітні 2001 р. український міністр закордонних справ на міжнародній конференції “Україна  ЄС”, “повірити в те, що незалежність України – це всерйоз і назавжди, змогли далеко не всі й далеко не відразу. Серйозно обговорювати – навіть теоретично – можливість, скажімо, європейської інтеграції України ніхто не збирався”. За його слова, існували та й подекуди і нині існують дуже стійкі стереотипи щодо України. Зокрема про те, що “українці занадто довго прожили в системі комуністичного режиму, щоб бути в змозі долучитися до європейських демократичних цінностей; Україна є зоною особливих життєвих інтересів Росії, а тому намагатися розірвати цей зв’язок – значить остаточно роздратувати Москву, яка й так вже позбулася свого колишнього впливу; Україна є занадто громіздкою для того, щоб безболісно інтегруватися в ЄС. А деякі й взагалі відносили її до іншої цивілізації, аргументуючи цим несумісність українських і західноєвропейських традицій”. За твердженням міністра, до України та інших східноєвропейських країн, які досягли певних успіхів на шляху до євроінтеграції, були здійснені нерівнозначні підходи. Якщо цим країнам було сказано: “Ми вас приймемо до ЄС, але після того, як ви проведете реформи і відповідатиме певним критеріям”, то Україні: “Спочатку проведіть реформи і досягніть певних критеріїв, а вже після цього ми поговоримо про можливість членства” [242, с.8].

Адже, як відомо, коли ЄС у 1994-1996 рр. уклав угоди з десятьма європейськими країнами про асоційоване членство, в тому числі – з нашими сусідами, він керувався виключно політичними міркуваннями. На відміну від Копенгагенських критеріїв вступу до Євросоюзу (стабільність інститутів, які забезпечують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та повагу національних меншин (політичні критерії); наявність дієвої ринкової економіки (економічні критерії); спроможність взяти на себе зобов’язання, що випливають із членства в ЄС (членські критерії) [238, с.146-150]), які ухвалила Європейська Рада у червні 1993 р., подібних вимог для отримання асоційованого членства ЄС не відпрацював і до цього часу. Разом з тим “Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу має забезпечити входження держави до європейського політичного, економічного і правового простору та отримання на цій основі статусу асоційованого члена ЄС, що є головним зовнішньополітичним пріоритетом України у середньостроковій перспективі” [315].

Констатуючи той факт, що ЄС використовує деякі елементи політики подвійних стандартів щодо інтеграційних прагнень нашої країни, необхідно все ж погодитися зі словами колишнього Президента України Л.Кучми, що на даному етапі “ми не спроможні бути повноправним членом Європейського союзу ані економічно, ані політично” [159, с.4, 160, с.3-5]. Безумовно, через низький рівень ВВП та доходу на душу населення Україна була б потенційним тягарем для ЄС, особливо в тому, що стосується майбутніх вимог України щодо структурних фондів ЄС, і водночас могла б стати втягнутою у постійну схему економічних відносин підлеглості як звичайний постачальник сировинних ресурсів та дешевої робочої сили. На думку іноземних експертів, “щоб виконати деякі з основних передумов для вступу до ЄС, Україна має довести до кінця свої адміністративні реформи і перетворення її сільського господарства на продуктивний та конкурентний сектор, провести приватизацію у важливих галузях, таких як енергетична галузь, досягти вищого ступеню лібералізації цін. Україна має також відновити добрі відносини з МВФ, залучити більше прямих іноземних інвестицій, особливо із Західної Європи та сприяти поверненню капіталів, які були переведені за кордон” [339, с.24].

Певний спалах активності у відносинах між Україною та ЄС, який спостерігався у 1994-1999 рр., значно згаснув у 2000 р. – на початку 2001 р. (насамперед внаслідок торговельних суперечностей між нашою країною та ЄС, звинувачень України в корумпованості вищих ешелонів влади, у повільному здійсненні реформ, невиконанні окремих положень УПС тощо), Україні ніяк не вдавалося перевести діалог з ЄС в прагматичне ділове русло. Захід обмежувався новими обіцянками, сторони не змогли відпрацювати умов, які б дозволили їм разом досягти всього запланованого.

Деяке пожвавлення двохсторонніх відносин розпочалося з двох конкретних кроків з боку європейців:

1. Ухвалення 15 березня 2001 р. Резолюції Європейського парламенту стосовно Спільної стратегії ЄС щодо України. Подібні резолюції щодо третіх країн є базовими документами Європарламенту в сфері зовнішніх відносин. Слід відзначити, що вони приймаються досить рідко і зазвичай – у відповідь на прийняття Європейською Радою або Європейською Комісією вагомих зовнішньополітичних рішень чи з огляду на окремі важливі події або тенденції, що мають міжнародний резонанс, або впливають на інтереси ЄС.

На наш погляд, особливу увагу заслуговують такі положення, що внесені до тексту Резолюції: необхідності розгляду України у майбутньому як потенційного кандидата на членство в ЄС, можливості укладання у майбутньому угоди про асоціацію та про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС; використання Спільної стратегії ЄС щодо України для уникнення нових ліній поділу в Європі тощо.

Загалом, можна сказати, що Резолюція надала українській стороні політичні важелі впливу на євроінституції з метою відстоювання питань, що відповідають національним інтересам України.

2. Рішення червневого 2001 р. саміту Європейської конференції (м.Гетеборг) про запрошення України до числа її учасників. Політична цінність запрошення нашої країни до цієї організації, яка має за мету поєднати держави  члени ЄС з європейськими державами, які прагнуть до членства в ЄС, полягає в тому, що де-факто визнано право України претендувати на членство в ЄС. Адже в заключному документі Люксембурзького саміту ЄС 1997 року, де було створено Європейську конференцію, зазначено, що “країни, які поділяють принципи спільної відданості миру, безпеці та добросусідству, поважають суверенність території кожної країни, єдність та непорушність зовнішніх кордонів та принципи міжнародного права…, а також визнають право кожної європейської країни, яка відповідає критеріям вступу до ЄС, та поділяють відданість Союзу побудувати Європу без ліній поділу та напруги минулого, будуть запрошені до участі в Конференції” [210, с.2-3].

Необхідно звернути увагу на те, що Україна неодноразово висловлювала бажання приєднатися до цієї організації, однак Брюссель залишався глухим до прохань Києва. Врешті-решт українська сторона не згадувала на переговорах з представниками ЄС про це десь близько року. І несподівано на Гетерборгському саміті Україну запрошують на цей форум. На нашу думку, треба враховувати ситуацію, що склалася на той час навколо України. Виходячи з неї, найбільш вірогідними причинами запрошення нашої країни до участі в Євроконференції, а також ухвалення Резолюції Європарламенту щодо Спільної стратегії ЄС щодо України після декілька років обговорення можуть бути такі:

прихід до влади комуністів у Молдові та укріплення авторитарного режиму в Білорусі. Для Заходу це означало тільки одне – Україна стала центральною країною в цьому регіоні світу, від якої значною мірою залежить чи буде сприятливим для ЄС розвиток подій на його майбутніх східних кордонах;

значне потепління в українсько-російських відносинах, що Заходом могло розцінуватися як можлива загроза потрапляння України під контроль Росії, оскільки за З.Бжезинським, саме існування України як незалежної держави не лише не дає перетворитися Росії в євразійську імперію антизахідного направлення, а допомагає останній трансформуватися в передбачувану демократичну державу, хоча все ще могутню, але лише на регіональному рівні [21].

Однак таке пожвавлення двосторонніх відносин виявилося вельми короткочасним. З 2002 р. взаємини між Україною і ЄС знову погіршилися. Це не можна пояснити лише загальним погіршенням міжнародних позицій України, пов’язаних з “кольчужним” та “касетним” скандалами. Необхідно брати до уваги як сам процес розширення та його можливі наслідки, так і внутріполітичні події в Україні та їх недоброзичливе сприйняття на Заході. Одним зі свідчень кризи, що розпочалась в двосторонніх відносинах, стали публічні висловлювання таких тодішніх високих посадових осіб ЄС, як Р.Проді (голова Єврокомісії) та Г.Ферхойгена (комісар з питань розширення), які відверто заявили, що, на їх думку, Україна ніколи не буде в ЄС [363, с.5]. Незважаючи на це, Президент України Л.Кучма у своєму посланні до Верховної Ради за 2002 р. “Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки” знову наголосив, що “чітка і пріоритетна орієнтація України на інтеграцію в Європейський Союз, набуття статусу спочатку асоційованого, а згодом повноправного членства в ньому має розглядатися як основа стратегії економічного і соціального розвитку нашої держави на наступні десять років і більш віддалену перспективу” [234, с.5].

Безпрецедентне розширення ЄС (приєднання 10 членів), вихід Союзу до кордонів з Україною, безумовно відкриває для нашої держави нові можливості та значні перспективи поглиблення української євроінтеграційної стратегії. Проте у найближчі три-чотири роки (оцінюючи оптимістично) Україну очікує ціла низка негативних наслідків (введення візового режиму, розповсюдження на торгово-економічні відносини між нашою країною та новими членами ЄС торгового режиму Євросоюзу, що може призвести, за оцінками спеціалістів, до скорочення експорту України до цих країн на 12%, тощо) [270, с.5]. Крім того, таке значне розширення Союзу за рахунок країн, що значно поступаються за рівнем економічного розвитку ветеранам ЄС, без сумніву, ще віддалює строки можливої інтеграції України в Євросоюз, оскільки, як говорять в самому ЄС: “Нову хвилю треба “перетравити”, інакше можна поперхнутися” [285, с.3]. Розуміючи це і розраховуючи на, як би мовити, компенсацію за виникнення певних ускладнень у своїй міжнародній діяльності та багаторічний рух назустріч ЄС Україна очікувала ще від Копенгагенського саміту “розширення” 2002 р. пропозиції Євросоюзу щодо надання нашій державі статусу асоційованого члена в ЄС. Однак внутріполітичні події в Україні того періоду відіграли свою негативну роль. У зв’язку з цим і з метою захисту своїх нових східних кордонів від злочинності, наркоторгівлі і нелегальної міграції в Євросоюзі з’явилася ініціатива надання нашій державі (разом з Молдовою та Білоруссю) особливого “статусу сусідства”. Європейська Комісія розробила два документи: “Розширена Європа – сусідні країни: нова структура відносин із нашими східними і південними сусідами” від 11 березня 2003 р. і “Про основи нового інструмента для сусідства” від 1 липня 2003 р., у яких ЄС обіцяє розповсюдити у майбутньому на своїх сусідів так звані “чотири свободи” – свободи руху товарів, послуг, капіталів та людей, і тісно співробітничати на кордонах у сфері юстиції, внутрішніх справ, безпеки і оборони. Проте у цих документах немає основного – оприлюдненої перспективи для нашої держави стати членом Євросоюзу.

Варто зазначити, що перемога помаранчевої революції помітно пожвавила процес наближення України до Євросоюзу. Знаковою подією стало надання нашій державі на саміті “Україна  ЄС”, що відбувся у грудні 2005 р. в Києві, статусу країни з ринковою економікою. Таке рішення було ухвалено Європейською комісією (ЄК), незважаючи на те, що, за твердженням Президента України В.Ющенка, “на законодавчому рівні парламентом не прийнято кількох важливих документів для кінцевого правового врегулювання цієї теми”. Президент ЄК Ж.Баррозу, оголосивши це рішення, наголосив: “Майбутнє України – з Європою. Сьогодні ми вибудовуємо це майбутнє в конкретні етапи: статус ринкової економіки, вступ до СОТ, можливість прийняття угоди про зону вільної торгівлі” [131, с.1]. До таких кроків, що спрямовані на назустріч європрагненням України, можна віднести й підписання у листопаді 2006 року на саміті ЄС-Україна в Гельсінкі пакета угод про спрощення візового режиму і реадмісію.

Зважаючи на те, що між Україною та Євросоюзом у 2008 р. завершується термін дії Угоди про партнерство і співробітництво, керівництво нашої країни бачить у припиненні чинності УПС великий шанс переглянути принципи співробітництва з ЄС і зробити перший серйозний крок назустріч членству. Це включення до нової Угоди перелік шляхів та терміни вирішення питання асоційованого статусу і договірне закріплення перспективи членства в ЄС. В економічній сфері центральним блоком нової угоди могли б стати положення, якими б регламентувалося запровадження зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. На вищезазначеному саміті ЄС-Україна у Гельсінкі В.Ющенко заявив, що “суть нового базового договору між Україною і ЄС – перехід від партнерства і співпраці до політичної асоціації та економічної інтеграції. Для України дуже важливо, щоб новий договір не перетворився на модернізований договір про партнерство і співпрацю. Положення документа мають містити конкретні цілі і строки їх досягнення, а також чітко мають бути визначені терміни дії” [58, с.5].

Таким чином, сьогоднішній стан відносин між Україною та ЄС дозволяє зробити висновок, що рух нашої країни до Європи буде нелегким і нешвидким. Але, якщо в економічній і соціальній областях він гальмується кризовою ситуацією, що склалася в Україні після розпаду Радянського Союзу, і часом, який потрібний країні для виходу з неї, то в зовнішньополітичній консолідації з ЄС справи можуть бути більш перспективними. Мова йде про певну (секторіальну) інтеграцію нашої держави в систему колективної безпеки Євросоюзу, оскільки, згідно Стратегії інтеграції України до ЄС, “зовнішньополітична консолідація спрямована, насамперед, на зміцнення європейської безпеки” [316] і це, в свою чергу, могло б значно сприяти набуттю Україною спочатку асоційованого, а потім і повноправного членства в ЄС. Таку думку автора поділяє Семенюк О.  український дослідник СЄПБО  який пропонує взяти на озброєння розроблену та застосовану на практиці європейцями модель “перетікання інтеграції” (spillover effect) [422], у її зворотному напряму  від успіхів в політичній та безпековій площинах до повноцінної економічної інтеграції. Досягнення прогресу за окремими напрямами, можливо повільно, але стабільно просуватиме Україну в напрямку реалізації головної довготермінової цілі  членства в ЄС [262, с.192-193]. Тим більше “дослідження показують, що в рамках загальноєвропейського процесу формування “Об’єднаної Європи” спільне коло інтересів Україна  ЄС становить взаємна зацікавленість у забезпеченні геополітичної стабільності та зміцненні систем забезпечення національної безпеки і лише потім  розвиток різнобічного політичного, економічного та інформаційного співробітництва, налагодження і розширення громадських, наукових чи культурних зв’язків” [311, с.31].

На нашу думку, розвиток СЄПБО дає Україні шанс взяти більш активну участь в зміцненні безпеки на нашому континенті й знайти своє місце в майбутній загальній системі європейської безпеки, оскільки саме у створенні такої системи наша держава, маючи достатній військовий, військово-технічний та інтелектуальний потенціал, може вже сьогодні запропонувати ЄС свій реальний та змістовний внесок. Так, Україна, за останніми даними рейтингових агентств, за рівнем освіти четверта країна серед 130 країн світу. За рівнем технологій в цілому займає 22-е місце серед 88 країн [311, с.27]. Цікаво, але симптоматично, що Держсекретар Президента США з питань національної безпеки К.Райс, оцінюючи можливості участі нашої країни у створенні європейської системи колективної безпеки, зазначила: “Україна має достатній військовий, військово-технічний та інтелектуальний потенціал, аби вже сьогодні доповнити зусилля ЄС у формуванні безпечного й стабільного європейського простору. Україна готова залучитися до всіх складових урегулювання кризових ситуацій, маючи багатий практичний досвід у миротворчих операціях під егідою ООН, НАТО, ОБСЄ та в проведенні спільних військових навчань з країнами ЄС і НАТО. Крім того, Україна може за допомогою своєї військово-транспортної авіації задовольнити потреби ЄС у доставці ЄСШР, зброї і гуманітарної допомоги в будь-яку частину європейського континенту чи світу… Україна може співпрацювати з ЄС у всіх аспектах міжнародної безпеки: від експорту озброєнь до консультацій щодо розвитку ситуації в Європі та в окремих регіонах за межами континенту” [238, с.28-29].

Розуміючи це, українське керівництво намагається активно співпрацювати з Європою з питань безпеки і оборони. Наприклад, наприкінці ХХ ст. Україна та ЗЄС – “оборонна складова” ЄС – вжили низку зустрічних заходів: Рада міністрів ЗЄС у травні 1996 р. визнала Україну “важливим європейським партнером” Союзу; Україна надіслала до Секретаріату ЗЄС список своїх частин і з’єднань, що могли би взяти участь у запланованих ним заходах. Українське керівництво прийняло також рішення надати для навчань ЗЄС полігон у м.Яворові Львівської області; ЗЄС у квітні 1997 р. запропонував Україні підписати рамкову угоду про можливість використання Союзом у своїх операціях на комерційних засадах її важкої транспортної авіації (Україна підписала таку угоду восени 1998 р.); було прийнято Робочий план політичного діалогу та практичного співробітництва між ЗЄС та Україною (червень 1999 р.). Україна також запропонувала Євросоюзу вивчити можливість включення підрозділів Українських Збройних сил до складу ЄСШР як самостійного компонента або спільного з польською стороною підрозділу тощо.

Помітною подію в процесі двосторонніх воєнно-політичних стосунків стало відпрацювання українською стороною та передача на розгляд ЄС у вересні 2001 р. Меморандуму “Зміцнення співробітництва між Україною та Європейським Союзом у сфері зовнішньої політики, безпеки, військового та військово-технічного співробітництва”. Цей документ підтвердив прагнення нашої держави брати безпосередню участь у розвитку безпекової і оборонної складової ЄС, бути залученою до реалізації спільних з ЄС проектів у військово-технічній сфері. У Меморандумі Україна зробила спробу комплексно висловити європейцям своє бачення розвитку відносин з ЄС саме в проблемах безпеки та оборони. Так, на етапі переходу від партнерства до асоційованого членства Україна пропонує вивести відносини Україна  ЄС у сфері СЗППБ на рівень “особливого або асоційованого стратегічного партнерства”.

Такі особливі відносини могли б розвиватися на комплексній і системній основі шляхом реалізації трьох взаємодоповнюючих цілей:

1) створення на основі ст.88 УПС та у розвиток Спільної стратегії ЄС щодо України і, відповідно, Стратегії інтеграції України до ЄС спеціального комітету з питань співробітництва у сфері зовнішньої політики, безпеки, військового і військово-технічного співробітництва;

2) поширення на Україну окремих елементів “посиленої стратегії на етапі приєднання” країн-кандидатів до ЄС, зокрема таких, що стосується СЗППБ;

3) укладення на основі ст.24 Договору про ЄС окремої угоди про співробітництво у галузі зовнішньої політики, безпеки, військового і військово-технічного співробітництва між Україною та ЄС.

Окрім цього, в Меморандумі українська сторона висловила пропозиції щодо надання їй “повноцінного” права на приєднання до заяв Євросоюзу, що приймаються у рамках СЗППБ, а також інших міжнародних організацій, зокрема, ОБСЄ; розвитку консультативних механізмів Україна  ЄС у рамках УПС і відповідних міжнародних організацій; проведення регулярних зустрічей Україна  ЄС на рівні міністрів оборони, начальників Генеральних штабів, військових експертів; розгляду можливостей створення українського органу зв’язку при військових структурах Союзу; надання для бойової підготовки військових сил ЄС своїх навчальних центрів і полігонів; зміцнення діалогу, консультацій та співробітництва у галузі запобігання конфліктам, військових і невійськових аспектів врегулювання кризових ситуацій, стосовно військових можливостей залучення України до відповідних операцій, які проводитимуться під егідою ЄС, а також з питань використання українських можливостей у військово-технічній, науково-технічній та космічній сферах; надання ЄСШР для врегулювання криз під керівництвом Євросоюзу своїх національних сил або спільних з іншими країнами підрозділів тощо [20, с.23-34].

Таким чином, аналізуючи сучасні відносини між Україною та Євросоюзом, можна зробити декілька висновків:

Майже з самого проголошення незалежності України керівництво нашої держави офіційно на міжнародномі рівні оголосило основним геополітичним і зовнішньополітичним курсом України – орієнтацію на інтеграцію країни в ЄС загалом і його майбутньої системи колективної безпеки зокрема.

Сьогоднішній стан взаємин України з ЄС свідчить, що рух нашої держави до Європи буде нелегким і нешвидким. З одною сторони, перешкодою на ньому є невідповідність сучасного рівня розвитку України в політичній, економічній, соціальній та юридичній сферах вимогам, що ставить Євросоюз перед країнами, які прагнуть приєднатися до нього. З другого – необхідність часу для ЄС вирішити свої внутрішні проблеми, які виникли після його такого безпрецедентного розширення за рахунок країн, рівень розвитку яких майже у всіх сферах життєдіяльності значно нижчий, ніж у “старої гвардії”.

На наш погляд, тільки воєнно-політичні реалії ситуації, що склалася на сьогодні в Європі та за її межами, змусять Євросоюз звернути свою увагу на Україну і нададуть нашій країні реальний шанс значно стимулювати процес вирішення питання євроінтеграції. Порівняно з іншими сферами людської діяльності, на жаль, поки що лише у цій галузі наша держава може бути рівноправним партнером для європейських країн.

Організація Договору про колективну безпеку. Україна свого часу відмовилася підписувати ДКБ через оголошений нею зовнішньополітичний курс на нейтралітет та позаблоковість. У 2002 р., коли почався процес трансформації ДКБ у міжнародну регіональну організацію безпеки, Україна офіційно заявила про свій намір у майбутньому стати членом НАТО і з огляду на це  про перехід своїх Збройних Сил до стандартів цієї організації.

Варто відзначити, що у 1995 р. Україна підписала Угоду про створення Об’єднаної системи ППО СНД, однак фактично вона не бере участь у заходах, що проводяться у рамках цієї програми. Наприклад, у щорічних спільних коаліційних навчаннях військ ППО СНД “Бойова співдружність-2003”, що проводилися на російському полігоні Ашулук в Астраханській області, наша країна не брала участі, а українська обслуга зенітно-ракетних комплексів С-300 відстрілялася там уже після цих навчань. Напередодні стрільб заступник командуючого ППО ЗС України з бойової підготовки генерал-лейтенант І.Романенко заявив: “Ми не беремо участі в жодних навчаннях СНД. Тактичні навчання з бойовою стрільбою будуть проведені згідно з планом підготовки військ ППО на 2002-2003 навчальний рік” [196, с.5].

Проте не можна сказати, що Україна зовсім ігнорує ОДКБ. Наприклад, вона бере участь у найголовніших форумах ОДКБ як спостерігач. Маючи на своїй території засоби систем попередження про ракетний напад і контролю космічного простору (розташовані біля Мукачева та Севастополя), що залишилися від СРСР, наша країна є учасником спеціальної угоди про їх використання в інтересах Організації. Разом з тим Верховна Рада 26 листопада 2003 р. ратифікувала Договір про забезпечення польотів авіації збройних сил держав  учасниць СНД аеронавігаційною інформацією тощо.

На наш погляд, певне співробітництво нашої країни з ОДКБ не суперечить прагненню України набути у майбутньому членство в НАТО та ЄС. Навпаки, твердо дотримуючи курсу європейської та євроатлантичної інтеграції і розвиваючи відносини з євразійською оборонною організацією міжнародної безпеки, якою є ОДКБ, не будучи її учасницею, наша держава не тільки діє у напряму забезпечення своїх національних інтересів, але й виступає як потенційна з’єднувальна ланка між системами безпеки Заходу та Сходу. Тим паче обидві сторони заявляють про можливість співробітництва, яке, можна сказати, вже відбувається. Правда, поки що не у форматі організація з організацією, а НАТО з окремими країнами ОДКБ.

Разом з тим, на нашу думку, потрібно розуміти, що євразійська система безпеки може бути у перспективі складовою загальноєвропейської системи безпеки.

Таким чином, з усіма трьома системами безпеки сучасної Європи Україна має та розвиває певні відносини. Політичне керівництво країни вже розуміє, що збереження проголошеного позаблокового статусу держави неможливо в умовах могутніх інтеграційних процесів, що охоплюють нині Захід Європи, та чіпляння за своє імперське минуле Росією. У цьому разі наша держава залишатиметься у зоні невизначеності між Сходом і Заходом, у вакуумі безпеки, на периферії інтеграційних процесів, а отже, більш вразливою до зовнішнього тиску, втрачатиме у реалізації власних національних інтересів, зокрема життєво важливих. До того ж не на користь нейтральності України свідчать загрози транснаціонального характеру: екологічні, міграційні, пов’язані з поширенням зброї масової ураження, міжнародним тероризмом, злочинністю тощо. Самостійне забезпечення безпеки, суверенітету, незалежності означатиме значне збільшення коштів, цілком можливе технологічне, інституційне, психологічне відставання і від європейських країн, і від Росії, позбавлення можливості бути політичним гравцем, набуття для нашої країни тих загальноєвропейських стандартів, які забезпечують саме такі організації, як ЄС і НАТО. Наслідком позаблокової політики буде усунення із сучасних політичних та безпекових процесів європейського континенту та євроатлантичного простору.

Отже, для України фактично залишаються два сценарія забезпечення своєї безпеки, а саме: входження на правах рівноправного члена до західноєвропейських структур безпеки або до ОКДБ. Виходячи з того, що НАТО є наймогутнішою воєнно-політичною організацією світу, а разом з ЄС вони уособлюють собою спільноту високорозвинених країн світу, які базуються на демократичних цінностях, то необхідність інтеграції України саме до цих систем безпеки − очевидна. Однак, на нашу думку, тут варто зазначити, що якщо вступ до Євросоюзу – це більш далека перспектива, то входження до НАТО – ближча. Отже, Україна може найкоротшим шляхом долучитися до європейської спільноти і таким чином гарантувати свою національну безпеку, вступивши спочатку до НАТО. Тому можна цілком погодитися з українським вченим М.Білоусовим, який, відповідаючи на запитання: “Що є пріоритетом для України  курс на членство в НАТО чи на участь у безпекових та оборонних структурах ЄС” ?, відповів так: “Моє враження в Україні більше шансів на вступ спочатку до НАТО. Поясню з НАТО. У нас є Хартія про особливе партнерство. Подібного документа з ЄС немає. Далі НАТО є сталою воєнно-політичною організацією, а в ЄС ці структури тільки створюються. Важко планувати входження України у ці нові структури, коли вони постійно змінюються. Ще один аргумент на користь пріоритету НАТО. ЄС все ж економічна організація і затримка в реформуванні української економіки може загальмувати її вступ до оборонної складової ЄС. Візьміть теперішніх кандидатів до НАТО, деякі з них недалеко пішли від України у справах реформ, але вже стали членами НАТО. І все ж, може, не слід встановлювати пріоритети, а просуватись паралельно до обох оборонних структур ! Попри суперечки між ними вони взаємопов’язані” [311, с.27].