32. Правови́й ста́тус — сукупність різних прав і обов'язків суб'єктів, закріплених нормами всіх галузей права.

Норми конституційного права складають лише основоположну галузь законодавства. Тому конституційне право виконує специфічну роль в закріпленні правового статусу людини і громадянина. Вона закріплює основи правового статусу особи, визначне її становище у державі і в суспільстві, в той час як інші галузі права фіксують права і обов'язки в певних сферах життя: майновий, трудовий, сімейний тощо.

Конституційний статус — основні права, свободи і обов'язки особи, закріплені в Конституції України. Конституційний статус включає невелику, але найбільш важливу частину всіх прав і свобод.

Правове становище — сукупність прав, свобод і обов'язків, що реалізуються.

Воно відрізняється від правового статусу, в першу чергу, за обсягом. Так, конституційний статус визначається нормативним документом, який має вищу юридичну силу.

Принципи конституційного статусу особи в демократичний державах:

Людина, її права і обов'язки — найвища цінність;

Всі громадяни мають права і свободи від народження;

Громадяни мають рівні права;

Основні права і свободи громадян є невідчужуваними;

Здійснення прав і свобод людини і громадянина не повинно порушувати права і свободи інших людей;

Основні права і свободи гарантовані державою.

Структура конституційного статусу особи:

Конституційні права — юридично визнані можливості людини обирати вид і міру своєї поведінки, які можуть бути реалізовані лише при умови виконання відповідного (кореспондуючого) юридичного обов'язку держави в особі державних органів, посадових осіб, інших суб'єктів права (наприклад, конституційне право на житло).

Конституційні свободи — такі правомочності особистості, які можуть бути реалізовані самостійно, без вступу у правовідносини з іншими органами держави, посадовими особами та іншими суб'єктами права. Наявність конституційних свобод передбачає лише невтручання з боку інших.

Конституційні обов'язки — передбачені і закріплені в Конституції певні вид і міра необхідної поведінки (обов'язок платити податки, охороняти навколишнє середовище, захищати Батьківщину). Обов'язок в принципі не передбачає можливість вибору, але межі вибору є. особливість конституційних обов'язків в тому, що за їх невиконання передбачена відповідальність не Конституцією, а цілою системою норм, які відносяться до різних галузей законодавства.

Відмінність конституційних прав, свобод і обов'язків носить принциповий характер: за невиконання обов'язків можуть бути застосовані санкції, небажання використовувати приналежні особистості права і свободи не переслідуються законом.

Гарантії конституційного статусу особи — ті умови і заходи, за допомогою яких забезпечуються реалізація і захист основних прав і свобод громадян.

Обов'язок гарантувати основні права і свободи покладається на державу і всю систему державних органів. Президент є гарантом прав і свобод. Верховна Рада закріплює гарантії шляхом законодавчої бази. В цьому же напрямку діють Уряд, місцеві органи самоврядування і громадські організації. Сама людина справі захищати свої права і свободи всіма способами, не забороненими законом. Особлива роль в захисті належить правоохоронним і судовим органам.

Розрізняють соціально-економічні, політичні і юридичні гарантії. Соціально-економічні гарантії полягають у створенні державою таких умов, які дозволили б людям підвищити свій добробут. До них відносять соціальну стабільність, розвинута економіка, забезпечення зайнятості, збільшення робочих місць, підвищення платоспроможності населення, зниження податків, створення розгалужених транспортних, інформаційних систем.

Політичні гарантії будуть наявні, коли громадяни зможуть в певній мірі брати участь в управлінні державою, коли політичні структури будуть стабільними, будуть здатними сприяти досягненню громадської згоди, коли у суспільстві будуть досягнуті необхідні рівні політичної культури.

Юридичні гарантії — закріплені в законодавстві правові умови і засоби, які забезпечують здійснення і охорону прав і свобод людини і громадянина. Правовий статус громадянина Термін “правовий статус” вживається для характеристики правового становища громадянина вцілому. Він включає в себе сукупність прав і обов’язків громадянина, зокрема, взаємні зобов’язання з державою, громадянином якої він є. Громадянством називається стійкий, не обмежений у просторі і часі юридичний зв’язок особи з державою, що знаходить своє вираження у взаємних правах і обов’язках держави і особи. Громадянин тої чи іншої держави має державні гарантії своїх прав і свобод, які мають бути закріплені в основному законі та відповідати міжнародним стандартам прав людини, тобто перебувати на загальновизнаному рівні дотримання, нижче якого не може опуститися жодна держава. Якщо особа має стійкий юридичний зв’язок із державою з монархічною формою правління, то такий зв’язок називається не громадянством, а підданством. Набуття громадянства може відбуватися за народженням (філіація) або за заявою (натуралізація). Особа, яка раніше була громадянином певної держави, може відновити своє громадянство шляхом реінтеграції. Громадян іншої держави називають іноземцями. В Україні на них поширюється дія всіх законів держави. Правовий статус іноземця в Україні дорівнює правового статусу громадянина України, крім випадків, передбачених законодавством. Для захисту власних громадян за кордоном держави створюють дипломатичні та консульські установи. Дипломатичні представництва створюються для захисту інтересів громадян, а також для ведення переговорного процесу та інформування про обстановку в державі перебування. Консульські установи проводять в основному роботу з документами і надають безпосередню допомогу громадянам своєї держави. Законодавство деяких держав передбачає можливість одночасного перебування особи у громадянстві двох чи кількох держав, що у міжнародному праві називається біпатризмом. Особи без громадянства називаються апатридами. Кожна держава встановлює певні умови вступу у своє громадянство та виходу з нього. Основними вимогами прийняття громадянства України є: визнання і дотримання законодавства України, безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років, володіння державною мовою в необхідному для спілкування обсязі, наявність законних джерел існування. Припинення громадянства України здійснюється лише добровільно. Правовий статус громадянина – це правове становище особи, що перебуває в громадянстві даної держави. Його центральним елементом є суб’єктивні права громадян, тобто права, які належать конкретній особі. Можна виділити такі види правового статусу громадянина:  Загальний статус, тобто однаковий для всіх громадян і закріплений конституцією;  Спеціальний статус, тобто особливий статус окремих категорій громадян;  Індивідуальний статус, тобто статус окремого громадянина. Неважко зрозуміти, що й інші категорії осіб (іноземці, біженці, апатриди, біпатриди) також мають особливий правовий статус. Розглянемо це на прикладі України. Правовий статус іноземців відрізняється від правового статусу громадян України тим, що вони: мають пересуватися і проживати на території України у встановленому порядку, не можуть бути обраними до органів державної влади, не проходять службу в збройних силах України, проходять візовий контроль. Біженцем є особа, яка залишила свою державу через переслідування і небажання користуватися її захистом. Цей статус не може надаватися злочинцям. В Україні біженець зобов’язаний дотримуватися законодавства та законних вимог органів державної влади. Біженець не може бути повернутий до держави, умови якої спонукали його до статусу біженця. Біпатризм може бути наслідком як бажання самої особи, так і особливостей законодавства різних країн. Подвійне громадянство породжує певні проблеми як для особи, так і для держав, громадянином якої вона є (виконання військового обов’язку, реалізація дипломатичного захисту тощо). Апатризм відбувається внаслідок припинення громадянства однієї країни і не набуття при цьому громадянства іншої. Міжнародно-правове регулювання у цій сфері спрямоване на захист прав апатридів (Конвенція про статус апатридів, 1954р.) та на скорочення випадків безгромадянства (Конвенція про скорочення безгромадянства, 1961р.). Правовий статус дипломатів і консулів визначається спеціальними міжнародними актами і містить привілеї. Отже, правовий статус громадянина є досить складним поняттям.

33-34. Конституцiйнi права i свободи та їх класифiкацiя. Виборче право як суб'єктивне право громадян

Конституцiйне закрiплення драв i свобод особи в рiзних країнах має свої особливостi, зумовленi нацiональними традицiями в розвитку полiтико-правової теорiї i практики. Переважна бiльшiсть конституцiй мiстить спецiальнi роздiли, в яких фiксуються права i свободи i якi звичайно пере-дують роздiлам, присвяченим регламентацiї основ органiзацiї i дiяльностi державного механiзму.

У преамбулi до Конституцiї Францiї записано: <Французький народ урочисто проголошує свою вiдданiсть правам людини i принципам нацiонального суверенiтету тiєю мiрою, якою вони були визначенi в Декла-рацiї 1789 року, пiдтвердженiй преамбулою до Конституцiї 1946 року>. От-же, тут має мiсце загальне визнання iнституту основних прав i свобод без будь-якої їх деталiзацiї.

Основою конституцiйної регламентацiї прав i свобод у СiЛА є першi десять поправок до федеральної Конституцiї, або Бiлль про права 1791 р. Та-кий пiдхiд можна було б вважати надто вузьким, якби не численнi судовi прецеденти з вiдповiдних питань, створенi верховним судом. Слiд також за-уважити, що в бiльшостi штатiв дiють власнi бiллi про права, або вiдповiднi роздiли конституцiй. У 60-80-i роки XX ст. майже в усiх штатах були прий-нятi поправки до конституцiй або навiть новi бiллi про права. Вони розши-рили обсяг конституцiйного регулювання прав i свобод особи.

Принципово iнший пiдхiд до регламентацiї прав i свобод у Велико-британiї. Тут немає акта конституцiйної значущостi, у якому б закрiпля-лися основи правового статусу особи. Окремi законодавчi акти вiдповiдно-го змiсту, прийнятi в ходi iсторичного розвитку, здебiльшого застарiли i не створюють цiлiсної картини. Прийнято вважати, що права i свободи у Великобританiї формулюються судами. Останнi в ходi судового розгляду приймають рiшення (судовi прецеденти), що обмежують дiї особи. Поза цими обмеженнями i перебуває сфера реалiзацiї прав i свобод.

Наведена схема формально вiдповiдає вiдомому принципу <все, що не заборонено, - дозволено>. Вона зовнi забезпечує майже абсолютний об-сяг прав i свобод. Однак подiбний висновок був би спрощенням. Суди не завжди точно формулюють прецеденти. Це призводить до довiльного ви-значення ними обсягу правового статусу особи та його окремих елементiв. До того ж, як свiдчить практика, далеко не всi права i свободи можуть бу-ти реально встановленi та ефективно забезпеченi в такий спосiб.

Подiбний пiдхiд до регламентацiї прав i свобод, на вiдмiну вiд прийнятого в iнших країнах, називають негативним. У цьому випадку норми конституцiйного права не встановлюють конкретнi права i свобо-ди, а шляхом заборон визначають сферу їх iснування.

Конституцiйнi права i свободи особи, залежно вiд характеру вiдоб-ражених в них суспiльних вiдносин, у зарубiжнiй науцi конституцiйного права звичайно класифiкують як особистi та полiтичнi. iнодi сюди додають i соцiально-економiчнi права, розглянутi вище. Наведена класифiкацiя є де-що умовною, оскiльки не сприяє точному визначенню групової належностi окремих прав i свобод. Наприклад, право на страйк мiстить елементи, поєднанi з полiтичним i соцiально-економiчним станом особи.

Особистi права i свободи - категорiя прав i свобод, що прямо не стосується стану громадянства iндивiда. Тому iнодi такi права визначає ються як iндивiдуальнi права або свободи фiзичної особи. Як зазначало-ся, їх також називають громадянськими правами, але така назва може призвести до непорозумiння, коли йдеться про конституцiйну (полiтичну) правоздатнiсть осiб, якi не є громадянами вiдповiдної держави. У текстах конституцiй прийнятi рiзноманiтнi формулювання особистих прав i сво-бод, але вони пiддаються узагальненням.

До категорiї особистих прав i свобод передусiм належить особиста не-доторканнiсть (особиста свобода). Її головний змiст - захист вiд необгрун-тованих арештiв. Вiдображена в багатьох конституцiях англiйська процесу-альна процедура *хабеас корпус>, встановлена законом ще в XVII ст., пе-редбачає перевiрку в судi обгрунтованостi арешту особи. В конституцiйнiй теорiї i практицi Францiї та деяких iнших країн прийняте ширше поняття безпеки особи, яке мiстить не тiльки гарантiї вiд безпiдставних арештiв i утримання пiд вартою, а й сукупнiсть процесуальних гарантiй прав особи в судовому процесi. Не викликає сумнiвiв той факт, що зазначенi правовi положення вiдiграють iстотну роль у формуваннi конституцiйного статусу особи. Проте їхня дiя може бути призупинена. Певну загрозу недоторкан-ностi особи становить проголошення надзвичайного стану. У конституцiях визначенi загальнi засади регламентацiї надзвичайного стану.

До змiсту поняття особистих прав i свобод входять також так званi свободи приватного життя - недоторканнiсть житла, таємниця кореспон-денцiї, свобода вибору мiсця проживання, свобода пересування, права i свободи, пов'язанi iз шлюбним станом та сiмейними вiдносинами тощо. Серед них слiд видiлити таємницю кореспонденцiї.

Однiєю з особливостей сучасної конституцiйної регламентацiї таємницi кореспонденцiї є те, що захистом забезпечуються не тiльки окремi, дещо ста-тичнi за формулюваннями права i свободи, що становлять змiст цього понят-тя (таємниця листування, телефонного зв'язку тощо), а й загальна свобода, визначена як свобода вiд посягань на iвформацiю приватного характеру. По-няття цiєї свободи має свої вiдмiнностi в рiзних країнах, але практично всю-ди посяганням визнають не лише перехоплення вiдповiдної iнформацiї, а й неофiцiйне збирання iнформацiї у так званих банках даних та її використан-ня проти волi i на шкоду iнтересам особи, чиї права порушенi.

Конституцiйнi положення про свободу вiд посягань на iнформацiю приватного характеру конкретизуються вiдповiдними законами. Бiльшiсть з них встановили право заiнтересованої особи на ознайомлення з iнфор-мацiєю, яка збирається та зберiгається в державних органах. Це право та-кож проголошене в деяких новiтнiх конституцiях. Визначаючи його безу-

мовно прогресивний характер, слiд вказати i на об'єктивну обмеженiсть, яка передусiм зумовлена рiзними застереженнями, встановленими в зако-нодавствi. Тi ж закони, в яких проголошено право iндивiда на ознайомлен-ня з iнформацiєю, нерiдко фактично заперечують його посиланнями на не-обхiднiсть забезпечення функцiонування державних органiв, збереження державної таємницi тощо.

До цього слiд додати, що свободи приватного життя є об'єктом постiйних посягань з боку каральних органiв. У боротьбi зi злочиннiстю технiчне перехоплення iнформацiї, зовнiшнє спостереження або iншi ви-ди подiбної дiяльностi є звичайною полiцейською практикою. Її основи встановлюються спецiальними законодавчими актами. Однак завжди iснувала й iснує проблема розмежування легальної та нелегальної прак-тики полiцiї, iнших каральних органiв, що безпосередньо зачiпає свобо-ди приватного життя. Нерiдко розв'язанню цiєї проблеми перешкоджа-ють самi законодавчi акти, невизначенiсть окремих положень яких доз-воляє припускатися рiзних тлумачень. Згадана проблема нерiдко має не тiльки юридичний, а й полiтичний характер.

Характеризуючи особистi права, необхiдно також визначитися що-до права приватної власностi, яке зарубiжнi дослiдники слушно вiдносять до вказаної категорiї прав i свобод. Як зазначалося, у старих консти-туцiях право на приватну власнiсть проголошувалось як одне з природ-них прав людини, що має невiдчужуваний характер. У цiлому ж це пра-во слiд сприймати не тiльки як одне з прав особи, а й як своєрiдну осно-ву, стрижень сукупностi її прав i свобод, що визначає змiст останнiх.

iншу категорiю прав i свобод становлять полiтичнi права i свободи. У поєднаннi з особистими правами i свободами вони утворюють так званий традицiйний каталог прав i свобод. У рiзних формах та обсязi вони прого-лошуються практично в усiх конституцiях. Для нормального розвитку полiтичного життя кожної країни найбiльше значення мають свобода слова (свобода висловлення своїх думок), свобода друку, свобода зборiв, мiтингiв та процесiй, свобода асоцiацiй (право на утворення об'єднань), право петицiй (звернень до державних органiв), виборче право та деякi iншi. Бiльшiсть з них може бути подiлена на елементи, якi також нерiдко сприймаються як окремi права i свободи. Наприклад, поняття виборчого права охоплює пра-во обирати, бути обраним, право на участь у виборчiй кампанiї тощо. Сво-бода асоцiацiй передбачає право на утворення полiтичних партiй, профспiлок тощо.

Складний характер має також спiввiдношення мiж окремими полiтичними правами i свободами. Так, свобода слова - це i самостiйне правове явище i елемент свободи друку або свободи зборiв. Предметнiшим

є поняття свободи висловлення своїх думок, яке означає, що особа може вiльно висловлювати думки у приватних бесiдах i листуваннi, на мiтин-гах i зборах, через засоби масової iнформацiї тощо.

Наведений перелiк полiтичних прав i свобод не є вичерпним. Зокре-ма, аналiз новiтнiх конституцiй дозволяє зробити висновок, що сюди може бути вiднесене право на участь у вирiшеннi державних справ, право на са-моврядування, право на посаду на державнiй службi тощо. Визнання цих прав i свобод розширює сферу конституцiйного регулювання вiдповiдних вiдносин, сприяє суспiльним iнтересам i iнтересам окремої особи.

На особливу увагу заслуговує таке полiтичне право, як виборче. Наслiдком реалiзацiї його є формування таких ланок державного ме-ханiзму, як парламент i нерiдко глава держави. Як зазначалося, саме з наявнiстю в особи виборчого права звичайно пов'язують стан її громадян-ства. Однак у деяких країнах припускається можливiсть участi у голосу-ваннi на мiсцевих i навiть загальних виборах iноземцiв.

Так, згiдно зi ст. 26 Конституцiї Австрiї, виборче право на основi встановленої за мiждержавними угодами взаємностi може бути надане осо-бам, якi не є громадянами цiєї держави. iснують i iншi подiбнi приклади.

Саме ж виборче право як суб'єктивне право особи (громадянина) подiляється на активне i пасивне виборче право. Активне виборче право - це встановлене законом право громадянина брати участь у виборах в орга-ни державної влади насамперед шляхом голосування. Пасивне виборче пра-во означає право балотуватись на вiдповiднi посади, тобто право бути обра-ним. Можливiсть надання активного i пасивного виборчого права завжди зумовлювалась певними вимогами до потенцiйних учасникiв виборiв. Щ вимоги визначено в конституцiях i виборчому законодавствi.

Згiдно з концепцiями виборчої дiєздатностi, що були запропонованi теоретиками XVIII ст. i певний час домiнували в Європi та Америцi, на-явнiсть виборчого права зумовлювалася цензами майнового характеру. Од-нак з середини XIX ст. загальна картина поступово почала змiнюватися. Об-меження майнового характеру були поступово скасованi або зведенi нанiвець. Ще однiєю рисою розвитку виборчого права у XIX-XX ст.ст. було те, що при встановленнi вiкового цензу для активного виборчого права виходили з необхiдностi зрiвняти його з вiком повнолiття. Проте спочатку у бiльшостi європейських країн вiдповiдний вiковий ценз становив 21-25 рокiв.

Такий пiдхiд об'єктивно обмежував полiтичну активнiсть молодi. i тiльки в другiй половинi XX ст. динамiка суспiльно-полiтичного життя при-звела до зниження вiкового цензу для активного виборчого права. У 1969 р. у Великобританiї' вiн становив 18 рокiв. Наступного року такий самий ценз законодавче визначили ФРН i СiЛА, а згодом - Францiя, iталiя, Швецiя,