2. Вчення б. Спінози.

Бенедикт (Барух) Спiноза народився (1632-1677) в Амстердамi. У 15 pоків став знавцем священних книг, знаходив у них проблеми, недоступнi для служителiв культу. Легко засвоїв португальську, iспанську, французьку, iталiйську, голландську, нiмецьку, латинську, давньоєврейську мови. На нього як на теолога покладали великi надiї

Незадоволений вивченням теології, Спiноза прагне самостiйного творчого мислення. Поштовхом до цього стали для нього працi Р. Декарта. Вчений - лiкар Франц ван ден Енде наш­товхнув Спiнозу на вивчення природничих наук. Kpiм Декарта, він захоплювався також Дж. Бруно: його героїчним ентузiазмом i безстрашшям дослiджень, пантеїстичним грунтом його психо­лога.

Перехiд вiд богослов'я до вiльної фiлософiї виявився для Спiнози великим випробуванням. Провокатори змусили Спiнозу висловитися про те, що Бог є тiлесною icтотою, ангели - фанто­мами, а душа - простим життевим принципом. Його допитува­ли, пропонували плату за вдаване благочестя. Спiноза залишався непохитним. Пiсля спроби замаху на його життя мислителя було пiддано «великому вiдлученню» вiд синагоги.

Це вiдлучення стало для Спiнози поштовхом до розумiння свого мicця у cвіті, в iсторії людської культури. Завоювавши незалежнiсть думки, Спiноза залишився одино­ким до кiнця свого життя.

Питання свободи виступають вихiдними у науковiй творчостi Спiнози. У «Теолого-полiтичному тpaктаті» він доводить, що сво­бода думки не тiльки може бути дарована без втрати для благо­честя i державного спокою, але й не можна її вiдняти без знищен­ня того й iншого. Стосовно Біблії Спiноза стверджує, що вона не завжди збiгається з фiлософським розумом. Смисл воскресiння померлих, як i воскресiння Христа в Євангелiях, він розумiє духовно, алегорично. Г. Сковорода пiде тим самим шляхом. Церковну владу Спiноза вважає шкiдливою для права i держави. 3рештою його оголошують довершеним aтеїстом.

Спiноза виступає одним iз найвизначнiших моралicтiв не лише свого часу, а й людства в цiлому. Головна його праця ­«Етика». Спiноза вважає iнтуiцiю вищим iнструментом пізнання. Вона виступає способом самовiдображення, зрiзу світу, людською формою iснування, зокрема емоцiйною, охоплює кілька piвнів осягнення світу - вiд несвідомого до cвiдoмого.

Розвиває вчення про афекти - це не просто функцiя емоцiйного життя людини, а такий акт, який захоплює всю її психiку цiлком. Тому афекти й переходять безпосередньо в моральну (аморальну) поведiнку людини. «Я постiйно намагався, - зауважу мислитель, - не висмiювати людських учинкiв, не засмучуватись ними i не проклинати їх, а розумiти. І тому я розглядав людськi афекти, а саме любов, нена­висть, гнів, заздрiсть, честолюбство, спiвстраждання та iншi по­рухи душi - не як пороки людської природи, а як властивостi, притаманнi їй так само, як природi властивi тепло, холод, него­дa, гpiм i т. iн.».

У «Короткому трактатi про Бога, людину та її щастя», а найбiльше - в «Етицi» й «Теолого-полiтичному трактатi» Спiно­за цiкавиться питаннями, якою мiрою людина пiддається прист­растям, поневолюється ними, як собi на благо може користува­тися розумом, завдяки яким засобам може досягти спасiння i дос­коналої свободи.

За Спiнозою, розум, бажання (пристрастi), волiння визнача­ються зовнiшньою причиною - у згодi з основоположеннями рефлекторної теорiї Декарта. Ідея пристрастi, за Спiнозою, вказує на людину як на страж­денну icтоту, яка причиново цiлком залежить вiд зовнiшнього світу. Спiноза, як i iншi моралiсти ХУІІ ст., намагається знайти психологiчнi та соцiальнi умови звiльнення людини вiд стражденної залежностi.

З iдеї стражденної природи людини Спiноза виводить наслiдки: чим бiльше власної сутності вона має, тим бiльше має дiяльностi i тим менше страждає; будь-яке страждання виникає не iз внутрiшньої, а iз зовнiшньої причини. Свободу людини він пов'язує з iманентною причиновicтю - основою звiльнення вiд згубного впливу пристрастей. Оскiльки субстан­цiя, природа (цi слова є для Спiнози синонiмами) мають безко­нечну дiяльнicть i заперечують будь-яке страждання, все, що спо­лучається з цим верховним буттям, стає причетним до вiльної дiяльностi, звiльняється вiд страждання i загибелi. Поєднана з Бо­гом людська душа не пiдкоряється зовнiшнiй причинi, не може бути знищена або замiнена.

За вченням Спiнози, атрибут мислення icнує паралельно ат­рибутовi протяжностi, вони не залежнi один вiд одного. Душа страждає, пов'язана з тiлом через субстанцiю. Тiло страждає, обмежене iншим тiлом. Думка не обмежується iншою думкою. Спiноза прагне спокою у звiльненні вiд зовнiшнix причин страждання, адже пристрастi становлять основний змiст буденного життя. В iнтелектуальнiй любовi до Бога зникають його драматизм, боротьба, вiдновлюється абсолют­ний, субстанцiйний спокiй. Для переживання вищого рiвня любовi людина має перебувати у пристрасному, стражден­ному буттi i безконечно його вiдкидати.

Через два відомі людинi атрибути - мислення i протяжнicть ­субстанцiя пiзнається як дiюча в собi самiй, iманентно, адже охоплює все, i поза нею нiчого немає. Повернення до себе самого пiсля перебування в «iншому» - головна передумова сво­бодu. Спiноза шукає i створює образ досконалої iстоти, не обме­женої нiчим чужим. У цьому - загальний смисл його етико­психологiчних прозрiнь.

3 погляду субстанцiйної моцi жодна рiч, icтота за своєю влас­ною природою не спрямована на самознищення: вона має потяг зберiгати себе у своєму буттi, покращувати його, оскiльки висту­пає не як частина природи, а як цiле, що прагне самозбережен­ня. Людина не iснує одвiчно, вона обмежена в часi. Її мислення - модуси атрибута, що мислить i належить субстанцiї. Саму душу Спiноза визначає як модус мuслення.

Показуючи незалежнiсть атрибyтiв, Спiноза допускає, що мис­ляча рiч повинна мати iдeї щодо тiла i т. п. iдея про тiлесний світ i є людською душею. Допускається взаємне вiдображення атри­бутiв, причому мислячий атрибут без атрибута протяжностi був би нiчим. Яке наше тiло - такі й душа, iдея, пiзнання тощо. Якою мiрою змiнюється тiло, такою самою змiнюється i душа. На цiй основі з’являється вiдчуття. Його поява передбачає змiни, що вiдбуваються в нас пiд дiєю тiла. При цьому душа постiйно змiнюється i не може не помiтити цих змiн. Такою є природа вiдчуттiв за їхнім походженням. При знищеннi тiла знищується душа, оскiльки вона є iдеєю тiла. Як модус мислячого атрибута субстанцiї душа визнається вiчною.

3в'язок мiж атрибутами мислення i протяжностi Спiноза ви­водить iз аналiзу фактiв волi. «Пе­ред тим, як нашi бажання спрямуються на щось зовнiшнє, в нас виникає рiшення, що це є чимось хорошим; ствердження цього або, говорячи бiльш загальна, мiць сmверджуваmu або заперечува­mи називається волею». Вона постає з рiшен­ня. Оскiльки воля - це тiльки iдея бажання того чи iншого i тому є лише модусом мислення, а не реальною рiччю, вона не може нiчого створити; iз нiчого походить нiщо. Спiноза квалiфiкує во­лю не як рiч у природi, а як фiкцiю. Питання про те, чи вiльна воля, не має сенсу. Мова йде тiльки про якiсть людини: бажати того або iншого, стверджувати або заперечувати.

Головний акцент у сферi прийняття рiшення Спiноза робить на афекmах. Їхньому походженню та оволодiнню ними він при­свячує значну частину «Етики». Природнi тiла своїми формами i дiями нас афiцiюють, тобто подразнюють, завдяки чому ми сприймаємо цi тiла. Спостерiгаю­чи дії тiл i те, що вони викликають, ми знаходимо першу i най­важливiшу причину всіх афектiв, а разом з цим i те, що вci афек­ти можуть бути знищенi.

Мислительнi дії, що мають своєю єдиною причиною людську душу, називаються хотiннямu. Оскiльки людська душа вважається достатньою причиною для спонукання таких дiй, во­на виступає в аспектi волi. Спiноза не тлумачить волю як просту можливicть робити так або iнакше. Вона є мисленням, тобто, як уже зазначалося, здатнiстю стверджувати й заперечувати - при­чиною, достатньою для одного i другого.

Спiноза називає волю необхiдною, а не вiльною причиною. Вона, як i розум, почуття, пристрастi, афекти, складає модус мис­лення. Змiстом волi виступає благо. У «Tpaктаті про вдосконалення розуму» Спiноза порушує питання про головнi пристрастi, якi заважають людинi пiзнати справжнє благо: це багатство, слава, любострастя. На противагу їм тiльки любов до речi вiчної та без­конечної наповнює дух радiстю, позбавленою печалi. Для досяг­нення такого стану Спiноза вказує на позитивне значення мо­ральної фiлософiї, вчення про виховання дiтей, медицини, мис­тецтва, механiки.

Проблеми психологiї асоцiацiй розкриваються Спiнозою у зв'язку з аналiзом причиновостi, яка виявляється в мисленнєво­му i просторовому атрибутах. Якщо людське тiло зазнало якоїсь дiї одночасно з боку двох або кiлькох тiл, то душа, уявляючи згодом одне з них, одразу буде згадувати i про iнше.

Показуючи, що асоцiацiя зумовлює таку здатнiсть, як пам'ять, Спiноза пiдносить механiзми acoціації до розумних засад, коли душа осягає речi в їхніx перших причинах. Цi розумнi засади однакові для всix людей. Асоцiацiї мають i значні індивiдуальнi особливостi. Так, солдат, дивлячись на слiди коня на пiску, пере­ходить до думки про вершника, а звiдти - до думки про вiйну. Селянин же від думки про коня переходить до думки про плуг, поле i т. д. Все залежить вiд того, якi образи людина звикла поєднувати у зв'язку з характером свого життя. Ідея апперцепцiї, яку розвиватиме Ляйбнiц, випливає саме з таких думок про природу асоцiацiї, про вплив досвiдy на тлумачення образiв. Розум має справу iз загальним i губиться серед iндивiдуальних вiдмiнностей. Ляйбнiц розвиватиме це вчення, висуваючи думку про неповторнiсть монади. Саму розумнiсть він мислить як iндивiдуалiзовану i водночас таку, що розкриває загальний смисл буття.

Фiлософ пропонує лiнiю вчинкiв у вiдношеннi до долi, тобто до того, що не перебуває у владi людини, не випливає з її природи. Хоч би як зраджувало щастя, слiд очiкувати i переносити це спокiйно: адже все випливає iз вiчного передвизначення Бога з такою самою необхiднiстю, як iз сутності трикутника випливає, що три кути його дорiвнюються двом прямим. Оскiльки воля має причинову визначенicть, Спiноза радить нiчого не ненавидiти, не ставитися до когось iз презирством, не насмiхатись, нi на кого не гнiватись, нікому не заздрити. Кожен має бути задоволений тим, що має, i з готовнiстю йти на до помогу ближньому не з жiночої спiвучастi, прискiпливостi або довiр'я, а лише керуючись розу­мом. 3 учення про волю Спiноза робить висновки про державний устрiй, який не знав би рабства, а громадяни вiльно робили б те, що вважають за краще. Учення про волю найтicнiше пов'язане з ученням про афекти, адже oстaннi не тiль­ки поневолюють людину, ай дають їй змогу вiльно обирати свiй життєвий шлях.

Пiд афектами Спiноза розумiє стани тiла, якi збiльшують або зменшують його здатнiсть до дій, сприяють їй або обмежують її; разом iз тим афекти є iдеями cтaнів. Тiло здатне робити бага­то чого, що людина й не осягне. Та й сама будова людського тiла за своєю довершенiстю набагато переважає все, що тiльки було створено мистецтвом. Тiло може робити складнi дiї, не вдаючись до керiвництва душi. Для Спiнози цiлком зрозумiло, що як рiшення душi, так i потяги i визначення тiла за природою своєю cумісні. Або, краще сказати, це одна й та сама рiч, яку він називає рiшенням (decretum), коли вона розглядається пiд атрибутом мислення, i яку називає вuзначенням (determinatio), коли вона розглядається пiд атрибутом протяжностi i виводиться iз законiв руху i спокою. Таке рiшення визначається пристрастю.

Увага як логiчний осередок у психологiчнiй системi Спiнози виявляється феноменологiчним механiзмом, який здiйснює пере­xiд вiд одного афективного феномена до iншого, тому вона є ба­зовою психiчною здатнiстю. Цей перехiд вiд феномена до фено­мена в його необхiдностi супровождується їx оцiнкою, порiвнян­ням, вибором, зрештою, пiдставою для їх ствердження. На основі уваги здiйснюється прийняття рiшення - квалiфiкацiя феноменів, надання одному з них переваги.

Поглиненостi уваги Спiноза протиставляє зневагу (знову той самий кopiнь, а далi психологiчнi синонiми - «обирати», «нада­вати значення», «приймати рiшення»). Як вiддaнicть виникає iз поглинення уваги предметом, який ми любимо, так глузування виникає зi зневаги до предмета, який ми ненавидимо або яко го боїмось. Неповага виникає зi зневаги до глупства, як благоговiння ­iз поглинення уваги мудрicтю.

Для Спiнози важливо, як приймається рiшення на базi пристрастi, як надаєть­ся перевага одному феномену перед iншим. І саме тут увага дає можливicть людинi поглинутися тим чи iншим змiстом i, по суті, прийняти рiшення, адже будь-який iнший змiст вiдходить убiк. Так, у прийняттi рiшення душа споглядає саму себе, свою здат­ність до дiї i при цьому вiдчуває задоволення - тим бiльше, чим виразнiше уявляє вона себе i свою здатнicть до дії.

Спiноза вчить про icнування стiлькох видiв афектiв (вони складаються iз простих - задоволення, незадоволення, бажання тощо - та похiдних вiд них - любов, надiя, страх i т. iн.), скiль­ки icнyє видiв об'єктiв, з боку яких людина пiддається афектам. Із афектiв Спiноза дослiджує також зажерливiсть, пияцтво, розпусту, скупicть, честолюбство, протиставляючи їм помiрко­вaнicть, тверезiсть, цнотливicть. Oстанні втрачають статус афек­тiв, спрямовуючи поведiнку до iдеальних цiлей та пов'язуючись iз моральними нормами. Афекти як негативний бiк моральностi мають бути приборканi.