Походження терміна «трагедія»

Слово трагедія ( від “tragos” – “ цап ”, “odе” – “пісня”) буквально означає ‘ цап’яча пісня ’. Є декілька версій тлумачення походження цього терміна.

слово “ трагедія ” означало пісні , присвячені богові родючості Діонісові, які виконувалися хором . Їх виконували сатири , одягнені у цап’ячі шкури , з прив’язаними цап’ячими копитами і бородами . Тому сатирів іноді називали просто цапами , а їхня пісня отримала назву “ трагедія ” (‘ пісня цапів ’).Отже , виникнення трагедії пов ’ язане із культом Діоніса ( серед джерел називають також поховальні пісні). Потім назва перенеслася на драматичний твір , у якому зображені вкрай гострі конфлікти , і який найчастіше закінчується загибеллю героїв.

Драматизму революції та громадянської війни присвячено трагедію В. Винниченка «Між двох сил» (1919). Особа і революція, герой і народні маси — ця проблема порушується в трагедії Я. Мамонтова «Коли народ визволяється» (1922). Народною трагедією глибокого соціального змісту став твір Миколи Куліша «97» (1924). Пізніше з'являються п'єси Юрія Яновського «Дума про Британку», О. Левади«Фауст і смерть», Я. Баша «Професор Буйко».

Коме́дія (грец. komodia, від komos — весела процесія і ode — пісня) — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатиривикриваються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині.

Характерні ознаки комедії

За принципом організації сценічної дії розрізняють:

• комедії положень, засновані на хитромудрій інтризі;

• характерів або вдач — на осміянні гіпертрофованих людських вдач, ідей.

За характером розрізняють:

• сатиричну,

• гумористичну,

• трагікомедію,

• комедію дель арте.

Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо занижує свої дійові особи до певного середнього рівня, що існує в суспільному житті. Не маючи належних позитивних якостей, дійові особи комедійних творів, однак, претендують на певну значущість у родині, середовищі друзів тощо. Їм притаманне ілюзорне бачення дійсності, вони завжди прагнуть розв'язати свої проблеми способами, які не підходять у даному випадку, оскільки вступають у протиріччя з об'єктивними законами суспільного розвитку.

Витоки української комедії — в інтермедійній частині шкільної драми та вертепу 17-18 ст. Як і в кращих зразках європейської комедії, у центрі уваги національних авторів першої половини 19 ст.: І. Котляревського («Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ'яненка(«Сватання на Гончарівці»)

Водеві́ль (фр. vaudeville) — різновид легкої комедії з куплетами, які виконуються під музику. Водевіль був жанром естрадного концерту, поширеного в Сполучених Штатах і Канаді від початку 1880-х до початку 1930-х. Водевіль — невелика комедійна п'єса (переважно одноактна), якій притаманна проста композиція, динамічний сюжет, дотепність, у ній розмови героїв чергуються з піснями, танцями В Україні водевіль має і свої національні джерела, передовсім — інтермедії. Відомі автори водевілів — І. Котляревський, («Москаль-чарівник»), М. Гоголь («Простак, або Хитрющі жінки, перехитрені солдатом»), С. Васильченко «На перші гулі», О. Олесь («По Мюлеру») та інші.

Фарс — театральна або кіно- комедія легкого змісту з виключно зовнішніми комічними прийомами. Для фарсу характерні неправдоподібні парадоксальні ситуації, численні перебільшення, помилки визначення ідентичності особи, гра слів та вербальний гумор, фізичний гумор, зумисне використання абсурду та сильно стилізовані постанови.

45 Архаїзми – це застарілі слова, що виходять з ужитку. Але реалії, названі ними, залишаються й мають уже інші, сучасні назви: чоло-лоб, ректи-говорити. Архаї́зм (грец. αρχαιος — первісний, стародавній) — слово, вираз, граматична форма, які застаріли й вийшли з загального вжитку.

В українській літературній мові (як і в інших східнослов'янських) архаїзми-старослов'янізми використовуються як стилістичний засіб для надання мові урочистості (наприклад: «Молюся, знову уповаю, знову сльози виливаю». Тарас Шевченко) або іронічного значення (напр.: «Восплач, пророче, сине божий, І о князях, і о вельможах, і о царях отих». Т. Шевченко)Від архаїзмів можуть утворюватись похідні слова, що збагачують нашу лексику, наприклад, від «чоло» походить слово «очолювати».

Неологізми (від грец. νέοζ — новий і λόγοζ — слово) — це новостворені слова, значення слів, словосполучення, що з'явилися в мові й ще не перейшли до розряду загально­вживаних. Загальна причина появи неологізмів полягає в необхідності давати назви тим новим явищам і поняттям, які з'являються у процесі невпинного розвитку людського суспільства. При цьому, «якщо предмет чи поняття за­кріплюються в житті суспільства, то їхня назва з часом перестає сприйматися як нова й Неологізми, у свою чергу, поділяються на загальномовні та індивідуально-авторські.Загальномовними називають такі нові слова, які, по-перше, досить швидко стають надбан­ням усіх або обмеженого за якоюсь ознакою (професій­ною, соціальною, територіальною) кола носіїв мови, і, по-друге, виконують переважно номінативну, тобто назив­ну, функцію.Індивідуально-авторськими називаються такі нові слова, які створюються письменниками і вживання яких, по-перше, виконує не стільки номінативну, скіль­ки оціночно-виражальну функцію.

Професіоналізми — слова й живомовні звороти, властиві мові людей певного фаху. Оскільки професіоналізми вживають на позначення спеціальних понять лише в царині того чи іншого фаху, ремесла, промислу, вони не завжди відповідають нормамлітературної мови. Професіоналізми виступають як неофіційні (отже, експресивно забарвлені) синоніми до термінів. Вони ніби деталізують загальновідомі назви. З-поміж професіоналізмів можна вирізнити науково-технічні, професійно-виробничі,просторічно-жаргонні. Вони доволі різноманітні