ЛЕКЦИЯ 1

План

1. Предмет и задачи курса. Исторические источники и историография.

2. Народы, которые населяли территорию Украины в древности.

3. Киевская Русь.

4. Феодальная раздробленность Руси. Галицко-Волынское княжество.

1.1. Предмет и задачи курса. Исторические источники и историография. Предмет истории Украины (то есть что она изучает). При определении предмета истории Украины не обходимо учитывать два аспекта. Во-первых, под историей Украины мы понимаем историю тех земель, которые составляют территорию современного государства «Украина». А во-вторых, история Украины включает в себя историю украинцев на всех землях их расселения по всему миру. Украинская диаспора. По различным оценкам её численность колеблется от 4 до 20 млн. человек. Россия – 8 млн., США – 2 млн., Канада – 1 млн., Казахстан – 900 тыс., Молдова – 600 тыс., Бразилия – 400 тыс., Белорусь – 300 тыс. и т.д.

Основная особенность истории Украины состоит в том, что на территории современной Украины в одно и то же время (параллельно) существовали разные государственные образования. Западные земли Украины вообще длительное время жили отдельно от остальных украинских земель. На западно-украинских землях можно выделить несколько исторических регионов, которые имели собственную историю. Это Восточная Галиция (или Галиция) с историческим центром в г. Львов, Северная Буковина (исторический центр – Черновцы), Волынь (исторический центр – Луцк), Закарпатье (исторический центр – Ужгород).

Однако все украинские земли, начиная со средневековья, были заселены одним народом, который имел общее происхождение, общий язык и общие культурные черты.

Исторические источники. Любая история и история Украины в частности изучается на основании исторических источников. Исторические источники – это всё, что непосредственно отображает исторический процесс и дает возможность изучать былое, то есть всё, что ранее было создано человечеством и дошло до наших дней в виде предметов материальной культуры, памятников письменности и других свидетельств.

Все исторические источники условно делятся на несколько типов: письменные (например, летописи, юридические акты, периодические издания, переписка и т.д.); вещественные (их в основном изучает археология); этнографические (данные про быт, нравы, обычаи); лингвистические (данные языка); устные (былины, сказки, песни, думы, пословицы, поговорки и пр., фольклор); фото-, кино-, видео-, фономатериалы и источники на электронных носителях.

Термин «историография» имеет два значения. Во-первых, это история исторической науки, или научная дисциплина, которая изучает историю исторической науки. Во-вторых, это совокупность исследований, посвящённых определённой теме или исторической эпохе.

2. Народы, которые населяли территорию Украины в древности.

Первые следы человека, обретённые на территории современной Украины, имеют возраст около миллиона лет. Это найденные в Закарпатье на стоянке раннего палеолита орудия труда археоантропа. Около 150 тысяч лет назад появились люди следующего антропологического типа – палеоантропы (неандертальцы). На территории Украины археологи исследовали более 200 стоянок неандертальцев, в частности негроидного типа. Современный же человек – неоантроп (кроманьонец, homo sapiens) появился не раньше 40 тысяч лет назад. На всей территории Украины проживало тогда не более 20–25 тысяч людей.

Первой высокоразвитой первобытной земледельческо-скотоводческой культурой на территории современной Украины, о которой у историков достаточно сведений, была трипольская культура

Першою високорозвиненою первісною землеробсько-скотарською культурою на теренах сучасної України, про яку історики мають достатні відомості, була трипільська культура (походження назви, V – ІІІ тис. до н.е.). Вона існувала тоді, коли в Єгипті будувалися піраміди. Трипільці населяли Придніпров’є та Придністров’є. Вони зналися на обробці міді, вміли виготовляти знаряддя праці, зброю, будувати 1-2-поверхові прямокутні глинобитні житла з дерев’яним каркасом, ліпити досить досконалий гончарний посуд, який прикрашали оригінальним орнаментом.

Із середини ІІ тис. до н.е. Південь України від предгорій Карпат і низов'їв Дунаю до Кубані населяли землеробсько-скотарські племена кіммерійців, перші на теренах України, про які йдеться в писемних джерелах («Одиссея» Гомера, давньогрецькі історики Геродот, Євстатій, Скимп, сучасні кіммерійцям ассірійські, іудейські, урартські автори). Кіммерійці вже широко застосовували залізо. Завдяки цьому вони мали порівняно високорозвинені землеробство і ремесла, великих успіхів дсягли у військовій справі. Згадування кіммерійців зникаютьпісля 570 р. до н.е.

У VІІІ ст до н.е. із Азії до степової України переселилися войовничі племена скіфів (іранського походження), які поступово витіснили кіммерійців. Скіфи успішно воювали з перським царем Дарієм, який 514–513 рр. намагався їх завоювати. У середині І тисячоліття до н.е. скіфські племена об’єдналися і створили примітивну державну формацію – Скіфію. Це перше державне об’єднання на теренах України. Спочатку столиця Скіфії була на Лівобережжі (м. Гелон). З кінця ІІІ ст. до н. е. скіфська столиця знаходалася в м. Неаполь-Скіфський у Криму, неподалік сучасного Сімферополю. Виразним пам’ятником скіфської доби є грандіозні похоронні кургани, що розкидані степовою Україною. У похованнях знатних скіфів археологі знаходять високохудожні золоті вироби.

З ІІІ ст. до н.е. в Південну Україну з Волги та Уралу приходять теж іранські племена сарматів, які частково витіснили, частково підкорили та поглинули скіфів, встановивши таким чином панування над українським степом. Таке становище тривало до ІІІ ст. н. е., коли з Балтики прийшли давньогерманські племена ґотів. Ґоти підкорили місцеві землеробсько-скотарські племена, сарматів і рештки скіфів. Вони створили потужну державу, прийняли христианство, мали писемність (зберігся їхній переклад Біблії на давньогерманську мову).

З ІV ст. н. е. починається Велика міграція (переселення) народів. І майже всі хвилі цієї міграції йдуть крізь Україну. Першою такою хвилею для України були гунни. Вони прийщли із Забайкалля, і 375 р. розгромили державу ґотів. Тоді більшість ґотів пішла до придунайських земель, меншість залишилася в Приазов’ї та Криму, де ґотська держава існувала до 1475 р.

Далі степовою смугою України пройшли болгари (V – VII cт.), авари (VI cт.), хазари (VII cт.), угри (угорці) (ІХ ст.), печеніги (Х – ХІ ст.), половці (ХІ – ХІІ ст.), монголо-татари (ХІІІ ст.). Деякі з них повністю (печеніги, половці), а інші частково осіли на території сучасної України.

Починаючи із VIIІ cт. до н. е. на північному узбережжі Чорного моря оселяються греки, які створили найрозвиненішу на той час цивілізацію світу. Вони заснували міста Істрію (в гирлі Дунаю), Борисфениду (під сучасним Очаковом), Тиру (в гирлі Дністра), Ольвію (в гирлі Південного Бугу, поблизу сучасного Миколаєва), Херсонес (в межах сучасного Севастополя), Каркінітід (сучасна Феодосія), Пантікапей (сучасна Керчь) та ін. Ці міста-колонії стали центрами ремесел і торгівлі і мали статус незалежних держав. У V cт. до н. е. грецькі колонії на Таманському і Керченському півостровах об’єдналися в Боспорське царство з центром у Пантікапеї. Зв’язки високорозвинених грецьких міст із населенням Півдня України – скіфами, сарматами, іншими племенами мали величезний позитивний вплив на розвиток цих народів. З 1 ст. до н. е. грецькі міста в Північному Причорномор’ї підпадають під владу Римської імперії і перебувають під нею аж до навали кочовиків, які зруйнували їх. Пізніше був відбудований тільки Херсонес.

Таким чином, у стародавні часи народи, що населяли сучасну Україну змінювали одне одного неодноразово (кіммерійці, скіфи, сармати, греки, ґоти, гунни тощо). І всі вони внеслисвій внесок у етногенез українського народу. При витісненні одних народів іншими завжди існувала певна частина того народу, який витісняли, що була міцно прив’язана до землі. І ця частина залишалась на місці. Тому вважати, що з приходом одних народів інші повністю і безвісти зникали було б наївно. Нові народи поступово асимілювалисяз попередніми. Україна на той час була гігантським етнічним казаном, в якому народи, поступово переплавляючись, формували основу українського етносу. І визначальну роль у процесі етногенезу українського народу зіграли слов’яни.

Понад 2000 років тому на теренах сучасної України, Білорусі та Польщі з’явилися племена, що отримали назу слов’яни. Важко сказати, чи були слов’яни автохтонами на цих землях, чи аллохтонами. Більшість дослідників вважає прабатьківщиною слов’ян територію між середнім Дніпром, Припяттю, Карпатами та Віслою. Рух на південь германських племен готів і Велике переселення народів порушило цілісність слов’янського світу. Відбувся поділ слов’ян на три великі групи: західних, південних та східних (розповісти про кожну з них).

У ІV cт. саме східні слов’яни найвірогідніше склали ядро держави антів. Ця держава простиралася від Дністра до Дону. Крім слов’ян до неї входили рештки готів, греків, скіфів, сарматів. Анти торгували і воювали з Візантією. Держава антів проіснувала до VII cт. і загинула в боротьбі з аварами. Східні слов’яни поділилися на племена і союзи племен (з них 15 великих), що мешкали на теренах сучасної України, Росії, Білорусі. Так, поляни жили в Середньому Подніпров’ї, деревляни – головним чином на сучасній Житомирщині, сіверяни – в основному на Чернігівщині, дуліби (вони ж бужани, або волиняни) – у басейні Бугу, білі хорвати – у Прикарпатті, тиверці – у Придністров’ї, міжріччі Південного Бугу і Дністра.

Східнослов’янські племена посідали дуже вигідне географічне становище, – через їх землі проходили найважливіші середньовічні торговельні шляхи (які і чому саме там).

Центрами племен були міста. Головним містом сіверян був Чернігів, деревлян – Іскоростень (сучасний Коростень). У середині І тис. н. е. засновано Київ. Він став центром полян. Його сприятливе місцезнаходження на перехресті торговельних шляхів «із варяг у греки» та із Азії до Європи швидко перетворило місто в економічний, політичний і культурний центр. На початку VІІІ ст. поляни та сіверяни визнали владу Хазарського каганату і стали його данниками.