Характерними рисами первісного ладу були: • низький рівень розвитку знарядь та продуктивності праці, що обумовлювало повну залежність людини від природи; • об'єднання людей у первісні стада, пізніше в общини та існування общинної власності на засоби виробництва; • добувальний (привласнювальний) тип господарства, за якого основними заняттями людей були мисливство та збиральництво; • соціальна однорідність суспільства, незначний обсяг та простота суспільних відносин; • рівність людей, участь усіх членів общини в управлінні без спеціально уповноважених осіб та особливих установ (відсутність держави та права); • язичницькі (політеічні) вірування, обожнення тих сил природи, які мали безпосередній вплив на людину.

Провідну роль періоду енеоліту на території України відігравали племена трипільської культури (IV—III тис. до н. е.). Ця археологічна культура дістала таку назву від поселення, відкритого та дослідженого В. Хвойкою, видатним вченим, у 1896 р. біля с Трипілля на Київщині. Трипільська культура заклала підвалини землеробської цивілізації на території України. Господарство трипільської культури базувалося на мотиковому землеробстві, скотарстві та полюванні. Трипільці також займалися ремеслом — ткацтвом та особливо гончарством. Особливістю трипільської культури є мальований фарбами глиняний посуд, при розмальовуванні якого використовувалося багато орнаментів. Жили трипільці у відкритих селищах, деякі з них мали вигляд великих за площею будинків, що розташовувалися концентричними колами. Величезні поселення трипільців створюють враження організованості та впорядкованості суспільства. Приміщення у трипільських поселеннях часто розмальовувалися мінеральними фарбами.

У період енеоліту відбувається перехід від матріархату до патріархату, оскільки головну роль у господарському житті почав відігравати чоловік. Із розвитком патріархальної організації суспільства на зміну родовій общині поступово приходить сусідська (територіальна) община, у якій родинні зв'язки замінюються спільністю територіального чи господарського життя. Головним фактором стає територіальний поділ, а не належність до роду та племені. Сімейна власність спричиняє майнову нерівність, зростає соціальна неоднорідність суспільства, обсяг та складність соціальних відносин. Доказом майнової нерівності епохи бронзи є виявлені археологами дорогоцінності і перші багаті поховання. Виникає необхідність регулювання життєдіяльності суспільства, зростає роль і влада племінних вождів і воєначальників, відбувається процес відокремлення від населення особливої категорії осіб, які здійснюють управління.

У кінці X — початку VII ст. до н. е. степи України займають кімерійці — найдавніші племена з відомих на території нашої країни, назва яких збереглася у писемних пам'ятках.

Головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. їхня матеріальна культура і побут відомі, головним чином, за похованнями. У кіммерійців виділилася і сформувалася панівна верхівка, в руках якої зосереджувалися влада і багатства. Високоякісна бронзово-залізна зброя та досконале кінське спорядження, які часто зустрічаються у похованнях, свідчать, що війна для кіммерійців була однією з галузей господарства. Найпоширенішою зброєю у цих войовничих племен були луки, стріли та мечі.

У VII ст. до н. є. кіммерійців із степів Північного Причорномор'я витіснили скіфи — кочові іраномовні племена. Відомості про скіфів залишилися в ассирійських і грецьких писемних джерелах. Особливу наукову цінність для вивчення скіфів має «Історія» знаменитого грека Геродота, «батька історії», який у першій половині V ст. до н. є. здійснив подорож у скіфські землі. Від Геродота до нас дійшли докладні відомості про розселення, заняття, побут і звичаї скіфів. Скіфські племінні об'єднання перебували на ранньому етапі кочівницької державності, що досягла періоду розквіту і могутності у IV ст. до н. е., за царя Атея. Скіфи, з'явившись на історичній арені, зарекомендували себе як могутня військова сила. Умілі стрільці й вершники, вони брали найактивнішу участь у житті тогочасного світу — на величезних просторах від Північного Причорномор'я до Південно-Східної Азії. У результаті об'єднання скіфських племен утворилася держава — Скіфія, що підкорила місцеве населення на великій території між Доном і Дністром. Згідно зі свідченням Геродота, скіфи поділялися на так званих царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-землеробів та скіфів-орачів. Для нас особливий інтерес складають два останні народи. Скіфи-землероби населяли середню течію та верхів'я р. Гіпаніса (Бугу), скіфи-орачі — середню течію Борисфена (Дніпра). Сучасна наука свідчить, що у ті часи по Бугу та середньому Дніпру якраз знаходилися землі південно-східного краю праслов'янського етносу.

Починаючи з III ст. до н. є. тривалий період в історії України був пов'язаний з племенами сарматів (савроматів), які витіснили скіфів з більшої частини Північного Причорномор'я. В історичних джерелах також є повідомлення про сарматське плем'я аланів. Сармати, як і скіфи, належали до іранського етносу. Вже у II—І ст. до н. є. вони займали степи між Дніпром і Доном, а на початку нашої ери розселилися аж до кордонів Римської імперії.

У середині III ст. н. є. військова могутність сарматів була послаблена готами — племенами східних германців, а у IV ст. — гунами. Скіфському періодові у степах Північного Причорномор'я відповідає час існування грецьких міст-колоній (полісів). Грецька колонізація (організація поселень за межами своєї країни) була зумовлена відносним перенаселенням материкової та острівної Греції, посиленням майнової нерівності, обезземеленням значної частини дрібних селян, загостренням соціальної боротьби у грецьких містах. Усе це призводило до еміграції греків у інші регіони, у тому числі на узбережжя Чорного моря та у Крим. Найвідомішими грецькими поселеннями були Тира (у Гирлі Дністра), Ольвія (на Бузькому Лимані, неподалік від сучасного Миколаєва), Херсонес (у південно-західній частині Криму, поблизу сучасного Севастополя), Феодосія тощо. Грецькі міста-колонії були рабовласницькими республіками (аристократичними або демократичними). У кінці V ст. до н. є. виникло Боспорське царство — монархія, — столицею якого було місто Пантікапей (на місці сучасної Керчі).

2. У перших століттях н. е. розпочався міграційний рух східних слов'ян спочатку на північний схід по Десні й Сейму, а згодом — і на південь. Повільно розселяючись на нових землях, східні слов'яни змішувалися з місцевими балтськими та фінно-угорськими племенами, переймали їхні етнічні й мовні особливості або повністю втрачали свої й асимілювалися. Таким чином, сторивалися умови й ґрунт для формування нових етносів — білоруського і російського.

Коли міграційна хвиля східних слов'ян досягла приблизно території сучасних північної Брянщини й південної Смоленщини, у VI столітті на півночі, біля Псковського озера і в басейні річкиВеликої, з'явилися слов'янські племена — предки історичних кривичів, а в VII столітті у басейні озера Ільмень поселилися слов'яни — предки літописних ільменських словенів. Ці групи слов'ян емігрували сюди з вісло-одерського узбережжя Балтійського моря, найвірогідніше, морським шляхом. Поступово вони колонізували й сусідні території, унаслідок чого сформувалисяПсковська та Новгородська землі.

Протягом VI—VIII століттях східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а також територіальні князівства, до яких належали різні племена або їхні частини. Центрами таких князівств були міста: у полян — Київ, в ільменських слов'ян — Новгород, укривичів — Смоленськ та Полоцьк, у сіверян — Чернігів та ін. Згодом утворилася ранньосхіднослов'янська держава Русь.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися групами за 2-4 км одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 50—70 кілометрів. У центрі зводилися ґороди, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандинави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».

Землеробство. Східні словяни, освоюючи величезні лісові та лісостепові простори Східної Європи, несли з собою землеробську культуру. Поширене булопідсічно (-підсічно вогневе) землеробство. На визволених від лісу в результаті вирубки і випалювання землях вирощували 2-3 роки сільськогосподарські культури, використовуючи природну родючість грунтів, посилене попелом від згорілих дерев. Після виснаження землі ділянку закидали і освоювали новий, що вимагало зусиль усієї громади. У степових районах застосовувалосяперекладне землеробство, схоже з підсік, але повязане зі спалюванням не дерева, а польових трав.

З У111 в. у південних районах отримує розповсюдження польове орне землеробство, засноване на використанні тяглового худоби та деревяної сохи, що збереглася до початку ХХ століття.

1нші види діяльності. Поряд зі скотарством словяни займалися і звичними для себе промислами:мисливством, рибальством, бортництвом. Розвиваються ремесла, які, правда, ще не відокремилися від землеробства. Особливе значення для доль східного словянства буде мати зовнішня торгівля, що розвивалася як на Балтійсько-Волзькому шляху, по якому в Європу надходило арабське срібло, так і на шляху з варяг у греки, що звязує візантійський світ через Дніпро з Балтійським регіоном.

5.1 Вірування. В основі світогляду лежало східних словян язичництво - обожнювання природи сил, сприйняття природного та людського світу як єдиного цілого. Зарождение язичницьких культів відбулося в далекій давнині-в епоху верхнього палеоліту, близько 30 тис. років до н.е. З переходом до нових типів господарювання язичницькі культи трансформувалися, відображаючи еволюцію суспільному житті людини. При цьому найдавніші пласти вірувань не витісняли новішими, а нашаровувалися один на одного. Тому відновлення інформації про словянському язичництві є надзвичайно складною. Крім цієї обставини відтворення картини язичництва словян утруднено та тому, що до сьогодні практично не збереглося письмових джерел. Здебільшого - це християнські антіязическіе твору.

Боги. У давні часи біля словян був широко поширений культ Рода і породіль, тісно повязаний з поклонінням предкам. Рід - божественний образ родової громади вміщував весь Всесвіт - небо, землю і підземне житло предків. Кожне східнословянське племя мало свого бога-покровителя.

Надалі словяни все більш поклонялися Сварогу великому - богові неба і його синам - Даждьбогу і Стрибог - богам сонця і вітру. З часом все більшу роль починає Перун грати - бог грози, творець блискавок, який особливо вшановували як бога війни і зброї в князівсько-дружинної середовищі. Перун не був главою пантеону богів, лише пізніше в період формування державності та посилення значення князя і його дружини культ Перуна став зміцнюватися. У язичницький пантеон входили також Велес чи Волос - покровитель скотарства і хранитель підземного світу предків, Макошь - богиня родючості та інші. Зберігалися і тотемічні уявлення, повязані з вірою в містичну родинний звязок роду з яким-небудь твариною, рослиною або навіть предметом. Крім того, мир східних словян був заселений численними берегинями, русалками, лешімі і пр.

Жерці. Немає точних даних про язичницьких жерця, мабуть ними були літописні волхви, які боролися в Х1 ст. з християнством. Під час культових ритуалів, що проходили в спеціальних місцях - домах (від старословянського капь - зображення, ідол) богам приносили жертви, включаючи людські. За померлим влаштовували тризну, а потім труп спалювали на великому багатті. Язичницькі вірування визначали духовне життя східних словян.

. Рівень розвитку. В цілому, словянське язичництво не могло задовольнити потреб стали виникати у словян держав, тому що воно не мало розробленої соціальної доктрини, здатної пояснити реалії нового життя. Дробний характер міфології перешкоджав цілісного розуміння східними словянами природного і соціального оточення. У словян так і не зявилася міфологія, яка пояснює походження світу і людини, яка розповідає про перемогу героїв над силами природи тощо. До Х століття стала очевидною необхідність модернізації релігійної системи.

3. Передумови:

- Політичні (VIII-IX ст. – утворення княжінь(племінних союзів сх. Слов ян:дулібів,деревлян,білих хорватів,полян,уличів,тиверців,сіверян;підготувало створення держав. Потреба в сильній державній владі, законодавстві та військовій силі для захисту, інтереси панівних верств населення, від зовнішніх ворогів.)

- Економічні ( перетворення середнього подніпров я на господарчий центр руської землі: виникнення та розбудова міст,як осередків ремесел,розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі( шлях із варягів в греки - Шлях із варя́гів у гре́ки («Грецький шлях») — назва основного водного торгового шляху Київської Русі, що зв'язував північні райони країни з південними руськими землями і скандинавські країни з Візантійською імперією.

- Духовні ( спільна язичницька релігія, подібні звичаї,обряди)

- Соціальні ( виникнення нерівності в суспільстві, зміна родової общини сусідською)

Наприкінці IX — Хет. відбувався процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і зміцнення ранньофеодальної держави на Русі, або, як її часто іменують за назвою столиці,— Київської Русі. Уже перший князь об'єднаної Русі Олег (882—912 рр.) за кілька років підкорив своїй владі придніпровські племена — полян, древлян, сіверян, радимичів. У 907 р. Олег здійснив успішний похід на Візантію. Як повідомляє літописець, Олег на знак перемоги прибив свій щит над міськими воротами Царграда. Візантійський уряд змушений був укласти з Олегом невигідний для себе торговельний договір. Наступник Олега князь Ігор (912—945 рр.) приборкав повсталі племена, зокрема древлян, приєднав територію уличів і тиверців (між Дністром і Дунаєм), здійснив два походи на Візантію (941 і 944 pp.). За Ігоря у 915 р. вперше на Русь напали печеніги. З ними Ігор уклав мир. Ігор загинув у 945 р. під час спроби вдруге зібрати данину з древлян. У літопису розповідається, як древляни, заявивши, що коли внадився вовк до овець, то винесе все стадо, пригнули два дерева, прив'язали до їхніх верхівок Ігоря, а потім дерева відпустили. Оскільки син Ігоря Святослав був малолітнім, Київською Руссю стала правити його мати Ольга (945—957 рр.). Вона розправилася з древлянами, спалила їх головне місто Іскоростень (сучасне м. Коростень Житомирської обл.). Частина жителів його була вбита, інших перетворено на рабів. Проте Ольга врегулювала збирання данини, визначивши її розміри, і встановила місця для збирання данини — погости. Значно розширилися межі і зросла могутність та міжнародна вага Київської держави за часів князювання сина Ігоря і Ольги Святослава (957—972), якого літописець змальовує як хороброго, звитяжного і справедливого воїна й князя. Святослав усе життя провів у воєнних походах і боях. Він підкорив в'ятичів на Оці і Волзі, розгромив Хозарський каганат в пониззі Волги, включив у свої володіння землі ясів (осетинів і касогів (черкесів) на Північному Кавказі. Внаслідок цього пониззя Дону, Північний Кавказ, Тамань і Східний Крим, де утворилося руське Тмутараканське князівство, ввійшли до складу Київської Русі. Святослав здійснив ряд походів проти Візантії і болгар, намагаючись оволодіти землями по Дунаю. Розквіт Київської Русі наприкінці X – першій половині XI ст. Запровадження християнства. Найвищої могутності і розквіту Київська держава досягла за князювання Володимира Святославича (978—1015 рр.). Продовжуючи політику свого батька і спираючись на дружини і феодальну знать, Володимир зміцнював свою владу і розширював межі держави. Він остаточно підкорив собі непокірні племена в'ятичів і радимичів, відвоював у польських королів і приєднав до Київської Русі давньоруські червенські міста (Червен, Володимир, Белз та ін.) у верхів'ях Західного Бугу на Волині, оволодів частиною землі литовського племені ятвягів, де було збудовано м. Берестя (Брест), вів успішну боротьбу проти печенігів, захопив м. Корсунь (Херсонес), що перебувало в руках візантійських імператорів. До складу Давньоруської держави в X—XI ст. входили і закарпатські руські землі. Отже, на кінець X ст. в межах Київської Русі було об'єднано всі східнослов'янські і багато неслов'янських племен, її територія сягала від Ладоги до Таманського півострова і від Закарпаття до приволжських земель і Поволжя.