Iспанiя, Грецiя та iншi країни. Однак у Туреччинi, Швейцарiї та Японiї вiдповiдний ценз I нинi дорiвнює 20 рокам.

Разом з тим у нашi днi зберiгається рiзниця мiж вiковими цензами для активного i пасивного виборчого права. Як i ранiше, перший за за-гальним правилом нижчий. Наприклад, на виборах у нижнi палати пар-ламентiв Бельгiї, Великобританiї i Росiї вiдповiдних прав набувають у вiцi 18 i 21 року, Францiї i Румунiї -18 i 23 рокiв, iталiї, Канади, СiЛА та деяких iнших країн - 18 i 25 рокiв, Японiї - 20 i 25 рокiв. Водночас у Данiї, Нiдерландах, Фiнляндiї, Швейцарiї, Угорщинi i Словенiї вiковi цензи для активного i пасивного виборчого права збiгаються.

Характерним є i те, що на виборах у верхню палату парламенту там, де вона iснує i обирається, вiковий ценз для пасивного виборчого права зви-чайно вищий, нiж у нижню. Так, у США правом бути обраними до палати представникiв надiленi громадяни з 25-рiчного вiку, а в сенат - з 30-рiчно-го. В iнших країнах вiдповiднi цензи становлять: в iталiї - 25 i 40 рокiв, Чехiї - 21 i 40 рокiв, Францiї - 23 i 25 рокiв, Румунiї - 23 i 35 рокiв, Японiї - 25 i ЗО рокiв.

Еволюцiя виборчого права призвела до скасування так званого стате-вого цензу i надання вiдповiдних прав жiнкам. Уперше активне виборче право було надане жiнкам у США: в перiод з кiнця XIX ст. i до першої свiто-вої вiйни воно було встановлене законодавством шести штатiв. На початку XX ст. емансипацiя жiнок на виборах мала мiсце в Австралiї, а на європей-ському континентi - в Норвегiї та Фiнляндiї, причому в двох останнiх країнах жiнки могли не тiльки голосувати, а й балотуватися на виборах.

Пiсля першої свiтової вiйни почався процес вiдповiдного розширен-ня виборчого корпусу i в iнших країнах. Цей процес був досить тривалим i для багатьох розвинутих країн завершився лише пiсля другої свiтової вiйни. Наприклад, якщо в США на федеральному рiвнi виборчi права бу-ли наданi жiнкам у 1920 р., то в цiлому рядi європейських країн це було зроблено пiсля другої свiтової вiйни, а у Швейцарiї - в 1971 р. В наш час формальних обмежень виборчих прав за ознаками статi в розвинутих країнах практично не iснує.

Одна з характерних рис виборчого права XIX-XX ст.ст. - на-явнiсть цензу осiлостi. Це вiдповiдає iсторично зумовленим поглядам на ви-борчий округ як на територiальну корпорацiю, населення якої е певною єднiстю з рiзноманiтними спiльними iнтересами. Однак на сьогоднi виборчi округи далеко не завжди збiгаються з адмiнiстративно-територiальними одиницями, якi могли б претендувати на визнання такими корпорацiями. Як би там не було, ценз осiлостi впроваджений у багатьох країнах. У США вiн дорiвнює одному мiсяцю, в Австралiї, ФРН i Японiї - трьом, у Бельгiї

i Францiї - шести, у Канадi та Фiнляндiї - дванадцяти мiсяцям тощо. Звичайно цей ценз зумовлює необхiднiсть проживання протягом встановле-ного строку на територiї вiдповiдного виборчого округу або адмiнiстратив-но-територiальної одиницi.

В окремих країнах ценз осiлостi виражений узагальнено. Наприк-лад, у Конституцiї iсландiї зазначено, що для участi в голосуваннi на пар-ламентських виборах потрiбно проживати в країнi не менше п'яти рокiв (ст. 33). Аналогiчний строк осiлостi для надання активного виборчого прач ва визначений у Норвегiї, для пасивного права вiн становить десять рокiв ( 50 i 61 Конституцiї). В Австралiї, крiм тримiсячного цензу осiлостi у вiдповiдному виборчому окрузi, запроваджена вимога проживати в країнi протягом не менше пiвроку до початку складання виборчих спискiв. iнодi ценз осiлостi встановлюється в непрямiй формi. Зокрема, у Великобританiї до участi в голосуваннi не допускаються тi громадяни, якi хоч i мають ви-борчi права, але за мiсяць до дня виборiв не були зареєстрованi.

Сучасне виборче право сприймається як загальне при оптимальному обмеженнi виборчого вiку. Як зазначалося, майновi цензи в розвинутих країнах практично вiдсутнi. Єдиним реальним цензом у бiльшостi випадкiв залишається ценз осiлостi. Це не виключає обмеження громадян у виборчих правах за законом. Звичайно, такi обмеження встановлюються для тих, хто вчинив злочин i вiдбуває покарання у виглядi позбавлення волi. Законодав-ство ряду країн застерiгає, що у виборчих правах обмежуються банкрути, тi, хто утримується за рахунок суспiльних фондiв, та деякi iншi особи. iнодi встановлюються бiльш загальнi обмеження щодо соцiальної поведiнки ви-борцiв: у Конституцiї iталiї припускається обмеження виборчих прав у ви-падках скоєння <негiдних вчинкiв, вказаних у законi> (ст. 48).

Конституцiї i законодавство закрiплюють принцип рiвного виборчого права. На практицi це означає, що, по-перше, кожний виборець має один го-лос i, по-друге, всi громадяни беруть участь у виборах на рiвних пiдставах.

Законодавство передбачає необхiднiсть утворення рiвних за кiлькiстю виборцiв або населення округiв, хоча вимога рiвностi виборчих округiв звичайно розглядається як загальна i майже повсюдно не вико-нується. Для нерiвностi округiв є певнi об'єктивнi пiдстави. Зокрема, ви-борчi округи намагаються бiльш-менш точно узгодити з iснуючим в тiй чи iншiй країнi адмiнiстративно-територiальним подiлом. Вiдповiднi одиницi за кiлькiстю населення можуть помiтно рiзнитися. Нерiвна ж кiлькiсть виборцiв, якi проживають у рiзних округах, призводить до того, що голос, поданий в одному окрузi, <важить> бiльше, нiж поданий в iншому. Як ре-зультат, порушується принцип рiвного виборчого права.

Проте ще бiльшою мiрою таким порушенням сприяють свiдомi манiпуляцiї з виборчими округами, вiдомi як <виборча географiя (гео-метрiя)>. Оскiльки визначення виборчих округiв є звичайно прерогативою державних органiв, правлячi партiї здобувають можливiсть забезпечити собi завищене представництво в парламентi. Робиться це так: менша час-тина округiв формується таким чином, щоб там мешкала переважна бiльшiсть прибiчникiв опозицiї. Остання буде домiнувати в цих округах на виборах, а її представники будуть обранi. В кожному з решти округiв бiльшiсть серед виборцiв, хоч i незначну, становитимуть тi, хто пiдтримує уряд. Звiдси при однаковiй пiдтримцi конкуруючих партiй в цiлому по країнi в бiльшому числi округiв переможуть представники правлячої партiї, що забезпечує їй збереження влади. Подiбна практика тiєю чи iншою мiрою застосовується в рiзних країнах, починаючи з часiв проголо-шення самого принципу рiвного виборчого права.

Можливiсть порушень рiвного виборчого права зумовлена i харак-тером прийнятих виборчих систем, розглянутих вище.

Завершуючи розгляд питань конституцiйної регламентацiї прав i свобод особи, зупинимось на проблемi їх обмеження. Хоча формулюван-ня обмежень в основних законах рiзнi, всi вони звичайно мають загаль-ний характер. Наприклад, у ст. 12 Конституцiї Японiї записано, що <на-род повинен утримуватися вiд будь-яких зловживань правами i свобода-ми i несе постiйну вiдповiдальнiсть за використання їх на шкоду iнтере-сам суспiльного добробуту>.

Поряд з обмеженнями, що стосуються всього загалу i вiдповiдник чином сформульованi, конституцiї iнодi передбачають позбавлення прав i свобод як iндивiдуальну санкцiю за зловживання ними. Як записано ї вже цитованiй ст. 18 Основного закону ФРН, <кожний, хто використову< свободу висловлення думок, особливо свободу друку, свободу викладання свободу зборiв, свободу створення спiлок i товариств, таємницю листуван ня, поштовий, телефонний та iнший зв'язок, власнiсть або право притул ку для боротьби проти основ вiльного демократичного порядку, позбав ляється цих основних прав>. Однак i цi положення, незважаючи на зовн iндивiдуалiзований їх характер, є загальними за своєю природою.

Мало чим вiдрiзняються вiд них обмеження прав i свобод, мож-ливiсть яких передбачена у зв'язку з проголошенням надзвичайного ста-ну, та деякi iншi.

iнодi можливiсть обмеження прав i свобод органiчно пов'язується > самою їх природою. <Обмеження прав i свобод не можуть змiнювати змiсг i сутнiсть цих прав i свобод>, - записано в ст. 13 Конституцiї Словаччи-ни. У ст. 54 Конституцiї Молдови встановлено, що <обмеження прав i св<-бод мають вiдповiдати обставинам, що їх зумовили, i не можуть заперечн-вати саме iснування права або свободи>. Подiбнi положення, що об'єктив-но є демократичними за характером, можна знайти в основних законах Ес-тонiї, Киргизстану, Угорщини та деяких iнших держав. :

iснування певних обмежень прав i свобод має об'єктивний характер. Реалiзацiя їх для кожного конкретного iндивiда здiйснюється в умовах встановленого правопорядку i пов'язана з правами i свободами iнших осiб. Тому проблемою е не сам факт таких обмежень, а форма юридичного їх закрiплення. Формулювання в основних законах таких пiдстав для можли-вого обмеження прав i свобод, як <необхiднiсть захисту вiльного i демокра-тичного ладу>, <збереження суспiльного добробуту, моралi i здоров'я iнших осiб> тощо, мають надто загальне значення i припускають надмiрно широ-ке їх тлумачення. Результатом може бути порушення прав i свобод особи.

35. КОНСТИТУЦІЙНІ ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Поряд з суб’єктивними юридичними правами важливим елементом правового статусу особи є її юридичні обов’язки, тобто міра необхідної поведінки. Ті юридичні обов’язки, що закріплені в Конституції, прийнято називати основними або конституційними обов’язками людини і громадянина.

Першочерговими обов’язками громадян України є захист Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності, шанування державних символів України (ст. 65). Ст. 66 Конституції України покладає на своїх громадян обов’язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки. З проголошенням у Конституції таких важливих економічних прав, як право приватної власності, право підприємницької діяльності тощо, стала очевидною необхідність закріплення такого важливого конституційного обов’язку, як обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, та щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій стан та доходи за минулий рік (ст. 67). Конституція України покладає на всіх людей обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє нікого від юридичної відповідальності. Як і основні права людини і громадянина, конституційні обов’язки конкретизуються і розвиваються в поточному законодавстві.

38. Гражданское состояние - правовое положение конкретного гражданина как носителя различных прав и обязанностей (политических, имущественных, личных и проч.), определяемое фактами и обстоятельствами естественного и общественного характера. Следовательно, ответить на вопрос о гражданском состоянии гражданина - значит указать факты, индивидуализирующие его (фамилия, имя, отчество, гражданство, пол, возраст), охарактеризовать правоспособность и дееспособность (гражданскую, трудовую и т.д.) и семейное положение.

Гражданское положение людей неодинаково, поскольку существенно различаются определяющие его факты и обстоятельства. Например, гражданское состояние человека в возрасте 14 лет характеризуется тем, что он, обладая гражданской правоспособностью, дееспособен частично. Гражданское состояние совершеннолетних граждан также различно, поскольку одни из них состоят в браке, а другие - нет, одни имеют детей (и, следовательно, родительские права и обязанности), а другие - нет и т.д.

Понятие гражданского состояния может употребляться и в более узком смысле - правового положения гражданина как участника только имущественных и личных неимущественных отношений, регулируемых гражданским правом.

Фактам и обстоятельствам, от которых зависит гражданско-правовой статус гражданина, придается важное значение и другими отраслями права, в связи с чем целесообразно рассматривать их в обобщенном виде и пользоваться пониманием гражданского состояния в широком смысле.

39. громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках;

Стаття 2. Принципи законодавства України про громадянство

Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:

1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;

3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

40. Стаття 3. Належність до громадянства України

Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" ( 1636-12 ) (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України; ( Пункт 3 частини першої статті 3 в редакції Закону N 2663-IV ( 2663-15 ) від 16.06.2005 )

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки про громадянство України.

Стаття 5. Документи, що підтверджують громадянство України

Документами, що підтверджують громадянство України, є:

1) паспорт громадянина України;

2) свідоцтво про належність до громадянства України;

3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

4) тимчасове посвідчення громадянина України;

5) проїзний документ дитини;

6) дипломатичний паспорт;

7) службовий паспорт;

8) посвідчення особи моряка;

9) посвідчення члена екіпажу;

10) посвідчення особи на повернення в Україну.

41, 42, 43, 45. Розділ II НАБУТТЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

Стаття 6. Підстави набуття громадянства України

Громадянство України набувається:

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства; ( Пункт 9 статті 6 в редакції Закону N 2663-IV ( 2663-15 ) від 16.06.2005 )

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Стаття 7. Набуття громадянства України за народженням

Особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України.

Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України. ( Частина четверта статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2663-IV ( 2663-15 ) від 16.06.2005 )

Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України. ( Частина шоста статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2663-IV ( 2663-15 ) від 16.06.2005

Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.

Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

Стаття 8. Набуття громадянства України за територіальним походженням

Особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України" ( 1543-12 ), або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Іноземці, які є громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов'язання припинити громадянство всіх цих держав. Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов'язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства. ( Частина перша статті 8 в редакції Закону N 2663-IV ( 2663-15 ) від 16.06.2005 )

Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях, зазначених у частині першій цієї статті) і є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов'язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника. ( Частина друга статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2663-IV ( 2663-15 ) від 16.06.2005 )

Дитина, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 року і не набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов'язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за клопотанням одного з її законних представників. ( Частина третя статті 8 в редакції Закону N 2663-IV ( 2663-15 ) від 16.06.2005 )

Іноземці, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства. ( Частина п'ята статті 8 в редакції Закону N 2663-IV ( 2663-15 ) від 16.06.2005 )

Подання зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави, або якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства. ( Частина шоста статті 8 в редакції Закону N 2663-IV ( 2663-15 ) від 16.06.2005 )

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави. Вимога про взяття зобов'язання повернути паспорт іноземної держави не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні. ( Частина восьма статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2663-IV ( 2663-15 ) від 16.06.2005 )

Стаття 9. Прийняття до громадянства України

Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України.

Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України ( 254к/96-ВР ) та законів України;

2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов'язання припинити іноземне громадянство (для іноземців).

Іноземці, які перебувають у громадянстві (підданстві) кількох держав, подають зобов'язання припинити громадянство (підданство) цих держав.

Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов'язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства.

Подання зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави, або якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України.

Іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства; ( Пункт 2 частини другої статті 9 в редакції Закону N 2663-IV ( 2663-15 ) від 16.06.2005 )