1654 Р. Був заснований історичний центр Слобідської України м. Харків (офіційна дата).

По смерті Богдана Хмельницького пост гетьмана менш місяця посідав його син 16-річний Юрій (Юрко, Юрась Хмельниченко). Однак дуже швидко з’ясувалося, що юнак не в змозі керувати державою. Його відправили доучуватися до Києво-Могилянського Колегіуму, а гетьманом був обраний І.О. Виговський. Виговський притримувався пропольської орієнтації в зовнішній політиці та спирався на старшину у внутрішній політиці. Така позиція гетьмана спричинила бунт козацьких мас. Його очолили Мартин Пушкарь і Яків Барабаш. Виговський придушив бунт і розпочав перемовини з польським королем щодо повернення України до складу Речі Посполитої. 1658 р. у Гадячі між Гетьманщиною і Річчю Посполитою був підписаний договір, згідно з яким Україна як «Велике князівство Руське» входило до складу Речі Посполитої нарівні з Пльщею та Литвою. У відповідь Москва послала в Україну велике військо, яке вчервні 1659 р. під Конотопом було розбито об’єднаними козацько-польсько-татарськими силами і загонами іноземних найманців (німецьких, угорських, сербських) Виговського. Проте політика Виговського продовжувала дратувати широкі кола козацтва. Від нього відсахнулися і взяли бік царя найвидатніші козацькі полковники. Втративши підтримку старшини, Виговький вимушений 1659 р. був втекти до Польщі.

Старшина, сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе припинити внутрішні конфлікти, вдруге обрала гетьманом Ю. Хмельницького (1659–1663). Російський уряд направив в Україну велику армію і примусив молодого гетьмана переглянути статті Переяславського договора. Нові (до речі, теж Переяславькі) домовленості посилювали позиції росіян на українських землях: збільшувалася кількість воевод і російських гарнізонів, а також урядовців, які збирали податки до царської скарбниці; гетьману заборонялося вступати до зовнішньополітичних контактів без дозволу царя, виборне козацьке керівництво затверджувалося Москвою. Розчарований Юрій Хмельницький 1660 р. виступив на боці Польщі, допоміг їй розбити російські війська під Чудновом і підписав з Річчю Посполитою новий договір. Проте лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишились вірними царю і виступили проти Ю. Хмельницького. Не в змозі оволодіти ситуацією та покласти край внутрішнім конфліктам він на початку 1663 р. зрікається влади і стрижеться в монахи.

Період соціальних конфліктів, іноземних інтервенцій, розграбування, руйнації та спустошення України тривав. Цей страшний період в історії України отримав образну назву «Руїна». Під час «Руїни» за українськи землі беперервно дерлися її сусіди. У той же час не припинялася громадянська війна за владу поміж різними політичними силами в самій Україні. Частіше за все ці політичні сили орієнтувалися на допомогу іззовні, що перетворювало їх на інструменти в руках чужинців для досягнення останніми власних зовнішньополітичних цілей. Подробиці.

З 1667 р. (Андрусівське перемир’я) Україна була поділена по Дніпру: Лівобережна Україна і Київ входили до складу Росії, а Правобережна Україна залишалася у Польщі. Турецька присутнисть сильно відчувалася на півдні. Час від часу турки крнтролювали переважну частину Правобережжя. Відповідно до розколу України в ті роки здебільшого паралельно існували два козацьких війська з двома гетьманами на чолі – на Лівобережжі (Гетьманщині) та на Правобережжі. Деякі з них: Я. Сомко, В. Золотаренко, І. Брюховецький, П. Тетеря, П. Дорошенко, Д. Многогрішний, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, І. Самойлович.

Відносна стабілізація політичного становища в Україні відбулася тільки в останні роки гетьманства на Лівбережжі Івана Самойловича (1672–1687). 1686 р. між Росією і Реччю Посполитою був укладений т. з. «Вічний мир», який остаточно підтвердив приналежність Правобережної України Польщі. Після його заключення під владою гетьмана залишалася тільки третина території держави Богдана Хмельницького. Гетьманщина кінця XVII ст. – це тільки 10 полків (Запорожжя мало автономію і підлягало безпосередньо цареві).

Українська православна церква перейшла з-під підпорядкування константинопольського (вселенського) патріарха, де вона фактично була самостійною, до Московської патріархії. Розповісти.

На кінець XVII ст. старшина на Гетьманщині фактично усунула пересічних козаків від ухвалення важливих рішень. У який спосіб? Переважна більшість старшини визнала владу Москви, але бажала зберегти ті права, що були записані в Переяславському договорі та «Московських (березневих) статтях» 1654 р.

ЛЕКЦІЯ 3

План.

1. Іван Мазепа і мазепинці.

2. Наступ російського царизму на автономію України. Повна ліквідація української державності.

3. Правобережна Україна в другій половині XVII – XVIII ст.

4. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій (кінець XVIII – початок ХХ ст.).

1. Іван Мазепа і мазепинці. У вирішальну фазу російсько-українські відносини вступили під час гетьманування І.С. Мазепи (1687–1708/1709). Він був високоосвіченою людиною. Тривалий час жив у різних країнах Європи (зокрема при дворі «короля-сонця» Франції Людовика XІV), вільно володів декількома іноземними мовами, добре знався на літературі, мистецтві (сам був поетом), військовій справі.

Будучи службовцем польського королівського двору (покойовим шляхтичем) Іван Мазепа перекинувся до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Згодом, опинившись у гетьмана Лівобережжя Івана Самойловича, Мазепа перейшов на службу до останнього. Дослужився до генерального осавула. Був вихователем синів гетьмана. Але саме за допомогою Мазепи Самойлович позбувся гетьманської булави. Розповісти.

Після хабара. всесильному тоді фаворитові царівни Софії князу Голіцину Мазепу обрали гетьманом. Ставши гетьманом, Мазепа став також одним з найбагатших людей Європи. Йому належали землі, на яких мешкало 100 тисяч селян в Україні 20 тисяч – в Росії. Плюс Мазепа монопольно експортував українську горілку. Однак, слід зауважити, що значну частину своїх незліченних багатств він жертвував на будівництво церков, освітніх і культурних установ. Харківський Покровський Собор.

У соціальній політиці Іван Мазепа робив ставку на старшинську еліту. Його простаршинська політика викликала ремствування простих козаків і навіть призвела до їх повстання під проводом Петра Іваненка (Петрика). Повстання це було придушено. Мазепа підтримував відновлення панщини в Україні. У своїх універсалах він визнавав її законноюдва рази на тиждень.

Спочатку Мазепа був у чудових стосунках з Петром І. Він активно допомагав російському цареві у війнах проти Туреччини та Кримського ханства (війська Мазепи брали участь в 11 походах, зокрема у взятті Азову 1696 р.). Був радником царя в польських питаннях. 1704 р. Москва на декілька років об’єднала Правобереежну і Лівобережну Україну під булавою гетьмана Мазепи, але 1714 р. Петро І знову віддав Правобережжя Польщі. Пояснити. Семен Палій. Іван Мазепа – один з перших кавалерів найвищого російського ордена Андрія Первозваного (орден за № 2).

У 1700–1721 рр. Росія вела війну зі Швецією за землі в Прибалтиці. Ця війна отимала в історії назву Півнвічної. У Північній війні Росія активно використовувала українську козацьку армію.

Під час Північної війни на Гетманщині зростало невдоволення українців царською владою. Козаки не бажали воювати далеко за межами України, а царь посилал їх воювати до Прибалтики, Польщі, навіть Німеччини (причому власним коштом. Заборона брати військову здобич. Формальна правота – Переяславський договір). Під час царювання Петра І українські козаки за його наказом брали участь і в декількох найтяжких експедицій до передгір'їв Кавказу в Персїї. Українські селяни мусили утримувати російські війська на території України і працювати на будівництві фортифікаційних укріплень. У зв’язку з війною значно зросли побори до державної скарбниці. Багатьох українських козаків і селян цар направив у інші регіони держави на будіництво водних каналів (Волго-Донського, Ладозького), фортифікаційних споруд (у Прибалтиці, біля Астрахані, на Кавказі) і, нарешті, нової столиці Російської імперії міста Санкт-Петербург. При цьому платні будівельники не отримували, а умови праці та життя були просто нестерпними. Багато українців навіки залишилося в тих далеких місцях. За все це українці, звичайно, важко дихали на російську владу. А Петро І створював єдину сильну централізовану Російську імперію, в якій не передбачав місця для будь-яких автономій, зокрема й української.

Тому гетьман Мазепа вирішив перейти на бік ворогів Росії. 1708 р. армія шведського короля Карла ХІІ вступила на територію України. Карл пообіцяв Мазепі допомогу в створенні незалежної української держави. І Мазепа приєднався до армії шведів. Спроби підняти народ на боротьбу проти Росії. Але народ не підтримав його. Симпатії до єдиновірних росіян виявилися сильнішими за невдоволення царською владою. Мазепі вдалося зібрати навколо себе близько 4 тисяч сподвижників, зокрема запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком.

Влітку 1709 р. армія Петра І під містом Полтаваю завдала нищівної поразки армії Карла ХІІ. Король і гетьман втекли до Молдавії під захист турецького султана (Бендери). П. Орлик. Конституція. Орлі. Мазепинці незабаром розійшлися по різних країнах. Вони стали першими українськими емігрантами.

Петро І вирішив покарати Україну за мазепину зраду. Він зруйнував столицю гетьмана Батурин і Запорозьку Січ. Запорозькі козаки були оголошені поза законом. Олешківська Січ. Тільки 1734 р. їм дозволили повернутися на Батьківщину і збудувати Нову Січ.

2. Наступ російського царизму на автономію України. Повна ліквідація української державності. Після Мазепи контроль царського уряду за Україною посилився. Почався процес ліквідації автономії України в складі Росії. Це був всебічний і довготривалий процес. Він тривав багато років. Маючи на своїх південних кордонах вороже налаштовані Кримське ханство і Турецьку імперію, ведучи з ними упродовж всього XVIII ст. війни за землі Північного Причорномор’я, російський уряд побоювався своїми занадто рішучими діями з повної ліквідації української автономії викликати ворожість українців і тим самим примножити сили своїх супротивників. Тому процес ліквідації прав Гетьманщини то прискорювався (частіше всього під час) мира з Туреччиною, то затримувався або навіть відкочувався назад (через повернення деяких прав) (частише всього під час воєн з Туреччиною). Але все ж загальний вектор імперської політики стосовно України був направлений на ліквідацію її автономії.

Щоб послабити опір українців, імперський уряд застосовував низку прийомів за принципом : «Поділяй та володарюй!». Він митецько використовував протиріччя, що реально існували між селянами і панами, старшиною і пересічними козаками, старшиною і гетьманами. Скарги представників різних соціальних верств України одне на одне та на гетьманський уряд використовувались як привід для втручання російської адміністрації.

Після зради Мазепи 1708 р. з дозволу Петра І гетьманом було обрано Івана Скоропадського. До нового гетьмана приставили представника царя – резидента для контроля за гетьманським урядом. Незабаром резидентів стало двоє.

Гетьманська столиця була пренесена до міста Глухів під самий російський кордон на випадок, якщо в гетьманській резиденції станеться заколот. Щоб не допустити до нього в Глухові поставили два полки російської залоги, які підпорядковувалися резидентові. Цар і царські представники стали самі призначати старшину, все частіше з російських дворян. Українцям було заборонено безпосередньо експортувати товари на Захід. Все мало відправлятися виключно через Ригу та Архангельськ під російським контролем. Ціну й мито на експортну українську продукцію встановлював російський уряд. Щодо російських купців, то вони отримували значні пільги при торговлі з Гетьманщиною.

Наступним ударом по автономії Гетьманщини стало заснування Петром І 1722 р. Малоросійської Колегії. Це було своєрідне міністерство по справах України. До того зносини між імперським і гетьманським урядами відбувалися через Колегію по іноземних справах. Після створення Малоросійської Колегії Україна підпала під юрисдикцію Сенату, як інші російські провинції. Скоропадський протестував, але марно. Незабаром (1722 р.) він помер.

Після смерті І. Скоропадського наказним гетьманом став чернігівський полковник П.Л. Полуботок. Між ним і главою Малоросійської Колегії Ст. Вельяминовим розпочалася боротьба. Полуботок відмовлявся підпорядковуватися Колегії. Гетьман і представники старшини склали петицію царю з клопотанням відновити права Гетьманщини та скасувати Малоросійську Колегію. Ця петиція розгнівала царя. Полуботка та інших авторів викликали до Санкт-Петербурга. Петропавлівська фортеця. Смерть Полуботка (1724 р.). Смерть Петра І (1725 р.). Амністія. Золото.

Після усунення Полуботка Малоросійська Колегія обклала прямою подушною податтю українське населення. Причому її мусили сплачувати не тільки жителі України, а й всі ті, хто мав там будь-яке майно. Це вдарило по інтересах російських вельмож, до яких перейшло майно мазепинців, особливо по петровському соратникові князю О.Д. Меншикову. По смерті Петра І Меншиков отримав величезну владу, і за його ініціативою Малоросійська Колегія була розпущена. З іншого боку, для заспокоєння українців напередодні неминучої війни з Туреччиною молодий цар Петро ІІ (під впливом того ж Меншикова) дозволив вибори нового гетьмана. Їм став миргородський полковник Данило Апостол (1727–1734 рр.). Політичні, дипломатичні та військові права нового гетьмана були конче обмеженими. Тим не менш, Апостол зосередив свої зусилля на всебічному використанні своїх скромних можливостей. Він домігся («Решительные пункты» 1728 р.), щоб гетьмана вільно обирали, щоб генеральну і полкову старшину обирала полкова старшина, щоб сотників обирало козацтво. Апостолу вдалося значно скоротити кількість росіян серед старшини та представників царської адміністрації, підпорядкувати собі Київ, який тривалий час був під владою російських урядовців, обмежити кількість російських полків в Україні. Таким чином, Данило Апостол затримав процес інтеграції Гетьманщини в структуру Російської імперії.

Однак по смерті Апостола імператриця Ганна Іоанівна заборонила вибори нового гетьмана і створила так зване «Правління гетьманського уряду» (Канцелярия министерского правления). Глава цього органу князь Олексій Шаховськой отримав секретні інструкції пропагувати ідею про неефективність гетьманського управління і пропагувати українців, що вони тільки виграють від ліквідації Гетьманщини.

1741 р. російський престол посіла Єлизавета І Петрівна. За часів її царювання великий вплив на державні справи мав її фаворит родом з України. Походження. Царівна Єлизавета, побачивши Олексія, закохалася в нього. Олексій став її коханцем. Після сходження Єлизавети на престол вони взяли таємний (?) шлюб. Єлизавета призначила Олексія фельдмаршалом російського війська та надала йому титул графа Розумовського. Олексій Григорович Розумовський був людиною розумною і негордовитою. Своєю долею не хизувався, у палацові інтригине втручався, з усіма підтримував рівні, добрі стосунки. Українська старшина стала лобіювати через нього свої інтереси. Розумовський звозив Єлизавету до себе на Батьківщину та прищепив їй доброзичливе ставлення до України. Завдяки цьому Розумовському вдавалося розв’язувати на користь українців багато проблем, зокрема повертати із заслання українську еліту.

Врешті решт йому йому вдалося переконати царицю в необхідності виборів нового гетьмана. Більш того, на цю посаду Олексій Розумовський і Єлизавета намітили Кирила, молодшого брата Олексія, якому на час прийняття такого рішення було всього 16 років, і він навчався за кордоном. Українська старшина чекала на нового гетьмана ще шість років, поки Кирило не отримає освіту в найкращих університетах Європи. По поверненні з-за кордону Кирила Розумовського з огляду на престижність його дипломів можна було вважати найосвіченішою людиною в імперії. Імператриця призначила його в 22 роки президентом Російської Академії Наук. Також було оголошено про вибори нового гетьмана.

1750 р. Кирило Григорович Розумовський був обраний гетьманом України. Новий гетьман багато часу проводив у Петербурзі, грав важливу роль при дворі. На відміну від попередників, не з барлігу. Його високе становище дозволяло йому суттєво розширити права Гетьманщини і провести цілу низку прогресивних реформ в Україні, пов’язаних з удосконаленням судочинства, розвитком торгівлі та промисловості.

У Глухові, а згодом і в Батурині, куди Розумовський повернув гетьманську столицю, стали проглядатися риси європейських міст. Там були побудовані мануфактури, школи, палаци, в Глухові відкрито театр, з’явилися навіть кав’ярні.

1762 р. в результаті палацового заколоту до влади в Росії стала імператриця Катерина ІІ. Розумовський брав участь у тому заколоті та розраховував на вдячність Катерини. Тому 1763 р. він зібрав старшинську раду в Глухові, що ухвалила петицію до імператриці з проханнями відновити втрачені права Гетьманщини, дозволити скликання українського шляхетського сейму на кшталт польського та встановити спадковість гетьманства для роду Розумовських. Проте Катерина не тільки не збиралась розширювати автономію, а вирішила остаточно її ліквідувати. Вона вважала, що будь-які автономні утворення в державі заважають раціоналізації управління, прийняттю універсальних законів, ліквідації економічних бар’єрів. Петицію вона відхилила, а 1764 р. примусила К.Г. Розумовського відмовитися від гетьманства. Відкупилася: 60 тисяч рублів пенсії щороку, пожалування. І більше гетьмана на Гетьманщині вже не обирали. Україною знову стала опікуватися Малоросійська Колегія.

1774 р. закінчилася чергова російсько-турецька війна. За умовами мирного договору Туреччина відмовилася від свого сюзеренітету над Кримським ханством. Приєднання Криму до Росії стало лише справою часу (1783 р.). Після перемоги в цій війні побоювання втратити підтримку українців у війнах з Туреччиною для Росії стали відігравати значно меншу роль. Тому процес остаточної ліквідації автономії України вступив у нову, завершальну фазу. Її головним змістом було усунення козацького чинника і, перш за все, скасування Запорозької Січі як оплоту вільного козацького духу. 1775 р. російські війська, що поверталися з кримського театру бойових дій, остаточно зруйнували Запорозьку Січ. П. Калнишевський. 1803 – 112 років. Доля запорожців. Землі Війська Запорозького були заселені болгарськими, сербськими, німецькими та ін. колоністами. Частина земель – до казни, частина роздарована. Наприкінці XVIII ст. для розвитку зовнішньої торгівлі на півдні України були засновані міста Одеса, Миколаїв, Херсон, Маріуполь.

Козацька служба і козацькі полки було скасовано (1765 р. – Слобожанщина, 1783 р. – Гетьманщина). Українське козацтво як стан покінчило своє існування.

Полковий адміністративно-територіальний устрій України теж був скасований. Гетьманщину поділили на намісництва та губернії. Судочинство на Гетьманщині переробили на російський зразок. Запровадили російські податкові установи. Таким чином, Україна перетворилася на звичайну провінцію Російської імперії.

У другій половині XVII – XVIII ст. на Гетьманщині відбулися важливі соціальні зміни. Українська козацька старшина поступово перетворилася на клас поміщиків. Наприкінці XVIII ст. вона складала 1 % населення і володіла 50 % землі. З метою створення в Україні соціальної опори царату Катерина ІІ дорівняла українську старшину по правах і првілеях до російських дворян («Жалованная грамота» 1785 р.). Більшість козаків стала державними селянами, які рекрутувалися до російської армії.

Значно погіршилися умови життя селян. Після 1648 р. селяни стали вільними та жили окремими громадами, виконуючи певні повинності на користь Війська Запорозького та сплачуючи податки до військової скарбниці. Згодом до цих обов’язків додалися повинності й податки російському урядові. З плином часу старшина, розширюючи свої земельні володіння, поставила селян в особисту залежність від себе. Була запроваджена панщина. Остаточно українських селян закріпачила Катерина ІІ, яка своїм указом у 1783 р. заборонила їм покидати поміщиків з будь-яких причин. Таким чином, українське суспільство на Лівобережжі та Слобожанщині перестало відрізнятися від російського.