2. Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі. Посилення соціального, національного і релігійного гноблення викликало опір українського народу. На чолі цього опору стало українське козацтво.

Слово «козак» тюркського походження. Вперше воно зафіксовано в арабо-половецькому словнику 1245 р. Відтінки його значення з цьогог часу поступово змінювалися. Попервах воно носило суто побутовий відтінок і означало «одинак, неодружений чоловік». Згодом з’явилися відтінки чоловіка, який відірвався від свого соціального середовища і не має «ні колу, ні двору»; відщепенця («відрізаної скиби»); відчайдушного бурлаки і шибайголови, який промишляє розбоєм. Взагалі козацька лексіка, а пізніше сучасна українська мова увібрали в себе масу тюркізмів: барабан, богатир, булава, бунчук, ватага, дякую, кобза, кохати, кош, курінь, майдан, осавул(а), оселедець, рух, сагайдак, сурма, табір, тин, шабля, шаровари та ін. (яскравий приклад лінгвістичних джерел!).

З XV ст. козаками все частіше стали стали називати мешканців т.з. «Дикого поля», і поняття «козак» означало ще тільки спосіб життєвої діяльності, але ніяк не соціальний статус.

«Дике поле» - це незаселені степові райони польсько-литовського і татарського прикордоння. Чому незаселені? Природні умови прекрасні. Літопис: землі надзвичайно плодородні (трава, плуг, воли), бджоли, риба та звір, табуни диких биків, коней, кіз, оленів, птиця (качки, гуси, журавлі, лебеді, човни яєць навесні). Але скористатися цими дарами природи могли тільки надзвичайно сміливі люди. Звідки небезпека?

Попервах туди відправлялися на весняно-літній період найхоробріші жителі сусідніх місць. Вони відпрошувалися на т.з. «уходи» у місцевої адміністрації або у своїх панів, збивалися у ватаги, обирали керманича – отамана, запасалися зброєю та іншими припасами і навесні рушили на «Дике поле». Там вони до осені хазяйнували (мисливство, риболовля, бортничество, ловля коней і биків), і восени поверталися на волость, тобто додому. Однак вдома кращу частину своєї здобичі «уходники» змушені були віддавати панам і старостам. Тому поступово частина «уходників» перестала повертатися до себе «на волості», а осаджувалася в «Дикому полі». Там само оселялися й інші втікачі від суспільства (злочинці, боржники, просто шукачі пригод). Здебільшого вони були вихідцями із селян, міщан, дрібного духівництва. Але нерідко зустрічалися й шляхтичі, які жадали набути лицарської слави в боротьбі з татарами. Національний склад цих колективів був надзвичайно строкатим: українці, росіяни, білоруси, поляки, литовці (литвини), вірмени, греки і представники ін. середземноморських народів, караїми, кримчаки, кипчаки, татари. Але більшість складали представники українського населення.

Для захисту від татар поселенці «Дикого поля» об’єднувалися в озброєні загони і жили в укріплених поселеннях. Ось їх-то і стали називати козаками.

Козаки не тільки боронилися від татар, але й сами нападали на них і грабували сусідні татарські аули. Не пропускали вони й купецьких караванів (турецьких, вірменських, перських, московських, литовських, польських) і посольств з багатими дарами.

1552–1554 рр. український князь Д. Вишневецький (Байда) об’єднав поодинокі групи козаків і створив на дніпровському острові Хортиця в районі сучасного Запоріжжя козацький центр – так звану Запорозьку Січ. Доля Байди.

Запорозька Січ була військово-політичною структурою. Вищим органом влади в Січі вважалася Рада – загальні збори козаків – своєрідний козацький парламент. Рада обирала ватажка козаків – гетьмана (кошового отамана, попервах ці посади збігалися, потім розійшлися), якого наділяла величезною владою. Рада ж обирала й помічників гетьмана – козацьку старшину (генеральний писар, генеральний суддя, генеральний обозний, генеральний скарбничий, генеральний осавула, генеральний бунчужний тощо). А їхніх титулах – перше слово «генеральний», що означало загальновійськовий. Проте старшина була не тільки генеральною, загальновійськовою. Усе Військо Запорозьке.поділялося на полки на чолі з виборними полковниками, а ті, в свою чергу, – на сотні з виборними сотниками. У полках була полкова старшина (помічники полковника), а в сотнях сотенна (помічники сотника). Найнижчою ланкою цієї структури був курінь. Він являв собою первинний військовий, адміністративний і господарський осередок Запорозької Січі та очолювався курінним отаманом, який власної старшини не мав.

Під час воєн гетьман і старшина керували козацькою армією, а в мирний час ті ж самі люди управляли всім життям Запорозької Січі, виконували адміністративні, господарські, судові функції.

Попервах всі запорозькі козаки жили в курінях на Січі. Пізніше вони стали обзаводитися родинами та господарством. Жінки та Січ. Хутора і зимівники. У Січі змінна залога, а також неодружені козаки і новобранці, яки проходили військовий вишкіл. Поступово частина козаків стала переходити й «на волості», тобто в звичайні населені пункти на кордоні з «Диким полем». Там вони ігнорували місцеву адміністрацію і підпорядковувалися тільки своїм старшинам. Таких козаків називали «городовими».

Як ставилася литовсько-польська адміністрація до такого явища як козацтво? Ставлення було складним і неоднозначним.

З одного боку, старости прикордонних місцевостей були стурбовані появою і зростанням кількості озброєних козаків, повністю зневажавших їхню владу. З іншого боку, старости мали величезний зиск від обкладання різними поборами товарів, якими козаки торгували в їхніх староствах. А товари були багатійшими! Але найважливішим чинником у взаємовідносинах між козацтвом і місцевою адміністрацією був той, що з появою козаків стала зменшуватися кількість татарських набігів на прикордонні населені пункти. Оборона від татар була найтяжчим обов’язком прикордонних старост. Це був дамоклів меч. Відповідальність величезна аж до страти, а коштів на організацію оборони завжди бракувало. Козаки ж стали високоефективним і зовсім безкоштовним для старост заслоном від татар. Тому ряд мудрих старост (зокрема Д. Вишневецький, який був канівським старостою) цілком успішно використовували козаків для оборони своїх рубежів і сами ставали організаторами козацтва (О. Дашкович, П. Лянцкоронський). Центральний уряд був природно вельми невдоволений появою на своїх південних кордонах непередбачених збройних формувань, до того ж ускладнюючих відносини із сусідами. Адже своїми постійними нападами на сусідні держави або їхніх резидентів козаки спричиняли дипломатичні конфлікти (претензії то пред'являлися уряду, від нього іноземні держави вимагали втихомирити козаків).

Проте сил на приборкання козаків в уряду не було. Тому він пішов іншим шляхом. Польський уряд вирішив розколоти козацтво, тим самим послабивши його, а частину козаків поставити собі на службу. З цією метою 1568–1572 рр. був уведений козацький реєстр. Тобто частина козаків наймалася королем на службу і отримувала в такий спосіб офіціальний статус. Реєстрові козаки мешкали в містах. Їхнім центром стало місто Трахтемирів, де містилися арсенал, шпиталь, притулок для літніх козаків. Реєстровці підлягали призначеному королем «коронному» гетьману та призначеній старшині із шляхти. Вони отримували жалування, матеріальне довольство (олію, крупи, цукор, сіль, горілку, пиво, порох, свинець, тканини тощо), були звільнені від податків, зборів, мит, повинностей, були непідсудними польській юстиції (крім справ про умисні вбивства та зґвалтування), мали право розпоряджатися власним майном. Таким чином, реєстрове козацтво було виділено в офіційний стан, що за своїми правами наближався до шляхти. На знак визнання козаків окремим самоврядним станом польський король вручав їм клейноди – регалії, або символи влади і визнання.

Куплені польським урядом реєстрові козаки, були, як правило, дуже заможними людьми. І на противагу нереєстровим козакам, тісно пов’язаними із селянством і уособлювавшим революційну тенденцію в українському козацтві, реєстровці уособлювали консервативну тенденцію (течію). Тому між реєстровими та нереєстровими козаками часто виникали конфлікти. Проте ще частіше реєстрові козаки приєднувалися до нереєстрових в їхніх бунтарських виступах.

козаки вели успішно боротьбу з Кримським ханством і Туреччиною (самостійно). А наприкінці XVI ст. зміцніле козацтво стало активно виступати проти польсько-шляхетського панування в Україні. Почалися так звані козацько-селянські повстання проти польської влади (самостійно). Однак ці повстання здебільшого не мали успіхів, і до 1638 р. вони закінчилися. Козацький реєстр був обмежений 6 тисячами осіб. Інші козаки мусили повернутися до своїх панів. Замість гетьмана призначався польський комісар (або староста). Генеральна і полкова старшина призначалася з польської шляхти. Тільки два осавула і сотники залишилися з козаків. Запорожці були оголошені поза законом. Козаки мали право мешкати тільки в трьох староствах: Чигиринському, Корсунському і Черкаському. Для контроля за козаками була відбудована фортеця Кодак.

3. Національно-визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського гноблення (Хмельниччина). 1648 р. почалася національно-визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського панування. Вона була спричинена нечуваним гнобленням українського народу з боку польської шляхти. Ґрунт для великого повстання давно був готовий. Україна чекала тільки на лідера, здатного повести за собою народ.

Таким лідером став Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький. Він народився 1595 р. у родині реєстрового козака. Отримав солідну, як на той час, освіту. Вільно володів латиною, російською, польською, татарською, турецькою мовами. Знався на історії, географії, праві. Ставши теж реєстровим козаком, він надбав великий військовий досвід в боротьбі з татарами, турками, росіянами. Генеральний військовий писар. Чигиринський сотник. Особливі стосунки з Владиславом IV. І тому, коли король Владислав IV запросив козацьку делегацію для таємних перемовин (1646 р.), він просив включити до неї Хмельницького. Сутність справи. Королівська грамота. Даніїл Чаплинський. Позови, тяганина, відповідь короля, арешт. Втеча. Барабаш. Шлях на Січ (15 прихильників). Грудень 1647 р. – Січ. Оприлюднення королівської грасмоти. Козацтво, що до того часу тільки глухо ремствувало ( дуже важко дихало) на панів, із захватом підхопило заклик Хмельницького до повстання проти шляхти та обрало його своїм гетьманом.

Для успішної боротьби з поляками Хмельницькому бракувало кінноти. Тому він вирішив укласти військовий союз з кримськими татарами.

Кримське ханство було невеликою васально залежною від Туреччини державою, яку оточували традиційно вороже налаштовані християнські сусіди Річ Посполита і Росія (Московія). Тому з метою збереження своєї державності татари були зацікавлені в їхньому постійному ослабленні. Крім того, матеріальною базою життєздатності Кримської держави був військовий здобич. І татари ніколи не пропускали нагоду його отримати. Союз із Хмельницьким як раз і був такою нагодою. Тим більше, що Річ Посполита вже чотири роки не сплачувала татарам традиційної данини. Кримський хан Іслам-Гірей прагнув покарати її за це. І він послав на допомогу Хмельницькому відбірну кінноту на чолі зі своїм найкращим воєначальником Тугай-беєм.

Навесні 1648 р. запорожські козаки виступили із Січі. Поляки направили проти них війська. Почалося велике повстання. Польська шляхта, урядовці, католицьке духівництво нещадно знищувалися. Величезними були жертви й серед євреїв, яких українське населення вважало ворогами православної віри та служниками польської слави (орендарі, лихварі, корчмарі-шинкарі).

На бік повсталих запоржців перейшли реєстрові козаки. До армії повстанців масово приєднувалися українські селяни. Повстання набуло найширшого розмаху та дійсно народного характеру.

Спочатку Хмельницький ставив перед собою тільки дві досить вузькі цілі: особисту (помститися за кривду) та станову (відновити привілеї та права козацтва в обмін на вірну службу польській короні). Але з поширенням розмаху повстання і цілі його ставали глобальнішими.

Поьські війська, кинуті на придушення повстання, були розбиті в травні 1648 р. під Жовтими Водами та Корсунем, а у вересні під Пілявцями на Волині. Зайнявши Західну Україну, у жовтні Хмельницький оточив Львів, а в листопаді – Замостя. Але штурмувати Львів не став, задовільнившись великим відкупом, що пішов на оплату татарської кінноти. До того, не маючи коштів, Хмельницький вимушений був дозволяти татарам грабувати деякі українські місцевості та брати ясир серед українського населення.

Шляхи на польські столиці Краков і Варшаву були відкриті, але Хмельницький відмовився продовжувати бойові дії. Причини: зима вкрай ускладнила ведення бойових дій, а козацько-селянська армія була не готова до війни в зимовий час; хвороби, що погрожували перерости в епідемії; Папа Римський погрожував хрестовим походом. І, нарешті, важливою причиною була зміна короля Речі Посполитої. Хмельницький плекав надію знайти спільну мову з новим королем Яном-Казимиром. Останній надіслав Хмельницькому грамоту, де обіцяв козакам і православній вірі всілякі привілеї. Король просив зупинити похід і почекати, поки він пришле своїх комісарів для узгодження прийнятних умов примирення. Хмельницький погодився та повернув з військом на Київ.

Під час свого тріумфального в’їзду до Києва Хмельницький заявив, що почав боротьбу із суто особистих причин, а продовжить її в ім’я «всего народа руського».

Зима 1648–1649 рр. пройшла в дипломатичних перемовинах, а також у турботах про зміцнення армії та побудову загальних засад державності.

Перемовини з поляками були практично безрезультатними. Єдиним результатом було заключення перемир’я до кінця травня 1649 р.

Водночас Хмельницький активно шукає нових протекторов і союзників. Він звертається з проханнями про допомогу до московського царя Олексія Михайловича та до турецького султана. Веде перемовини про союзи з Молдавією, Валахією, Трансильванією (Семигородом, або Семиграддям) та іншими державами.

Хмельницькому вдалося зформувати потужну армію на 100-150 тисяч вояків. Полковий устрій армії було перенесено на адміністративно-територіальний поділ земель, що контролювалися гетьманом. Полковий округ – паланка. Судочинство головним чином здійснювалося за козацькими звичаями.

Після перемоги під Пілявцями прискорилося окозачення селянства, переважна частина якого стала вільною та на правах «займанщини» обробляла землі шляхти.

Однак навесні 1649 р. Річ Посполита продемонструвала твердий намір покінчити зі смутою, зібравши потужні збройні сили. Незабаром бойові дії відновилися під Зборовом і Збаражем (Галичина). Обидві сторони несли великі втрати. Під Зборовом татари залишили поле битви. Позиція татар. Підкуп. Під тиском кримського хана Хмельницький підписав з поляками Зборівський мир.

За умовами Зборівського договору козацький реєстр було збільшено з 6 до 40 тисяч. Під владу гетьмана переходила значна частина України. Ця частина України отримувала автономію в складі Речі Посполитої. Польське військо, польські урядовці, монахи-єзуїти і євреї (за винятком вихрестів і шинкарів) з цих земель забиралися. Ці землі управлялися гетьманом і козацькою старшиною. Київському митрополитові було обіцяно місце в сенаті. Питання про ліквідацію церковної унії виносилося на засідання сейму. Всім учасникам повстання даровалася амністія, але повстанці, які не потрапили до реєстру (а всього повстанців було 150-200 тисяч) мусили повернутися до своїх панів. Польській шляхті дозволялося повернутися до своїх маєтків.

Таким чином, Зборівський договір носив компромісний характер. Він повною мірою не задовільняв ані українців, ані поляків. Українцям цих поступок з боку поляків було вже недостатньо, а польська шляхта мріяла про повне відновлення свого панування над Україною. Тому сам зміст Зборівського договору був уже чреватий новими конфліктами. Обидві сторони готувалися до вирішальних битв. «Випижчики» та «лівенці».

Воєнні дії поновилися 1651 р. У битві під Берестечком (на Волині) у червні 1651 р. поляки вщент розгромили козацькі війська. Татари (курбан-байрам, захват Хмельницького). Після цього литовці зайняли Київ.

У вересні 1651 р. був підписаний новий Білоцерківський мирний договір. Його умови були невигідними для України: козацький реєстр зменшувався до 20 тисяч; Хмельницький мав підлягати коронному гетьманові; союз із татарами мав бути розірваним, а будь-які зовнішні зносини припинені; під владою гетьмана залишалася тільки Київщина.

Проте договір не був ратифікований польським сеймом, а, отже, не набув законної сили. Це давало Хмельницькому правові підстави порушувати його положення.

Перш за все щодо зовнішньої політики. Гетьман не тільки не припинив, але й активізував свою міжнародну діяльність. Він спробував реалізувати ідею перетворення Речі Посполитої на конфедерацію рівноправних держав – Польщі, Литви та України. Задля здійснення цієї мети Хмельницький спробував створити коаліцію, до якої б увійшли Україна, придунайські князівства, Трансильванія, Бранденбург і можливо хтось ще. Але втручання в молдавські справи закінчилося невдало (розповісти). У результаті молдавської авантюри відносини з Молдавією, Валахією і Трансильванією були зіпсовані.

Щоправда, турецький султан відгукнувся на прохання Хмельницького про протекторат і визнав Україну своїм васалом. Але складна внутрішньополітична ситуація в самій Туреччині, загострення в ній боротьби за владу не дозволили надати реальну допомогу Україні. Та й сама по собі ідея протектората ісламського («басурманського») правителя була вкрай непопулярною серед православних мас.

Слід розуміти, що Хмельницький не ставив перед собою завдання створення юридично незалежної, суверенної української держави. Ідеї державної незалежності не відігравали ще в той період такої визначальної ролі в політичному житті народів, яку вони стали відігравати пізніше, у XVIII і особливо ХІХ та ХХ ст. Та й сил для розбудови та захисту такої держави у Хмельницького не було. Розуміючи незначну реальну вагу України в системі європейських взаємовідносин того часу, Хмельницький не прагнув створенням нової незалежної держави порушувати геополітичну ситуацію, що склаласяв Європі. В умовах тогочасних політичних правил Хмельницького цілком улаштовувала васальна державність під суверенітетом потужного та доброзичливого покровителя (сюзерена).

У березні 1652 р. поновлюється війна з Польщею. У битві під Батогом (Поділля) була здобута перемога, а от під Жванцем (1653 р.) татари знову кинули козаків і незабаром уклали з поляками сепаратний мир (дізналися про перемовини Хмельницького з Москвою і злякалися ймовірної допомоги Хмельницькому з боку Росії). Після цього Хмельницький відмовився від турецько-татарської орієнтації та остаточно зупинив свій погляд на Москві.

Україну і Росію зв’язували спільна православна релігія та спільна історія. Із самого початку повстання Хмельницький звертався по допомогу до російського царя Олексія Михайловича. Однак Москва реагувала на це дуже обережно. Російський уряд надавав матеріальну допомогу Хмельницькому; приймав на своїх землях (зокрема на Слобожанщині) розбитих повстанців в «випижчиків»; направляв на допомогу повстанцям донських козаків, які діяли начебто з власної ініціативи і не мали на це дозволу влади. Але рішуче підтримувати Хмельницького російський цар не поспішав. Оскільки така підтримка означала неминучу війну з Польщею. Росія до такої війни була не готова. Нарешті, 1653 р., коли зволікання в наданні допомоги Хмельницькому погрожувало вже остаточною втратою перспектив зміцнення своїх позицій в Україні Олексій Михайлович скликав Земський собор. Собор ухвалив рішення просити царя «ради веры православной» принять Украину «под свою высокую руку».

У січні 1654 р. російський цар направив до українського міста Переяслав (нині Переяслав-Хмельницький) своє посольство. Там само зібралися козаки на загальновійськову Раду. Переяславська Рада вирішила приєднати Україну до Росії. Про це був підписаний відповідний договір. За Перяславським договором Україна входила до складу Росії як автономія. Україна зберігала свій державний організм, свою політичну і соціальну системи, свою козацьку адміністрацію, армію та фінанси.

Автономне становище України в складі Росії було остаточно юридично оформлено в т. з. «Березневих статтях» 1654 р. На підставі Переяславського договору Богдан Хмельницький від імені Війська Запорозького направив царю листа, що містив низку пунктів, або статей, і просив їх затвердити. Статті були затверджені 21 березня 1654 р. «Березневі статті» підтвердили виборність гетьмана, станові права української старшини, козаків, духівництва, міщан, визначили розміри жалування представникам вищої військової старшини. Гетьман мав право приймати іноземних послів (за виключенням послів Речі Посполитої та Оттоманської Порти), повідомляючи про зміст переговорів російському уряду. «Березневі статті» передбачали вступ Росії у війну з Польщею, а також зобов’язання з боку Війська Запорозького надавати в розпорядження російському цареві козацьку армію за його наказом для захисту від зовнішніх ворогів.

На підставі досягнутих домовленостей Росія оголосила війну Польщі. Татари, яким було невигідне зміцнення Росії, об’єдналися з поляками. Російсько-українські війська звільнили Білорусь. Після цього почалися перші тертя між Росією і Україною. Хмельницький хотів, щоб Білорусь увійшла до його автономного утворення, але цар Олексій Михайлович встановив там свої закони. З іншого боку, Олексій Михайлович був дуже незадоволений зближенням України зі Швецією, яка з її широкими агресивними планами погрожувала Росії. Скориставшись ослабленням Польщі, шведи 1655 р. напали на неї і отримали підтримку Хмельницького, козацькі полки якого, розгромив поляків на Західній Україні, теж вдерлися до Польщі разом з військами трансильванського князя Ракоці. Потоп. Козаки, шведи і трансильванці ставили перед собою мету остаточно розгромити Річ Посполиту і поділити її. Це призвело б до посилення Швеції, в чому Росія була дуже не зацікавлена. Тому російський уряд вступив у мирні перемовини з Польщею і припинив проти неї військові дії. Перемовини велися за спиною Хмельницького, що посилило його недовіру до Москви і ще більше ускладнило російсько-українські відносини. Росія оголосила війну Швеції. Ситуація ставала парадоксальною: васал (Україна) пербував у союзі з тим (Швеція), з ким воював його сюзерен (Росія).

Похід на Польшу закінчився поразкою. Перед загрозою втрати національної незалежності полякам вдалося мобілізуватися і відбити наступ союзних (шведської та українсько-трансильванської армій). У цих умовах Богдан Хмельницький тяжко захворів (інсульти) і 27 липня (6 серпня за н.ст.) 1657 р. помер. Він був похований на своєму родинному хуторі Суботові в церковному склепі. Згодом, у ході війни поляки захопили Суботів, спалили церкву і поглумилися над останками Хмельницького, розкидавши їх невідомо де.

4. «Руїна». Після смерті Хмельницького козаки контролювали Київщину, Брацлавщину (частину Поділля) і Чернігівщину – територію з півторамільйонним населенням. Ця територія була поділена на 16 полкових округів (паланок). На чолі військово-політичної козацької формації стояв гетьман, який спирався на генеральну старшину, що перетворилася в своєрідний уряд. Спочатку офіційна назва цієї формації – Військо Запорозьке, згодом – Малоросійська земля під управлінням гетьмана. Неофіційно територія України, що увійшла до складу Росії, з функціонувавшими на ній політичною, соціальною та адміністративною системами отримала узагальнену назву «Гетьманщина». Селяни Гетьманщини спочатку були особисто вільними. Кріпацтво було скасовано «козацькою шаблею» (М. Грушевський) у ході Хмельниччини.

У середині XVII ст. починається активне заселення т. з. Слобідської України, або Слобожанщини.

Географічне становище (повністю територія сучасної Харківськоі області, частково – територія Сумської (Суми, Охтирка, Білополля, Лебедин), Полтавської (Котельва), Луганської (Сватово, Кремінна, Старобельськ), Донецької (Славянськ, Червоний Лиман) областей України, а також частково Бєлгородської (Валуйки, Олексіївка, Волоконівка, Шебекино), Курської (Глушково, Суджа) та Воронежської (Острогожськ, Россошь, Ольховатка, Бутурлинівка) областей Російської Федерації).

Приналежність території.

Перші поселенці – біженці, розбиті повстанці, «випижчики».

Прихильне ставлення московського уряду, причини такого ставлення.

Походження назви.

Адмінистративно-територіальний устрій, підлеглість російській адміністрації (полки: Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський, Острогожський).