3. Радянська Україна в 20–30-ті рр. Хх ст. Українська соціалістична радянська республіка остаточно встановилася на центральних і східних українських землях у грудні 1919 р.

Між УСРР і РСФРР були укладені договори про військовий, політичний і економічний союзи.

Керівною силою політичної системи УСРР була Комуністична партія більшовиків України. На кінець 1920 р. громадянська війна на території України в основному закінчилася. У березні 1921 р. в Україні, як і в інших радянських республіках, була уведена нова економічна політика (НЕП). Економічна політика воєнного комунізму, що передувала їй в роки громадянської війни, передбачала надзвичайні заходи для організації постачання фронту і тилу. Надлишки сільськогосподарської продукції у селян вилучалися державою за допомогою механізму продрозкладки. Приватна торгівля була заборонена. Вся промисловість націоналізована і працювала на підставі централізованих планів, підпорядкованих задачам оборони країни. Розподіл також був централізованим і мав натуральний характер. Роль грошей була дуже обмеженою. Комунальні послуги, послуги транспорту і зв’язку надавалися населенню безплатно.

По закінченні громадянської війни воєнний комунізм себе вичерпав. Він позбавляв виробників матеріальних стимулів для розвитку господарства і тому став нездоланним гальмом при переході до мирного будівництва.

Головною рисою НЕПа стала заміна продрозкладки продподатком. Тобто селяни сплачували державі визначений фіксований натуральний податок, а залишки могли продавати на вільному ринку. Для його розвитку були допущені й інші види приватної торгівлі, крім торгівлі сільськогосподарською продукцією. Дрібна промисловість була денаціоналізована. Дозволялося створення приватних малих підпрємств. Посилилася роль всіх видів кооперації. При цьому держава залишала за собою всі «командні висоти в економіці», а саме землю та її надра, фінанси (банки), велику промисловість, транспорт і зв’язок, зовнішню торгівлю.

УСРР була одним із засновників СРСР. 30 грудня 1922 р. в Москві представники Рад РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР ухвалили рішення про створення Союза Радянських Соціалістичних Республік – багатонаціональної федеративної держави нового типу, в якому всі суб’єкти федерації мали рівні права. У 1924 р. була прийнята перша Конституція СРСР. За нею центральний уряд СРСР у Москві опікувався питаннями зовнішньої політики, зовнішньої торгівлі, військовими справами (Червона Армія), транспорта, зв’язку. Повноваження урядів союзних республік поширювалися на питання внутрішніх, земельних справ, юстиції, освіти, культури, охорони здоров'я, соціального забезпечення.

Одразу після створення СРСР Комуністична партія стала проводити політику активного національного розвитку в союзних республіках (політика «коренізації»). В Україні це відповідно була політика «українізації». Процес «українізації» проходив у освіті, пресі, літературі, театрі, кіно, інших видах мистецтва, науці, а також у партії, комсомолі, державному апараті і навіть в армії. 97 % українських дітей навчалося на рідній мові. Такого в Україні до революції ніколи не було. Освіта стала безкоштовною. На початок 30-х років була повністю ліквідована неписьменність серед дорослого населення (а які були її масштаби?), уведена загальна начальна, а потім і семирічна освіта.

З другої половини 20-х років у СРСР почалася індустріалізація (створення великої, важкої промисловості). В Україні розгорнулося будівництво величезних промислових підприємств. У 1932 р. на місці колишньої Запорозької Січі була побудована найбільша ГЕС у Європі – Дніпрогес. У Харкові побудували гигантський тракторний завод. Величезні металургійні та машинобудівні заводи постали в Запоріжжі, Жданові (Маріуполі), Харкові, Кривому Розі. У передовий промисловий район перетворився Донбас. У 1940 р. промисловий потенціал Радянської України був у 7 разів вищим за 1913 р. СРСР став другою індустріальною державою в світі, а Радянська Україна перетворилася в одну з найпередовіших промислових країн Європи (приблизно на рівні Франції). Ніколи в історії жодне суспільство не здійснювало таке грандіозне промислове будівництво за такий стислий термін.

У політичній системі СРСР на початок 30-х років встановилася особиста диктатура Й. Сталіна, який вийшов переможцем у боротьбі за владу після смерті В. Леніна. Й. Сталін ліквідував НЕП і створив жорстку, централізовану, адміністративну, бюрократичну систему управління всією країною, всім політичним, економічним і духовним життям радянського суспільства. На селі наприкінці 20-х – на початку 30-х років насильницькі проводилася колективізація. Вона проводилася дуже жорстоко і супроводжувалася репресіями селян, які не бажали вступати до колгоспів. У 1932 р. держава забрала у колгоспів увесь урожай. Це спричинило страшенний голод (Голодомор), у результаті якого в Україні померло декілька мільйонів осіб.

Однак найжахливіші репресії розгорнулися у 1937–1938 рр. Сталінський террор став розпізнавальною рисою життя радянського суспільства. Були знищені кращі представники Комуністичної партії, керівники народного господарства, військові, вчені, діячі культури, релігії. В Україні Й. Сталін знищив все керівництво КП(б)У і український уряд. Масовим репресіям піддавалися і пересічні громадяни. Права союзних республік, зокрема й України, були обмежені до мінімуму.

ЛЕКЦІЯ 5

План.

1. Західноукраїнські землі в міжвоєнний період.

2. Україна в роки Другої світової війни (1939–1945 рр.).

3. Радянська Україна після Другої світової війни (1945–1991 рр.).

1. Західноукраїнські землі в міжвоєнний період. Українські землі під владою Польщі. На початок 20-х років ХХ ст. під владою Польщі перебували Східна Галичина, Західна Волинь і деякі інші українські землі (Забужжя(Закерзоння): Холмщина, Лемківщина, Підляшшя, Надсяння). Разом у польській державі мешкало 5 млн українців. Це складало 15 % всього населення Польщі. 80 % українського Польщі були селянами.

Польща обіцяла країнам Антанти надати українському населенню культурну і національну автономію. Проте своїх обіцянок польський уряд не виконав. Він застосовував щодо українців політику національного гноблення і терору. Польський уряд заборонив українську пресу, підпорядкував українські школи польському міністерству освіти. У Львівському університеті були закриті українські кафедри. Українці піддавалися масовим арештам, ув’язненню до в’язниць і концентраційних таборів.

У відповідь на польський терор українські націоналісти в серпні 1920 р. заснували Українську Військову Організацію (УВО) в Празі. Її лідером став Є. Коновалець. Головним методом боротьби цієї організації був терор. На базі УВО в січні 1929 р. у Відні була створена Організація Українських Націоналістів (ОУН), що здійснювала терористичну діяльність на всіх західноукраїнських землях. Терор ОУН було спрямовано проти представників польської влади, радянських дипломатів, а також проти тих українців, які не визнавали ОУН і не сприяли їй. Крім терористичних актів ОУН здійснювала підпали панських маєтків, нападала на поліцейські, поштові й банківські установи тощо. Серед молодих бойовиків ОУН незабаром після її заснування виділився Степан Бандера.

Для створення соціальної бази на українських землях польський уряд став здійснювати там політику колонізації. Польські колоністи (осадники) безкоштовно отримували найкращі землі в Західній Україні та фінансову підтримку від польського уряду. Ті колоністи, які не воліли працювати на землі, ставали працівниками польської державної адміністрації або іншими держслужбовцями (вчителями, пожежними, поліціянтами, листоношами тощо). Майже всі держслужбовці в Західній Україні були поляками. У результаті політики колонізації на західноукраїнські землі з Польщі переселилося близько 300 тисяч осадників.

В 1930 р. в Східній Галичині польська армія і поліція здійснили масові репересії проти українського населення (т. з. «пацифікація», або утихомирення). Були закриті українські культурні організації та установи, кооперативи, здійснені масові арешти українського населення. 1938 р. польський уряд повів новий наступ на українське населення. Зокрема було закрито або передано католикам понад 300 православних церков.

Бойовикам ОУН на чолі зі Степаном Бандерою вдалося здійснити вбивство польського міністра внутрішніх справ Бронислава Перацького, відповідального за «пацифікацію». За це польський суд засудив їх до страти. Однак смертна кара була замінена довічним ув’язненням. А 1938 р. агентом НКВС У Роттердамі був убитий Є. Коновалець. Таким чином, напередодні Другої світової війни керівництво ОУН було ослаблено.

Серед інших українських політичних сил, що діяли в Польщі в 20–30-ті роки, слід відзначити Комуністичну партію Західної України (КПЗУ), яка була автономною частиною Польської Комуністичної партії (ПКП). КПЗУ спиралася на широку підтримку українського населення Польщі. Діяла вона в підпіллі і тому для завоювання більшої популярності потребувала легальної організації, яка б відкрито пропагувала програмні положення західноукраїнських комуністів. Такою організацією 1926 р. стало Робітничо-селянське соціалістичне об’єднання (Сельроб). 1928 р. воно набрало 240 голосів виборців.

1937–1938 рр. сталінські репресії охопили не тільки СРСР, а й міжнародний комуністичний рух, який керувався і спрямовувався з Москви. У 1938 р. за брехливим звинуваченням у зв’язках з польськими спецслужбами Комінтерн скасував ПКП. Її керівники були викликані до Москви та репресовані. З розпуском ПКП припинила існування й КПЗУ.

Українські землі під Румунією. У середині листопада 1918 р. Румунія окупувала Північну Буковину, а ще раніше, в січні – Південну Бесарабію. У складі Румунії мешкало 1,3 млн українців. До 1928 р. в Північній Буковині панував поліцейський режим.

Румунський уряд не визнавав українців окремою національністю. Вся освіта українців здійснювалася на румунській мові. У Чернівецькому університеті були закриті українські кафедри. Румунський уряд ліквідував більшу частину всіх українських організацій, заборонив усю українську пресу.

У 1927–1928 рр. становище українців у Румунії дещо покращилося. Стала діяти легальна Українська Національна Партія, уряд дозволив діяльність деяких українських громадських, культурних, спортивних організацій, стала виходити українська преса. Однак 1938 р. Румунія перетворилася на фашистську диктатуру (генерал Антонеску), і всі демократичні свободи в ній були скасовані.

Українські землі у складі Чехословаччини. Закарпатська Україна 1919 р. добровільно увійшла до складу Чехословаччини. 0,5 млн українців Закарпатської України фактично мали своє власне самоврядування. На відміну від українців Польщі та Румунії вони не піддавалися національному гнобленню і могли вільно розвивати свою культуру, об’єднуватися в громадські організації. Чехословаччина була демократичною державою і карпатоукраїнці користувалися всіма благами буржуазної демократії.

У вересні 1938 р. очільники урядів Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії підписали т. з. Мюнхенську угоду. Це був договір про розчленування Чехословаччини.

У ті часи в Німеччині у влади від 1933 р. перебували нацисти на чолі з Адольфом Гітлером. Вони наполегливо і цілеспрямовано йшли до розв’язяння нової світової війни, в ході якої бажали взяти реванш за поразку Німеччини в Першій світовій війні. Фашистська Італія на чолі з Муссоліні підтримувала прагнення Німеччини. Одним з прийомів, що Гітлер взяв на озброєння з метою дестабілізації становища в Європі та перевірки терпіння західних держав, було висування територіальних претензій до своїх сусідів. 1938 р. Гітлер зажадав приєднання до Німеччини т. з. Судетської області (це північні райони Чехословаччини, що були заселені переважно етнічними німцями). Уряди Великої Британії та Франції, прагнучи виграти час для підготовки до війни і спрямувати агресію Німеччини на Схід, проти СРСР, вирішили поступитися Гітлерові. У Мюнхені вони підтримали його вимоги і примусили уряд Чехословаччини (делегація якої навіть не була допущена на конференцію, де вирішувалася її доля), віддати Німеччині Судетську область. Мюнхенська угода передбачала також задоволення за рахунок Чехословаччини територіальних домагань Угорщини та Польщі. У результаті південну частину Закарпаття (Ужгород, Мукачеве, Берегове) у листопаді 1938 р. окупувала Угорщина, яка була спільницею нацистської Німеччини (Віденський арбітраж).

Мюнхенська угода вкрай ослабила Чехословаччину. Вона втратила понад третини своєї території та населення, понад 40 % промисловості, значну частину сировинних ресурсів і опинилася в повній економічній та політичній залежності від нацистської Німеччини. Цим скористалися націоналісти спочатку в Словаччині. За підтримки Німеччини вони створили автономію в складі Чехословаччини. Від створення словацької автономії позиції центрального празького уряду ще більш ослабли, що надало можливість політичним діячам карпатоукраїнців також вимагати автономії. Знаходячись під сильним зовнішнім і внутрішнім тиском, Прага надає автономію Закарпаттю (офіційна назва автономії – Карпатська Україна). Автономний уряд рпаКарпатської України намагався всіляко зміцнити та розширити державність Закарпаття. Задля цього були створені навіть збройні сили автономії – т. з. Карпатська Січ. Щоправда, вона налічувала в своїх лавах тільки близько 5 тисяч вояків і була дуже погано озброєна, частково навіть мисливською зброєю.

Тим часом розвал чехословацької держави, що надихався і підтримувався Гітлером, тривав. 14 березня 1939 р. словацькі сепаратисти за згодою Берліна оголосили створення незалежної словацької держави (фактично створювалася маріонеточна держава). А 15 березня німецькі війська окупували чеські землі, які указом Гітлера перетворювалися на «Протекторат Богемія і Моравія». Таким чином Чехословаччина як держава перестала існувати.

Тому саме в той день, 15 березня в м. Хуст зібрався сойм (парламент) Карпатської України. Сойм зібрався в умовах, коли в автономію увійшли війська Угорщини, якій Гітлер віддав все Закарпаття. Сойм проголосил незалежність республіки Карпатська Україна, ухвалив її конституцію та обрав президентом Августина Волошина. Проте ці рішення мали сутрпатська Уко символічний характер, оскільки було ясно, що Карпатська Україна не зможе захистити свою незалежність. Незважаючи на запеклий опір Карпатської Січі, вона не змогла протистояти регулярній угорській армії. Президент і частина уряду Карпатської України на чолі з прем’єром емігрували до Румунії, незабаром після проголошення республіки. А через кілька днів українська держава в Закарпатті повністю припинила своє існування.

2. Україна в роки Другої світової війни (1939 – 1945 рр.). 1 вересня 1939 р. почалася Друга світова війна. Того дня гітлеровська Німеччина напала на Польщу. Велика Британія та Франція, пов’язані з Польщею договорами про гарантії польської безпеки, 3 вересня оголосили війну Німеччині. Таким чином, війна, що розпочалася, набувала мирового масштабу. Разом з німецькою армією на територію польщі увійшов український батальон (близько 600 вояків), сформований ОУН преважно з бійців колишньої Карпатської Січі. Слід зауважити, що після смерті Є. Коновальця провід ОУН очолив його найближчий соратник ще від часів громадянської війни А. Мельник. Ще за життя Є. Коновальця ОУН налагодила тісні зв’язки з гітлеровською військовою розвідкою – абвером. Андрій Мельник ще більш зміцнив ці зв’язки і став відкрито допомагати німцям у війні, що розпочалася.

Польський уряд не зміг організувати оборону своєї країни. Вже до середини вересня польська армія була фактично розгромлена, хоча окремі осередки опору залишалися до кінця вересня. 16 вересня польский уряд втік до Румунії. Польща знову припинила своє існування як незалежна держава.

Ще перед початком війни (23 серпня 1939 р.) Німеччина і СРСР уклали пакт про ненапад (т. з. пакт Молотова-Ріббентропа). У секретних протоколах, що були складовою частиною пакту, були розмежовані сфери інтересів СРСР і Німеччини в Європі. Німеччина погодилася з тим, що західноукраїнські землі входять до сфери інтересів СРСР.

Тому 17 вересня 1939 р., тобто наступного дня після втечі польського уряду, РНК СРСР заявив, що бере під захист життя та майно українського і білоруського населення, що мешкало на теренах колишньої польської держави. Того ж дня Червона Армія перетнула кордони Польщі та впродовж декількох діб зайняла землі Західної України та Західної Білорусі, які до того входили до її складу. Населення Західної України та Західної Білорусі всюди з радістю зустрічало Червону Армію. Під німецькою окупацією опинилися тільки 550 тисяч українців Холмщини та Лемківщини. Вони увійшли до складу створеного німцями польського генерал-губернаторства.

А на українських землях, звільнених Червоною Армією, 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних зборів (парламенту) Західної України. 27 жовтня Народні збори Західної України ухвалили рішення про включення західноукраїнських земель до складу УРСР. Це рішення затвердили Верховні Ради (парламенти) СРСР і УРСР. Так Східна Галичина і Західна Волинь об’єдналися з Радянською Україною в єдиній державі.

Наприкінці червня 1940 р. радянський уряд в ультимативній формі запропонував урядові Румунії віддати йому Північну Буковину і Бесарабію. Румунський уряд звернувся по допомогу до свого союзника – гітлеровської Німеччини. Проте німецький уряд підтвердив обґрунтованість претензій СРСР. Румунам нічого не залишалося, як прийняти ультиматум. 28 червня 1940 р. Червона Армія перетнула Дністер і вступила на територію Бесарабії та Північної Буковини. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину та Південну Бесарабію до складу УРСР, а з іншої частини Бесарабії та Придністров’я утворити Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку. Отже, напередодні вступу СРСР у Другу світову війну майже всі етнічні українські землі входили вже до складу УРСР. Тільки Закарпатська Україна залишалася під Угорщиною.

По включенні Західної України до складу УРСР на західноукраїнських землях була здійснена націоналізація банків і промисловості, існуючи виробництва стали прискоренно реконструюватися, почалося будівництво нових, невеликі фабрики та заводи укрупнювалися. Провели конфіскацію земель, скота, насінного матеріалу і різноманітного інвентарю у поміщиків, осадників, церкви. Ці землі та майно передавалися безкоштовно безземельним і малоземельним селянським господарствам. Створювалися МТС, різноманітні установи й організації, що допомагали селянам розвивати рослинництво та скотарство. Серед трудящих розподілялося житло, націоналізоване у великих власників. Була запроваджена безкоштовна медична допомога. Значно виросла кількість лікарень, амбулаторій. Зі східних областей Ураїни приїхало багато медичних працівників. Упроваджувалася система соціального забезпечення. Система народної освіти реформувалася в бік українізації шкіл і вищої освіти. Усі бажаючі могли навчатися українською мовою. Ліквідувалася неписьменність серед дорослого населення. Розширювалася мережа культурно-просвітницьких закладів, створювалися умови для розвитку науки, літератури, мистецтва.

Однак всі ці прогресивні заходи здійснювалися жорсткими адміністративно-командними методами та супроводжувалися репресіями. Була заборонена діяльність всіх українських політичних партій, громадських, культурних, наукових, торговельних і промислових товариств, закриті всі українські періодичні видання, що існували до встановлення Радянської влади. Були репресовані колишні державні службовці, офіцери польської армії та поліції, функціонери політичних партій і громадських організацій, поміщики, підприємці, заможні селяни, адвокати, викладачі вишів, діячі релігії та культури. У Західній Україні широко застосовувалась така форма репресії як депортація у віддалені райони східної частини СРСР. У 1940 р. на західноукраїнських землях розпочалася колективізація, але до початку Великої Вітчизняної війни вона не була завершена.

У дні розвалу польської держави Степан Бандера і його сподвижники опинилися на свободі. Вони одразу ж почали боротьбу з новим керівництвом ОУН на чолі з А. Мельником за владу в організації. При цьому жодних принципових розходжень між двома угрупуваннями не існувало. Як одні, так й інші орієнтувалися на Німеччину, сподіваючись на її підтримку їх національних прагнень. Головну роль у суперництві відігравали особисті амбіції. У результаті в лютому 1940 р. ОУН розкололося на ОУН (М), або мельниківців, і ОУН (Б), тобто бандерівців, називавших себе офіційно ОУН (Р – революційной). У подальшому боротьба між двома цими організаціями досягала такої гостроти, шо нерідко виливалася у кроваві «розбірки».