9. Сутність і історичні форми позитивізму

На початку XIX ст. в розвитку філософії виникає ситуація, за якої класична філософська парадигма Нового часу, орієнтована на ототожнення основних характеристик світу зі специфічними характеристиками природи (механістичний матеріалізм XVII–XVIII ст.),або “світового” духу (розуму), структурно адекватного природі (принцип “тотожності мислення і буття” німецького класичного ідеалізму XIX ст.), що була втілена в раціоналістичній програмі Просвітництва, вступає в стадію кризи. Натомість починає формуватися нова (сучасна) філософська парадигма, яка протиставляє класичній традиції Нового часу альтернативні акценти в змісті філософствування: традиційно просвітницькому об'єктизмові протиставляється суб'єктивізм, раціоналізмові – ірраціоналізм, натуралістичному сцієнтизмові – гуманізм, фаталістичне забарвленому детермінізмові – волюнтаристський лібертизм, механістичній унітарності буття – “вітальний” універсум “життєвого пориву”, “несвідомих потягів”, активних “вибухів” волі тощо. Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт .

, який у роботі “Дух позитивної філософії” визначає поняття “позитивне” як реальне, фактичне, на відміну від химерного, сумнівного, негідного, негативного, тобто нереального. Формулюючи закон “трьох стадій розвитку духу”, О.Конт виділяє теологічну, метафізичну та позитивну (наукову) стадії розвитку духу. Таким чином, вся передуюча філософія є недосконалою, оскільки вона спочатку орієнтувалась на теологічні “абсолюти”, а потім метафізичні (“перші та кінцеві причини”), що не мають досвідного (наукового) обґрунтування. На третій позитивній стадії філософія формулює закони (“Знати, щоб передбачити, передбачити, щоб уникати”). Ці вирази є девізом позитивізму. Завдання філософії – побудування всеохоплюючої системи наукового знання. До першого позитивізму відносять також філософські ідеї англійців Джона Мілля (1806-1873) та Герберта Спенсера (1820-1903). Виникнення другого етапу – “емпіриокритицизму” пов’язане з іменами Ернеста Маха (1838-1916) та Ріхарда Авенаріуса (1843-1896; а його становлення обумовлене “кризою природознавства” (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Представники емпіріокритицизму вважали, що основною установкою позитивізму є отримання чистого досвіду за допомогою критики. Завданням же філософії є створення теорії наукового знання. Третій етап у розвитку позитивізму називається “логічним позитивізмом” (неопозитивізмом), починається у 20-і роки ХХ ст. Його представники Бертран Рассел (1872-1970), Людвіг Вінгенштейн (1889-1951), а також Моріц Шлик (1882-1936), Рудольф Карнап (1891-1970) та ін. Завданням філософії стає аналіз мови науки (логічний аналіз наукових висловів та узагальнень), усунення з неї псевдопроблем (попередньої метафізики). Був вироблений метод перевірки справжності суджень – принцип верифікації, коли справжність гіпотези доводиться або за допомогою досвіду, або за допомогою логічного доказу на основі досвіду.

Таким чином з'являється можливість безпосереднього порівняний предмета та образу, оскільки обидва – рівною мірою “факти”, відношення між якими кваліфікуються як відношення між двома даностями. Відбувається істотна зміна традиційного уявлення про завдання і функції філософії. Якщо і предмет, і образ є фактами, то філософія може лише виявляти характер відношень між ними, і, отже філософська робота полягає, по суті, в роз'ясненнях, більше того – філософія не теорія, а діяльність. “Антиметафізична” програма (у позитивістів “метафі-'зикою” називаються тверджений про існування за межами “безпосередньо даного”) двох перших історичних форм позитивізму у світлі “логіко-атомістичних” установок Вітгенштейна набуває нового відтінку. Тепер “метафізичні” твердження, що 'не мають “фактичного” обґрунтування, кваліфікуються вже не як помилкові, а як просто “позбавлені смислу”, “безглузді”. Більшість питань і висловлювань філософів випливає з того, зазначав Вітгенштейн, що ми не розуміємо логіки нашої мови і не дивно тому, що найглибші проблеми насправді не є проблемами. На першому етапі розвитку неопозитивізму (20-ті – початок 30-х років), етапі так званого “логічного позитивізму”, неопозитивісти вбачали своє головне завдання у виробленні спеціальної логічної, методи для чіткого розмежування осмислених тверджень і тверджень, позбавлених смислу (“метафізичних”). До останніх відносили визначення головних світоглядних питань і принципів. Така методика – “верифікація” була розроблена головним чином у рамках Віденського гуртка. Верифікація спирається на центральну в “логічному позитивізмі” ідею “поелементної” збіжності світу (як сукупності “атомарних фактів>) і знання (як сукупності образів).