17. Причини виникнення козацтва. Д. Вишневецький. Виникнення Запорізької Січі та її устрій.

Теорії

Боярська — козаки сформувалися на основі руських бояр та незнатного військового люду Литви та Польщі, професійних військових, які не отримали статусу шляхтичів і були змушені займатися війною та розбоєм (Антонович, Леп'явко).

Уходницька — козаки сформувалися на основі промислових ватаг представників різних станів, що йшли на сезонні промисли в Причорноморські й Прикаспійські степи. Значну частину уходників становили селяни-втікачів з Литви, Польщі та Московії, через що уходницьку теорію також називають утікацькою. Для оборони від татар уходники брали з собою зброю, організовувалися у збройні загони. Ця теорія є панівною в радянській й пострадянській історіографії.

Гіпотези

Кочівницька — козаки походили від одного або декількох кочових народів, що в різні часи мешкали на території Північного Причорномор'я. Пращурами козаків називають скіфів, сарматів, хозарів, чорних клобуків, половців, черкесів(адигів), татар та інших. Кочівницька гіпотеза походження козаків сформувалася під впливом польської історичної школи 16 — 17 століття й була пов'язана із теорією сарматського походження шляхти. За тогочасною традицією виводити походження стану або народу від певного народу давнини, козацькі літописці 18 століття обстоювали хозарське походження козаків. З розширенням джерельної бази та становленням історичної науки, кочівницькі гіпотези були відкинута офіційною історіографією. Вперше на недосконалість гіпотези вказав Олександр Рігельман[12]. В 20 столітті апологетом половецького походження козаків був російський вчений Гумільов.

Бродницька — козаки є нащадками бродників, берладників і галицьких вигонців, які мешкали в 11 — 13 століттях в Північному Причорномор'ї. Частково цю гіпотезу підтримували Грушевський і Гумільов. Водночас, вони вказували на відсутність прямого зв'язку між спільнотами бродників і козаків, через наявність часової прірви. Різновидом бродницької гіпотези є болохівська гіпотеза, згідно з якою козаки є нащадками мешканців Болохівської землі, які полишили руських князів і визнали сюзеренітет монгольського хана.

Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиріччя 16 ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я й обернути більшу частину українського населення на феодально залежне або напівзалежне. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у низов'я Дніпра.

Перші козаки з'явилися на порогах Дніпра, ймовірно, наприкінці 15 ст. У 1492 році запорозькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожців узагалі. 1 серпня 1492 року відбувся похід запорозьких козаків у Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського. За морською традицією, заведеною на всіх флотах держав світового співтовариства, якщо немає конкретної дати підписання конкретного документа про створення національних військово-морських сил, то «днем флоту» вважається дата його першої перемоги.

Дмитро Вишневецький вiдомий як перший органiзатор козацьких військ. Його попередники - Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкович, Бернард Претвіч, залучаючи козацькi загони до своїх вiйськових операцiй, використовували їх як силу допомiжню. Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу, якою вiн пiдпирав власнi полiтичнi амбiцiї. Козацький літописець XVIII ст. Граб'янка називав його навіть козацьким гетьманом, але у джерелах XVI ст. такий титул Вишневецького не зустрічається. Не підтверджується джерелами також тведження про те, що нібито Вишневецький заснував Запорізьку Січ. Зв'язок Дмитрової фортеці з Січчю був лише ідейним[2]. Діяльність Вишневецького лише вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток українського козацтва, i дала йому потужний поштовх у цьому напрямі. Це просування козацтва на Низ Дніпра і врешті колонизація ним придніпровських степів, утворення козаками организації не лише військової, але й політичної з міжнародними зв'язками, заснування козацької фортеці — справжньої Січі у Запоріжжі. Навіть його останній похід, що скінчився катастрофою у Молдавії, став прологом низки молдавських походів, здійснених козаками у наступні кілька десятиріч; найбільш відомими з них були походи Івана Підкови (1577) та Тимоша Хмельницького (1653).