4. Критерії науковості

Досить велике місце в сучасній філософії науки займає проблема демаркації (від англ. Demarcation - розмежування) - проблема знаходження критеріїв, які дозволили б відокремити науку, наукове знання від ненаукі, від псевдонауки, від ідеології, від релігії, від філософіі.

Одна з найважливіших і майже загальноприйнятих критеріїв науки. Якщо в чуттєвому досвіді, в емпірії неможливо вказати які-небудь обєкти, що це поняття означає, то воно позбавлене значення, воно є порожнім звуком. У XX ст. у неопозітівістов цю вимогу отримало назву критерію верифікації: поняття чи судження має значення, якщо тільки воно емпірично платника, платника в чуттєвому досвіді.На їхню думку, наука завжди прагне підтверджувати свої гіпотези, закони, теорії з допомогою емпіричних даних (фактів спостережень, експериментів).

У багатьох ситуаціях цей критерій дає змогу в першому наближенні відокремити наукові судження від спекулятивних конструкцій, псевдонаукових навчань і шарлатанські апеляцій до таємничим силам природи. Однак він починає давати збої в більш тонких випадках. Наприклад, коли ми маємо справу з неспостережний обєктами науки (наприклад, електрон, атом, кварк і т.п.). У камері Вільсона ми бачимо не рух електрона, а те явище, яке шляхом теоретичного тлумачення осмислюємо як його траєкторію.

/ Найбільш послідовно спробував довести обмеженість емпіричної можливості перевірки К. Поппер54, наполягаючи на відмові від пошуків абсолютно достовірної основи пізнання. Критерієм демаркації науки і не-науки, на його думку, є не критерій верифікації, а критерій фальсифікацію - принципова опровержімост будь-якого затвердження, віднесених до науки.Чим більшою мірою теорія схильна до можливості її спростування, то більшу цінність, з точки зору цього принципу, вона має для науки. Якщо теорія влаштована так, що її неможливо спростувати, то вона стоїть поза наукою. Саме неспростовність психоаналізу, астрології і т.п., повязана з розпливчатістю їх понять і вмінням їх прихильників витлумачувати будь-які факти як не суперечать і підтверджують їх погляди, робить ці навчання ненауковими.

Справжня ж наука не повинна боятися спростувань: раціональна критика і постійна корекція фактів є суттю наукового пізнання. Спираючись на ці ідеї, Поппер запропонував дуже динамічну концепцію наукового знання як безперервного потоку припущень (гіпотез) та їх спростувань. Істинно наукові теорії повинні допускати ризиковані передбачення, тобто із них повинні виводитися такі спостережувані факти і наслідки, які, якщо вони не спостерігається насправді, могли б спростувати теорію. Розвиток науки він прирівняв до дарвінівської схемою біологічної еволюції. Постійно висуваються нові гіпотези та теорії мають проходити сувору селекцію в процесі раціональної критики і спроб спростування, що відповідає механізму природного відбору в біологічному світі. Виживати повинні тільки «найсильніші теорії», але й вони не можуть розглядатися як абсолютні істини. Все людське знання має приблизно характер, в будь-якому його фрагменті можна засумніватися, і будь-які положення повинні бути відкриті для критики.

Усвідомлення обмеженості критеріїв верифікації і фальсифікації призвело до формування так званого парадігмалного критерію (Т. Кун). У кожній науці існує одна (іноді кілька) парадигма, якої в певний період дотримується наукове співтовариство і, спираючись на яку, відділяє наукове знання від ненаукового. Парадигмою в концепції Куна називається сукупність фундаментальних теоретичних принципів, законів і уявлень, зразків виконання досліджень, методологічних засобів, які приймаються всіма членами наукового співтовариства.Парадигма задає загальний контур вирішення проблеми, а вченому залишається показати свою майстерність і винахідливість, вирішуючи приватні і конкретні проблеми (вирішуючи «головоломки»).

Однак ми змушені відзначити, що спроби встановити «демаркацію» між наукою і не-наукою не увінчалися успіхом.Справа не в тому, що філософи, які займалися цією справою, були недостатньо винахідливі або проникливі, а в тому, що пошуки критерію демаркації заводять в логічне коло: щоб визначити границі наукової раціональності, потрібні критерії, які не можуть бути встановлені до того, як ці кордону будуть проведені. Мабуть, всю історію філософії науки в XX столітті можна було б зобразити як серію спроб розірвати це коло, але, здається, тільки зараз приходить розуміння, що краще не потрапляти в нього, обираючи інші шляхи гносеологічних досліджень. Таким чином, спроба знайти єдиний, незмінний і універсальний критерій науковості наштовхується на значні труднощі. Передбачається, що разом з критеріальним підходом до визначення наукової раціональності, необхідний «критико-рефлексивний підхід», що складається в тому, що будь-які критеріальні системи можуть бути змінені й перебудовані. Самототожність науки визначається не в одноразовому проведенні якихось «демаркації», а в постійному процесі зіставленні критеріїв раціональності з реальною практикою науки.