8

Лекція №4 психологічні теорії середньовіччя та епохи відродження План

1. Моністичне тлумачення зв‘язку тіла і душі.

2. Психологія А. Августина.

3. Знання як психологічний феномен в арабському Відродженні. Психол. дослідження Авіценни.

4. Психологічні ідеї епохи Відродження.

5. Вчення про душу Ф.Бекона.

Література:

1. Роменець В.А. Історія психології Стародавнього світу та середніх віків. – К., 1983.

2. Роменець В.А. Історія психології епохи Відродження. – К., 1988.

3. Роменець В.А. Історія психології. – К., 1978.

4. Марцинковская Т.Д. История психологии. – М., 2001.

5. Нариси з історії вітчизняної психології (17 – 18 ст.) / за ред. Г.С. Костюка. – К., 1959.

1. Моністичне тлумачення зв’язку тіла і душі.

Середні віки в історії отримали дуже суперечливу характеристику. Гуманісти бачили цю епоху як час темноти та невігластва. Російський філософ М.А. Бердяєв вказував на складний характер цієї епохи з одного боку, а з іншого характеризував її як найзагадковішу та чарівну. Це епоха великого напруження духу, невтомна робота думки, культурна та творча. Гуманісти, які вивчали класичну культуру, з презирством ставилися до епохи, що охоплює аж 10 століть – час варварства і темряви.

Основні особливості: великий вплив релігії та церкви, розвиток філософії та культури.

Епоха Середньовіччя висунула ряд великих людей, якими пишається людство: Томас Мюнцер, Томас Мор, Томмазо Кампанелла, П’єр Абеляр, Роджер Бекон, Авіцена, Авероес, Ян Гус, Ніколас Копернік, Джордано Бруно, Галілео Галілей, геніальні поети та письменники Омар Хайям, Нізамі, Данте, Петрарка, Боккаччо, Рабе, Шекспір, Сервантес, видатні художники Джотто, Рафаель, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Андрій Рубльов, Дюкер, Рубенс, Рембрандт.

Аналізуючи різнобічний матеріал, в тому числі твори мистецтва та літератури Середньовіччя, А.Я. Гуревич зробив висновок про те, що в цю епоху складалося поняття про особистість, що розкривалася виходячи з умов буття середньовічної людини, положення індивіда у феодальному суспільстві. Із цього виходили специфічні риси особистості, а особистість взагалі не була носієм індивідуальних якостей (індивідуальне було невиразним). Людина ставала особистістю в тій мірі, в якій грала приписану їй роль. Відображала типічне для людини як для члена певної общини. Так рицарськими рисами були – мужність, вірність, сила; для ремісника – добросовісність і порядність.

Особистість демонструвала типічне, вона є „мікрокосмос соціально-культурної системи”.

Спостерігався також інтерес до самопізнання та самосвідомості. Так у ІХ ст. Ірландський вчений Іоанн Скот Еріуген надавав великого значення самосвідомості, засобом якої було внутрішнє почуття.

У ХІІ ст. Філософ П’єр Абеляр (1079-1142) пише твір сповідального жанру „Історія моїх страждань”. Ця книга разом із доповненням до неї „Листування Абеляра та Елізи” побудована на матеріалі глибоко самоаналізі трагедії життя П. Абеляра. Вона допомагає проникнути у внутрішній світ людини Середньовіччя, що поєднувала в собі особистісні якості та над особистісні. Людина відрізнялася одна від одної особистісно, а не субстаціонально.

Був тісний зв’язок з Античною епохою. Освіта будувалася на основі вивчення античних авторів – філософів, а також природно-наукових даних Гіппократа, Аристотеля, Галена. Пізніше знання прийшли в занепад, а піднявся авторитет церкви, почалася епоха теологічного імперіалізму.

Систематичний виклад середньовічної антропології було здійснено Немезієм Емеським (4-5 ст. н.е.) в трактаті „Про природу людини”. Ця праця тривалий час була найважливішим джерелом середньовічних уявлень про фізичну будову і душевні здібності людини. Пристрасне начало в людській природі підкоряється розуму як досконалішому компоненту людської психіки.

Тертулліан (160-222) вважає поєднанні плоті і душі таким тісним, що важко сказати, чи плоть носить душу, чи душа плоть, чи плоть вселяється в душу, чи душа в плоть. Завдяки плоті душа насолоджується благами природи, багатствами світу. Через плоть, за допомогою органів чуття душа бачить, слухає , нюхає, має смакове відчуття, дотик. Плоть дає основу для словесного спілкування між людьми. Виразні рухи тіла, проникливий погляд, навіть німі вуста – продукт плоті. За її допомогою людина створює мистецтво, розробляє науки, з нею пов’язуються різні діяння людини, промисловість, заняття посад. „Все життя душі так сполучено з життям плоті, що не жити означає для душі не що інше, як розлучитися з нею”.

Тертулліан показує зв’язок функціональної і морфологічної єдності душі і тіла, розвиває думку про локалізацію психічної діяльності у відповідних частинах тіла.

Вважав, що проблема доброї та злої поведінки має не космологічний характер, а моральний. Звідси вчення Тертулліана про високе достоїнство плоті. Вона є благородною, а не зневаженою посудиною душі; вона причетна до її краси; вона створена першосутністю. Сама душа набуває тілесних рис, а вся людина разом зі своєю матеріальною природою стає образом і подобою Божими.

Климент Олександрійській називає тіло впорядкованим і прекрасним органом душі. Визначив десять частин і розмістив їх у порядку зростання, які входять до складу людської істоти – тіло, душу, п’ять органів чуття, дар слова, творчу силу, мислительну або духовну здатність.

Оскільки душа через тіло виражає свої стани, то тіло слід вважати головним вираженням душі. Климент зазначає, що за своїми вищими духовними здатностями всі люди мають одну й ту саму природу: «для доброчинності всі однаково здатні», а «жінки так само здатні до досконалості, як і чоловіки».

Він зауважує, що за своїми субстанціональними якостями людина подібна до усіх інших тварин. З піднесенням людини до духовної зрілості вона має здатність удосконалюватися, за допомогою волі, що дає можливість обирати життєвий шлях, самовизначитись.