Європейська інтеграція

Першу систему європейської безпеки, яку було офіційно встановлено у ХVII ст. після підписання Вестфальського мирного договору в 1648 р., прийнято називати системою балансу сил (див.§1.4). Вона базувалася на принципі рівноваги територіальних суверенітетів у відносинах між національними державами. Вестфальська система віддала усі права державі, обділивши всі інші спільноти. У цьому сенсі суверенітет означав, що на підконтрольній державі території немає і не може бути іншої влади, крім влади єдиного суверена. Цей принцип, зокрема, проявлявся у монополії держави на легітимне насильство. Насправді, не існувало будь-яких ефективних заслонів на шляху застосування сили. Як вища цінність розглядався максимально можливий потенціал кожної окремої держави в контексті реалізації своїх національних інтересів. Тому цілком природно, що цю систему в літературі часто називають анархічною, оскільки вважається, що в ній панує гоббсівський закон “боротьби всіх проти всіх”. Дія народжує протидію, сила народжує противагу цій силі. Саме цей принцип лежить в основі системи балансу сил у міжнародній політиці.

Першою організацією колективної безпеки в новітній історії була Ліга Націй, створена після Першої світової війни. Її члени взяли на себе зобов’язання захищати один одного у разі нападу будь-якої іншої держави. На принципах колективної безпеки діє й нинішня універсальна організація – ООН. Той самий принцип є характерним для діяльності всіх міжнародних організацій Європи, що вирішують проблеми забезпечення безпеки на континенті у воєнно-політичній сфері і на основі яких, можливо, буде створено нову систему європейської безпеки. Мова йде про такі організації як ОБСЄ, НАТО, ЄС та ОДКБ, діяльність яких щодо забезпечення колективної безпеки Європи містить оборонний аспект. Однак лише у діяльності НАТО, ОДКБ та умовно ЄС він проявляється у зобов’язаннях з колективної оборони держав-учасниць, що і знаходить своє відображення у існуванні в Європі трьох систем безпеки (див.§2.2). У рамках системи колективної оборони всі країни  учасниці відповідного договору беруть на себе зобов’язання встати на захист будь-якої іншої країни-учасниці, що наражається на загрозу або фактичний збройний напад з боку держави чи групи держав, які не беруть участь у даному договорі. Основні елементи такої системи – наявність ворога (принаймні, загальне уявлення про загрозу ззовні), а також сформованих структур і концепцій військового реагування в кризових ситуаціях.

Аналізуючи подану схему, можна побачити, що на цей час на території європейського континенту діють чотири міжнародні організації із забезпечення міжнародної безпеки у воєнно-політичній сфері: ОБСЄ, ЄС, НАТО, ОДКБ. Крім того, є група держав (назвемо їх “неінтегровані країни”), які з різних причин поки що не є членами ЄС, НАТО, ОДКБ, однак належать до ОБСЄ, яка в свою чергу об’єднує всі країни Європи, США і Канаду. НАТО і ЄС забезпечують колективну безпеку і оборону Північної Америки, Західної і на цей час уже частини Центральної, Південної та Східної Європи, зберігаючи тенденцію розширятися далі на Схід і Південь. Організація Договору про колективну безпеку – найменша за кількістю держав-членів організація, яка прийшла на зміну так званого ДКБ (Договору про колективну безпеку, підписаного 1992 р. дев’ятьма країнами  колишніми республіками СРСР). У 1999 р. з нього вийшли Азербайджан, Грузія та Узбекистан і хоч у 2006 р. Узбекистан повернувся до неї, однак тенденцій до розширення вона немає.

Одна з його пріоритетних тем  це створення системи колективної безпеки на основі добровільного роззброювання і взаємного відмовлення від війни як інструмента міжнародної політики. Ідеалістична традиція в теорії й на практиці отримала своє втілення у розробленій після Першої світової війни американським президентом В.Вільсоном програмі створення Ліги Націй; у договорі про відмову застосовувати силу в міждержавних відносинах  пакт Бріана – Келлога (1928 p.); у відмові США від дипломатичного визнання територіальних змін, що досягнуті за допомогою сили  доктрина Стаймсона (1932 p.); у діяльності таких, наприклад, президентів США як Дж.Картер (1976-1980 рр.) і У.Клінтон (1992-2000 р.р.). У науковій літературі політичний ідеалізм був представлений, зокрема, книгою “Досягнення миру через міжнародне право” американських авторів Г.Кларка і Л.Сона. Вони запропонували проект поетапного роззброєння і створення системи колективної безпеки для всього світу. На їх думку, основним інструментом подолання війн і досягнення вічного миру між народами повинен стати світовий уряд під керівництвом ООН, який буде діяти на основі детально розробленої світової конституції.

По-перше, більшість неореалістів відмовилася від інтерпретації силових відносин на світовому рівні винятково як біполярних, вважаючи, що біполярність зберігається на воєнно-стратегічному рівні, але оскільки велика війна між США і СРСР була рівнозначна взаємознищенню, супердержави поміж інших країн, висловлюючись образно, нагадували зв’язаних гулліверів. Подібно до такої інтерпретації сковувалися ініціативи США і СРСР і водночас відносно розширялася свобода дій малих держав. Своєрідна реабілітація менших сил і поряд з цим тенденція появи нових досить могутніх геополітичних полюсів (Західна Європа, Японія, Китай) вели, як вважали реалісти, до зростання багатополюсності і поліцентризму світу. Цей процес може в одних регіонах порушувати стабільність і спричиняти конфлікти, в інших  переміщати держави в системі коаліцій. З погляду реалістів, значення військового потенціалу щодо інших складових могутності знизилося, натомість підвищилась роль дипломатії, переговорів. Протягом 1940-1950-х рр. більшість мирних ініціатив СРСР та інших країн реалісти називали “марними” і навіть “шкідливими”, тому що вносять ілюзії в розуміння реальних процесів. Г.Моргентау тоді вважав, що “шанси на роззброєння практично нульові”.

По-друге, неореалісти стали визнавати поряд з національними інтересами загальні інтереси світової спільноти. “Новим аспектом термоядерного століття є те, що США мають також спільні інтереси з іншими націями, і ці інтереси можуть бути задоволені без шкоди для будь-якої країни. Запобігання термоядерній війні – головний приклад таких спільних інтересів”,  писав Г.Моргентау в роботі “Нова зовнішня політика для Сполучених Штатів” [457], опублікованій в 1969 р. – через двадцять років після виходу в світ “Політики націй”, що принесла йому славу і визнання лідера школи політичного реалізму.

Основною загрозою міжнародному миру неореалісти вважають негативний вплив на поведінку держав структурних можливостей міжнародної системи, що К.Уолтц називає системною напругою у структурі міжнародної системи, яка визначається та обмежується трьома елементами: анархією міжнародних відносин, силовими можливостями суб’єктів та різницею їх внутріполітичних режимів. Неоліберали спрощують головну загрозу миру до агресивної сутності недемократичних держав, що відмовляються від співробітництва, порушують загальноприйняті моральні і правові норми.

Останнє твердження базується на концепції школи політичного лібералізму  концепції “демократичного миру”. Представники вільсоніанського “інституційного лібералізму”, і сучасного “глобалістського неолібералізму” визнають, що у поведінці демократичних і авторитарних держав є істотні розбіжності, і віддають, природно, свої симпатії першим.

Так, ще 1965 року М.Хаас висунув припущення, що відносини між демократичними країнами менш конфліктні, ніж між недемократичними [423, p.307-323]. Пізніше цю гіпотезу підтримав М.Саллівен. Спираючись на результати досліджень різних конфліктних ситуацій, він дійшов висновку, що “здебільшого відкриті системи як у довгостроковому, так і в короткостроковому плані меншою мірою бувають втягнуті у конфлікти ..., ніж закриті”. Більш комплексну систему пояснення механізму “демократичного миру” запропонував Б.Рассет у роботі “Розуміння демократичного миру” [475]. В основі його пояснення лежить твердження про те, що інститути і особи, які приймають у демократичному суспільстві державні рішення щодо зовнішньополітичних питань, керуються тими ж нормами, цінностями і досвідом культури політичної поведінки, що укорінилися в ході мирного, компромісного врегулювання внутрішньополітичних конфліктів. Аналогічно цьому безкомпромісна культура розв’язання конфліктів у внутрішній політиці визначає рішення авторитарних держав і в зовнішній політиці. Демократії виходять із припущення, що інші демократичні держави дотримуються аналогічних принципів, отже, створюється спільність “сепаратного миру між демократіями”. Але стосовно авторитарних держав демократії такого не очікують.

Якщо прийняти за аксіому твердження про те, що демократичні держави вкрай рідко, якщо взагалі ведуть війни проти інших демократичних країн, то вирішення питання про забезпечення європейської та глобальної безпеки полягає у поширенні демократії як політичного режиму на інші країни та створення на її основі зон стабільності. Можна стверджувати, що демократизація, принаймні європейського континенту відбувається вже зараз. Однак говорити про створення загальної зони миру в цьому регіоні ще зарано.

Вважаємо за доцільне нагадати, що у кінці “холодної війни” прихильники лібералізму висунули концепцію “загальної безпеки” як альтернативу концепції “колективної оборони” (де-факто колективної безпеки), згідно з якою будували свою діяльність НАТО та ОВД. Основна інноваційна ідея концепції “загальної безпеки” була досить зрозумілою – міжнародна безпека має ґрунтуватися на загальних цінностях, а не загальних загрозах. Це знайшло своє відображення у резолюціях Генеральної Асамблеї ООН. 7 грудня 1987 р. було ухвалено спеціальну резолюцію про створення загальної системи міжнародного миру і безпеки, а 7 грудня 1988 р. було прийнято ще одну резолюцію – “Спільний підхід до зміцнення миру і безпеки відповідно до Статуту ООН”. На європейському континенті ця концепція спробувала охопити як Схід, так і Захід у рамках Паризької Хартії для нової Європи, ухваленої на саміті ОБСЄ у листопаді 1990 р. Проте це було скоріше констатацією того, що “ера конфронтації і розколу Європи закінчилася”. Звичайно, загрози можливо стали певною мірою загальними. Однак демократичні цінності у колишніх республік СРСР та їхніх ідеологічних екс-союзників не могли виникнути негайно.