3. Київська Русь. Соціально-економічний і політичний розвиток східних слов’ян спричинив утворення в них держави, що згодом отримала назву Київська Русь.

У середині ІХ ст. на землях східних слов’ян стали з’являтися жителі Скандинавії – варяги (норманни, вікінги). Як правило, це були купці-вояки, які разом зі своїми дружинами (озброєними загонами) подорожували торговельним шляхом «із варяг у греки». Попутно вони нападали на на слов’янські та фінські населені пункти, грабували їх. На той час набігів войовничих вікінгів жахалася вся Європа. Їх військова організація, а також тактика і вміння воювати були неперевершеними. Варяги підкорили собі деякі східнослов’янські та фінські племена. А деякі племена самі стали запрошувати варязьких воєначальників (конунгів) зі своїми дружинами на княжение для того, щоб захищатися від експансії сусідів.

Близько 862 р. варязький конунг (князь) Рюрик об’єднал декілька східнослов’янських і фінських племен на Півночі (словени, кривичи, чудь, вєсі) і заснував державу зі столицею в словенському місті Новгород.

В історичній науці існує декілька трактовок утворення держави у східних слов’ян. Полярними серед них є норманська і антинорманська теорії. Норманисти вважають, що державність східним слов’янам принесли норманни (варяги). Антинорманисти вбачають у норманській теорії натяк на неспроможність слов’ян самотужки створити власну державність і тому повністю заперечують провідну роль варягів у постанні давньоруської держави.

Істина, очевидно, знаходиться десь посередині. Історичний досвід демонструє, що держава може виникнути тільки за наявності глибоких внутрішніх, ґрунтовних, корінних соціально-економічних умов. Можна сколотити державу і за їх відсутності. Історія знає такі приклади. Але такі штучно створені державні утворення є нестійкими і розпадаються в короткий відтинок часу. Київська ж Русь було дуже стійкою державною формацією, потужнішою європейською середньовічною державою, що проіснувала декілька століть. Отже виникла і розвивалася вона на власній, імманентній (внутрішнє властивій) основі.

З іншого боку, неісторично і ненауково взагалі ігнорувати важливу роль, яку зіграли варяги в справі становлення давньоруської держави, бо не можна заперечувати того, що всі перші її правителі були варягами та давньоруська еліта була по-первах переважно варязькою.

Отже, Рюрик заснував державу з центром у Новгороді. Аскольд і Дир. Після смерті Рюрика влада перейшла до його дружинника і родича Олега, оскільки син Рюрика Ігор був малечею. Олег, Ігор, Ольга, Святослав.

Володимир І Великий (сучасники – Красне Сонечко, Хреститель) (980–1015). Об’єднав землі, що здобули його попередники, розширив свою владу йна інші території. Він приєднав Полоцьк (племінний центр полочан, сучасна Білорусь), землі радимичів, так звану Червону Русь (мм. Перемишль, Броди, Червен). Таким чином, під владою київського князя Володимира Великого перебувала вже найбільша держава в Європі. Територія Київської Русі включала в себе землі від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні та від Карпат на заході до р. Волга на сході.

Для того, щоб зміцнити єдність такої великої держави і піднести свій авторитет князь Володимир вирішив запровадити одну державну релігію. Поганський культ багатьох богів гальмував процес об’єднання земель. До того ж різні соціальні групи віддавали перевагу різним богам (дружинники – Перунові, ковалі – Сварогу, землероби – Ярилі, мореходи – Стрибогові тощо), що також не сприяло консолідації давньоруського суспільства. Крім того, поганство заважало встановленню рівноправних відносин з передовими народами того часу, які сповідали монотеїстичні релігії і вважали поганців, зокрема й русичів, дикунами. Тобто нова державна релігія безперечно мала бути монотеїстичною. Але якою? Основні світові релігії на той час вже склалися. Азійські країни, з якими Київська Русь активно зміцнювала економічні зв’язки, сповідували іслам та іудаїзм, Європа – христианство. Вибір релігії, яка в середньовіччі складала підґрунтя всього духовного життя кожної окремої людини і суспільства в цілому, означав вибір зовнішньої орієнтації держави. Володимир зробив цей вибір на користь Європи і прийняв христианство. Але специфіка геополітичного становища Київської Русі (між Заходом і Сходом) обумовила вибір христианства східного, візантійського обряду.

Русь хрестилася 988 р. Ієрархично давньоруська церква була пов’язана з константинопольською (царьградською) патріархією.

Хрещення мало величезне значення для всього життя Київської Русі. Оно сприяло об’єднанню держави і піднесенню авторитету великого князя. Хрещення значно поліпшило міжнародне становище Київської держави. Вона війшла як рівна в коло європейських країн. Важко переоцінити вплив хрещення на розвиток культури Київської Русі.

4. Феодальна роздробленість Русі. Галицько-Волинське князівство. Після смерті Ярослава Мудрого починається період феодальної роздробленості Давньої Русі. Для нього характерні поступовий розпад єдиної держави на низку незалежних княжеств, усобиці між князями, нові економічні тенденції, активізація нападів зовнішніх ворогів на ослаблену Русь.

Період феодальної роздробленості є загальноісторичною закономірністю. Це певний етап у розвитку феодального суспільства, який характерний для переважної більшості країн, що мали ранньофеодальні держави. Він настає після етапу розквіту цих держав.

Об’єктивні причини феодальної роздробленості криються в розвитку продуктивних сил феодального суспільства. Він спричиняв економічне зростання місцевих центрів (для Давньої Русі – центрів удільних князівств). В умовах пануючого при феодалізмі натурального господарства окремі території ранньофеодальної держави стають економічно незалежними від загальнодержавного центра. Економічна незалежність неминучо веде до політичного сепаратизму. Місцеві феодальні властителі вже не тільки не потребують централізованої влади для захисту від зовнішніх ворогів, але й на власній економічній базі можуть успішно протистояти цій владі.

Суб’єктивними факторами, що стали каталізаторами процеса розпаду Київської держави, визначимо запровадження Ярославом Мудрим принципу сеньорату в успадкуванні престолу та економічний занепад Києва.

Запровадження принципу сеньорату в престолонаслідуванні спричинило князівські усобиці.

Економічний занепад загальнодержавного центру – Києва також прискорив дезінтеграційні процеси на Русі.

Ви пам’ятаєте, що виділенню Києва з низки інших східнослов’янських племінних центрів у ІХ ст. сприяло перш за все його економічно вигідне географічне становище на перехресті європейсько-азійських торгових шляхів. Але з кінця ХІ ст. значення цих шляхів у міжнародній торгівлі стало падати. Італійські купці зв’язали Європу зі Сходом сталими середземноморськими морськими шляхами, на яких вже не бешкетували вікінги. Візантійська імперія увійшла в період свого занепаду, і торговельні зв’язки з нею ставали все менш вигідними. А 1204 р. Константинополь був розграбований крестоносцями. Після цього удару він так і не зміг вже оправитися аж до завоювання турками. Таким чином, шлях «із варяг у греки» повністю втратив своє значення. Стрімке падіння осягло й Арабський халіфат. Внаслідок цього Київ не тільки втратив своїх великих торгових партнерів, але й позбувся доходів від транзиту зарубіжних купців. Це мало пагубні наслідки для Києва. Зубожіла «мать городов руських» вже фізично була не в змозі виконувати роль державного центру. Єдина Русь розпадалася, а князівська міжусобиця наносила давньоруським землям тяжких втрат.

На деякий час цю боротьбу припинив київський князь Володимир Мономах (1113–1125). Але після смерті його сина Мстислава (1132) Київська держава поступово остаточно розпалася на кілька окремих князівств, між якими точилася перманентна усобиця.

Наприкінці ХІІ ст. серед цих князівств виділилася Волинь. У 1199 р. волинський князь Роман об’єднал Галичину і Волинь і створив Галицько-Волинське князівство. Згодом він приєднав до своїх володінь Київ. Галицько-Волинська держава з центром у Володимірі простягалася від Карпат до Дніпра і була наймогутнішою на Русі.

У ХІІІ ст. у давньоруських князівств з’явилися нові вороги з Азії – монголо-татари. 1222 р. вони прийшли на українські землі. Давньоруські князі об’єдналися для захисту своїх земель. Але 1223 р. монголо-татари в битві на річці Калка розгромили армію давньоруських князей. Після своєї перемоги монголо-татари несподівано пішли назад. Однак 1237 р. вони повернулись і підкорили більшу частину давньоруських князівств. На Волзі монголо-татари створили державу Золота Орда.

До активної боротьби з татарами готувався син Романа князь Данило Галицький. Він суттєво зміцнив Галицько-Волинське князівство, але не зміг звільнитися від татарської залежності. Данило Галицький заснував місто Львів.

Упродовж другої половини ХІІІ – першої половини ХІV ст. Галицько-Волинське князівство перманентно воювало зі своїми сусідами: Литвою, Польщею, Угорщиною. У результаті 1340 р. Литва окупувала Волинь, а 1349 р. Польща загарбала Галичину. Під владою Польщі Галичина перебувала до 1772 р.

Закарпатська Україна опинилася в складі Угорщини, де перебувала аж до 1918 р. Буковина після розпаду Галицько-Волинського князівства увійшла до складу Молдавії. Там вона перебувала до 1774 р.

ЛЕКЦІЯ 2

План.

1. Експансія іноземних загарбників на українські землі в XIV – XVI ст. та іхня політика.

2. Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі.

3. Національно-визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського гноблення (Хмельниччина).

4. «Руїна».

1. Експансія іноземних загарбників на українські землі в XIV – XVI ст. та іхня політика. У XIII – XIV ст. на Балтиці утворилася нова держава – Литва, яка почала рух на білоруські, а згодом й українські землі.

1340 р. литовський князь Гедимін руками свого сина Любарта окупував Волинь. Через шлюби своїх дітей він встановив родинні зв’язки з білоруськими й українськими князями.

У другій половині ХIV ст. Литва зайняла північні та центральні українські землі. Їх вона приєднала до себе майже без опору (Пояснити). 1363(2) р. литовська армія одержала перемогу над татарами під Синіми водами (сучасна р. Синюха). Після цього Литва зайняла Поділля. Щоправда, 1399 р. великий князь литовський Вітовт разом з білоруськими та українськими князями зазнав поразки від татар на р. Ворскла (сучасна Полтавщина). Але після цього литовці успішно боронили зайняті їми українські землі.

Наприкінці XIV ст. територія Литви вже на 90 % складалася з білоруських і українських земель. У Литовській державі білоруське та українське населення не зазнавало національного гноблення. Давньоруські князі входили до складу вищих органів влади Литви, давньоруська мова (нарівні з литовською) була державною мовою в Литві, давньоруське право панувало в юридичній практиці Литви, давньоруська культура вільно розвивалася в Литовській державі. Православна релігія була державною релігією Литви. Та й сам свій політичний устрій Литва значною мірою скопіювала з давньоруської держави (великий князь, удільні князі та князівства, великокняжа пані-рада тощо).

Але згодом ситуація стала змінюватися. Міжнародне становище Литви погіршувалося. Їй стали погрожувати німецький Тевтонський лицарський орден із Заходу та російська Московська держава зі Сходу. Литва стала потребувати союзника для захисту від нових ворогів. Її природним геополітичним союзником ставала Польща, яка теж зазнавала клопоту від експансії тих же самих сусідів. Тому 1385 р. між Литвою та Польщею був укладений договір про союз – так звана Кревська унія.

За умовами унії великий князь Литовський Ягайло переходив до католицтва, брав шлюб з польською королевою Ядвигою і ставав польським королем, залишаючись одночасно Великим князем Литовським. Ідея Кревської унії полягала в об’єднанні Литви та Польщі в єдину державу. Після заключення Кревської унії Ягайло роздарував багато земель у Литві, на Білій Русі та Україні польській шляхті, поставив на цих землях поляків воєводами і старостами. Така пропольська політика Ягайла спричинила сильну опозицію білоруських, українських і ряда литовських князів. Опозиція на чолі з братом Ягайла Вітовтом примусила Ягайла відмовитися від литовського престолу. Таким чином, спроба створення єдиної польсько-литовської держави на тому історичному відтинку зазнала невдачі. Однак Вітовт визнав васальну залежність Литви від Польщі. Позиції польської шляхти та католицької церкви у Великому князівстві Литовському після Кревської унії поступово зміцнювалися. З 1413 р. (так звана Городельська унія) було обмежено участь православних у державному управлінні. Тільки католики отримали право входити до складу вищих органів влади Литви, ставати воєводами, бургомистрами, суддями, радниками та іншими високопосадовцями. Католицька церква зосередила в своїх руках всю освіту вище начальної. Нові землі жалувалися виключно католикам.

Такі дискримінаційні у відношенні до православних заходи спричинили масовий перехід литовських князів до католицтва. Як віряни вони ще не склалися. За ними пішла частина білоруських і українських князів (Куди поділася українська еліта?).

Наростаюча дискримінація православних у Литовській державі спричинила поширення прагнення українських феодалів перейти під владу московського князя. У результаті переходу ряда князів на бік Москви наприкінці XV – на початку XVI ст. Литва позбулася на користь Московської держави Чернігівщини і деякіх інших теренів (всього 319 міст і 70 українсько-білоруських волостей).

Наприкінці ХV ст. на півдні сучасної України утворилася нова державна структура Кримське ханство. Воно відокремилося від Золотої Орди і 1475 р. визнало васальну залежність від Туреччини (Османської імперії, Оттоманської Порти). З того часу кримські татари стали майже щорічно нападати на українські землі, спустошували їх, а населення забирали в рабство (ясир). Литва не в змозі була самотужки захистити свої землі. З іншого боку загострилася боротьба Литви з російською державою.

Тому Литва вирішила повернутися до ідеї об’єднання з Польщею. 1569 р. між Литвою і Польщею була заключена нова, Люблінська унія. За цією унією Литва і Польща об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту. Річ Посполита була федеративною державою і складалася з двох суб’єктів федерації – Великого князівства Литовського і Королевства Польського. Король польський стояв на чолі всієї держави, а Литва зберігала автономію в складі Речі Посполитої. Проте українські землі були вилучені зі складу Великого князівства Литовського і передані шляхті Королівства Польського. Ці землі шляхта використовувала для виробництва продуктів сільського господарства, які експортувалися до Європи.

Після переходу українських земель під владу Польщі гноблення українського народу зростає. Селян польські феодали примушували працювати на себе до трьох днів на тиждень. Селяни не мали права вільно переходити від одного шляхтича до іншого, тобто ставали кріпаками.

Католицька церква прагнула встановити свою владу над Україною. 1596 р. у м. Бересті (сучасному Бресті, Білорусь) була прийнята церковна унія. За Берестейською унією православна церква в Україні об’єднувалася з католицькою і підпорядковувалася папі римському. Така об’єднана церква отримала назву греко-католицької, або уніатської. Але переважна більшість українців не прийняла цієї унії та опиралася їй.