4. Час князювання Володимира (978-1015 рр.); Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.). Русь стала найбільшою державою Європи.

Зовнішня політика

• зміцнення кордонів держави;

• повернення Червенських міст;

• активізація міжнародних контактів, домінуваннядипломатії над зброєю. Ярослав - тесть Європи;

• захист від набігів ятвягів, печенігів, волзьких булгар;

• будівництво укріплених ліній;

• розширення кордонів на захід та північ (до Чудського озера);

• зміцнення зв’язків з Візантією.

Внутрішня політика

• зміцнення влади київського князя;

• боротьба з сепаратизмом місцевих князів;

• адміністративна реформа. Заміна місцевих князів своїми ставлениками та синами;

• військова реформа. Слав’янізація дружин;

• судова реформа. “Руська правда” Я.Мудрого;

• карбування власної монети;

• створення системи освіти.

Запам’ятайте цю дату  -  988 рік. Запровадження християнства в Київській Русі.

Найголовніша реформа цього періоду – введення Володимиром християнства. Цим актом:

• Руська земля була поставлена в один ряд з усіма цивілізованими країнами Європи; зміцнювався її авторитет і міжнародні зв’язки.

• Влада великого князя освячувалася єдиним богом, одною вірою, що відповідало ідеї єдиної держави.

• Люди звільнялися від страху перед силами природи, ставали на шлях самовдосконалення, прагнучи запровадити високі норми християнської моралі.

• Широко відкривалися можливості використання давньої візантійської культури в усіх ділянках суспільного життя Русі (праві, освіті, будівництві, мистецтві тощо.)

Зміцнення влади Великого київського князя. Зміцнення міжнародного авторитету держави, розширення політичних,економічних зв язків із європейськими державами. Створення руської автокефальної церкви (православна церква,яка має цілковиту самостійність у розв язання питань організації роботи церкви та порядку проведення обрядів). Розвиток культури К.Р.:будівництво храмів,розвиток писемності,книгописання,мистецтва.

5. 1199 р. – об єдання Романом Мстиславичем у єдину державу Галицької і Волинської земель, що стало політичним підґрунтям розбудови національної держави.

Значення:

1. Створення великої держави на українських землях, спадкоємиці К.Р., що продовжила її культурні традиції;

2. Перша власне українська держава;

3. Забезпечило високий рівень економічного та духовно-культурного розвитку українських земель;

4. Захист від загарбання та асиміляції східних слов’ян;

5. Існування цієї держави забезпечило безперервну державність на українських землях;

6. Відкриття доступу західноєвропейських культурних впливів д українських земель завдяки орієнтації князівства на захід.

Данило Галицький ( 1238-1264 рр.) – син Романа Мстиславича.

Внутрішня політика: Придушення опору бояр; боротьба за незалежність Української держави: 1253 р. – вперше український князь отримав титул короля, князівство перетворене на Українське королівство.

Зовнішня політика: 1238 р. – розгром хрестоносців Тевтонського ордену під Дрогобичем. 1245 р. – перемога над польськими військами в битві під Ярославом. 1253 -1254 рр. – розгром татар, визнання влади Золотої Орди. 1264 р. – смерть кязя в Холмі, початок міжусобної війни за владу серед представників династії Романовичів

Дани́ло I Рома́нович (рус. Данило Романовичъ; 1201—1264) — руський князь з династії Рюриковичів, правитель Галицько-Волинського князівства. Князь волинський (1211—1264), галицький (1211—1264), київський (1240). Син князя Романа II Великого з династії Рюриковичів.

Після тривалої та напруженої боротьби відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком. З перемінним успіхом чинив впертий опір монгольскій експансії, одночасно нейтралізуючи мілітарні спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи його держави.

Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. За його правління були побудовані Холм, Львів, Кременець, Данилів, Стіжок, відновлений Дорогочин. Переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича до Холму.

Час його князювання був добою найбільшого економічно-культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави. Маючи кордони по Карпатах, Дніпру та Дунаю, за його правління вона зробилася найбільшою державою в Європі, стала праобразом першої української національної держави.

Ще одну особливу роль у значимості цієї держави мало видобування і торгівля сіллю, яка з наших країв постачалась у різні землі, зокрема й до Києва. Цікаво, що оборудки з сіллю провадили галицькі бояри, котрі також тримали в своїх руках внутрішню та зовнішню торгівлю. З Галицько-

Волинської держави експортували продукцію сільського господарства, хутра, віск, хутрові вироби тощо. До нас із Русі привозили ремісничі вироби, зокрема художньо-ювелірні (хоча у самому Галичі була ювелірна майстерня), з півночі доставляли ліс, шкури, з півдня - шовк, дорогі тканини, прикраси, зброю, південні фрукти, вино.

Із заходу імпортували сукно, полотно, оселедець. Торгівля зосереджувалася на основних гостинцях - Золотому, Соляному, Бурштиновому. Важливою водною артерією тривалий час був Дністер, а в самому Галичі знаходилась велика пристань. Також через Галич проходив шлях, який з'єднував Балтійське море з Чорним.

Сам Галич у той час був досить укріпленим містом і приваблював своєю красою. Чисельні золотоверхі храми та монастирі, боярські садиби, передмістя і ремісничий посад творили панораму княжого града. Галич, як столиця, мав і вигідне географічне розташування. Саме тому князь Роман зробив його столицею своєї держави. На думку окремих учених, тут він був і похований.

6. права національної приналежности населення в Київській Русі була і є досі контроверсійною темою східно-європейських істориків. Українські,російські та білоруські історики розглядають давньоруську державу як невід'ємну частину історії своїх народів. Тут часто закономірно виникає питання про те, хто має більше право вважати себе її спадкоємцями. Російські історики, особливо ті, котрі зазнали впливу юридичної школи XIX ст., доводять, що оскільки росіяни були єдиною східнослов'янською нацією, яка створила у новітні часи свою державу (апогей історичного процесу вони вбачають у розвитку державності), то зв'язок Московської держави із першою державою східних слов'ян був найбільш важливим і послідовним. Із цього випливає, що оскільки у новітню епоху українці й білоруси власних держав не мали, то між їхньою історією ніяких суттєвих зв'язків не існувало. Впливовий російський історик Михайло Погодін пішов іще далі, доводячи, що зв'язки Росії з Києвом не тільки спадкові, а й етнічні. За його теорією, після зруйнування монголо-татарами Києва у 1240 році велика частина населення, що врятувалося, переселилася з півдня на північний схід — у серцевину сучасної Росії. І хоч цю теорію давно розвінчано, її продовжують пропагувати багато російських і неросійських істориків У XIX ст. із поглибленням національної свідомості українців зросло невдоволення тим, що росіяни монополізували «славу Києва». У 1906 роцінайвагоміший аргумент проти традиційної схеми російської історії висунув славетний український історик Михайло Грушевський. Як послідовний демократ, Грушевський піддав сумніву правомірність вивчення історії як насамперед процесу творення держави. Для нього стрижнем історії був досвід, накопичений певною етнічною спільністю, котра населяє землі своїх предків. Він припускав (а це його припущення підтверджують ряд недавніх радянських досліджень з археології), що починаючи з племені антів VI ст. до XX ст. велику частину України займали народності, які у своїй основі належали до одного етнічного типу. Якщо населення й справді полишало Центральну Україну через наскоки монголо-татар (а на думку Грушевського, спустошення та міграції, спричинені ними, були менших масштабів), то з відновленням відносного спокою воно знову поверталося. За твердженням Грушевського, який аж ніяк не поділяв норманської теорії, українці є прямими нащадками полян — племені, яке відіграло провідну роль у розвитку Києва. Власне, тому саме цей їхній досвід і займає найважливіше місце в історії України.^[38]

Грушевський вважає, що приписувати Київській добі центральне місце в російському минулому — значило б не тільки применшувати унікальні поляно-українські здобутки, але й обтяжувати російську історію штучним, якщо не перебільшеним, додатком, що стояв би на заваді пошуків її справжнього коріння. Якщо ж все-таки вважати державу засобом збереження київської спадщини, доводить далі Грушевський, то куди більшу частину цієї спадщини зберегли Галицько-Волинське князівство, а пізніше Велике князівство Литовське з його сильними українськими та білоруськими елементами, ніж це могли зробити розташовані далеко на північному сході Ростовське, Суздальське, Володимирське, Тверське та Московське князівства. Подібно до того як Галлія — колись провінція Риму, а нині сучаснаФранція — запозичила з Риму багато елементів його суспільно-економічного устрою, законодавства та культури, щось подібне вчинила Москва стосовно Києва. Але Москва не була продовженням чи якимось другим етапом історичного процесу, започаткованого у Києві. При наявності рис, які Москва запозичила у Києва, її коріння, вважає Грушевський, виростало з географічних, політичних та етнічних умов, притаманних Північному Сходові.^[38]

У питанні про спадщину Київської держави радянські історики займають компромісну позицію. Вони доводять, що Київ створили всі три східнослов'янські народи — українці, росіяни табілоруси. Точніше, населення Київської Русі, так званий «давньоруський народ», було спільними предками всіх трьох націй. Радянські вчені постійно наголошують на одноманітності та однорідності культури, мови, звичаїв, господарства та політики «давньоруського народу». Це положення свідомо підкреслюється, щоб не лише запобігти зазіханням «буржуазно-націоналістичних істориків» того чи іншого народу на більшу частину спадщини Київської Русі, а й унеможливити саму думку про наявність якихось регіональних відмінностей на величезних просторах Русі. Теорія етнічної та культурної одноманітності Київської Русі створює враження, що «давні русичі» — це немовби проекція у минуле однорідного «радянського народу», запланованого на майбутнє.

Теорія радянських істориків, що поступово витісняє погляди традиційної російської історіографії, ґрунтується на твердженні, що оскільки три східнослов'янські народи сформувалися лише після занепаду Києва, то суперечки навколо київської спадщини є безпідставними. Основною причиною розщеплення східних слов'ян на три окремих народи пропонується вважати монголо-татарську навалу та поглинення українців і білорусів польсько-литовською державою.^[39] Це досить несподіваний відступ від традиційного марксистського положення про величезну роль у процесі формування націй соціально-економічних чинників. Більше того, з такого підходу випливає, що якби не згадані зовнішні чинники, ніякої диференціації в «давньоруському народі» не відбулося б. Так чи інакше, суперечки щодо спадщини Київської держави зайвий раз свідчать про те, як тісно переплелися в історіографії Київської доби політичні, ідеологічні та наукові питання.^[39]

7. Укр землі у складі Великого князівства Литовського XIY перш. Половині XYI ст. На початку 13 ст. утворилося Велике князівство Литовське, яке починає активно поширювати свої володіння, в тому числі за рахунок руських земель.

Етапи приєднання руських земель:

• Князь Мідовг поширив свою владу на землі ЗХ Русі;

• Гедимін почав наступ на південно-руські землі;

• У битві на р. Сині Води Ольгерд Гедимінович приєднав Чернігівщину,Київщину,Переяславщину,Поділля. Відвоював у Польщі Берестейський, Володимирський,Луцький уділи.

• Вітовт заволодів Чорноморським узбережжям.

Особливості статусу українських земель у складі Великого князівства Литовського:

1. Приєднання відбувалося переважно мирним шляхом через бажання позбутися монгольського ярма;

2. Система управління залишилася незмінною: руські князі сплачували щорічну данину та надавали збройну допомогу;

3. Руська мова стала державною;

4. Православна церква зберігала панівне становище;

5. Збереглося руське законодавство («Руська правда»);

6. Литовці поєднувалися династичними шлюбами з українцями;

7. Панувала українська культура.

Польсько-Литовські унії та їх соціально-політичний та економічниі наслідки для українського народу . Кревська унія (1385 р.)

1) Великий князь литовський Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою та отримував титул польського короля;

2) Польща та Литва об’єднувалися в одну державу, хоча Литва зберігала формальну незалежність;

3) У Литві поширювалося католицтво.

Вільненська унія (1401 р.) – автономія(незалежність) Князівства Литовського зберігалася до смерті князя, після чого литовські князі ставали підданими Польщі.

Грюнвальдська унія (1410 р.) – між рицарями-хрестоносцями та польсько-литовською армією. Причина: постійні напади хрестоносців на польські та литовські землі. Результат: поразка хрестоносців, занепад Тевтонського ордену.

Городельська унія (1413 р.) – угода Вітовта та Ягайла, яка передбачала об’єднання Польщі та Литви в одну державу, визнання за Литвою права на політичну самостійність на чолі з Великим князем, забезпечення прав литовської знаті, привілеїв католицької церкви.

Становище уркаїни в складі Речі Посполитої. Люблінська та Берестейска унії. У 1569 р. Польське королівство й Велике князівство Литовске підписали унію про об’єднання.