Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ФІЛОСОФІЯ (КНИГА).doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
03.08.2019
Размер:
2.75 Mб
Скачать

Сфери буття світу

До традиційних проблем онтології належали поділ світу на окремі сфери та обґрунтування цього поділу. Уже Платон протиставляв буття вічного і незмінного світу ідей та буття мінливого світу речей. Арістотель висунув концепцію «східців істот» (мінерали, рослини, тварини, людина, божество), яка вибудовується за принципом зростання довершеності. Цієї ж концепції дотримувались і середньовічні мислителі, зокрема Ф. Аквінський.

За Нового часу проблема поділу світу на окремі сфери тісно переплітається з проблемою класифікації наук, що закономірно, оскільки науки вивчають окремі специфічні сфери («фрагменти») буття. Так, у філософії Декарта виділяються дві субстанції (сфери буття) — тілесна, яку вивчає механіка, і душа — предмет дослідження психології. З часів Декарта в розумінні світу запанував механіцизм, слабкий опір якому вчинила хіба що телеологія Г.-В. Лейбніца.

У класичній німецькій філософії чітко окреслилися сфера природи і сфера духу (відповідно, науки поділяють на науки про природу і науки про дух: філософія,філологія, юриспруденція, історія). При цьому Ф.-В.-Й. Шеллінг, долаючи механіцизм в розумінні природи, вводить як окремі «східці» механічні, електричні та хімічні сили, а також організм (живу природу).

Під впливом цих ідей, а також позитивізму О. Конта матеріалістична онтологія (Ф. Енгельс) розвиває своє вчення про форми руху матерії, які є водночас і рівнями організації матерії (механічний, фізичний, хімічний, біологічний і соціальний). Кожна з форм руху матерії вивчається відповідною наукою. На цьому поділі ґрунтується класифікація наук. Концепція «форм руху» проводить ідею еволюції (розвиток матерії з одного рівня на інший). Вона передбачає різноякісність світу: вищі форми руху охоплюють нижчі, але не зводяться до них. Так, живі організми включають хімічний і фізичний рівень матерії, але зрозуміти специфіку живого на їх основі неможливо.

Попри наявність у ній правильних положень, концепція «форм руху» має і суттєві недоліки. Головний полягає в тому, що вона ігнорує специфіку буття людини. Справді, абсурднішого визначення суспільного життя як «соціального руху матерії», якого дотримувалася радянська філософія, годі й шукати. Тому гуманітарні науки випали з класифікації наук, що ґрунтувалась на «формах руху». Крім того, концепція «форм руху» не мала методологічного обґрунтування, яке виходило б з певних філософських принципів. Відповідно, вона не могла відповісти на запитання: на якій підставі виділені означені «форми руху», чому відсутні, наприклад, астрономічна, геологічна «форми руху»? Та й пізнавальний здобуток цієї концепцп незначний, окрім загально прийнятих положень, що існують нижчі та вищі рівні, що вищі включають нижчі, але не зводяться до них.

Прикладом онтології, яка утворилася на засадах нового розуміння буття і сущого (під впливом Гуссерля), є «критична онтологія» німецького філософа Миколи Гартмана (1882—1950) — одна з найбільш відомих онтологічних концепцій XX ст. Вона відійшла від традиційного розуміння буття як властивості лише матеріального сущого (речей), але не перейшла на позицію суб'єктивізму Гайдеггера, для якого «бути» означає «мати значення», тобто бути для людини.

Вихідними поняттями онтології М. Гартмана є реальне та ідеальне буття. Реальне буття (реальний світ) є найбільш очевидним. Методологічним принципом, на основі якого утворюється сфера реальності, є часовість й індивідуальність. Все, що існує в часі та характеризується індивідуальністю, належить до сфери реальності. Реальне буття охоплює чотири шари — матерію, життя, психічні та духовні явища. Простір і час у М. Гартмана онтологічно не рівноцінні. Простір пов'язується тільки з матерією, а час охоплює всі шари реальності. На підставі такого поділу він критикує матеріалізм за зведення реальності до матерії та протяжності. Психічні та духовні явища не є матеріальними (не є протяжними), але вони належать до сфери реальності, оскільки характеризуються часовістю.

Нове методологічно обґрунтоване поняття реальності М. Гартманом справило значний вплив на онтологічні конструкції інших філософів. Характеризуючи відношення між шарами реального буття, він відзначав, що найбільша прірва лежить між матеріальним (неживими і живими шарами) і психічним. Перші — просторові, другі — ні. Менша відмінність між неживим і живим та психічним і духовним. Гартман допускає виникнення живого з неживого, підкреслює зумовленість вищих шарів нижчими, відзначаючи в той же час їх самостійність. До наук, що вивчають сферу реальності, він відносив: точні науки про неорганічну природу, біологію, психологію, науки про Дух (філософію, філологію, історію, юриспруденцію та ін.).

Сфері реального буття, на думку Гартмана, протистоїть сфера ідеального буття — математичні та логічні предметності, а також цінності. «Реальне та ідеальне буття розрізняються радикально аж до протилежності. Числа, трикутники, цінності є чимось зовсім іншим, ніж речі, події, особи, ситуації». Ідеальні сутності характеризуються позачасовістю (вічністю), загальністю (не індивідуальністю) та імматеріальністю (нематеріальністю). Їх вивчають математика, логіка, етика та естетика. На думку Гартмана, хоча ідеальні сутності й не мають тієї повноти буття, що реальне суще, вони є об'єктивними: числа вступають між собою у відношення, незалежні від свідомості. Як і реальні речі, людина може пізнавати їх адекватно або неадекватно.

Уже цей дещо спрощений виклад вчення Гартмана про реальну та ідеальну сфери буття засвідчив методологічну обґрунтованість всіх розмежувань, здійснених в його онтології. Він не йде за наукою, а виявляє специфіку сфер і шарів буття, яку інтуїтивно схоплюють науки. Саме методологічні обґрунтування розрізнення сфер буття дають підставу для існування онтологічних концепцій у сучасній філософії.

Категорії як структури буття

Проблема категорій в історії філософії

До сфери онтології належить і вчення про категорії.

Категорії (грец. kategoria — вислів, вираз) — загальні структури або властивості сущого — речей, процесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ); загальні форми мислення.

Де? (простір), коли? (час), чому? (причина), який? (якість), скільки? (кількість) — ці питання адресують кожному новому предмету, це «схеми», «моделі» мислення, якими людина керується при пізнанні будь-якого предмета.

На ранніх порах категоріальні схеми, згідно з якими упорядковувався світ, залежали від соціального життя людини. Так, календар землеробів відображав порядок послідовності сільськогосподарських робіт. Річний астрономічний цикл — послідовність свят і певних робіт. Те ж стосувалося і простору: вирішальне значення для його упорядкування мали не географічні параметри — Захід-Схід, Північ-Південь, а місце поселення і розташування угідь навколо нього. Причинні зв'язки також осмислювались в антропоморфній формі. За явищами і подіями вбачалась дія духів, богів тощо. З часом цю культурно-антропоморфну форму категоріальних зв'язків було подолано, і вони постали як об'єктивні структури самої природи. Так при утворенні держави самі собою відпадали місцеві просторовочасові схеми, а на передній план виступило те, що було раніше приховано — астрономічний річний цикл і географічна просторова схема.

У буденному житті людина оперує категоріями, не усвідомлюючи того, що за ними прихована праця багатьох поколінь, маскується поступ культури. Філософія намагається вийти за межі буденної очевидності, щоб з'ясувати, як сформувався цей звичний для нас порядок, в основі якого лежать категорії. Цій меті підпорядковане філософське вчення про категорії.

В історії філософії першу систему категорій запропонував Арістотель. Він, зокрема, писав: «Із висловлюваних слів... кожне означає або сутність, або кількість, або якість, або відношення, або місце, або час... або дію». Категорії Арістотеля — це щось на зразок сучасних мовних форм — іменника, дієслова, прикметника, числівника тощо. Важливо зазначити, що з часів давньогрецької філософії категорії тлумачаться як форми (структури упорядкування) самого буття і водночас як найзагальніші ідеї, структури мислення. Середньовічна філософія проблему категорій (як загальних ідей) розглядала як одну з тем дискусії між номіналістами і реалістами. Номіналісти вважали категорії іменами (назвами), яким нічого не відповідає в дійсності. А реалісти стверджували, що категорії як загальне існують і в речах, і в думках.

Раціоналізм Нового часу, продовжуючи традицію реалістів, вважав категоріями форми мислення (вроджені ідеї, схильності розуму), яким за установленим Богом порядком відповідають форми буття. Просторові закономірності природи і геометрія, виведена з ідей свідомості, за Декартом, збігаються на основі наперед установленої гармонії. Отже, раціоналізм ґрунтувався на принципі тотожності форм мислення і форм структурування буття.

Емпірики, які схилялись до номіналізму, дійшли висновку, що категорії як щось загальне не дані в досвіді. Уже Локк стверджував, що у відчуттях дані лише властивості речей, а не ідея субстанції. Цю думку підтвердили Берклі та Юм. Саме Юм заперечив ідею причинності, стверджуючи, що людині дана послідовність подій, а не їх причинний зв'язок. Субстанцію і причинність людина «домислює», вони відсутні в досвіді. Це свідчить, що емпірики прийшли до заперечення категорій як загальних форм буття і як загальних ідей.

І. Кант розумів під категоріями апріорні форми споглядання та розсудку. Ці форми упорядковують (формують) подразнення, що йдуть від речей в собі, внаслідок чого постає світ людського досвіду, світ науки. Категоріальна структура світу і категорії розсудку збігаються на тій підставі, що розсудок упорядкував світ згідно зі своїми категоріями. Заслугою І. Канта є те, що він розкрив синтетичну роль категорій в мисленні та класифікував їх.

Г.-В.-Ф. Гегель, поділяючи позицію раціоналістів щодо тотожності мислення і буття, піддав критиці суб'єктивізм системи категорій І. Канта, вважаючи категорії найбільш загальними поняттями, «щаблями» розвитку абсолютної ідеї. У Гегеля «об'єктивний розум» дійсності має ту ж саму логіку, складається з тих самих понять, що і «суб'єктивний розум».

Марксизм, ідучи за Гегелем, прийняв тезу про тотожність форм мислення (суб'єктивної діалектики) і форм буття (об'єктивної діалектики). Основою цієї тотожності, на думку його прихильників, є практика, яка, з одного боку, враховує об'єктивні зв'язки і відношення речей, з іншого — є реалізацією людських уявлень про ці зв'язки (реалізацією розуміння об'єктивних структур). Завдяки цьому в практиці відбувається ототожнення (примірювання) структур самих речей і форм мислення.

Практика в широкому розумінні (як суспільне життя, як культура загалом) виявилась плідною ідеєю для пояснення походження категорій мислення. Як відомо, категорії простору і часу виникли не в пізнанні, а в практичній орієнтації людини. Це ж стосується й інших категорій. Так, категорії одиничного і загального виникли як перенесення на світ відношення «індивід і рід». Людина, яка себе співвідносила з родом, шукає цю ж модель відношення серед тварин і речей світу. Тому дуб (одиничне) і дерево (загальне). Категорії тому і є апріорними стосовно до досвіду, бо вони не сформовані досвідом, а привнесенні в нього зі сфери культури. Однак ідеї практики як засобу ототожнення форм буття і форм мислення притаманні й певні недоліки. Зафіксувавши момент збігу форм буття і форм мислення на певному рівні (як правило, рівень буденної свідомості), вона його консервує і робить людину нечутливою до появи розбіжностей. Цим породжене несприйняття буденною свідомістю і марксизмом теорії відносності, де простір і час мисляться не так, як у практиці, а також квантової механіки, де розуміння причинності вийшло за межі побутових уявлень людини.

У сучасній філософії проблема категорій зазнала радикальної трансформації. Неопозитивізм як одна з найпоширеніших течій XX ст., йдучи в руслі емпіризму Локка-Юма, фактично ігнорує проблему категорій. З погляду неопозитивістів, категорії як найзагальніші поняття не верифікуються. Вони можуть визнаватись хіба що як суб'єктивні схеми впорядкування досвіду. Екзистенціалісти аналізують екзистенцію, буття, яке не є предметом, сущим. А оскільки категорії — це визначення (характеристики) предметів (сущого), то вони не мають відношення до екзистенції. Екзистенція, отже, позбавлена категоріальних визначень, за винятком часовості. Постмодерністські течії (Франкфуртська школа, постструктуралізм та ін.) зводять категорії до ідеологічних схем, які дух культури, або панівні класи, нав'язують людині в її відношенні до світу. Цим зумовлені заклики відкинути, подолати ці схеми. Тому постмодерністи позбавляють категорії будь-якого об'єктивного значення.

Поштовх дослідженням категорій у філософії XX ст. дали нові онтологічні концепції, засновані на феноменології (Е. Гуссерль, М. Гартман та ін.). Вони поділили буття на різні сфери — неживу, живу природу, сферу духу, ідеальних предметів і піддали аналізу категоріальні структури цих сфер. Водночас вони відійшли від ідеї універсальності категорій стосовно всього сущого, стверджуючи, що відношення, характерні, наприклад, для матеріального буття, не властиві буттю ідеальних предметів. Цікавою щодо цього є система категорій Н. Гартмана, яка справила вплив не тільки на філософів, а й на науковців.