3. Правобережна Україна в другій половині XVII – XVIII ст. З часів Хмельниччини Правобережжя тривалий час залишалося ареною запеклої боротьби між різними українськими та неукраїнськими силами.

Андрусівське перемир’я признало Правобережжя за Польщею. Однак уже 1672 р. більша його частина була окупована Туреччиною. Тільки 1683 р. полякам вдалося відновити свою владу над Правобережною Україною. До того часу Правобережжя було спустошено постійними бойовими діями і практично знелюднело. З другої половини 50-х років воно втратило близько 70 % своїх мешканців (?).

Польський король Ян Собеський був зацікавлений у посиленні правобережного козацтва для боротьби з турками. Тому він оголосив, що дарує козацькі права і вільності всім тим, хто оселиться на спустошених у період «Руїни» землях. На той час становище переселенців з Правобережної України на Гетьманщині погіршилося (повинності, зокрема панщина, податі, митні та інші збори на користь царської скарбниці, скарбниці Війська, старшині, гетьманові). Люди стали повертатися на Правобережжя. Таким чином, правобережне козацтво поступово посилювалося.

Серед тих полковників, які збирали навколо себе переселенців з Гетьманщини, найбільш уславився фастівський полковник Семен Палій. Він сформував декілька козацьких полків.

Проте після послаблення погрози з боку Туреччини новий польський король Август ІІ, підтриманий сеймом, зажадав від С. Палія розпустити полки. Ця вимога 1700 р. викликала повстання на Правобережжі, в ході якого козаки та селяни знищували польську шляхту, євреїв, ксьондзів. Повстання тривало декілька років, аж до вступу 1704 р. на територію Правобережжя лівобережних полків І. Мазепи. Доля С. Палія.

По смерті Мазепи Пилип Орлик (гетьман у вигнанні) намагався за допомоги запорожців, татар і поляків оволодіти землями Правобережжя. Але безуспішно.

1714 р. Петро І, перегнавши народ з Правобережжя на Лівобережжя, знову віддав Правобережну Україну своєму союзникові польському королю Августу ІІ на знак вірності союзницьким зобов’язанням. На Правобережжя повернулася польська шляхта, вигнана звідти Паліївщиною. Але територія знову була знелюдненою. Тоді, з метою залучення населення, поляки оголосили т. з. «довголітні свободи», тобто звільнення від всіх повинностей і платежів на 15-20 років для тих, хто оселиться на їхніх землях. Населення стало поступово збиратися, і за декілька років Правобережжя ожило.

Але обіцяні роки свобод швидко промайнули, і населення Правобережжя знов опинилося в панських руках: кинути нажите – шкода, а залишитися – означає потрапити в кріпацтво до пана. І все ж більшість залишалася. Так на Правобережжі. здійснилося нове видання кріпосництва у найжорстокіших формах. Уряд практично не розповсюджував свою владу на Правобережжя. Повновладними хазяями там були магнати та шляхта, які нещадно визискували селян.

Козацтво в Польщі було заборонено. Виняток – надвірні козаки. А без козаків селяни не могли протистояти наступу шляхти. Тому народ прагнув повернути колишню козацьку силу. Селяни – втікачі гуртувалися в загони і нападали на ненависних панів. Таких повстанців у XVIII ст. називали гайдамаками (від тур. hajda – беспокоить, звідси й гайдуки). Гайдамацькі загони якнайчастіше формувалися за російським кордоном (на Гетьманщині або запорозьких землях). Там у більшості випадків до них було доброзичливе ставлення. Туди ж розбиті гайдамаки тікали після розгрому.

Перше значне повстання гайдамаків спалахнуло 1734 р. і було пов’язано з втручанням Росії в польські справи. Слід зазначити, що у XVIII ст., внаслідок відсталих політичної економічної та соціальної систем, Річ Посполита була вже слабкою державою. Пояснити. Цим стали користуватися її більш сильні сусіди, зокрема Росія, яка неодноразово втручалася у внутрішні справи Речі Посполитої. Так було і того разу. Август ІІІ проти Станіслава Лещинського. Коли російські війська та лівобережні полкивступили на Правобережжя, щоб підтримати претензії на польський трон Августа ІІІ, серед населення посилилися чутки, що вони прибули з метою ліквідувати польське панування взагалі (тобто бажане, як це часто буває, видавалося за існуюче). Лист російського главкома. Сотник надвірної варти Верлан. Чутки про лист Ганни Іоанівни. Повстання.

Після розгрома прихильників С. Лещинського росіянам стала непотрібною допомога повсталих. У відповідь на прохання Августа ІІІ російські війська допомогли полякам придушити повстання. Але верланівські недобитки ще тривалий час наганяли страх на шляхту.

Другий підйом гайдамацького руху відбувся близько 1750 р. Але й він захлинувся.

І, нарешті, найбільш масовий і кривавий гайдамацький виступ – 1768 р. – Коліївщина. Початок повстання – повтор ситуації 1734 р. Уведення військ, заклик російських воєначальників про допомогу, чутки про «золоту грамоту». Релігійний фактор (закон про рівноправність дисидентів 1767 р.). Запорожець М. Залізняк. Мотронинський ліс. Приєднання селян. Умань. Сотник надвірних козаків Потоцького Іван Гонта. Рада. Повстання відрізнялося крайньою жорстокістю. Заклик Залізняка: різати всіх, хто не бажає бути православним. «Гайдамаки» Т. Шевченка. Польські історики: у ході Коліївщини загинуло близько 700 тисяч поляків, євреїв, уніатів. Кінець повстання – аналогія з 1734 р. Крім того, 1768 р. розмах повстання був такий, що російський уряд побоювався його розповсюдження на російську територію. Генерал Кречетников і полковник Гур’єв. Бенкет. Доля Залізняка та Гонти.

Опришки в Карпатах. Олекса Довбуш.

Після поразки Коліївщини Річ Посполита проіснувала дуже нетривалий час. Ослаблена безкінечними внутрішніми чварами, вона стала легкою здобиччю для сусідів – Прусії, Австрії, Росії.

1772, 1793 і 1795 рр. відбулися розділи Речі Посполитої між цими трьома державами. Як підсумок – Річ Посполита (так само як і окремо Польща та Литва) перестала існувати як незалежна держава.

У результаті розділів Речі Посполитої Правобережна Україна (крім Західної) увійшла до складу Російської імперії. Після цього до складу Росії стало входити 80 % українських земель.

Західна Україна увійшла до складу Австрійської імперії: Східна Галичина – після першого розділу Речі Посполитої (1772 р.), Буковину Австрія забрала в Туреччини 1774 р., а Закарпатська Україна увійшла до Австрії в складі Угорщини ще раніше, упродовж XVI – XVII ст.

4. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій (кінець XVIII – початок ХХ ст.). З кінця XVIIІ ст. до 1917 р. українські землі перебували під владою двох імперій – Російської та Австрійської.

За цей тривалий час царський режим намагався знищити всілякі прояви української своєрідності, будь-які національні особливості українців.

У 1830-х роках російська адміністративна система, скасувавши магдебурзьке право, повністю охопила всю Україну, що перебувала в складі Російської імперії. 1840 р. був скасований «Литовський статут», що ще з часів Великого князівства Литовського регулював судочинство в Україні, і воно остаточно перестало відрізнятися від російського. Саму назву «Україна» практично не вживали (Малоросія, «Юго-Западный край», Новоросія).

1830 р. на польських землях, що увійшли до складу Росії (?), спалахнуло національно-визвольне повстання. Його очолила польська шляхта. Повстання охопило також Правобережну Україну. Після його придушення 1831 р. царський уряд посилив русифікацію колишніх польських земель. Жорстка русифікаторська політика на Правобережжі боляче вдарила як по поляках, так і по українцях. Лівобережжя на той час було русифіковано вже значно більше.

Центрами формування національної самосвідомості українського народу в ХІХ ст. на території Російської імперії стали університети. Перший з них у підросійській Україні було відкрито 1805 р. в Харкові, другий – 1834 р. в Києві, третій – 1865 р. в Одесі. У Харківському університеті був медичний факультет. Цей факультет став основою для створення вже в ХХ ст. нашого навчального закладу. Так от спочатку найактивніше українське інтелектуальне життя розвивалося в Харкові, в стінах ІХУ. Однак у 1830-х рр. після відкриття університету імені Святого Володимира в Києві український інтелектуальний центр перемістився до Києва. Там у кінці 1845 – на початку 1846 рр. виникло таємне Києво-Мефодіївське товариство (братство), яке було першою українською політичною організацією. До його складу входили: професор Киівського університету історик М. Костомаров, учитель В. Білозерський, чиновник М. Гулак, письменник Пантелеймон Куліш та ін. Активним членом товариства був Тарас Шевченко. Кирило-Мефодіївське братство ставило метою національне і соціальне (в антифеодальному плані) звільнення України, а також створення слов’янської демократичної федерації на чолі з Україною. 1847 р. товариство було викрито, його члени заарештовані та засуджені до різних мір покарання. Шеченко отримав 10 років солдатчини на Сході імперії (сучасний Казахстан) із забороною писати та малювати. Тільки 1857 р. він повернувся до Петербурга. Його здоров’я було підірвано тяжкими умовами служби і вже 1861 р. у віці 47 років в Петербурзі Т.Г. Шевченко помер.

Після поразки Росії в Кримській війні 1853–1856 рр. і прихода до влади нового імператора Олександра ІІ почалася підготовка до реформ. Вони стали запроваджуватися в Російській імперії в 60–70-х рр. ХІХ ст. і мали за мету перетворити феодальну російську монархію на буржуазну, тим самим відвернувши соціальний вибух, що назрівав. Найважливішою і першою з усіх реформ була т. з. селянська 1861 р. Вона скасувала кріпосне право. Для українців це мало неабияке значення. Адже 42 % українців Російської імперії до того були кріпаками. Селяни були звільнені без землі, яка залишалася у власності поміщиків. Інші реформи Олександра ІІ дещо демократизовали адміністративну (наприклад, були введені земства) і судову (судочинство стало гласним, відкритим, з’явився суд присяжних) системи; зробили більш доступними для народу середню і вищу освіту; військова реформа замінила рекрутчину на загальну військову повинність.

Скасування кріпосного права спричинило процес бурхливого економічного розвитку України в складі Росії. (?).

Перша залізниця в підросійській Україні була прокладена в другій половині 60-х рр. між Балтою (Поділля) і Одесою для вивозу зерна за межі України (а найперша залізниця в Україні взагалі – це залізниця Львів-Перемишль). До кінця ХІХ ст. густа мережа залізниць покрило всю Україну. В останню чверть ХІХ ст. найбільш розвинутими індустріальними регіонами Російської імперії становляться Донецький вугільний басейн (Донбас) і Криворозький металургійний (залізорудний) басейн (Кривбас). На початку ХХ ст. вони давали 70 % вугілля та більшу частину залізної руди імперії. Там працювали 320 тисяч робітників.

У пореформений період відбувається швидке зростання українських міст. Самим великим українським містом була Одеса. Її населення з 1860 до 1897 рр. збільшилося зі 113 до 404 тис. мешканці, населення Києва за той же час – з 55 до 248 тис., Харкова – з 50 до 174 тис.

І все ж основою економіки України залишалося сільське господарство. Селянське безземелля руйнувало українське село. Селяни вимушені були поповнювати лави пролетаріату, що стрімко формувався в українських містах або емігрувати на вільні землі азійських регіонів Російської імперії (Сибір, Туркестан, Далекий Схід). За станом на 1914 р. близько 2 млн українців залишилось там на постійне проживання. І тем не менш, як це не парадоксально, така ситуація не заважала Україні залишатися житницею Європи. 90 % експортованої Росією пшениці було українського походження. Україна продукувала 80 % цукру в Російській імперії.

Ліберальні реформи Олександра ІІ породили в українських націоналістів надію на послаблення національного гноблення. Вони почали створювати українські національно-культурні товариства, т. з. «громади». Петербурзьку громаду очолювали колишні члени Кирило-Мефодіївського братства Пантелеймон Куліш і Василь Білозерський. Ця громада видавала журнал «Основа». Київську громаду очолив Володимир Антонович. Його послідовників часто називали «хлопоманами» за їх спроби наблизитися до простого народу. Громади було створено також у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Членів громад називали «українофілами».

Поширення українського національного руху спричинило занепокоєння імперського уряду. 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв видав циркуляр, що тримав у історії назву «валуєвського». Ним заборонялося видання українською мовою наукових, освітніх і релігійних праць, а також діяльність українських недільних шкіл. Громади незабаром були розпущені.

Однак за 10 років вони відродилися. Володимир Антонович у Києві заснував т. з. «Стару громаду». Назва підкреслювала як відмінність, так і спадковість старих і нових громад, що знову стали засновуватися студентами в 70-ті роки. Занепокоєнний новою активізаціїю громад Олександр ІІ 1876 р. підписав т. з. Емський указ. Указ заборонив не тільки видання, але й увезення до України широкого переліку україномовної літератури.

Ряд активних українофилів емігрував за межі Російської імперії. Серед них виділявся видатний український публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, найактивніший діяч «Старої громади» Михайло Драгоманов. У Женеві він видавав часопис «Громада» (1878–1882 рр.), що нелегально увозився до України.

Наприкінці 70-х – на початку 80-х років стався ідейний розкол між «українофілами» та революціонерами. Останні вважали, що на першому плані мали стояти питання не національного, а соціального визволення, що тільки через соціальне звільнення трудящих можно домогтися національного звільнення народа.

У 80-ті роки в Україні, як і в усьому світі, зростала, популярність соціалістичних ідей взагалі та марксистських ідей зокрема. Однак перші соціал-демократичні групи з’явилися в підросійській Україні тільки в 90-ті роки.

Власне українські політичні партії починають з’являтися на території Російської імперії на початку ХХ ст., під час назрівання Першої російської революції. Назвемо лише одну з них – РУП (1900–1905). У 1905 р. члени РУП створили УСДРП, що відіграла визначну роль у подальшій історії революційного руху в Україні. Більшість же українських політиків входило до складу загальноросійських політичних партій.

На початок ХХ ст. Росія стала центром протиріч мирового імперіалізму. У тугий вузол переплелися в ній гострі класові протиріччя, що були спричинені селянським безземеллям, найвищим ступенем експлуатації робітничого класу, повним політичним безправ'ям величезної більшості населення і безмежним свавіллям царської адміністрації. Украй загострені класові протиріччя посилювалися існувавшим у імперії національним гнобленням. У країні назрівала революція.

Перша російська революція розпочалася в Петербурзі 9 січня 1905 р. «Кривава неділя». На знак протесту по всій країні почалися виступи проти царату. В Україні застрайкували робітники київських, харківських, катеринославських заводів.

Задачами революції було знищення самодержавства, конфіскація помішицьких земель і передача їх селянам, упровадження 8-годинного робочого дня, рішення національного питання. Це була буржуазно-демократична революція. Її головними рушійними силами виступили пролетаріат і селянство. Селянський рух за землю в Україні за часів революції був особливо потужним.

Найбільш значними збройними виступами в Україні за часів революції 1905–1907 рр. були такі: повстання моряків Чорнморського флоту на панцернику «Потьомкін» (влітку 1905 р.) і на крейсері «Очаків» (листопад 1905 р.); повстання солдатів Київського гарнізону (листопад 1905 р.); повстання робітників у Харкові, Олександрівську, Донбасі (грудень 1905 р.).

Революційні події в Україні були складовою частиною загальноросійської революції. Ця революція зазнала поразки. Царату вдалося зберегти свою владу.

Більшість з 2,4 млн західних українців імперії Габсбургів,на початку ХІХ ст мешкали на Східній Галичині, решта – на Буковині та й на Закарпатті. Соціальна структура українського населення в Австрійській імперії була дуже простою. 95 % українців – це були незаможніі селяни. Тобто національна та соціальна приналежність там практично співпадали. Панівні класи в Західній Україні складалися здебільшого з поляків (або полонізованих представників давніх українських родів) та угорців. Це було пов’язано з багатосторічним іноземним пануванням на цих землях, коли представники української знаті, для того, щоб зберегти своє привілійоване становище в суспільстві, вимушені були переходити до католицтва та родичатися з представниками вищих верств панівної нації.

Соціально-економічний розвиток в Західній Україні за темпами значно поступався Україні в складі Російської імперії. Західна Україна була одним з найбідніших регіонів Европи.

Східна Галичина та Буковина увійшли до складу Австрійської імперії в період правління і ній імператора Йосипа ІІ і його матері ерцгерцогині Марії-Терезії (до 1780 р.).

Вонипровели в імперії низку реформ, спрямованих на її збереження і посилення. Незважаючи на те, що реформи Габсбургів кінця XVIII ст. здійснювалися у всій імперії, особливу глибину вони отримали в Галичині. Західна Галичина, населена переважно поляками з історичним центром у м. Кракові також увійшла до імперії Габсбургів у результаті ліквідації Речі Посполитої 1795 р. Західну і Східну Галичину, що різко відрізнялися одна від одної своїм етнічним складом, тим не менш об’єднали в одну адміністративну одиницю імперії – т. з. Королівство Галіції та Лодомерії. Ця провінція вийшла цілком штучним витвором.

Перетворити Галичину Габсбургам було необхідно перш за все для того, щоб послабити вплив у ній польської шляхти, яка прагнула до відновлення Речі Посполитої та потенційно могла очолити широкий національно-визвольний рух проти австрійської влади. Українці Галіції, здебільшого зубожілі та затуркані селяни, Габсбургів не лякали. Своєї власної еліти, а, отже, й сили, що стала б на чолі їх боротьби за нціональне визволення, західні українці не мали, до того ж люто ненавиділи шляхту. Тому об’єктивно реформи «цесаря-реформатора» Йосипа ІІ та його матері, спрямовані на ослаблення позицій шляхти в краю, були вигідні українцям.

Найважливіші з багатьох реформ Йосипа І стосувалися селян. Вони були спрямовані на скасування кріпацтва і суттєво зменшили залежність селян від поміщиків- шляхтичів. Реформи в царині освіти значно полегчили доступ до неї українців.

Греко-католицька церква звільнялась від утисків римо-католиків. Греко-католицькі священики одержали рівні права з римо-католицькими ксьондзами. До того ж для матеріальної підтримки перших (як правило, зовсім незаможних) було запровадено, хоча й невелике, але все ж таки державне жалування. Оскільки на той час греко-католицькі священники були найтоншим прошарком інтелігенції в західноукраїнському суспільстві, заходи Йосипа ІІ надали можливість розширити та інтелектуально розвинути західноукраїнське духовне життя, підтримавши цю вразливу соціальну групу.

Однак після смерті Йосипа ІІ більшість його реформ, особливо тих, що стосувалися селянства, поступово була скасована. Кріпосне право в Галичині фактично відродилося знову. У той же час, певна частина реформ у царині освіти та церкви залишилися в силі.

Реформи Йосипа ІІ і Марії-Терезії покращили становище західних українців і викликали в них довіру до Габсбургів. Ця довіра, а також ненависть до поляків, дали австрійцям нагоду називати західних українців «тірольцями Сходу».

Великі зміни відбулися в Західній Україні під час революції 1848–1849 рр. Ця революція охопила більшу частину Європи. У результаті революції в Австрійській імперії було скасовано кріпосне право (а коли в Росії?) і відбулися вибори до парламента. В австрійському парламенті українці отримали декілька місць. Місцевого парламентського представництва домоглися і провінції імперії. Галиція отримала свій сейм. Проте, у зв’язку із загальним низьким культурним рівням українського населення, цей сейм загалом контролювався поляками. Після революції в Австрійській імперії з’явилися перші українські часописи. У Львовському університеті була відкрита перша українська кафедра (?).

Від революції 1848–1849 рр. починається період постійних польсько-українських політичних конфліктів у Галичині. Українські сили змагалися за адміністративне розділення Галичини та об’єднання Східної Галичини з Північною Буковиною в окрему українську адміністративну одиницю з наданням останній широких автономних прав. Цьому рішуче та успішно протидіяла польська шляхта, яка посідала всі ключові посади в адміністрації провінції. Шляхта усвідомлювала, що таке розділення погрожувало польській гегемонії в краю.

Незважаючи на політичні обмеження внаслідок сильних польських позицій, українці Австро-Угорщини, на відміну від українців Росії, належали до конституційної монархії, що забезпечувала своїм громадянам деякі (нехай і недостатньо широкі) політичні права і свободи. Тому українці Австро-Угорщини на початок ХХ ст. мали свою пресу (близько 80 періодичних видань), громадські, культурні і навіть спортивні (товариства «Сокол», «Січ», «Пласт») організації. Активно розвивалася українська виробнича і споживча кооперація. Наприкінці 19 ст. у Галичині виникли перші українські політичні партії. Одним із засновників першої з них – Української Радикальної Партії в 1890 р. був Іван Франко. Програма цієї партії під впливом ідей М. Драгоманова поєднала прагнення до соціалізму з розв’язанням українських національних проблем.

Таким чином, у другій половині ХІХ ст. умови для національного розвитку українців Австро-Угорщини, були кращими за українців Росії, але економічний розвиток українських земель у Російській імперії відбувався швидче, ніж в Західній Україні.

1900 р. у Східній Галичині мешкало 4,7 млн осіб, з яких 63 % складали українці, 23 % – поляки, 13 % – євреї. Понад 90 % українців залишалися селянами, причому селянами незаможними. Не в змозі прогодувати свої родини, селяни вимушені були продавати власні клаптики землі. Брак промисловості (за винятком слаборозвиненої нафтодобувної промисловості Дрогобичсько-Бориславського регіону промисловість у краю була відсутня) не надавав альтернативи у виборі роботи. Це обумовило велику еміграцію із Західної України. Між 1890 і 1914 рр. понад 0,5 млн українців емігрували із Західної України до Канади, США, Південної Америки.

Декілька слів про українців Буковини та Закарпаття. На Буковині мешкало близько 300 тисяч українців. Їм вдалося досягти помітних успіхів в освіті, забезпечити значне представництво в Австрійському парламенті. А от 500 тисяч українців Закарпаття, що перебували під угорським пануванням, зустрічалися в своїх національних прагненнях з великими труднощами внаслідок урядових спроб насильницької мадьяризації.

Україна в роки Першої світової війни. 1 серпня 1914 р. розпочалася Перша світова війна. Це була війна між двома групами імперіалістичних держав за переділколоній і ринків.

До першої групи входили Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія та ін. держави. Ця група називалася Четверний Союз, або Центральні держави. Друга група називалася Антанта. Спочатку до неї входили Велика Британія, Росія, Франція. Згодом до Антанти приєдналися Японія, США, Італія та інші країни. Всього у війні брали участь 28 (?) держав з населенням близько 1,5 млрд осіб. У арміях воювали 74 млн людей. Була створена і застосовувалася нова зброя – танки, авіація, хімічна зброя.

Українські землі входили до складу держав, що воювали між собою (Росія та Австро-Угорщина). Майже весь час війни фронт проходив територією України. Більша частина Західної України жорстоко постраждала від бесперервних наступів та окупацій. Близько 3 млн українців воювало в російській армії та 250 тисяч – в австрійській. Українці вимушені були вбивати одне одного за чужі інтереси.

Від початку війни українські націоналісти вирішили підтримувати уряд Австро-Угорщини проти Росії, оскільки австро-угорський уряд пообіцяв, що після перемоги українці зможуть створити незалежну державу в Наддніпрянщині, а західноукраїнські землі отримають автономію в межах Австро-Угорщини. Цісарський уряд дав згоду на формування т. з. Українського легіона. Західноукраїнська молодь палко відгукнулася на заклик вступати до національних збройних сил. Легіон назвали Українськими січовими стрільцями (УСС, усуси). Він налічував 2500 чоловік. Бойове хрещення усуси одержали в Карпатах у боях проти російських військ. Трагізм цих подій поглиблювався тим, що першими супротивниками усусів були кубанські козаки, тобто прямі нащадки запорожців, що ще раз наглядно продемонструвало братовбивчий характер імперіалістичної війни.

Крім українських січових стрільців під час війни на території Австро-Угорщини з військовополонених українців російської армії були сформовані дві дивізії – Сірожупанна і Синьожупанна. Інші українські піддані Австро-Угорської імперії воювали в звичайних автрійських і угорських частинах.

У вересні 1914 р. російські війська прорвали фронт і зайняли Галичину та Буковину. Перед уходом з цих місць австрійці та угорці за обвинуваченнями польської адміністрації в проросійських симпатіях арештували та вбили без суду сотні українців, десятки тисяч були кинуті до в’язниць і концентраційних таборів.

А нова російська окупаційна влада репресувала українських діячів, які співробітничали з австро-угорською владою, і навіть за підозрою в співчутті до неї. Крім того, наводячи лад на окупованих українських землях за аналогією з ладом на інших українських землях (а враховуючи прифронтове становище території запроваджуючи й жорсткіший режим), російська адміністрація здійснила рішучий наступ на українське громадське життя. Були закриті українські культурні установи, зокрема школи, бібліотеки, друкарні, видавництва українських часописів, музеї, уведені жорсткі обмеження на використання української мови. Почалася кампанія проти УГКЦ.

Однак не встигла російська влада остаточно завершити здійснення своїх планів, як у травні 1915 р. австрійці перейшли в контрнаступ в упродовж травня – червня відвоювали більшу частину Західної України. Репресії пішли третім колом. Тепер репресувалися ті, хто підтримав російську окупаційну владу і співробітничав з нею.

Влітку 1916 р. в результаті т. з. Брусилівського прориву російські війська знов зайняли частину Волині, Східної Галичини та Буковину. А невдалий російський наступ у червні 1917 р. призвів до повної втрати росіянами Галичини. Таким чином, упродовж війни західні українці постійно попадали з вогня до полум’я.

ЛЕКЦІЯ 4

План.

1. Революція та громадянська війна на теренах колишньої підросійської України.

2. Західноукраїнські землі в 1918–1920 рр.

3. Радянська Україна в 20–30-ті рр. ХХ ст.

1. Революція та громадянська війна на теренах колишньої підросійської України. За роки Першої світової війни виявилася внутрішня слабкість Російської імперії. Її економіка швидко руйнувалася . Не вистачало продуктів харчування. Становище народу погіршувалося.

Наприкінці лютого – на початку березня 1917 р. (ст. стиль, календарі) у Росії сталася т. з. Лютнева революція. В її результаті цар Микола ІІ відрікся від престолу. Самодержавство в Росії було повалено. Росія стала самою вільною країною світу.

Після Лютневої революції в Росії встановилося т. з. двовладдя. Першу, офіційну владу, уособлював Тимчасовий уряд, сформований переважно з представників партій ліберальної буржуазії. Проте на початку своєї діяльності він фактично не мав сили. Другою владою, не офіційною, але такою, що мала силу, були Ради робітничих і солдатських депутатів, обрані з представників трудящих, з представників партій революційної демократії. Попервах Ради підтримували Тимчасовий уряд. Проти підтримки уряду виступила тільки одна радянська партія. Це була партія більшовиків на чолі з В.І. Леніним.

В Україні після Лютневої революції, крім адміністрації Тимчасового уряду та Рад робітничих і солдатських депутатів, з’явився ще й третій впливовий владний чинник.

4 (17) березня 1917 р. у Києві зібралися представники різних українських політичних партій, культурних, професійних, інших громадських організацій і створили Українську Центральну Раду. Своїм головою УЦР обрала М.С. Грушевського – видатного українського вченого-історика та громадського діяча.

Центральна Рада на відміну від Рад робітничих і солдатських депутатів була національною політичною організацією. У чому відмінність?

Центральна Рада вимагала створення в Росії демократичної федерації вільних народів і автономії України в цій федерації.

У квітні 1917 р. Всекраїнський національний конгрес, що зібрався в Києві, переобрав Центральну Раду, поповнивши її представниками з місць. Заступниками М. Грушевського стали В. Винниченко (УСДРП) і С. Єфремов (САФ). Центральна Рада залишалась відкритою для всіх українських організацій, що побажають направити до неї своїх представників. Упродовж травня-липня 1917 р. вона поповнювалася делегованими до неї депутатами від створених українських об’єднань військових, селян, робітників, різних груп інтелігенції. Центральна Рада стала претендувати на роль українського парламента. Її соціальною опорою була дрібна буржуазія та інтелігенція: заможні селяни та міщани українського походження, дрібні чиновники та молодші офіцери (теж українці), земські діячі, сільські вчителі, нижче духівництво.

Противниками Центральної Ради були консерватори, які виступали за реставрацію імперії; російські патріотичні сили, яких лякала перспектива розвалу «единой и неделимой России» та розгрому її в Першій світовій війні; а також радикально налаштовані революційні загальноросійські партії, які бачили в діяльності УЦР погрозу едності робітничого класу, всіх революційних сил Росії, розглядали її діяльність як «удар в спину революции».

У червні 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал. У ньому проголошувалася вимога автономії України в складі Росії. Через декілька днів після виходу І Універсалу Центральна Рада оголосила про створення Генерального Секретаріату – своєрідного виконавчого органу Центральної Ради, тобто її уряду. Генеральний Секретаріат Центральної Ради очолив В. Винниченко. У ньому переважали українські соціал-демократи.

Наростання революційних подій у Росії змусило Тимчасовий уряд шукати згоди з Центральною Радою. Для подолання розбіжностей у позиціях стосовно статусу України в складі Росії до Києва на перемовини наприкінці червня (за ст. ст.) 1917 р. прибула делегація Тимчасового уряду. В ході перемовин сторони пішли на взаємні поступки. Тимчасовий уряд визнав Центральну Раду та її Генеральний Секретаріат крайовими органами влади в межах 5 губерній – Київської, Полтавської, Подольської, Волинської та Чернігівської. Центральна Рада визнавала право на рішення питання про національно-державний устрій Росії (а отже й питання про автономію України) за Всеросійськими Установчими Зборами, а до їх скликання зобов'язувалася не робити жодних кроків щодо здійснення автономії України без погодження з Тимчасовим урядом. Центральна Рада погодилася поповнити свій склад і склад Генерального Секретаріата представниками національних меншин, що надавало їй можливість виступати вже як представницький орган всього українського народу, а не тільки українців.

Ці рішення були оголошені ІІ Універсалом Центральної Ради 3 (16) липня 1917 р. Згідно з ним понад чверті місць (з понад 800) у Центральній Раді та декілька місць у Генеральному Секретаріатові надавалося представникам неукраїнських партій. Їх зайняли росіяни, євреї, поляки. У ідеологічному відношенні Центральна Рада мала досить яскраво виражену ліву оріентацію.

Тимчасовий уряд намагався всіляко обмежити українське самоврядування, звузити функції Центральної Ради та Генерального Секретаріату, а Центральна Рада відповідно намагалася всіляко їх розширити. Це приводило до наростання ускладнень у взаєминах між Центральною Радою і Тимчасовим урядом.

Проте цим взаєминам не судилося було розвиватися тривалий час.

25-26 жовтня (7-8 листопада) 1917 р. у Петрограді сталася Велика Жовтнева соціалістична революція, у результаті якої більшовики ліквідували Тимчасовий уряд. Влада перейшла до Рад, тобто встановилася Радянська влада. Попервах у радянський уряд увійшли виключно більшовики. Він отримав назву Рада Народних Комісарів (Раднарком, РНК). Головою цього уряду став В.І. Ленін.

Після перемоги збройного повстання в Петрограді київські більшовики також спробували взяти владу до своїх рук. Київський ревком більшовиків почав повстання 29 жовтня (11 листопада) 1917 р. Йому протистояв штаб КВО, який залишився вірним поваленому Тимчасовому урядові. Центральна Рада в цих подіях зайняла доброзичливий до більшовиків нейтралітет. 31 жовтня (13 листопада) 1917 р. київське повстання закінчилося перемогою повсталих. Але перемогою більшовиків раптово скористувалася Центральна Рада. Перечекавши запеклі бої сторін, що протиборствували, та зберегши свої сили (близько 18 тисяч солдатів та офіцерів т. з. українізованих частин і бійців загонів «вільного козацтва») Центральна Рада захопила пошту, телеграф, адміністративні будівлі та інші найважливіші стратегічні пункти Києва. 1 (14) листопада вона оголосила про перехід до неї влади в 9 українських губерніях. Утомлені та знекровлені в попередніх триденних боях збройні формування більшовиків (близько 6 тисяч червоногвардійців і солдатів) не змогли протистояти Центральній Раді, збройним силам якої вони до того ж поступалися майже втричі.

У цих умовах 7 (20) листопада 1917 р. Центральна Рада оголосила свій ІІІ Універсал, в якому проголошувала створення Української Народної Республікі (УНР), хоча зауважувалося, що УНР не пориває федеративних зв’язків з Росією. Малася на увазі, звичайно, не більшовистська Росія, а та, яка з’явиться на підставі рішень Всеросійських Установчих Зборів. Проте для переважної більшості населення України ця розпливчасто сформульована в ІІІ Універсалі теза залишалася незрозумілою (?).

ІІІ Універсалом проголошувалися демократичні принципи: свобода слова, друку, сумління, зборів, страйків, недоторканість особи, скасування смертної кари, амністія політичним в’язням. Скасовувалося право приватної власності на землю, яка проголошувалася власністю всього народу і передавалася селянам без викупу. Було проголошено впровадження 8-годинного робочого дня, уряд і робітники отримували право контроля за промисловістю, національні меншини отримували культурну автономію. Однак, побоюючись виникнення неконтрольованої ситуації, Центральна Рада навздогін за Універсалом видала роз’яснення до нього, в яких заборонялося негайно відбирати у поміщиків землю до прийняття земельного законодавства і йшлося лише про «підготовку ґрунту» до введення державного контролю за виробництвом. Отже, найнагальніші вимоги народу залишалися невдоволеними. А більшовики?

Взаємини УНР з Радянською Росією складалися дуже важко. Керуючись своїм програмним принципом права націй на самовизначення, більшовики визнали УНР. Однак одночасно радянське керівництво висунуло ряд претензій до Центральної Ради. Ці претензії стосувалися деяких дій Ради, що трактувалися радянським урядом як ворожі.

По-перше, відзив Радою з фронту українізованих частин, що призводив до ослаблення фронту.

По-друге, роззброювання Радою радянських військових сил.

По-третє, пропуск Радою через контрольовану нею територію з фронту військ, що діставалися Дону задля допомоги тамтешнім антирадянським виступам з одного боку і відмова пропускати радянські війська, що просувалися з метою придушення цих виступів, з іншого боку.

Претензії були пред'явлені в ультимативній формі. 5 (18) грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат відхилив ультиматум. З того часу РНК став вважати УНР у стані війни з РСФРР.

Більшовики України скликали І Всеукраїнський з’їзд Рад і проголосили на ньому Україну Республікою Рад. Це сталося в Харкові 12 (25) грудня 1917 р. Був сформований радянський уряд України – Народний Секретаріат. Деякий час цей уряд працював без постійного голови (головували його члени по черзі), а 4 березня 1918 р. головою Народного Секретаріату було обрано Миколу Скрипника. Таким чином, з грудня 1917 р. в Україні існувало дві влади: влада Центральної Ради та радянська влада. Радянську владу в Україні підтримувала Радянська Росія. В Україну з Гомеля і Брянська начали наступ більшовистські війська. Одночасно українські більшовики з Харкова стали наступати в напрямках Києва і Донбасу.

Протягом січня 1918 р. радянські війська зайняли всю Лівобережну Україну і підійшли до Києва. У цей час в Києві робітники повстали проти Центральної Ради. Центром повстання був завод «Арсенал». Повстання зазнало поразки. Проте 26 січня (8 лютого) 1918 р. радянські війська зайняли Київ. До Києва з Харкова переїхав радянський уряд України. Центральна Рада втекла до Житомиру. Радянські війська почали просуватися Правобережною Україною.

Центральна Рада розуміла, що самотужки вона не в силах протистояти більшовикам, оскільки симпатії переважної більшості населення України, яке складало селянство, були тоді на боці більшовиків. Більшовики розв’язали аграрне питання на користь селян, почали перемовини про мир, чим ї завоювали симпатії селянства. А міський пролетаріат взагалі був основною соціальною опорою більшовистської партії.

Центральна Рада конче потребувала іноземної підтримки. Таку підтримку могли б надати або держави Антанти, або Центральні держави. Антанта безумовно була зацікавлена в збереженні фронта проти німців й австрійців на Сході та не бажала встановлення будь-яких контактів між УНР і Четверним Союзом. Однак підтримка УНР означала підтримку сепаратистських тенденцій Центральної Ради. Держави ж Антанти виступали за відновлення «единой и неделимой» Росії, здатної на Сході протистояти Німеччині та країнам прогерманської орієнтації. У справі реставрації «единой и неделимой» Антанта пообіцяла допомогу російським білогвардійцям. Цей чинник значно ускладнював можливість союзу між Антантою та УНР. Але головною перешкодою для такого союзу з боку Центральної Ради, що потребувала негайної військової підтримки, була віддаленність збройних сил Антанти від України, відрізаних до того ж фронтами світової війни.

Тому прихильникам созу з Антантою в Центральній Раді прийшлося поступитися прихильникам німецько-австрійської орієнтації. Центральні держави стояли на кордонах України. До того ж в українських націоналістів був досвід контактів з німецьким і австро-угорським урядами в перші роки війни. Це могло полегшити подальші перемовини. На користь переговорів з Центральними державами виступав і факт початку переговорів з ними радянського уряду Росії в грудні 1917 р. Представляти інтереси України на цих переговорах запропонував радянський уряд Украіни. Центральна Рада, звичайно, не була зацікавлена в цьому. Тому до Брест-Литовську, де розпочалися переговори, Центральна Рада направила свою делегацію.

Однак для того, щоб нарівні брати участь у переговорах, Україна мала бути суб’єктом міжнародного права, тобто суверенною, незалежною державою (нагадати, як це розглядалося в ІІІ Універсалі). Акт проголошення незалежності УНР здійснила своїм IV Універсалом, датованим 9 (22) січня 1918 р. Цей документ став юридичною основою для визнання Центральними державами повноважень делегації УНР у Брест-Литовську. Повноваження делегації Радянської України ними визнані не були (Чому?).

27 січня (9 лютого) 1918 р. Центральна Рада уклала мирний договір з Німеччиною, Австро-Угорщиною та їх союзниками. Це було зроблено на наступний день після залишення Центральною Радою Києва, поспіхом, під приводом незнання ще цього факту (пояснити) та на дуже вигідних для німців і австрійців умовах. За три дні по підписанні договору уряд УНР звернувся до німецького та австрійського урядів з проханням про військову допомогу, а 19 лютого 1918 р. німецькі війська почали окупацію України. Німеччина і Австро-Угорщина пообіцяли Центральній Раді звільнити Україну від більшовиків, а Центральна Рада в обмін на це мала забезпечити Німеччину та Австро-Угорщину продуктами сільського господарства. Німецький генерал Гофман одразу після підписання договору з Центральною Радою так прокоментував його: «Вся Україна мене цікавить до найближчого урожаю. А там хай їй грець». З цього висловлювання цілком ясною бачиться мета військової допомоги Німеччини та Австро-Угорщини Центральній Раді.

До квітня 1918 р. всі українські землі були зайняті німецькими та австрійськими військами, а Центральна Рада ще на початку березня повернулася до Києва в їхньому обозі.

Використавши договір з Центральною Радою як привід для окупації, німці стали вести себе в ній як хазяї. Вони відкрито стали грабувати українських селян, забираючи в них всі продукти. Селяни відповіли на це спочатку глухим невдоволенням і саботажем. Вони зривали посівну. Окупанти відреагували введенням власних військово-польових судів на території України, брутально поправши тим самим суверенитет УНР (?). Українські селяни взялися до зброї. Почались повстання проти німецько-австрійської окупації.

Центральна Рада виявилася неспроможною організувати систематичний вивіз продовольства до Німеччини та Австро-Угорщини, а воювати з власним народом вона і зовсім не бажала. Томунімці вирішили її замінити. Німцям потрібна була своя людина на чолі України, яка б беззаперечно виконувала всі економічні вимоги окупантів і діяла б за вказівками Німеччини при вирішенні будь-яких політичних питань. І вони знайшли таку людину. Нею став генерал-лейтенант царської армії, великий землевласник, нащадок стародавнього роду козацької старшини Павло Петрович Скоропадський.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла Конституцію України. Однак це було її останнє засідання. У той же день т. з. «хліборобський з’їзд», що проходив під контролем німецького командування, проголосив Павла Скоропадського гетьманом України і вручив йому найвищу владу в державі. Центральна Рада пала без будь-яких спроб захищатися.

Усі закони, що діяли в УНР, скасовувалися. Назву держави «Українська Народна Республіка» було змінено на «Українську Державу». Програму гетьманського уряду фактично продиктував керівник німецької військової адміністрації в Україні генерал В. Гренер. Вона, зокрема, передбачала реставрацію дореволюційного управління і державного апарату; визнання юрисдикції військово-польових судів окупантів на території України та, більш того, регулювання військової повинності в Україні законодавством Німеччини; оплату військової допомоги окупантів. Командування німецько-австрійських війск в Україні набуло ще більшої сили. Масштаби пограбування народного господарства України окупантами за часів гетьманату (так в історії називають режим П. Скоропадського) ще більш зросли. А в іншому гетьманський режим дуже нагадував царські порядки. Тому в Україну почали стікатися контрреволюційні елементи з усієї Росії. Вони поповнювали гетьманську армію та адміністрацію. Вище військове командування гетьмана, що складалося переважно з російських царських офіцерів, сприяло вербуванню до білогвардейської армії генерала Денікіна.

Окупаційний режим викликав опір українського народу. Поширювалися селянські повстання.

Проти гетьманату був спрямований і опозиційний рух партій та організацій, що входили до Центральної Ради.

У листопаді 1918 р. Німеччина, Австро-Угорщина та їхні союзники зазнали поразки в Першій світовій війні. У Німеччині почалася революція. Німецькі солдати не бажали більше залишатися в Україні. Деморалізована німецька армія в Україні втратила свою боєздатність.

У тих умовах колишні лідери Центральної Ради В. Винниченко, С. Петлюра та ін. створили Директорію для організації повстання проти гетьмана П. Скоропадського. 16 листопада повстання почалося. Німці не змогли надати допомогу гетьманові. Більша частина гетьманських військ перейшла на бік Директорії. Гетьман Скоропадський зрікся влади і поїхав до Німеччини. Влада перейшла до рук Директорії. 19 грудня Директорія урочисто в’їхала до Києва. Було проголошено відновлення УНР. Всі її закони знов набирали чинності.

Міжнародне становище Директорії було вкрай складним. З усіх боків Директорію оточували вороги. З півночі та сходу на Україну насувалася Червона Армія; з північного заходу – Польща; з Дону погрожувала армія царського генерала Денікіна, який волів знищити Радянську Росію та повернути Україну до складу Російської імперії. Румунія претендувала на частину українських земель. Південь України окупували війська держав Антанти.

Більшовики дуже швидко зайняли Лівобережну Україну і 5 лютого 1919 р. увійшли до Києва. Директорія поїхала до Вінниці. Єдиним лідером Директорії став Симон Петлюра.

У березні-квітні 1919 р. Червона Армія нанесла поразку військам Антанти і зайняла півден України. У травні 1919 р.армія УНР вела боротьбу проти Польщі і проти більшовиків. Упродовж всього 1919 р. Директорія вимушено змінювала місця дислокації. «Столицями» УНР встигли побувати Вінниця, Рівне, Здолбунів, Кам’янець-Подільский (2) і навіть містечко Чортория над Случем на Волині. Жарт: «У вагоні Директорія – під вагоном її територія».

На почату серпня 1919 р. армія УНР почала офензіву проти більшовиків. У той же час наступ проти більшовиків по Лівобережній Україні розпочав генерал А. Денікін.

30-31 серпня 1919 р. армія УНР зайняла Київ, але того ж дня віддала його Денікіну (?). Армія Денікіна на території України повертала землі панам. Вона впроваджувала лад, що існував за царату. Проти армії Денікіна почалися повстання селян. Тому С. Петлюра, якому Директорія 15 сентября 1919 р. передала всі повноваження, оголосив війну Денікіну. В ході цієї війни Директорія зазнала поразки. Але Денікін теж не залишився в Україні. Йому нанесла поразку Червона Армія. Петлюра поїхав до Польщі, а більшовики до кінця 1919 р. зайняли більшу частину України. 16 грудня 1919 р. більшовики втретє і на цей раз остаточно зайняли Київ. У Польщі Петлюра заключив з лідером Польської держави Ю. Пілсудським договір, згідно якого в обмін на польську військову допомогу Польщі віддавалася українська територія в межах 1772 р. до Дніпра без Києва і частини Подільської зі шматочком Волинської області. Таким чином, вдруге (вперше – Брест-Литовська угода) Петлюра і його прихильники в своїх вузькопартійних, вузькоегоїстичних інтересах віддавали Україну під владу чужинців. Одразу після підписання цього договору Польща розпочала війну проти більшовиків. Ця війна проходила зі змінним успіхом. У жовтні 1920 р. – воюючі сторони уклали перемир’я. У березні 1921 р. РСФРР і УСРР з одного боку і Польща з іншого боку уклали мирний договір (Ризький договір). За цим договором Польща визнавала УСРР, а Радянська Росія і Радянська Україна визнавали приєднання до Польщі Західної України.

2. Західноукраїнські землі в 1918–1920 рр. До кінця Першої світової війни землі Західної України (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття) входили до складу Австро-Угорщини.

Від вересня 1918 р., коли став очевидним близький і неминучий військовий крах Австро-Угорщини, українці стали готуватися перебрати владу в Східній Галичині. Наприкінці вересня у Львові був створений Український Військовий Комітет для можливого збройного перебрання влади. Сотник УСС Дмитро Витовський згодом очолив цей комітет.

Українське парламентське представництво в Австро-Угорщині скликало в жовтні у Львові збори всіх українських депутатів імперського парламента, галицького та буковинського сеймів, а також представників від українських політичних партій. Ці збори організували Українську Національну Раду як орган політичного представництва українського народа в Австро-Угорщині.

30 жовтня українське парламентське представництво висунуло австро-угорському урядові вимогу передати Українській Національній Раді всієї повноти влади на Галичині та Північній Буковині. Намісник Галичини відповів відмовою. Тоді Українська Національна Рада вирішила перебирати владу силою.

У ніч проти 1 листопада 1918 р. Український Військовий Комітет взяв владу у Львові. Незабаром українські організації перебрали владу і в інших містах Східної Галичини. Німецькі і австро-угорські війська пішли з Галичини. Була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) і сформований її уряд – Державний Секретаріат. 13 листопада прийнята Конституція ЗУНР. До складу ЗУНР проголошено було входження Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпатської України. Але Закарпаття залишалося під угорцями, а Північну Буковину вже в листопаді окупувала Румунія.

22 січня 1919 р. в Києві Актом Злуки було проголошено об’єднання УНР і ЗУНР. Проте цей Акт залишився тільки декларацією. Наступні події не дозволили фактично об’єднати УНР і ЗУНР.

У травні 1919 р. представники Закарпаття оголосили приєднання Закарпатської України до нової держави – Чехословаччини. Державний Секретаріат до середини липня вів війну з Польщею. Польща окупувала Східну Галичину, Західну Волинь і деякі інші українські землі. Уряд ЗУНР та її збройні сили були евакуйовані на територію, яку контролювала Директорія.

Таким чином, на початок 20-х років ХХ століття більша частинаукраїнських земель було об’єднано в державі під назвою Українська соціалістична радянська республіка. Східна Галичина і Західна Волинь увійшли до складу Польщі, Закарпатська Україна – до складу Чехословаччини. Румунія зайняла Північну Буковину і Південну Бесарабію (українське Подунав’я).